Україна після війни: соціальний вимір

На сьогодні ми не знаємо остаточної ціни цієї війни. Адже не знаємо, у якій точці на траєкторії війни ми зараз знаходимось. Можемо оптимістично передбачати, що найбільш драматичні, трагічні обставини цієї війни вже відбулись. Але це не гарантовано. Може бути й інакше. Картина, яку маємо, ще достатньо хитка. А не знаючи усієї ціни війни, ми не можемо передбачити й усіх її наслідків. Поза тим, питання «яким буде українське суспільство після війни?» цілком доречне. Відповідати на нього важливо, якщо ми хочемо мати раціонально обґрунтоване бачення майбутнього і стратегію розвитку країни.

 

Олександр СУШКО,

політолог та громадський діяч, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»

 

Вже за пів року після початку повномасштабної війни з'явилося чимало оцінок того, які зміни відбуваються в українському суспільстві, які наслідки ми можемо констатувати. Вони були гіпотетичними і не завжди підкріплені емпірикою.

 

Пізніше з’явилися перші дослідження, і надалі їх буде все більше, але поки що вони не формують цілісної картини. Щоб отримати більше науково обґрунтованих даних, ми у Міжнародному фонді «Відродження» співпрацюємо з низкою аналітичних центрів.

 

Зокрема київський Центр економічних стратегій провів дослідження щодо української міграції, біженців, їхніх планів та очікувань. Йдеться не просто про статистику виїзду-в’їзду людей, а про більш далекосяжні висновки, зокрема в контексті потенційних незворотних втрат людських ресурсів.

 

Також у березні з’явилося дослідження групи Рейтинг, яке стосується переміщення людей всередині країни. Про цей феномен усі говорять, але він недостатньо досліджений. Немає емпіричних даних, щоби сказати, що відбулося з картою розселення українського суспільства на території України. Усе це буде наслідком великої війни, що вплине на формулу життя українського суспільства: зміниться економічна карта Україна, карта трудових ресурсів, соціальна конфігурація. Безперечно, ми матимемо справу із суттєво іншим суспільством.

           

Індикатором серйозного ставлення до змін є те, що український бізнес почав активно цікавитися новою картою розподілу трудових ресурсів у країні, вкладаючи у це кошти. А це означає, що зараз уже формуються певні довгострокові тренди і тенденції. Тут ми можемо говорити про неминучість переформатування карти України у її людському, економічному та інфраструктурному вимірі. Від того, наскільки правильно зараз зробити хоча б попередні висновки, залежить наскільки ми будемо переконливими у переговорах із потенційними інвесторами, співпартнерами у відновленні України. 

 

Польська компанія Gremi Personal, яка вивчає фондові ринки (це навіть не класичні соціологи), у березні провела опитування українських біженців у Польщі стосовно того, чи збираються вони повертатись. 55% відповіли, що збираюся, 38% залишаться в Польщі, ще 7% планують переїзд в іншу країну. Це притому, що у момент виїзду з України десь 85–90% говорили, що повернуться. З тієї величезної кількості українців, які опинилися за кордоном, за умовними оцінками, в Польщі як мінімум 40% від тих, хто в Європі — а за деякими даними і 50%. Офіційна кількість тих, хто отримав польський податковий номер pesel, — півтора мільйона, а за оцінками польського уряду — біля двох мільйонів українців де-факто там перебувають. Це цифра динамічна, вона ще змінюватиметься. Але це велика кількість людей у будь-якому разі. 55–60% із них — це жінки активного віку, працездатні, достатньо кваліфіковані, 40% — діти. Чоловіків — одиниці, і це переважно літні люди. Автори цього дослідження проводили аналогічне опитування у вересні 2022 року, і тоді охочих залишитися в Польщі було значно менше — 18%. Така зміна цифр має нас сильно занепокоїти. На додачу до зруйнованих міст і сіл, виведеної з експлуатації землі, замінованих, знелюднених та окупованих територій, маємо таку картину міграції.

 

Наступне питання в дослідженні Gremi Personal звучало: “Якщо плануєте повертатися, то коли?” 82% — після перемоги, 8% — цієї весни, 6% — влітку, 4% — восени. Як це трактувати? Чи напевне повернуться ці люди? Який стан справ вважатимуть перемогою, достатньою для того, щоб повернутись? Це питання відкрите. Якщо ми це прикладемо до статистики, то зрозуміємо, що йдеться не про десятки, а як мінімум про сотні тисяч людей. І коли ми говоримо про європейське майбутнє, то маємо розуміти, що для багатьох мільйонів українців європейська інтеграція відбуватиметься в індивідуальному форматі, а не в тому, який ми заслужили, отримавши кандидатський статус. З моменту Другої світової війни в Європі це найбільша за масштабом втрата населення певною країною на користь інших країн. Нічого подібного не було, навіть враховуючи факти достатньо великої міграції з Балкан після воєн 1990-х.

 

Другий вимір проблеми — переміщення людей всередині країни. Дослідження групи Рейтинг показало, що серед 100% опитаних українців 21% зараз не там, де вони проживали до 24 лютого 2022 року. 45% опитаних людей хочуть повернутися, коли закінчиться війна. Але, знову ж таки, який критерій закінчення війни? Для територій, які опинилися у стані глибокого враження, війна не закінчиться тоді, коли останній російський солдат залишить нашу землю.

 

Досвід Київщини свідчить, що повернення людей є далеко не миттєвим. Містечка, які пройшли через російські звірства (Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель) дуже повільно відновлюються в плані повернення довоєнного населення. Є ті, хто повернулися відносно швидко — влітку минулого року, а після того залишилася величезна кількість порожніх будинків. Сьогодні населення там не досягає 50% від довоєнного стану. І це при тому, що на цих територіях більше року немає активних воєнних дій. Тобто прямої загрози нема, але люди не повертаються. У західних областях у перші місяці війни мова йшла про півторакратне збільшення населення. Зараз навряд чи це так. Але збільшення є, і воно має доволі контрастний соціальний профіль. Він складається з одного боку з найбільш активної частини населення — тих, хто спроможний дати собі раду; з іншого боку навпаки — це ті, хто потребують догляду: літні, пацієнти лікарень, будинків для літніх, інтернатів, які були евакуйовані. Але все ж на захід країни відбулася міграція активного класу, який створює щось нове.

 

Висновок напрошується такий: ми спостерігаємо суттєву зміну соціальної карти України. Ми вже не побачимо тієї України з індустріальним урбанізованим сходом, де зосереджені основні індустріальні ресурси і кваліфіковане населення, яке пов'язане з урбанізованими формами економіки. Та група людей, яка зараз полишила міста на сході та півдні, істотно додавши потенціалу західноукраїнським містам, — це вже спільнота, яка сформувалася в незалежній Україні. З великою ймовірністю, це не ті, хто складали основу радянського чи пострадянського суспільства і його продуктивну силу.

 

Ми бачимо суттєві ознаки не просто занепаду, а і знелюднення великих міст на сході України. У більшості випадків це абсолютно зрозуміло. Процеси, які зараз тривають, певною мірою матимуть незворотній характер. Раніше захід відігравав роль певної культурної фортеці, місця, де зосереджується національний дух, а основна економіка була десь на сході, й найбільш урбанізоване населення жило в містах-мільйонниках на сході України та в Києві. Зараз ситуація серйозно змінилася — і буде змінюватися надалі. Ми побачимо принципово нову роль заходу України. Це не означає, що тут будуть формуватися величезні міські агломерації на кшталт пострадянських індустріальних міст. Ми можемо бачити в багатьох випадках м'яку деурбанізацію, тобто вихід великих груп населення із філософії життя в мегаполісній агломерації багатоповерхівок до того типу міської урбаністичної культури, яка донедавна асоціювалася з Івано-Франківськом, Ужгородом, почасти зі Львовом. Що в результаті буде зі сходом, можемо тільки передбачати. 

 

Варто зазначити, низка досліджень засвідчує, що на багатьох територіях сходу значна частина населення залишається не через те, що хтось «чекає приходу Путіна» чи надзвичайно не мобільний. Люди просто призвичаюються до суперопіки, яку зараз пропонує місцевим суспільство. Це гуманітарна парадигма, яку нам транслює світ і ми самі. Тобто ми констатуємо, що величезна кількість людей на теренах, які постраждали чи є у безпосередній близькості від фронту, залишаються там через регулярний доступ до гуманітарної допомоги. І вони не хочуть виїжджати чи вивозити дітей. Формується цілий пласт людей, які психологічно й організаційно зав'язані на інфраструктуру постачання гуманітарної допомоги. Це наслідок, який матиме довгостроковий ефект, новий тип споживацтва. Гуманітарна допомога постраждалим потрібна. Але ми вже бачимо потенційно довгострокові руйнівні cоціальні наслідки від того, що на місцях формуються цілі кластери людей, які залежать від неї. Якихось інших, креативних прошарків суспільства там залишається все менше і менше. 

           

Київ «позичив», за приблизною оцінкою, чверть або й третину свого креативного класу за кордон, утворивши масу ніш для людей, які можуть туди приїжджати і щось створювати. Таким чином відбувається велике переселення українців і хвильове переформатування країни.

 

Які фактори стимулюватимуть людей повернутися в Україну? Остаточне закінчення війни, стабільна добре оплачувана робота, вищий рівень життя? У попередніх умовах, коли люди їхали на заробітки, вони мали лише те, що заробляли. Нинішня хвиля, а це 4–4,5 мільйони людей, які опинилися в Європі, отримали зовсім інший доступ до соціальних і матеріальних благ. І це споживацький ефект. В Україні, навіть тяжко працюючи, вони не мали того доходу, що в Європі, нічого не роблячи. Люди розуміють, що це не на завжди. Але пішов другий рік — і це споживацьке ставлення поступово формується. Половина з них — це жінки, 40% — діти. Навіть за середнім сценарієм ми втратимо 1,77 мільйона лише з тих, хто уже за кордоном.

 

Далі експерти вводять ще один параметр, який зараз мало оцінюють. Це прогноз нової хвилі виїзду, яка неминуче виникне у момент завершення воєнного стану, коли сім'ї отримають шанс на возз'єднання за рахунок виїзду чоловіків. Середній сценарій — 300 тисяч, а песимістичний — ще 750 тисяч людей може додатково втратити Україна. Висновок такий, що з тих, хто опинився за кордоном внаслідок війни, понад 40% там і залишиться.

 

Ми ще не взяли до уваги наступного рівня втрат — скорочення народжуваності. Це втрати опосередковані, які виявляються дещо пізніше, однак без якісного прогнозу цих втрат важко створити адекватну стратегію відновлення.

 

Ми стоїмо перед ризиком, що замість очікуваної картини європейської інтеграції України як держави можемо отримати індивідуальну інтеграцію мільйонів людей, які це легше пройдуть поодинці. Вони уже там, і мають можливість шукати собі кращої долі на Заході, а не чекати, коли ми здобудемо членство в ЄС. Це виклик.

 

Ризик знелюднення України вимагає перегляду цілої низки політик: економічної, демографічної, а також і міграційної. Приїзд мігрантів зі сходу, зокрема з ісламських країн, може компенсувати втрату Україні власного населення. Для людства ця історія не є новою, але для України може такою стати. Це не страшно — це вже давно частина реалій розвинених країн. Як нам підготуватися до цього? Вивчення досвіду інших країн допоможе уникнути типових помилок. Але вже зараз треба готувати українське суспільство до того, що у недалекому майбутньому Україна буде менш національно, расово, культурно однорідною, ніж вона є зараз.

 

Не швидкість відбудови певної школи чи лікарні є критерієм якісного відновлення, а наявність учителів та учнів, лікарів, які прийдуть у ту школу чи лікарню. Може здатися, що річ насамперед у грошах. Однак люди важливіші. Тож є речі, яких ми не зможемо купити, яких не принесуть ані донори, ані інвестори. І те, як ми впораємося з цим викликом, визначить образ майбутнього України.

 

 

Підготувала Іва Подольська

За матеріалами круглого столу “Досвід війни: від травми до самопожертви”, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту “На хмарі” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”

 

25.05.2023