Цей роман Микола Лазорський написав у еміграції на сюжет, дуже близький йому самому та численним товаришам недолі, при тому майже не зачеплений в українській белетристиці — це історія мазепинської еміграції. Роман “Патріот” — саме про мазепинців. Точніше про одну з найбільш міфологізованих постатей того середовища й епохи — Григорія Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика.
Сам сюжет ділиться на три частини, формально він розділений на шість розділів. Перша частина — це втеча родини Орликів і решти мазепинців за кордон після програної битви під Полтавою. Друга — життя вже дорослого Орлика при французькому дворі. І третя — це та дія, яка розгортається суто в Україні: як враження емісарів, яких засилає Орлик, так і подорож самого Орлика під чужою личиною на Батьківщину.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Дуже швидко стає зрозуміло, що роман насправді стосується еміграції не мазепинської, а радше міжвоєнної, а частково тієї її хвилі, яка виїхала наприкінці Другої світової війни, рятуючись від відновлення совєтської окупації. Про це свідчить ряд анахронізмів щодо реального Григора Орлика, які, проте, дуже добре накладаються на досвід еміграції середини ХХ століття. Отож, Григір Орлик у романі постає фактично керівником розгалуженої української мережі за кордоном — він веде широке листування, підтримує контакти з Польщею, Німеччиною, Швецією, засилає емісарів у підросійську Україну... Власне останнє є явним анахронізмом стосовно Григора Орлика, але цілком добре лягає на досвід української еміграції як міжвоєнного періоду (прикладом може бути хоча б “місія Андруха”), так і після Другої світової війни зі спробами засилання емісарів з-за кордону.
Утім, все інше теж не обов’язково є суто видовими паралелями. Особливо це справедливо, коли йдеться про ідею книжкового Орлика створити антиросійську коаліцію західних держав, яка б у майбутньому розпочала війну проти Росії. Ця ідея повністю апелює до очікувань еміграції повоєнної хвилі, передусім “бандерівської” її частини, що Друга світова переросте у нову війну між СССР і вільним світом. Цього так і не сталося, хоча кілька разів справді виглядало на те, що війна таки відбудеться. З іншого боку, шукання союзника саме в особі Франції у тексті Лазорського — це не лише посильна лепта в легенду Григора Орлика, а й паралель до зусиль петлюрівської еміграції й особисто Симона Петлюри у Парижі 1920-х. Тут треба також відзначити досить відчутний і сильний виток відносин українців та поляків у Парижі — він виглядає алюзією як до пакту “Пілсудський-Петлюра”, так і до метаморфоз в українсько-польських відносинах після Другої світової війни, які, нагадаю, закладали саме у Парижі Єжи Гедройц та середовище “Культури”. Тут той випадок, коли географія і взаємне позиціонування героїв тексту багато про що свідчать.
Момент істини остаточно наступає, коли доходить до історії Степана Лугового. За сюжетом цей слуга Орликів пробирається через кордон у підросійську Україну і повертається назад, але під час переходу його серйозно поранено — як наслідок, він тяжко хворіє і живе фактично на ласці Орлика. Все б нічого, але у романі Степан пробирається “через Збруч” — герої, обговорюючи його долю, згадують саме умовний Збруч, про який мови не могло бути у мазепинські часи. Адже у XVIII столітті діяв Андрусівський кордон, за яким Україна була розділена між Московією та Річчю Посполитою по Дніпру, а ще існувало Дике поле, колонізація якого на повну силу розпочнеться з другої третини століття — тому позиціонування Збруча як прикордонної території не має жодного сенсу. А ось у першій половині 1920-х ця річка мало того, що набула прикордонного статусу, а завдяки разючій різниці подальшого досвіду українців по обидва її боки стала символом внутрішньоукраїнських історично-культурних різниць, а також основною, нарівні з прикордонними сторожами, перешкодою, яку треба було здолати як охочим нелегально вирватися з совєтського “раю”, так і охочим переграти поразку України у боротьбі за державність. Саме тому слід вважати мотив Збруча не так проявом неуважності автора (хоча після “Степової квітки” це не дивує), як сигналом, про що йшлося насправді.
Без теми Збруча все решта виглядало б просто набором паралелей, включно з полюванням Москви за українцями — і пошуки союзника, і внутрішні незгоди. Утім, окремо вартує згадати, що суперечки в романі вибухає між запорожцями, які перебувають на землях Кримського ханства, щодо питання, повертатися чи ні в Україну. Вельми характерним тут є посил, що за повернення під російську юрисдикцію виступає частина старшин, й основною їх мотивацією є потенційна можливість задовольнити свої амбіції — бо чудово розуміють, що в статусі емігранта точно не мають шансів реалізуватися так, як хочуть.
Вже сам сюжет із регулярним засиланням емісарів на підросійську Україну, про що вже згадувалося, виглядає радше анахронізмом на тлі реальної долі Григора Орлика. Та і його батько, зрештою, від початку 1720-х фактично був почесним в’язнем на турецькій території. Утім, якщо поєднати всі перелічені анахронізми, то стає зрозуміло, що маємо справу не зі свідченнями неграмотності автора, а з досить послідовним (хоч невідомо, наскільки усвідомленим) моделюванням згустку алюзій, які мають вказати читачеві, про що насправді йдеться.
Зрозуміло, що антагоністом у сюжеті постає Росія. Позиціонування Москви як зловорожої сили починається з перших сторінок роману. Вся перша третина — це послідовність утеч і викрадень. Спочатку ледь не викрадають самого Григора Орлика, ще дитиною, пізніше читач почергово читає про викрадення Герцика у Варшаві та Войнаровського в Гамбурзі. За допомогою цих сюжетів автор демонструє атмосферу загрози бути викраденим, вивезеним, зрештою засланим у Сибір або вбитим — загрозу, з якою жив чи не кожен діаспорянин у перші роки після Другої світової війни.
Причому в описі всіх таких випадків повторюється кілька деталей — напад завжди несподіваний, виконавці завжди “невидимі”, автор навіть не вказує якихось загальних їхніх рис, але завжди підкреслює грубість і незаконність дій. Характерно, що Росія в цьому романі представлена у вельми цікавий спосіб — через послідовність прибуття визначних осіб з московського політичного бомонду, за чим відразу слідують дії, які послідовно змальовуються як таємні, підлі й підкреслено жорстокі. Наприклад, події, які передують викраденню Войнаровського чи Герцика, змальовані саме за цією послідовністю: прибуття високопоставленого москвина, після якого відбувається нахабне, цинічне і підле викрадення за участі фактично “людського шумовиння” з показовим ігноруванням місцевих законів, звичаїв і норм.
До цих же ситуацій апелює й історія сотника Хляпала, який служив ще гетьманові Мазепі — був у нього, за сюжетом, довіреним старшиною. Згідно з текстом, він десь у 1740-х відбув емісаром на окуповану Україну, там його й убили “слуги государеві”. Автор зумисне наголошує на характері ран, ознаках того, що напад був несподіваний і жорстоким, що нападало кілька на одного та подібному.
Додатково акцентується на тому, що таким чином представники дійсно європейської країни не поводяться. Аби це увиразнити, у сюжеті з сотником Хляпалом у дію вводять шотландця — царського представника на Полтавщині (складно сказати, яку посаду мав би обіймати цей персонаж у реальності, позаяк до повного знищення Гетьманщини як окремої самоврядної одиниці станом на час дії роману залишалося ще щонайменше десять-п’ятнадцять років), який несподівано ліберально ставиться до доносів на козацьку старшину й українське священство. Отримавши донос, цей шотландець (у тексті — шкот Кейт) викликає звинуваченого і просто його попереджає про загрозу. Вочевидь, ідеться про демонстрацію того, що головне питання для автора — саме у порозумінні “європейців” за культурою, навіть у сфері впливу “азійської деспотичної” Москви.
До слова, сюжети переслідування саме священників теж вказують на досвід автора з 1918–1930 років (пізніше був арештований і засуджений до кількарічного ув’язнення). Звідси ж, найімовірніше, сюжети про страхітливі знущання, які старшина оповідає Орлику-молодшому, з побуту місцевих під Росією — вони дуже нагадують спогади з часів розкуркулення. Натомість “техніка” переховування самого Орлика у процесі його таємних відвідин батьківщини нагадує радше візити емігрантів у домівки київської та львівської інтелігенції кінця 1980-х, коли почало відкриватися “віконечко” — хоча тут остаточну крапку випадало б поставити діаспорянам.
На загальному тлі цілком справедливого зображення Росії як антагоніста виділяється один сюжет. Отож, під час таємного приїзду Григора Орлика на батьківщину земляки оповідають йому історію, начебто місцевий поміщик-росіянин привіз у садибу молоду дружину, яка виявилася дочкою Меншикова, руйнівника Батурина. Ця молода жінка привернула до себе увагу тим, що постійно розпитувала про одного з місцевих священників, який був свідком Батурина і дивом уцілів — а від самих подій минуло вже щонайменше тридцять років. Врешті вона таки дісталася до священника, якому і відкрила, чия вона донька, висповідалася з батьківського гріха та склала щедру пожертву. Утім, незабаром померла сама у пологах.
Цей сюжет, попри відносно малу кількість місця, яку він займає в оповіді, аж ніяк не сентиментальний. Він і не про “хороших русских” — це радше відображення народних уявлень про те, що за певні злочини, до списку яких входить теж убивство невинних, Бог карає нащадків злочинця. Тут характерна деталь: Меншикову ховають разом із її дитям — як натяк, що покарання за вчинене поширюється таки на весь рід. Також це — про потребу покаяння за геноцид, а тут варто нагадати, що Лазорський цілком може вважатися однією з жертв і заодно свідків совєтського геноциду українців у тій концепції, як це подає Енн Еплбаум у книзі “Червоний голод”. І також цілком логічно, що устами селян Лазорський ставить питання про щирість каяття покійної. До геноцидної теми у повісті, яка прокреслена тут радше пунктиром, треба теж додати численних осиротілих дітей, які в різних сюжетах виростають з-під землі — і це сприймається як метафора майбутньої регенерації.
20.10.2023