Закінчення. Попередній текст – у частині IV.
«Розбудовуючи українську культуру, що скріплює свідомість і почуття національної гідності й вартості, Митрополит ставить граніт під українське національно-суспільне життя. Національна культура, сперта одночасно на християнських засадах, вкорінила в членів народу почуття любови ближнього та почуття обов`язку посвячувати себе з любови для добра загалу, для нації, складаючи й власне життя для її оборони».
Зі львівської преси 1941-1944 рр.
Після проведення виставок сучасного українського образотворчого мистецтва (1918, 1919, 1920, 1921, 1924, 1926, 1928 рр.) Національний музей у Львові зарекомендував себе як дієвий осередок культивування та популяризації українського мистецтва у всіх його проявах. Новозбудована експозиція демонструвала потужній пласт давньої іконографії, збірка рукописної та друкованої писемності інтенсивно досліджувалася та вповні пропонувалася до огляду у виставкових залах; інтенсивно поповнювалися фонди відділу народного мистецтва (тканини, вишивки, твори з металу, дерева та ін.), було розпочато комплектування збірки новітньої образотворчості (для прикладу: 1927 р. придбано Бойчука, Коверка, Лісовського, Мегика, Харкова та ін.). В стінах музею також зароджувалася та інтенсивно розвивалася науково-дослідницька праця в галузі історії української Церкви (зокрема Греко-католицької) та національного мистецтва, створювалися фахові реставраційні майстерні, діяли громадсько-культурні організації, актуалізуючи питання збереження та дослідження української старовини, проводилися популярні лекції і наукові засідання.
Андрієнко-Нечитайло. Композиція зі сходами, 1920.
Тож палацовий будинок по вул. Мохнацького став, свого роду притулком всього українського, що було в тогочасному австрійському, а пізніше – польському Львові. На сьогоднішній день добре відомий факт, що Національний музей, його співробітники та прихильники, брали участь у проведенні лекцій для слухачів Таємного українського університету, а Митрополит разом із Іларіоном Свєнціцьким, Володимиром Залозецьким, Володимиром Пещанським та іншими долучалися до роботи Університету. Зацитуємо повідомлення із львівської преси, яка дає чи не найкращу характеристику Національному музеєві, як установі, яка, крім культурологічної діяльності, активно долучалася до національно-патріотичного руху в цілому краю: «Коло год 2 після обіду … поліційні органи впали до Національного музею при вул. Мохнацького рівнож з метою… переслідувань українського університету…, що впевнить не лише весь культурний світ, але й ту частину польської півофіціяльної преси, що не вірить в існування українського університету, бо його не може найти поліція, що той університет існує, що поліція його переслідує, та що тимиж переслідуваннями констатує й доказує, що він живе і займається наукою, що видно з тих студентських та професорських записників, які опинились в руках поліції». Того ж дня подібні обшуки та «вступні ревізії» пройшли у будинках львівської «Просвіти», Товариства ім. Т.Г.Шевченка (НТШ), Народного дому.
Іван Іванець. "Незнаний стрілець", 1929.
У зв`язку із збільшенням надходжень до збірки, розвитком експозицій та інтенсивною виставковою роботою, після Першої світової війни гостро постало питання необхідності розбудови приміщень Національного музею. Вже 1921 році на Весняній виставці, яка відбувалася у стінах музею, Роман Грицай, чи не першим, запропонував «начерк будівлі Національного музею у Львові». Пропозиція архітектора із Рогатина щодо розширення експозиційних площ була відхилена як така, що не підходить до загального вигляду музейного подвір`я і не «вписується» у вже існуючий архітектурний комплекс: «..німецька школа дуже помітна в цій праці й тому проект получився в модерному німецькому стилю (минулого століття!) і то … гіршого ґатунку», – констатувала україномовна преса.
Тим не менше адміністрація музею продовжувала шукати можливості розширити площі музейних експозицій. 1930 року І.Свєнціцький задекларував, що «…чверть міліона злотих польських» зібрано, із благословенням, матеріальною та моральною підтримкою Митрополита, на подвір’ї музею розпочинається будівництво нового приміщення площею близько 420 м²: «Два крила будови від цитаделі мають мати два великих саль, в яких одна двоповерха має примістити в собі у всій величній повноті зразковий іконостас (йдеться про встановлення Богородчанського іконостасу). У нових салях будуть приміщені пам’ятки мистецтва ХVІІ – ХVІІІ вв. Осібна саля обняла би людове мистецтво, а у великій салі були би приміщені твори новітнього мистецтва».
Микола Глущенко. Портретна студія жінки Ж-627
Після розпаду Гуртка Діячів Українського Мистецтва (1922-1926) перед львівськими художниками, які працювали у новітніх напрямках розвитку національної образотворчої культури, повстала необхідність створення нової «групи найсильніших і найкультурніших українських мистців Заходу». Об’єднані спільною ідеєю щодо творення мистецької організації, українські художники Заходу під назвою «Паризька група» (С. Гординський, В. Перебийніс, С. Борачок, Р. Турин, О. Третяків, В. Хмелюк та ін.), котрі за різних обставин мали нагоду певний час жити, навчатись чи працювати у Західній Європі, прийшли до згоди в організації виставки у Львові. Із цією сміливою ідеєю С. Гординський прийшов до І. Свєнціцького. Без сумніву, така пропозиція була цікавою для дирекції, адже Національний музей був центром культурного життя українського Львова, осередком найцікавіших мистецьких акцій сучасної української образотворчості у перших десятиліттях ХХ ст. «Поза колеціонуванням модернї старовини, Національний музей старався по своїй змозі не тратити звязку з сучасним мистецтвом і мистцями. Він же збирав і закуповував твори сучасного мистецтва, заініціював навіть щось в роді картинної ґалереї, улаштував цілу низку вистав і нарешті своїми збірками впливав так чи інакше на сучасне мистецтво», – писав про діяльність Національного музею у 1930-х роках Микола Голубець.
Лев Гец. Українка
Єдиною завадою в реалізації грандіозного проекту виставки «Паризької групи» був брак коштів, необхідних для транспортування творів через кордон та сплата мита. Вихід було знайдено: художники вирішили перевезти картини без рам у щільно згорнутих рулонах, які на кордоні не трактувалися як витвори мистецтва, а у Львові, під час побудови експозиції використовувати оздоблюючі матеріали, які запропонував музей. Ініціаторами проведення виставки з боку «Паризької групи» виступали: Шарль Блан, Джіно Северіні, В. Перебийніс, Ол. Лагутенко; від Національного музею: І. Свєнціцький, С. Гординський, П. Ковжун, Я. Музика. «Перша виставка Асоціації Незалежних Українських Мистців з участю запрошених французьких, італійських і бальгійських мистців та української париської групи», у якій взяли участь 43 художники, у стінах НМЛ відбулась у вересні-жовтні 1931 року. Так було розпочато нову сторінку праці Національного музею – у стінах закладу були виставлені твори відомих європейських художників.
Ярослава Музика. Емаль
Асоціація Незалежних Українських Мистців 1931-1939 об’єднала в своїх рядах митців українського походження, що проживали і в Галичині, і в Радянській Україні, і в країнах Західної Європи. Щороку, часом двічі протягом року, Асоціація презентувала збірні чи індивідуальні виставки: Олени Кульчицької (1933), Лева Ґеца (1934), Миколи Глущенка (1935), Олекси Грищенка (1937), Володимира Ласовського (1938); збірні: Перша (1931), Сучасної української графіки (1932-33), Четверта (1933-34), Шоста (1935), Митрополича або ХVІІІ (1936). Крім того, АНУМ-івці були ініціаторами та активними співучасниками мистецьких проектів у Національному музеї: Виставки малюнка і рисунка ХV-XVІІІ ст. (1932), Ретроспективної виставки українського мистецтва за останні ХХХ літ (1935) та виставки Самоуків (1939). 1938 року у стінах Національного музею у Львові Василь Перебийніс – багатолітній член АНУМ-у, ініціатор першої експозиції Асоціації – представив велику персональну виставку. Всі, без винятку, виставки АНУМ-у мали надзвичайно великий успіх у глядача.
Твори декоративно-ужиткового мистецтва зі збірки музею
1934 року в новозбудованих залах відбулася грандіозна Виставка українського мистецтва із фондів музею. Виставили давні килими (77 експонатів) ХVІІ – ХІХ ст. із Поділля, Київщини, Полтавщини, Галичини, Гуцульщини та Буковини, де яскраво прослідковувалося «…перехрещування із національними традиціями килимарства. Поряд із килимами пропонувалася колекція вишивки (1000 експонатів), якісно впорядкована протягом дев’яти місяців співробітницею музею Іриною Гургулою. Збірка вишивки, до переліку якої входили зразки першої половини ХІХ ст., демонструвала своєрідність, неперевершену красу та високу мистецьку якість цього виду прикладного мистецтва, розкривала багатство та різноманітність технік: низинку, мережку, гладь та ін., якими користалися українські майстрині. Експозицію довершували 260 творів українських мистців ХІХ–ХХ ст.: М. Анастазієвського, М. Андрієрка, М. Глущенка, Д. Горняткевича, Т. Копистинського, П. Ковжуна, І. Іванеця, Луцика, А. Монастирського, І. Труша, К. Устияновича, В. Хмелюка та б. ін.
У 1930-х роках у стінах музею також відбулися грандіозні виставкові проекти, присвячені пам`яті відомих художників П.І.Холодного, В. Крижанівського, О. Нованківського, а також письменника М. Гоголя; велика виставка Українського Стрілецтва; грандіозна експозиція творів українського образотворчого мистецтва з приводу ХХХ-ліття Національного музею і б. ін.
Ще 1931 року в Національному музеї у Львові було створено Союз Прихильників Національного Музею, членами якого стали служителі Церкви, поважні громадяни Львова та організації: Земельний банк гіпотетичний, Краєвий союз споживчий, Фабрика торговельних книг та паперових виробів, друкарня «Бібльос», «Маслосоюз», «Центросоюз» та б.і.
Був прийнятий «Статут союзу прихильників наукової Фундації Галицького Митрополита Андрея Шептицького у Львові», де чітко окреслено цілі, права, обов’язки та діяльність цієї організації. Завдяки інтенсианій співпраці Кураторії музею та музейних співробітників із Союзом Прихильників НМ виставкова діяльність організації 1930-х рр. була особливо багатогранною та плідною. Вагомі надбання до фондових колекцій, інтенсивна та плідна науково-дослідна робота, видавнича діяльність стали важливою ланкою у розбудові та діяльності Національного музею.
Неоціненною та жертовною була праця музейних співробітників, які рівнялися на роботу директора – Іларіона Семеновича Свєнціцького. Перший директор, морально і матеріально підтриманий Митрополитом Андреєм, разом із співробітниками установи впорядкував унікальні збірки рукописів і стародруків, давнього українського малярства й декоративної різьби, графіки, народного мистецтва; сприяв розвитку організації, професійній роботі реставраційної майстерні; активно працював сам і залучав співробітників до наукової роботи. Вклад І. Свєнціцького в науково-дослідну роботу є надзвичайно вагомим: «Галицько-руське церковне малярство XV-XVI ст.» та «Початки книгопечатання на землях України» (1914 р.), «Прикраси рукописів Галицької України XVI в.» (1922 р.), «Опис кириличних пергаменових рукописів Національного музею XII-XV ст.» (1923), «Скит Манявський і Богородчанський іконостас» (1926 р.), «Іконопись Галицької України XV-XVI віків» (1928), «Ікони Галицької України XV-XVI вв.» та «Різдво Христове в поході віків» (1933 р.) – ці матеріали і сьогодні є вагомою науково-популяризаторською роботою Свєнціцького. Важливими для накового статусу установи були також виступи директора на міжнародних конгресах та конференціях у Варшаві, Празі, Відні й Софії, Римі, Белграді, Стокгольмі.
Тож із певністю можемо констатувати, що у 1920-30-х роках діяльність Національного музею у Львові під керівництвом І. Свєнціцького була найбільш продуктивною щодо якості музейної роботи у всіх її аспектах. Не зважаючи на складні соціально-політичні ситуації, військові дії, суспільні негаразди, у стінах музею організовувалась потужна науково-дослідницька робота, регулярно виходили у світ каталоги виставок, щорічні «Звіти Національного музею» (1905-1939), окреме видання «Літопису національного музею» (1934-1939), а співробітники активно друкувалися в наукових виданнях та періодиці.
Продовження теми – "Національний Музей у Львові: часи воєнні"
20.01.2014