«Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато...»
Пісню «Вона» знають або принаймні чули, напевно, усі українці. Не здивуюсь, якщо виявиться, що її співають і за кордоном, адже нашого цвіту – по всьому світу. Цілком ймовірно, що вуличні музиканти десь у спокійних європейських столицях виконують її, пригальмовуючи перехожих. Ще нещодавно її можна було почути у київській «трубі» – підземному переході під Майданом Незалежності. Останнім часом її співають майданівці на Майдані, коли спадає напруга. Упевнений, що у «беркутівців» інший репертуар. Та солдати української армії залюбки наспівують: «А вона, а вона сидітиме сумна...», відраховуючи дні до дембеля. (Сам бачив такий сюжет декілька місяців тому у вечірньому випуску новин).
Одним словом, пісня пішла в народ, стала народною, передається «з уст в уста».
Щоправда, найширше коло слухачів і виконавців з народу не знають імені її автора. Дещо вужче коло вважає, що її написав Тарас Чубай – лідер гурту «Плач Єремії», адже саме в його виконанні «Вона» стала надзвичайно популярною. І лише порівняно невелике коло втаємничених знає, що автором слів і мелодії пісні про печальну дівчинку є Костянтин Москалець – бард, поет, прозаїк, есеїст, критик і перекладач. «Вона» створена ще далекого 1988 року, коли 26-літній автор був учасником львівського театру-студії «Не журись!» як виконавець власних пісень. У квітні 1991 року Москалець повернувся зі Львова до рідного Бахмача, поставив крапку на своїй сценічній ка’єрі і зосередився на літературній праці. Саме в той час почав формуватися міф про Москальця як про літературного схимника. Адже Москалець покинув сцену саме тоді, коли багато хто з письменників його покоління вирішили активно використовувати виступи на публіку задля приваблення уваги.
Поза тим пісня «Вона» вже жила своїм, незалежним від автора, пісенним життям. Першим її професійним виконавцем (про це варто нагадати) був легендарний Віктор Морозов. Він записав її у складі формації «Четвертий кут» (однойменний альбом 1993 року). Та всенародну славу пісня здобула саме у виконанні Тараса Чубая (альбом «Най буде все, як є...» 1985 року). Аранжування Чубая вдало підкреслює контрастність образу пісні, початкове тихе майже-промовляння у супроводі акустичної гітари, а від першого приспіву і далі – пронизливий відкритий вокал, підсилений ритм-секцією, і тривожне гітарне соло, в якому звучить щось невимовне, надривне і незворотнє.
Ця пісня має свою таємницю, і, можливо, саме тому її хочеться переслуховувати ще і ще.
У невеликій – на 32 сторінки – збірці віршів «Символ троянди» (Львів: Кальварія, 2001) Москалець уперше надрукував текст пісні, передрукував його у ширшій версії збірки, яку назвав «Нічні пастухи буття». Вірш «Вона» є і в найновішій на сьогодні книзі поезій Москальця «Мисливці на снігу» (Львів: ЛА «Піраміда», 2011), яка вийшла у серії «Приватна колекція» Василя Ґабора. Цю книгу Костянтина Москальця двічі поспіль (2012 і 2013) висували на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка. На жаль (чи на щастя – як кому до вподоби), «Мисливці на снігу» так і не були удостоєні цієї найвищої в Україні відзнаки.
Я не маю жодного бажання снувати версії на тему, чому популярні і повчальні романи Мирослава Дочинця набрали більше голосів Шевченківського комітету, ніж вишукані і глибокі вірші Костянтина Москальця, серед яких і найпопулярніша «Вона». Так лягли карти долі. Так вирішило Провидіння.
Ніхто тепер не ризикне спрогнозувати, як буде обставлено, зважаючи на соціальні контексти і 200-річчя Кобзаря, церемонію вручення цьогорічних премій. Точно відомо, що Москальця на цих урочистостях не буде. Мені не важко знову уявити колишнього «нежуриста» на сцені навіть столичної Опери. Та фантастичний кадр, у якому зафіксовано рукостискання автора «Мисливців на снігу» і гаранта (мурашки по шкірі!) української Конституції, якось не висвітлюється у моїй свідомості. Для неперевершеного Майстра такий акт був би неприпустимим руйнуванням його викшталтуваного життя і письма.
Отож, пауза – цілком доречна.
Незворушний Майстер заварює доброго зеленого чаю і, поволі куштуючи його, спостерігає, як ця дзенівська дія впливає на хід подій.
А я ще раз розгортаю «Мисливців на снігу» (яка актуальна для цієї зими назва!) на 184 сторінці, де затишно розмістилась таємнича «Вона».
Цей прозорий вірш, звичайно ж, про любов. І про невблаганний час, який загрожує любові, бо його проминання ще нікому не вдалося подолати.
«Я» (ліричний герой) зустрінуся завтра зі своєю коханою, та не зможу залишитися з Нею – мені про це добре відомо – бо час осені нас розлучить.
«Ми» приречені розбігтися «по русифікованих містах» – осінь нас до цього змусить. «Я» і «ми» залишимо Її в самотності, покинемо Її. «Я» можу про це продовжую кричати. Кричу.
Наприкінці вірша час зупиняється, застигає і забирає в мене й найменшу можливість пережити те, що має статися завтра: «Ніч безмежна і пуста». Невже не перебути цієї ночі?
Печальна дівчина – це сама Любов, та між «мною» і Нею – безмежна і пуста ніч (теж – вона), стан зануреного у Ніщо спорожнілого світу, в якому губиться мій крик.
P. S. Мерехтіння самотньої зірки нагадує мені, що найтемніша ніч – перед світанком.
Наближається непереможна Армія Світла.
