21 жовтня минуло 150 років від дня народження одного з перших представників географічної науки в Галичині, відомого на початку ХХ століття громадського та господарського діяча Григорія Величка. Він став першим доктором географії, який захистив дисертацію у Львівському університеті, був одним із керівників товариства "Сільський господар", автором першої великої етнічної карти України, де були чітко визначені межі розселення русинів-українців.
Донедавна Григорій Величко вважався забутим, його праці не публікувалися майже 80 років. Комплекс ґрунтовних відомостей про вченого був опублікований лише 2012 року в книзі, виданій у серії "Постаті українського землезнання" завдяки невтомній праці професора Олега Шаблія (Доктор географії Григорій Величко / за ред. проф. О.Шаблія. – Львів, 2012).
На думку О.Шаблія, "об’єктивний життєпис Григорія Величка лише створюється". Тому в біографіях вченого та членів його родини ще є багато таємниць.
Народився Григорій Величко 21 жовтня 1863 року в галицькому місті Миколаєві (над Дністром). На той час Миколаїв був одним з небагатьох міст Галичини, де переважало автохтонне населення – русини-українці. За даними Володимира Кубійовича, ще 1939 року з 3,9 тис. мешканців Миколаєва українці (греко-католики) становили 64% всього населення міста, поляки та латинники – 20%, жиди – 15%. А в середині ХІХ ст. перевага греко-католицького населення була ще більшою. На думку письменника, науковця та громадського діяча, уродженця Миколаєва Ярослава Гнатіва, "перший жид – такий собі Бориш – тут появився у 1870-х роках".
Немає даних про батька Григорія – Івана Величка. Скоріш за все, він поряд із ремісничими чи торгівельними справами займався, як і багато миколаївських міщан, рільництвом і городництвом. Мати Марія походила з родин Надольських і Данилевичів.
Після навчання у початковій школі в рідному місті Григорія відправили до Львова, де він 1883 року закінчує Академічну гімназію з руською мовою навчання. Потім навчався у Цісарсько-Королівському Львівському університеті ім. Франца І: три роки на теологічному і три – на філософському факультетах, де спеціалізувався при створеній у 1882 році кафедрі географії. Її заснував й очолював професор Антоній Реман (1840–1917).
Пізніше Г.Величко три роки продовжував студії на університетах Відня, Парижа та Санкт-Петербурга і в лютому 1893 року захистив докторську дисертацію на тему "Пластика польсько-руських земель з особливим поглядом на Карпати". Як пише проф. О.Шаблій, "у житті української громади як самого університету, міста та й усієї Галичини це стало неординарною подією. Це була навіть перемога першою чергою над собою і над ворожим шовіністичним середовищем. Нагадаємо, що Г.Величко був першим ще перед Еуґеніушем Ромером доктором географії у Львівському університеті".
Однак посади в університеті для доктора географії не знайшлося, і Г.Величко змушений був працювати вчителем географії, історії та руської мови в гімназіях Дрогобича, Перемишля, Тернополя, у Львівській чоловічій вчительській семінарії.
У 1890-х він пише статті для енциклопедичних і довідкових видань. Зокрема, у 1892 році написав велику статтю "Ґаліція" для російськомовного енциклопедичного словника Ф.Брокгауза й І.Ефрона.
Саме в цей період він створив свою знамениту "Народописну карту українсько-руського народу". Її видало 1896 року товариство "Просвіта" у Львові. Кольорову карту розміром 120х80 см виготовлено в літографічній майстерні Андрія Андрейчина у Львові на кошти, заповіджені задля цієї мети просвітянським і політичним діячем о. Степаном Качалою (1815–1888). Зменшений варіант карти Г.Величка вийшов як додаток до календаря "Просвіти" накладом 10 тис. примірників.
В цьому ж календарі вмістили статтю вченого "Опис руської землі". У цій та інших своїх статтях Г.Величко якнайповніше подає українську етнічну територію та її межі. "Русини-Українці заселюють в Австро-Угорській монархії східну половину Галичини, північно-західну частину Буковини і північно-східну Угорщини, а в царстві російськім займають східну третину Сідлецької та Люблинської губернії [Холмщину та Підляшшя – І.М.], цілі губернії Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську і Херсонську, полудневу третину Курської, майже половину Воронезької губернії, західну частину землі Війська Донського, більшу північно-західну половину области Кубанських козаків, північну частину Таврійської губернії по Перекопському перешийку, північну і полудневу Бессарабію і Пинський повіт Минської губернії", – пише він у вступі до своєї "Географії України-Руси", яка так і залишилася незакінченою. Не забуває Г.Величко і про Берестейщину та, що "значні українські осади подибуємо ще в Саратівській, Астраханській, Ставропільській, Самарській губернії, потрохи подибуємо їх у румунській Добруджі, в Терській козачій области, в Оренбурзькій губернії, на Сибірі, в Забакальськім та Усурійськім краю [Зелений Клин – І.М.], не згадуючи про нечислені осади в полудневій Угорщині [Воєводина – І.М.], Бразилії, Сполучених Державах і в Канаді".
Цікавими є погляд Г.Величка на три частини "малоруських" (українських) земель згаданих у його статті "Деякі замітки до етнографічної карти Руси-України" надрукованої в "Ділі" ще 18 березня 1893 року:
"1. Землі з давен-давна малоруські: майже вся австрійська Русь, часть малоруська в привислянських губерніях, Волинь, Поділє, північна часть Бессарабії, Черниговщина, части ґуберній Гроденської і Мінської, Полтавщина, Київщина. Тут населенє постійне, великих змін етноґрафічних бути не може...
2. Землі населені за пізнійших польських часів і в початках російського панованя: Слобідска Україна, Катеринославщина, Херсонщина, земля Донського війська, Чорноморє, деякі Саратовські та Астраханські оселі, полуднева Бессарабія...
3. Недавно заселені або й нині ще кольонізовані області на Кавказі, в Таврії, у всхідно-полудневій Росії, на Сибірі, в Амурськім краю, в Туркестані".
Більшість земель перелічених в частині 1 та 2 увійшли до складу сучасної України, але за 120 років межа між давніми та пізніше населеними територіями не затерлася і стала границею між переважанням українського та російського мовлення, між електоральною орієнтацією на "помаранчевих" чи "регіоналів і комуністів"...
У 1899 році Григорія Величка обирають дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. На той час він був одружений з Герміною Озаркевич (1867–1924). Її сестрою була відома галицька письменниця та феміністка Наталія Кобринська (1855–1920), а братом – знаменитий лікар, засновник "Народної лічниці" у Львові Євген Озаркевич (1861–1916). Родина Величків мала двох дочок Ірину Ростиславу (Орисю) та Калину. Припускають, що була ще одна молодша донька, яка вийшла заміж за польського поета Стефана Ґралевського.
Через матеріальні нестатки Г.Величко залишив у 1906 році працю в освіті і став членом виділу та секретарем товариства "Сільський господар", очолюваного відомим політичним і громадським діячем Євгеном Олесницьким (1860–1916). Величко був також редактором друкованого органу товариства – "Господарська часопись", у якій поряд зі статтями на господарські теми публікував свої розвідки з економічної географії.
Після смерті дружини спокушений гаслами "українізації" виїхав Г.Величко 1925 року до УСРР. Там він працював в Уманському сільськогосподарському технікумі, а з 1928-го – в Українському науково-дослідному інституті географії та картографії у Харкові, який тоді очолював видатний географ, теж галичанин Степан Рудницький (1877–1937).
У 1930 році Г.Величко написав працю "Географічні умови розвитку міст в Україні". Як зазначив проф. О.Шаблій, "головне у його дослідженні – це визначення причин зростання міст і їх людності. В історії розвитку міст Г.Величко виділяє їх вигідне географічне положення на транспортних торгових артеріях, а не характер природного середовища".
У 1932 році Григорія Величка заарештували та незабаром розстріляли. Львівська газета "Діло" повідомила, що він помер у Харкові 1 жовтня 1932 року.
Трагічною була доля і його доньки Орисі (1891–1937), яка мала художні здібності й навчалася у мистецькій школі Олекси Новаківського. 1928 року вона переїхала зі Львова до батька у Харків, працювала вчителькою німецької мови, а 1937 року теж була заарештована за "участь у націонал-фашистській організації, що боролася проти радянської влади" й 10 серпня того ж року розстріляна.
Її сестра Калина (1896 р. нар.) була дружиною старшини УСС Петра Дідушка (1889–1937), який також перебрався на радянський бік, працював у Москві в "Аерофлоті". П.Дідушка заарештували наприкінці 1934 року, а через три роки розстріляли. Доля його дружини невідома.
Існує версія, що Г.Величку вдалося уникнути арешту в Харкові, і він втік до своєї доньки Калини до Москви, де й помер 1947 року. Як було насправді? Це вже завдання для майбутніх дослідників...
22.10.2013