Наші коляди

Іван Франко

Власне вийшла з друку гарна партитура, обнімаюча 20 найпопулярніших коляд церковних, підложених під ноти на чотири голоси мужеські. Гармонізації доконав і видав п. Остап Нижанківський. Користаю з нагоди сього видання і надходячих свят рождества Христового, щоб висказати кілька уваг о наших піснях церковних взагалі, а особливо о колядах.

Пісні церковні, а властиво пісні набожні, се твори, котрі значно різняться од тих «пісень» (гімнів, славословій, канонів і т. п.) церковних, які обняті уставом церковним і співаються од віків під час богослужіння по грецькому обряду. Пісень «набожних» грецький устав церковний не знає; в церкві православній в Росії вони не існують, а введені почасти в богослужіння, вони являються тільки в церкві греко-католицькій, уніатській. В значніші празники вони співаються декуди під час павз, які заходять між поодинокими чинами богослужіння, напр., між утренею а службою божою, перед вечірнею, під час обходів по полях і інших процесій, особливо ж під час богомольних вандрівок на одпусти в більших компаніях і під час обходів тих компаній по місцях одпустових. Здавна також духовенство пропагувало ті твори церковної набожності між народом, щоб ними замінити «поганські», властиво світського змісту колядки і другі обрядові пісні народні. І справді, пропаганда та, а надто ще безперечна поетична стійність многих набожних коляд довела до того, що в деяких околицях народ зовсім перезабув стародавні колядки світські, а співає тільки ті книжні, церковні.

Що коляди церковного змісту, а-бодай деякі з них тішаться широкою популярністю, сього найліпший доказ бачимо в тім, що здужали вони перейти в уста народу не тільки в сторонах і донині уніатських, але удержалися і в таких сторонах, де унія упала ще в XVIII віці (на Волині), або й у таких, де вона ніколи міцно не стояла, напр., в Київській губернії. Доказом їх Існування на Волині й Поділлі, в Брацлавщині і т. д. е збірник пісень Чубинського, в котрім находимо книжні коляди («Ой бачить бог, бачить творець», «Нова радість стала» і т. ін.). Що в Київщині вони співаються, а бодай співалися недавно, на се маємо доказ в Шевченковому «Назарі Стодолі», де колядуючі козаки в 1-ім акті під вікном сотника співають звісну пісню з «Богогласника». що починається словами «Виді бог, виді сотворитель», тільки перешліфовану на народний язик.

Що ті пісні мали деякий вплив і на поетичну творчість самого нашого Кобзаря яко одні з перших взірців книжної поезії, які дійшли до відома бідного сільського школяра в дяківській школі, на се маємо класичний доказ в словах самого Шевченка в його «посланії до Козачковського». Ось сі пам’ятні слова, повні глибокої горечі й туги:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. і зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

Сі жалібні слова живим гомоном одзиваються в душі кожного, хто перейшов сільську школу. Ті самі звичаї — переписувати колядки і вчитись їх напам’ять, держалися ще й за наших часів, в 1850-их і 1860-их роках, як довго друковані їх видання були рідкістю. А і слова сі доказують безсумнівно, що й сам Шевченко, бувши сільським школярем, списував і співав колядки з «Богогласника». Правда, колядки, котра би починалася словами «Три царіє со дари», в наших виданнях друкованих нема, але для мене нема сумніву, що Шевченко в вищенаведених словах згадує про звісну прекрасну колядку «Радость нам ся являє»; друга строфа тої колядки зачинається іменно словами:

Тріє царі со дари

Христу поклон отдали.

Можемо затим без великої помилки прийняти, що наші, уніатські пісні набожні од самого малку полишили значний слід в пам’яті Шевченка і мали деякий вплив на його поетичну творчість. Вплив той я вбачав би головно в релігійній окрасці його поезій, в тій чудовій наївності і простоті, з якою поет наш привик у всяких нагодах обертатись до бога; наївність та є одним з перших характерних признаків Шевченкової поезії, який впадає в очі чужинцеві*.

________________________________

{ *) Гляди, напр.: К.-Е. Franzos. Kleinrussische Poeten,— стаття надрукована в берлінськім тижневику «Die Nation» (№ 2 з жовтня 1889), де подана ось яка характеристика української школи літературної взагалі, а особливо нашого Кобзаря: «Es sind nicht blos Vorzüge einer edlen und berechtigten Tendenz, welche wir dieser (der ukrainischen) Dichterschule nachrühmen dürfen. Beweisen schon die Volkslieder, welcher poetischen Kraft diese Volksseele fähig ist (Стаття Францоза о наших піснях народних, поміщена в «Neue freie Presse», ентузіастична, хоч не свобідна од пересади і недокладностей, була недавно обширно резюмована в «Ділі»: од разячих фактичних недокладпостей та помилок не свобідна і стаття в «Nation», цінна головно задля особистих поглядів автора і гарячого чуття, яким наскрізь пройнята),— so ist die Kunstpoesie ein weiterer Beweis hiefür. Sie wurzelt im Volksliede, lehnt sich an dasselbe, bewahrt seine keusche Kraft und Tiefe, fügt aber das Talent der Komposition, den Schatz der Bildung, den Zauber starker und eigenartiger Individualität hinzu. An herrlichen Stoffen, um diese Giben und Gnaden zu erproben, fehlt es nicht. Da sind die einzige Macht, das heutige Elend, das arme, einsame aber doch so räthselhaft schöne Landschaftsbild der Steppe, die naturwüchsigen Menschen, die alten rührenden Sitten und Erinnerungen. Zartheit der Empfindung, schlichte, ungeschminkte aber echt dichterische Sprache und insbesondere ein seltenes Vermögen, plastisch zu gestalten, zeichnet alle diese Talente aus. Sie sind origenell, weil sie durchaus volksthümlich sind; sie unterscheiden sich von den Dichtern des Westens eben so sehr, wie sich ihr Volk von denen des Westens unterscheidet. Wenn sie klagen, so geschieht es sichtlicher, greifbarer Schmerzen wegen; sie dichten aus einem Volkstum heraus, in dem es nun tiefe Nacht ist, aber eine Nacht, welche von den Sternen ruhmvoller Erinnerungen tröstend erhellt wird. Ihr socialer Horizont ist ein enger, ihre allgemeine Bildung eine geringe, s і e sind naiv im guten wіe im schlimmen Sinne des Wortes. Im Grunde ist ihre Poesie nichts als veredelte, vertiefte Volkspoesie, nichts weiter. Aber schon dies ist so unendlich viel, dass diese Poeten sicherlich der eingehendsten Beachtung werth sind, und besonders der grösste unter ihnen, Taras Szewczenko» («Nation», стор. 27; гляди також того ж автора книжку «Von Don zur Donau», 1877). Замітимо при нагоді, що K.-Е. Францоз, судячи по многим признакам, дуже слабо знає українських поетів, особливо пошевченківської доби, так що повища характеристика списана правдоподібно з одного Шевченка.}

Вже се одно могло би бути достаточним, щоб звернути на наші набожні пісні увагу історика нашої літератури. Але увага та буде тим пильнішою, коли скажемо, що ті пісні набожні становлять безперечно найцінніший вклад, який внесли в нашу літературу уніати в XVII і XVIII віках, становлять обіч творів Івана Вишенського і інтермедій Гаватовича найкращий пам’ятник, на який здобулася лиш наша Прикарпатська Русь перед Шашкевичем. Збільшиться ще увага історика літератури, коли придивиться процесові поставання тих пісень, джерелам, з котрих черпали вони свій зміст, традиціям літературним, які в них находили більше або менше ясний відгомін, а вкінці коли через порівняння з піснями церковними інших народів постарається оцінити їх властиву стійність літературну. Я позволю собі в коротенькім нарисі освітити ближче піднесені тут пункти. Спеціальний розслід тих питань, які в’яжуться з нашими піснями набожними, не може мати місця в часописі, призначеному для широкої публіки.

Реформація релігійна з початку XVI віку дала могучий товчок розвоєві духовому і літературному всіх європейських народів. Товчок той дався почути й нашому народові хоч посередньо, та все-таки досить сильно. З півночі через Литву і Білу Русь доходило до нас протестантство безпосередньо, проявляючись такими працями, як переклад Біблії Скорини, «Катехізис» Будного і т. ін. Прямо з заходу доходив ще давніше гуситизм, продерлось пізніше соцініанство. Але далеко важнішою була друга хвиля того могучого руху — католицька реакція проти реформації. Та реакція католицька захопила цілу Польщу, віддала в ній усе майже виховання публічне в руки єзуїтів, а бажаючи здобути для Риму відплату за страчену Німеччину, Англію й часть Франції, подвоїла змагання польські около асиміляції руської шляхти і около сотворення унії обряду грецького з римським.

Під кінець XVI віку одно й друге їй в значній мірі удається. В р. 1596 відбувся звісний собор Берестейський, де руські владики прийняли унію з Римом, а в кілька літ опісля умер князь Костянтин Василь Острозький, остання могуча опора православної Русі. Але власне ті побіди католицької реакції, котра швидко опісля упоралась і з неглибоко вкоріненим литовсько-польським протестантизмом, розбудили і в русинах дрімаючого духу протесту, попхнули їх на дорогу організації громадської і освітньої. В часі собору Берестейського вже існували і досить були змоглися численні братства церковні у Львові, Луцьку і т. д., а й поза тими братствами були вже підготовлені сили, що мали розпочати боротьбу з реакцією католицькою на тім самім полі, на котрім вона вважала себе побідителькою, т. є. на полі освіти і науки теологічної. Горді слова єзуїта Скарги, що католицизм — то світло, а православіє — тьма і неуцтво, мусили глибоко в душі заболіти кожного русина і викликали велику полемічну бурю. Відповіді на ухвали Берестейського собору і на підпираючу ті ухвали книгу Скарги «О jedności kościoła bożego» виходять і з Острога од князя Костянтина Василя, і од псевдонімного та вельми талановитого Христофора Філалета, і в кінці з далекої Афонської гори од нашого знаменитого червоноруса Івана Вишенського. Особливо сей послідній муж, хоч не дбав зовсім о те, щоби письма його були друковані, але кидав їх в народ мов оживляючий дощ, нехай падуть де хочуть і нехай з ними буде що хоче. — зробив багато для скріплення церковно-громадських організацій в нашім краю і для звернення братчиків на дорогу освіти. «Письма мої читайте на зібраннях,— навчає він в передмові до збірничка своїх творів, захованого в рукописі в монастирі Підгорецькім, — нйсай читає один, хто до того найздатніший, нехай читає звільна і невеличкими шматочками, по дві або три сторони на раз, щоби кожний братчик міг їх вирозуміти і розміркувати. А прочитавши, подавайте далі або перепишіть». Правда, Іван Вишенський не радить закладати шкіл в дусі західнім, противний західній схоластичній премудрості з її Платанами і Арістотелями, рад би відгородити Русь од того руху, котрий обхопив усю Європу, але що ж, коли власне своїм накликуванням до думання, до читання книг, до організації братств він був одним з могучих пропагандистів того руху. Писання його, гарячі, сильні і енергійні, потроху безладні, як імпровізація, але все вірні духові автора, читані були пильно. Не видавано їх друком аж до наших часів, бо ще за його життя (перед р. 1625) в літературі нашій зайняли перворядне місце інші люди, вивчені власне в тих школах, на тій схоластичній філософії, а почасти і в дусі того віку відродження, проти котрих виступав Іван Вишенський. Ставровецький, Кальнофойський. Могила, Галятовський, Баранович, Сакович, Смотрицький — цілий ряд людей енергійних, талановитих, трудящих і, як на свій час, очитаних і вчених, гідно репрезентують наше літературне відродження. Постають школи і шкільні підручники, починаються досліди над язиком і проби витворення язика літературного на підставі язика церковного, з більшою або меншою примішкою язика народного. Вчені єрархи видають коштовні книги церковні. Острозький заставляє цілу комісію працювати над переводом і виданням Біблії, котре мусимо ще й нині вважати взірцевим. Література полемічно-теологічна розвивається сильно, але попри неї починає рости і література світська. Перекладаються на нашу мову такі світові книги, як «Gesta Romanorum». Якась невідома рука пересаджує на Білу Русь таку чужоземну квітку, як лицарський роман о Трістані і Ізольді. Інший безіменний автор перекладає на чисту майже мову народну протестантські пісні церковні, щоб дати тексти для співу — може, на зборах братств, в більшій. половині зайнятих духовними справами. Львів'янин Гаватович пише також майже по чисто народному свої інтермедії — о коті в мішку і о найкращім сні, черпаючи сюжет до них чи то з польської книжки людової о Sowizdrzale, чи з її німецького оригіналу о Till'ю Ulenspiegel’ю та з «Gert’ ів». З заходу через Польщу або й безпосередньо з Німеччини приходить до нас і релігійна драма і вертеп. В другій половині XVII віку бачимо драму релігійну вже розширену, представлення драматичні йдуть в Києві, Кам'янці, Львові, мабуть, і в Жовкві, у Собеських, бо в Смерекові, коло Жовкви, доховався досі текст одної такої драми о муках Христових. Она писана язиком народним всуміш з полонізмами і немногими словами церковними, а пролог писаний по-польськи; однак дух в ній далеко не католицький і фактичний скелет біблійного оповідання про муку Христову дуже перемінений. Рівночасно з тими західними напливами оживають і старі наші літературні та церковні традиції, появляються нові літописи, хронографи, збірники житій святих, нової популярності набирають старі апокрифи, з котрих деякі, як знаменита книга Єноха, переводяться й на народний язик.

Але все те роблять православні або протестанти. Значна часть южноруського народу, котра тим часом перейшла на унію і в XVII віці переходила чимраз більше, разом з відлученням від церкви східної немовби пропадає для Русі. Уніати в значній часті пишуть по-польськи, а хоч і не цураються Русі, то все-таки можемо сміло сказати, що унія в XVII віці не видала майже нічого такого, що могло б стати під пару вищенаведеним творам православних і протестантів.

В XVIII в. основно змінюється стан нашої літератури, і змінюється не на добре. Хмельниччина, Виговщина, а далі Руїна підкопують індивідуальне життя нашого народу, переносять центри його духового руху в інші сторони. Література духовна упадає, а з хвилею підчинення київської митрополії під патріархат московський центр тої літератури переноситься до Москви, а на Україні починається систематичне нищення тих пам'ятників нашої літератури і праці, котрі недавно ще так сильно піддержували православіє в нашім краю, але в очах московських ортодоксів були не досить православними. Життя народне передвигається на лівий берег Дніпра, народ займає великі простори Слобідської України. Серед козацької старшини якийсь час держаться ще традиції літературні XVII віку, повстають об’ємисті літописи козацькі Величка і др., в значній часті компіляції і переробки давніших записок. Потомки старшини козацької рвуться до європейської освіти, але рівночасно чимраз більше русифікуються, а місцева література в самім джерелі розбігається на дві течії язикові: російську і народноукраїнську. Все, що більше або менше підходило до сеї другої течії, згори засуджене було на те, щоби бутніти в поросі бібліотек або ширитися способом так примітивним, як переписування. Ані літопис Величка, ані вірші Климентія, ані драми Довгалевського, ані віршована переробка новел Боккаччо, ані множество інших творів літературних того часу не були публіковані друком, не зробили на суспільність українську того впливу, який би були могли зробити при незначності і слабім розвої тодішньої літератури російської.

Не ліпше діялось і в тій часті України, що осталась під Польщею. Позбавлена головного свого центру — Києва і головної своєї сили — козацтва, котре привернулось до Росії або шарпалось в безпліднім а фатальнім «шатании между чахи и ляхи», та часть нашого краю була надто сама в собі роздвоєна різницею обрядовою. Православіє, котре хоронило найбільшу часть літературної традиції XVII віку, упадало чимраз більше під напором католицизму і унії. Вчасно починається тут обертання очей на Північ, відки Скит Манявський одержує постійні підмоги, куди 1689 р. їздить ігумен Підгорецького монастиря Ломиковський в місії від львівського владики. Але й унія, котра з початком XVIII віку в Русі Червоній бере рішучу перевагу, не може серед польської суспільності ані в польській державі добитись рівноправності з латинством і упадає чимраз нижче. Василіани полонізуються, вище духовенство бореться о свої права і привілеї, братства підупадають ураз із зубожінням міщанства. Коли судити з друкованих плодів тогочасного письменства, то здавалось би, що всякий самостійний рух духовий завмер тут цілковито. А прецінь так не було.

В лоні тої бідної, опущеної і погордженої суспільності руської доконувався, хоч звільна, значущий поворот, переварювалися традиції літературні XVII віку, робились несмілі, але все-таки замітні кроки в тім напрямі, котрий був єдиноспасаючим — до народу, до народної мови. Сліди такої еволюції ми бачимо в деяких рукописних пам'ятниках того часу. Найдальшими її етапами є такі твори з останнього десятиліття XVIII в., як «Букварь языка словенского», виданий у Львові 1790 р. з доданою при кінці його «Свѣцкою полѣтикою», писаною майже чистим язиком народним, як «Богогласник», виданий 1791 р. в Почаєві, і видані там же 1796 р. «Науки парохіяльныя».

«Богогласник» ми вважаємо найважнішим твором червоноруської літератури XVIII віку, одиноким важним здобутком уніатським на полі нашої літератури до часів Шашкевича. Ми піднесли вже потрохи в першім розділі сеї розвідки, в чім бачимо важність «Богогласника». Тут звернемо увагу ще на деякі другі моменти.

«Богогласник» не є твором одноцільним ані з одного часу. Се є збірник пісень церковних, котрі постали в лоні унії в різні часи, походили од різних авторів і писані були в різнім дусі. Є се не збірна праця групи людей, але радше здобуток довгої роботи кількох поколінь; деякі пісні походять з XVII віку, других автори дожили ще XIX віку, як Дм. Левковський, котрий умер 1821 р. в Дрогобичі. Не всі пісні, утворені в тім довгім часі, ввійшли в «Богогласник»; збирачі його самі кажуть, що виключили багато таких, котрі або задля старості, попсованих рукописів та кепських копій стались незрозумілі, або таких, котрих текст був добрий, але мелодія незвісна. Певна річ, що, крім того, уйшло їх уваги багато пісень, котрих і текст був добрий, і мелодія звісна, але котрі розсипані були десь по рукописних збірниках або співались по дальших закутках краю. Здається надто, що збирачі трохи неохітно давали місце в своїм збірнику пісням, зложеним в чисто народнім дусі і на народній мові; принаймні в двох місцях «Богогласника» вони відділяють окремо пісні «простѣйшим языком сложенныя». Документно знаємо о одній пісні, писаній народним язиком і в дусі народних пісень, що вона звісна була одному з авторів і збирачів «Богогласника», згаданому вже Левковському, але в друкований «Богогласник» не ввійшла — може, задля свого надто світського змісту; се гарна «Пѣснь о свѣтѣ» або «Пѣснь моральна о плачливом станѣ нищого студента», написана Александром Падальським перед 1750 роком.

Хто були автори тих пісень? Акростихи самих пісень заховали нам поверх 20 назв, але всі ті назви мало нам говорять. Хто були ті Левковські, Вольські, Достоєвські, Мастиборські, Моравські, Пашковські, Тарнавські, Дяченки і др., котрих пам’ять загибла, а котрих пісні співаються й досі побожним руським народом?. Літописи церковні ані світські нічого не говорять нам о них; хіба де случайні записки на маргінесах книг церковних або не менше случайно доховані шематизми та пом'яники зможуть нам вказати стан та дату смерті однрго або другого з тих скромних трудівників нашого слова. А все ж таки, з другого боку, імена їх і говорять нам дещо. Вони показують, що правдива побожність, правдива, тиха і глибока сила слова нашого, котра в ту тяжку пору висохла була на вершках нашої ієрархії, живим ключем била серед нижчого монастирського і зовсім низького світського духовенства, а то й серед малограмотних, але тим ближчих до народу дяків. Прості братчики та послушники монастирські, світські, духовні та дяки — се, по нашій думці, автори тих пісень. Все се народ бідний, робучий, покривджений долею, народ, котрий ураз із згаданим уже Падальським справедливо міг о собі сказати:

А хто ж на сем свѣтѣ без долѣ вродился,

Тому свѣт марне, як колом, котился;

Лѣта плинут марне, як бистриє рѣки,

Часи молодиє, як з дожджу потоки,

Все то марне минаєт.

Нѣхто чоловѣка в нещастю не знає,

Як на собѣ сукней богатих не має,

Хоча й би йон был и чесного рода,

Як немаш в кишени, то певна незгода,

Хоч би бил наймудрѣшший.

Серед такого-то народу, котрий був немов типовим експонентом долі цілої руської інтелігенції, цілого руського життя духового, постали між іншими й ті безіменні, торжественні, радісні пісні, котрі через кілька день роздадуться в кожній руській хаті, попідвіконню найбідніших руських осель, всюди несучи, хоч на момент, радість, світло і тепло, що пливе з правдивого піднесення духу в сферу ідеальних бажань і змагань. В таких-то сумрачних низинах зародились ті правдиві перли церковної поезії, наші колядки, про того, котрий

Убого ся народив,

Богатого засмутив...

III

Різдвяні свята — се, без сумніву, найпоетичніше свято у слов'ян, ба й у всіх народів християнських. Чисто людський, а в значній мірі й соціальний інтерес в'яжеться тут найтісніше з інтересом догматично-обрядовим. Народження того, що мав статися вчителем і просвітителем світу, потіхою «всѣх труждающихся и обремененных», народження його серед найбідніших обставин, в стайні між худобиною, все те від перших віків християнства чинило сей празник правдивим празником бідних, убогих духом та повних того «благоволенія», тої щирості до людей, котра й є найбільшою славою божою на землі, найвищим і єдиним ідеалізмом в житті людському. Подія та,, котру церков установила святкувати безпосередньо по зимовім пересиленню дня й ночі (21 грудня), т. є. на самім початку нового зросту дня, немов знаменуючи нею нехибне наближення нової весни для людськості, здавна була улюбленою темою для християнських поетів, була основою многих легенд, котрі розвивали просте й чудове в своїй простоті оповідання євангельське. Легенди ті, розсипані в писаннях святих отців, в апокрифічних «словах» вроді «слова Афродітіана о чюдеси иже бѣ в пєрстѣй земли и о звѣздѣ», «слова» Палладія, Никифора і др. о пробуванні Ісуса в Єгипті і т. ін. Щоправда, значна часть тих легенд, що опісля ввійшли і в наші богослужебні книги, має переважно характер романтичний, любується в чудесах і дивних пригодах. Зате поезія церковна пізніших часів особливо на Заході, ведена правдивим чуттям, відвертається від них і вертає до здорового, чистого джерела оповідань євангельських. Правда, перші пісні о рождестві Христовім були радше зведеними в віршову форму догмами; їх матеріалом було не стільки оповідання євангельсысе, як радше догматичне толкування оповідання, розсноване на алегоричнім толкуванні Старого завіту. Приміром тої догматичної поезії нехай послужать слідуючі три строфи з гімну Венантія Гонорія Фортуната, латинського поета з VI століття, котрий належить до найчільніших поетів в католицькій гімнології:

Maria ventre concipit

Verbi fidelis semina;

Quem totus mundus non capit,

Portant puellае viscera.

Radix Iesse floruit

Et virga fructum edidit.

Foecunda partum protulit,

Et mater virgo permanet.

Adam vetus quod polluit,

Adam novus hoc abluit;

Turnens quod ille dejicit,

Humillimus hic erigit!*

_________________________________________

{ *) Марія почала в животі сімена правдивого слова; того, котрого світ увесь не може обняти, носить нутро діви. Зацвіла ліска Єссеєва, й пруток дав плоди; плідна мати привела чадо а осталась дівою. Що старий Адам замазав, се новий Адам обмиває; що тамтой, загордівши, зіпхнув, се сей, унизившись, підносить.}

Строфам тим, помимо їх догматичної хитроумності, годі відмовити простоти і сили виразу. Вони тим інтересніші, що фрази, в них ужиті, майже стереотипово проходять через усі літератури Заходу і стрічаються також в наших колядках. В іншім гімні латинськім VI або VII віку стрічаємо вже деякі, хоч нечисленні, ще побутові риски; се є звісний гімн: «Angelus pastoribus dixit vigilantibus», перекладений, мабуть, ще в XVI або XVII віці на польське, а з польського переведений в нашім віці на нашу мову — се популярна у нас коляда «Ангел пастирем мовив». Побутова сторона євангельських легенд о рождестві Христовім розвинена далеко ширше в німецьких піснях різдвянських. Конечно, пісні ті, творені так само, як і наші, серед нижчих верств народних, черпали з життя хлопа німецького і з німецької природи деталі для розмалювання сцен євангельських. Христос після них родиться взимі, серед морозів:

Zu Betleheme daz geschach,

Von frost so leit got ungemach?* —

______________________________

{ *) В Віфліємі се сталось, від морозу терпить бог дуже.}

каже одна пісня з XIV віку, зовсім так само, як польська, в котрій пастухи говорять до маленького Ісуса:

Jak że cię porzucim, pociecho nasza,

W tak okrutne mrozy idąc do łasa!

Або як наша:

Іисус мой возлежит в яслех на сѣнѣ,

И зимно терпит,

Створитель дрижит,

Который в руках свѣт держит.

Німецька пісня іде ще далі в малюванні деталей; з наївністю, властивою людовій поезії, вона оповідає:

Joseph bei dem krippelein sasz,

bisz dasz er schier erfroren was.

Joseph nam ein pfännelein

und macht dem kinde ein müsselein.*

___________________________

{ *) Іосиф сидів коло ясел, аж трохи не замерз. Іосиф узяв риночку і зварив дитині клиїчок.}

Наша колядка не пускає так широко поводів побожній фантазії і говорить тільки:

Іосифе старенький,

Плаче Ісус маленький!

Помагай його

Чистій діві колисати

І піснь йому заспівати!

Люляй, пане наш!

А в іншім місці вона показує нам, як

Іосиф в руках носить

Ісуса маленького

«Люляй, люляй!»—

приспівує, і т. д.

Німецька пісня з особливим натиском підносить бідний стан Ісуса і його родичів. Вони в містечку не можуть ніде найти нічлігу, всі проганяють їх з хат, як жебраків, аж один милосердніший господар позволяє їм спати в стодолі на соломі. З вдоволенням, властивим бідному робучому чоловікові, безіменний автор пісні з початку XVI віку кінчить свою пісню слідуючими словами:

Maria die kunt spinnen,

des freit sy sich;

Joseph der kunt zimmern, des nerten sy sich.

Jhesus der kunt haspen garn.

Der reich war, der wird arm;

Der arm, der wird reich;

So bit wir got von himel,

das er uns helf In sein ewigs reich.*

_______________________________

{ *) Марія вміла прясти,

Тим вона тішилася.

Йосип умів теслярувати,

Тим вони годувалися.

Ісус умів мотати нитки.

Хто був багатий, той буде бідний.

Так само пастухи, котрі після оповідання євангельського перші прийшли вітати Христа, почувши співи ангельські, являються в піснях німецьких простими німецькими пастухами XV або XVI віку. Епізод о пастухах розроблений був особливо в містеріях і вертепних драмах на тему різдва Христового в Італії, Франції і Німеччині; на тисячні лади розжовується там коротесеньке біблійне оповідання, котре стається канвою, в котру вплітаються то грубо гумористичні розмови та анекдоти, то тенденційні, соціальні речі про бідноту робучого люду, кривди та утиски і т. ін. Дивним якимсь способом трохи не весь той драматичний матеріал відбився в польських колядах, т. зв. пасторалках, немовби європейська повінь, котра з часом потрощила і знесла з лиця землі західноєвропейську містерію і релігійну драму, якраз на польський берег викинула цілу купу обломків і трісок. І хоч обломки ті на польськім грунті одержали потрохи й локальну окраску, то все-таки, по моїй думці, зовсім невластиво бачити в них, як се чинить гр. Тарновський (гл. «Czas», 1882), оригінальні плоди польської ниви. В наших колядах далеко менше, ба навіть-таки дуже мало є елементів, занесених із західноєвропейської релігійної драми. Майже одиноким незаперечним свідоцтвом того впливу (трудно сказати, чи безпосереднього, чи через посередництво польського) є пісня, що починається словами:

Не плач, Рахили,

Зря чада цѣлы!

Є се діалог, в котрім Рахіль плаче за своїми дітьми, що помордував Ірод, а поет (очевидно, поставлений замість якоїсь іншої особи в драмі) потішає її. Конечно, треба додати, що й деякі «пасторалки» польські коли не цілком переведені на нашу мову (як «Согласно співайте»), то все-таки послужили взірцем творцям наших коляд і спонукали їх також до ширшого, драматичнішого і більш реалістичного оброблення епізоду з пастухами, як напр., в слідуючій строфі коляди, що починається словами «Нині, Адаме, возвеселися»:

«Вітай малоє, вітай дитятко,

Златорунное з неба ягнятко!» —

Пастирів так повідали,

Гди со дари его вітали:

Кладуть булку і гомулку,

А до того ьгасла много Із ягням — пред дитям;

Потом грали во кимвали,

Во свиріли і сопіли,

Співали, плясали.

Правдиво поетичною в своїй сердечній простоті є промова пастухів, наведена в іншій пісні («Цвіт мисленний»), в котрій епізод сей так представлений:

Пастирів там приспіли,

Бога в плоті гди узріли,

Яко творця вітают,

Честь от сердца воздают:

«Прийми віру за офіру,

Преблагий боже! Больше не може

Пастир дати з подлой хати,

Кромі ягняти».

Так і бачиться нам, що чуємо мову людей з XVII віку, коли мужики називалися «подлими», конечно, не в значенні моральнім, а в значенні бідноти і упослідження соціального.

Як бачать читателі з наведених досі цитат і порівнянь, наша коляда церковна е далеко більше строгою і поздержливою, коли ходить о реалістичне малювання деталей, ніж пісні німецькі і польські, і тільки де-не-де проскочить дві-три побутові рисочки. Не можемо сказати, щоб се малювало характер нашого народу і його поетичної творчості загалом; противно, в піснях чисто народних ми бачимо, що народ наш любується в яркім малюванні подробиць побутових, І можемо хіба ураз із К.-Е. Францозом подивляти ту незрівнянну пластику, вірність і певність в схоплюванні тих подробиць і в їх доборі. Коли коляди церковні відрізняються від пісень народних більш тусклим колоритом, то причини сього треба шукати деінде. Може бути, що автори пісень потрохи і з умислу ретушували колорит своїх творів в той спосіб, щоб достроїтися до загального духу нашого богослуження, більш строгого, більше зверненого вглиб, більше ділаючого на чуття (конечно, на чуття того, хто може його відчути, хто розуміє всі подробиці того, що і як і чому співається), а менше на фантазію. Намагання таке могло у авторів явитись І зовсім мимоволі; адже ж вони сяк чи так мали весь вік діло з церковними обрядами і піснями і пройнялись наскрізь їх духом. Але мені здається, що коли сей вплив і справді був, то все-таки він не був головний і рішучий. Перше місце треба тут признати тим джерелам, з котрих вони безпосередньо черпали мотиви до своїх творів.

Ми бачили, що в наших колядках є чимало ремінісценцій і гімнів латинських, і пісень церковних німецьких і польських, і навіть дещо трохи слідів впливу середньовікової драми релігійної. Та все-таки впливи ті не вичерпують усього змісту наших коляд. Головним і иайвидатнішим їх джерелом були книги, котрі автори по своїй професії все мусили мати під рукою і в уживанні — книги церковні і богослужебні. Поетичні не раз, часто однако ж тільки риторичні і догматично загострені канони, стихирі і антифони чинів богослужебних, писання отців церкви, прологи і житія, акафісти і толкування письма святого, а вкінці легенди апокрифічні, котрі помимо заказів властей церковних часто користувались такою самою повагою, як і писання канонічні, і переписувались, а то й друкувались поряд з ними,— ось що мусило їм давати канву до укладання пісень, ось що мусило в головній мірі вплинути на їх колорит, а почасти й на їх стійність поетичну. Вплив тих джерел, переважно творів візантійських з доби великого упадку смаку, мусимо назвати не дуже то корисним. Велика часть наших коляд церковних не здужала охоронитись від тої самої риторичності і догматичної хитроумності, від тих далеких і за волосся натяганих порівнянь та ремінісценцій із Старого завіту, які характеризують вищенаведені твори. Тільки в немногих случаях, де колядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво релігійний настрій і глибоке чуття автора здужали перетопити ті далекі від себе елементи в одну органічну цілість, там тільки ми одержали пісні справді взірцеві, твори високої поетичної стійності, яких не повстидалась би жодна література на світі і котрі сміло можуть видержати порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу так широку популярність і не стратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив'язання до своїх гарних та поетичних звичаїв і обрядів.

Щоб докладніше вияснити мою думку про різнородні складники, які зложились на утворення наших коляд, і оправдати свій суд про ті складники, я позволю собі подати аналіз кількох коляд, котрі можна вважати типовими для кожної з намічених груп.

Стародавня а основна різниця існує між двома родами поезії. Перший Шіллер, спонуканий різницею між поезією Гете і своєю, старався вияснити ту різницю і дійшов до двох категорій: поезії наївної і сентиментальної (ми сказали б нині — рефлексійної). Поезія наївна не знає віддалення між виображенням а виразом, між чуттям а словом, між фактом а наслідком. Вона держиться речей конкретних, не силується проникнути в глибину явищ, але дбає тільки про одно, щоб найти якнайпластичніший вираз для чуття чи виображення. Поезія рефлексійна виходить з іншого джерела, з аналітичної думки. Праця розуму побуджує у поета чуття і заставляє його виливатися в словах. Обнімаючи широкі простори часу і місця, поет рефлексійний мусить часто послуговуватись абстрактами або й словами, далекими від конкретного змісту, мусить натужувати свою фантазію для підшуковування різних фігуральних виражень і порівнянь, і не раз, коли має дуже живу фантазію або коли під рукою є багатий матеріал утертих зворотів, хапає ті порівняння дуже здалека. Отсю саму основну різницю добачаємо і між нашими колядами церковними.

Перші пісні церкви християнської, які доховалися до наших часів, — гімни грецькі й латинські, повстали в часі упадку класичної літератури. Джерело поезії наївної давно вже було висохло. Поезія поганська звелась на чисту риторику, на самий добір гладких, але конвенціональних фраз та бездушних порівнянь. В тій темряві блиснув ясний промінь наївної поезії в синоптичних євангеліях, котрі в такій чи іншій формі все-таки початком своїм сягають доволі близько до джерела християнства. Але й тут впливи класичного світу швидко перемагають. Уже в листах Павлових видно школу Філона з її алегоризуючим викладом святого письма Старого завіту, а Євангеліє Іоанна вносить в теологію християнську значний запас філософії неоплатонічної, що розвивалась в Александрії. Виробляється християнська догма головно в боротьбі з єретиками, в протягу кількох століть укладається канон Нового завіту, формулюється символ віри, нагромаджується обширна література апологетична й екзегетична, котра розробляє елементи наївного вітхнення синоптиків в дусі Філона й неоплатоніків.

Всі ті здобутки теології християнської були конечно обов’язуючі і для поета християнського. Він міг і мусив користуватися тільки матеріалом, спрепарованим в великій робітні догм церковних. Всі можливі стежки були вже протоптані, всі порівняння і зближення вироблені і продискутовані якнайподрібніше. Фантазія поета не сміла ані яа крок схибити з тих стежок під загрозою попасти в одну з тих восьмидесята єресей, що, мов зачаєні звірі або скриті ями, грозили поетові на кожнім кроці. Та переважаюча праця розуму і холодної розваги, з одного боку, а також нагромадження готового матеріалу, котрий оставалось тільки комбінувати та виливати в поетичну форму,— ось дві головні характеристики старої християнської поезії. На нас вона робить переважно враження холодного догматизування, убраного не раз в досить тяжку форму риторичну.

Годі заперечити, що іменно той рід поезії рефлексійної переважає в наших піснях церковних, поміщених в «Богогласнику», а також в колядах. Воно й не могло бути інакше, коли пісні ті виходили з-під пера духовних, монахів, очитаних в книгах церковних і творах отців церкви. Візьмім для прикладу хоч би загальнозвісну коляду «Бог натуру», котру можемо вважати типовим представником того роду поезії.

Хотячи спасти «натуру», т. е. чоловіка, зродженого під натиском матерії (після неоплатоніків), alias під прокляттям первородного гріха (після виводів св. Августина) і посадити її на троні в Сіоні небеснім (після одкровенія св. Іоанна, де вичитати можна й опис того небесного Сіону, чи нового Єрусалиму, опис скопійований потрохи з Езекіїля й апокрифічної книги Єноха), бог сам знизився і у всім стався подібний до нас (після Євангелія св. Іоанна), помилю того оставшись богом (після викладу собору Ефеського проти маніхеїв і других єретиків, котрі заперечували божество Ісуса). Тайна велика, недовідома! — озивається поет, силуючись зглибити те, що сказав в перших стрічках своєї пісні. Але розум йогс відмовляє служби, чується безсильним, а уста, немов в нетямі, лепечуть останній склад останнього висказаного слова: ма, ма, ма. Се лепетання по високій догматичній мудрості чинить значне враження — як усякий спочинок по трудній дорозі, як проблиск наївного, натурального голосу людського по штучній музиці. Інтересно, що після такого, хоч чисто елементарного проблиску автор не може вже зараз позернути на свій догматичний котурн і кінчить сю майстерно збудовану строфу простими сердечними словами: «Діво, сина повивай і корми своїми грудьми». Сі слова не в’яжуться логічно з попередніми, та що нас се обходить? Bони освіжують нас; з світу високих абстракцій ми тут нараз чуємося в теплім і близькім нам світі життя родинного. Поет підмішав, хоч може й не зовсім зручно і артистично, а більш механічно, поезію рефлексійну деякими зернами поезії наївної і тим учинив свою пісню дуже оригінальною, здобув їй ту популярність, якої не мають інші пісні тої категорії.

Скелет епічний в тій пісні (як і у всіх майже того роду) зовсім не існує або являється тільки уривками; случайно тільки згадані «отець, мати с бидляти», «дари благі пастухів і царів» і т. п. Перше місце займає тут скелет догматичний, котрому слід нам ближче приглянутися. Першим суставом того скелета є гріх Адама, гріх первородний, котрий від праотця нашого (після науки св. Августина, прийнятої опісля цілою церквою) перенісся на всіх людей. Внаслідок того гріха Адам і всі праведники Старого завіту аж до приходу Христового пробували в власті злого духа. Різдво Христове було для них першим віщуном скорого визволення з «неволі ворожої», тож пісня обернеться до наших прародичів радісними словами:

Нинѣ, Адаме, возвеселися,

Єва прамати от слез отрися!

А дальше також:

Вси патріарси и вси пророци,

Лик богоотец, с ним отроци Торжествуйте!

Інтересна тут назва «богоотец»; патріархи Старого завіту названі «отцями божими» в дусі звісних генеалогій Христових, поміщених в євангеліях, —се також один із необхідних суставів догматичного скелета, бо ж, як знає мо, теологія християнська, почавши від самого Ісуса, любила покликуватись на Старий завіт, толкуючи його в сучаснім дусі алегористів і виказуючи, що все, що було в Старім завіті виразно або лиш символічно сказано про Месію, сповнилося на Ісусі. Особливо ж любила теологія християнська протиставити Христа древньому Адамові. Як Адам був начальником («автором») роду людського по тілу, так Христос є автором новим, духовим. Ми бачимо сю фразу в латинськім гімні Фортуната,—

Автор новый, Адам вторый,

Христос избавитель,

Жизни вѣчен, вчеловѣчен

Смерти побѣдитель,—

говорить зовсім подібно наша пісня. Між польськими колядками є деякі, в котрих оповідання прямо починається сценою вигнання Адама з раю, а кінчиться різдвом Христовим, перескакуючи, очевидно, все, що було між одним І другим фактом. В нашім «Богогласнику» стрічаємо також пісню під заг. «Плач Адама праотца нашего из рая изгнаннаго», але автор її мав, очевидно, більше, почуття артистичного, бо до представлення плачу не додавав нічого більше. Зате в устах народу живе і співається декуди яко колядка дуже інтересна пісня о упадку Адама і різдві Христа яко наслідку і заразом експіяції того упадку; пісня та починається словами:

Ходить господь по раю,

З Адамом розмовляє...

Ми приглянемось їй ближче, коли будемо говорити о колядках наївного типу.

Другим основним суставом догматичного скелета наших колядок є теза, що Христос — бог, син бога отця, «Слово» неоплатоніків, перетворене з староримського fatum (від грецького φημί — ректи), що опісля сталось основою філософії Піфагора яко «слово-число» і Платона яко «ідея-поняття» (по-грецьки λόγος). «Слово отчеє взяло на ся тѣло» — говорить наша колядка, повторяючи майже дослівно Іоаннове «а Слово плоть бысть». Христос — се найвища ідея — «цвѣт мысленный», як каже наша колядка, перший з усіх живих істот враз із богом отцем і разом з ним творець світу, тож і наша колядка бачить в нім:

Царя вѣков, человѣков

Младенца, первенца

И содѣтеля.

Родячись в тілі людському, він стається Еммануїлом, т. є. «з нами богом». По своїй волі він вибирає для себе людську долю в часі, собою ж визначенім («Предвѣчный родился подлѣты»). Марія, зродивши його, знає докладно всю донеслість сього чудовного акту. Прекрасно описує колядка її настрій.

Марія чиста, родивши Христа,

В яслѣх восклони на сѣнѣ.

Недоумѣєт, что ся то дѣєт,

Бог умѣстися в хлѣвинѣ!

Пелены готуєт, пресладко цѣлуєт

Возлюбленнаго младенца.

«Кіим ты образом во мнѣ вмѣстился,

В дѣвствѣ без болѣзни, чадо, родился.

Радосте моя безмѣрна!»

Сей круг понять широко оброблений в наших колядках. Христос являється превеликим даром неба для землі.

Дар нинѣ пребогатый от небес прийде,

Яко капля каплющая на землю сниде.

Вертеп, в котрім він родився, являється другим небом. «Аки небо второє вертеп явися». Народження Христа — се перший акт його побіди над злим духом, над «князем міра сего», котрому він має видерти його добичу — рід людський, і для того пісня наша каже, що при різдві Христа «Самы злыи духове жалостливе плачуть». Але Христос не тільки перший творець людей; він уродився на те, щоб сотворити їх другий раз, відродити до нового, кращого життя. Пісня наша виражає се, може, й вірними з погляду догматичного, але доволі темними і заплутаними словами:

Ибо в сіє время

Человѣче племя

Проростет от главы,

Чрез источник здравый

Текущ во яскинѣ

От Марій нынѣ

Дождем Параклита,

Тайна єсть открыта

Живущим на земли.

Христос, оставишся чоловіком, не перестає бути богом, царем ангелів і володарем світу.

Ангелы служат своєму королю

И во вертепѣ творят єго волю.

Йому служать також і всі сили природи, «вся стихія надземныя»: звізда спеціальна оповіщує царів про його різдво, а місяць по його наказу сеї ночі являється вповні.

Полнота мѣсячная была,

Гды дѣва сына породила.

Цѣлую ноч свѣтити.

Волю єго полнити

Мусѣла.

Як бачимо, для такого великого празника переривається звичайний порядок природи. Вже первісна легенда християнська, що найшла свій вираз в оповіданнях євангельських, зробила в тім початок; пізніші єретики в своїх творах апокрифічних пішли сею дорогою далеко дальше, кожний ступінь земного життя Христа і його матері зазначуючи якимсь чудом. Нашу останню цитату взяли ми вже з пісні, основаної на таких апокрифах. Границя між повістями апокрифічними а канонічними є майже зовсім затерта, бо, як ми вже вище згадали, значна часть легенд апокрифічних, коли тільки вони не нарушували основних догм, увійшла в пізніші твори отців церкви і в богослужебні книги. В часах, коли критика історична не існувала, коли найвищою похвалою для теолога було його «усердіе до звеличення імені божого», писателі церковні не цуралися і поетичних мотивів апокрифічних.

На апокрифічних легендах основана головно популярна у нас коляда «Предвѣчный родился под лѣты». Ось які легенди зложились на основу сеї пісні. Розказана у деяких отців церкви, головно ж у Єпіфанія пресвітера в його «Слові о житті Марії Богородиці», легенда про чуда, які сталися на світі під час різдва Христового, повідає, між іншим, що тої ночі в Римі храм ідольський, що звався вічним, завалився і всі ідоли в нім порозбивались. Не знаю, з якого джерела взяв автор нашої коляди замість Рима Ефес і переніс сю легенду на храм Діани Ефеської; може бути, що вчинив се з огляду на звісний епізод «Діяній апостольських», де розказано про перше пробування св. Павла в Ефесі і про агітацію, підняту проти нього майстрами, що продавали срібні моделі храму. Пісня наша й говорить:

Гды сына породила панна,

Падает в Ефесѣ Діянна.

Познай бога, храмино,

Веселися, дружино

Христова!

Ми згадали вже про другий уривок апокрифічної легенди, де говориться о «повнотѣ мѣсячній»; відки наш автор узяв сю подробицю, мені не удалось дійти.

Третій натяк на апокрифічну легенду міститься в слідуючій строфі:

Иродіяне вси смутятся,

В Египтѣ балваны крушатся.

Легенд про побіг Христа в Єгипет і про чуда, які діялись по дорозі і в самім Єгипті, доховалось кілька. Про одну згадує християнський писатель Палладій, описуючи свою подорож по долішнім Єгипті. Говорячи про місто Гермополь, він пише: «Там то бачили ми храм ідольський, в котрім, коли прибув сюди спаситель, усі ідоли попадали ниць». Подібна легенда прив'язалась і до містечка Сирена, також в долішнім Єгипті, де при приході Христа з матір’ю і св. Іосифом попадало з поставників і поламалось 365 ідолів. На сю легенду натякає також св. Єпіфаній Кіпрський в своїй книжечці «De prophetarum vita et interitu» (Opera, 620), пишучи про пророка Єремію: Idem propheta sacerdolibus Aegypti signum exhibuit dicens: Oportet olim cuncta eorum simulacra concidere, simulque manufacta omnium praeci-pitari, ubi Aegyptum ascendet cum suo infante virgo enixa, Deo similis. Id quod tandem usu venit illis.*

____________________________________________

{ *) Той же пророк проповів жрецям єгипетським: колись мусять усі їх статуї і всі рукотворні божки попадати, коли прийде до Єгипту з дитиною дівчина знаменита, богу подібна. Се остаточно й вийшло тим жрецям на пожиток.}

До апокрифічних, легендарних подробиць мусимо зачислити й число 14000 дітей, убитих буцімто Іродом при різдві Христовім. Пісня наша так розказує се діло:

Четирнадесят тысящ дѣтей малых забити

Повелѣл, навет своєго сына не пощадѣти.

Як звісно, з євангелістів тільки один св. Матвій оповідає про прихід волхвів і про різню дітей; ані краю, відки прийшли волхви, ані стану їх, ані імен, ані числа убитих дітей він не подає. Все затим, що опісля в тих пунктах прийнято було церквою (що волхви були царі, що називалися Каспар, Мельхіор і Валтазар, що походили один з Ефіопії, другий з Персії, а третій з Греції (або, як хочуть інші легенди, всі три з Арабії, «die Könige von Saba», або з Персії, «цари перейденій» на підставі апокрифічного «Слова Афродітіяна»), — все се легенди, не основані на письмі св., отже основно неканонічні. Апокрифічною можна б назвати і звістку про убійство Іродом власного сина, бо й о тім письмо св. нічого не згадує, коли б історія не вказувала нам, що іменно ся звістка єсть історичним фактом. Ірод справді казав убити свого сина Александра. Мабуть, то на основі того факту витворилася пізніше ще повість о різні дітей Віфліємських, так поетично описана в казанні Теодора Поповича, виданім д-ром Ом. Калитовським з рукопису половини XVIII в., що находиться в бібліотеці Оссолінських.

До апокрифічних додатків зачислити треба й улюблений в колядках епізод про вола і осла, що огрівають Христа

А у ясел

Вол и осел,

Гди стояли,

Внет познали

Всѣх рода

Господа.

На особливий інтерес заслуговують пісні і епізоди про Рахіль, що плаче над своїми дітьми, побитими Іродом. Не можна сказати, щоб се був епізод також апокрифічний, але маємо тут діло прямо з непорозумінням. Св. Матвій, розказавши про те, як Ірод «післав, щоб убити всі діти, які находилися в Віфліємі і в околицях, починаючи від дволітніх вниз», додає до того, покликуючись на свідоцтва Старого завіту, ось які слова: «Ітак сповнилося те, що було заповіджене пророком Єремією, котрий сказав: «Чути голос в Римі, плач і зойк великий: се Рахіль плаче по своїх дітях і не може потішитися, бо їх нема». Очевидна річ, що тут Єремія говорить про Рахіль, жінку патріарха Якова, котра плаче по своїх дітях (поколіннях жидівських), виведених в неволю ассірійську. Пророк виразно згадує про Раму, котра лежить на полудні Палестини, далеко від Віфлієма. Пізніші християнські легендисти в своїй інтерпретації роблять Рахіль горожанкою Віфліємською часів Ісуса і кажуть їй під час Іродової різні, на взір грецької Ніоби, стратити семеро дітей,— що кепсько годиться і з словами Євангелія, котре каже виразно, що убивано тільки дітей щонайвище дволітніх,— а семеро таких дітей у одної матері — гіпотеза трохи заризикована. Наші коляди не подають, щоправда, числа убитих дітей Рахілі, але епізод її плачу обробляють con amore:

Рахили, твоих чад убитых престани плакати!

«Ах, як маю престати я печальная мати!

Ирод чада убиваєт,

Во мнѣ серце умлѣваєт,—

Сердобольная аз мати,

Як не маю рыдати?»

Не плач, не плач, о Рахили, и не ридай от нинѣ,

Не розноси смутных гласов по глубокой пустинѣ.

Сыны твои с Христом жіют,

Дщеры сынов возимѣют!

Кто ся на бога надѣєт,

Род той не оскудѣєт.

Як бачимо, автор в своїй чулості доходить аж до мимовільного гумору, потішаючи нещасливу Рахіль тим, що ще має дочки, котрі, дасть бог дочекати, будуть мати синів. Тій самій Рахілі пôсвячена в нашім «Богогласнику» ціла одна пісня, уложена в формі діалога між «пѣвцем» і Рахілею. Поет, між іншим, так відзивається до ветхої жінки старого патріарха:

По что, горлице, слезами лице

Все обливаєш, тяжко вздыхаєш?

І потішає її ось якими словами:

Убо твоя чада перебудут внутрь града,

Тѣм бо в небѣ платят, иже живот тратят За Христа и бога; заплата премнога

Малым отрочатам, закланным овчатам.

Престани ж, мати, горко ридати!

І се все задля одної, але зрозумілої цитати.

Остається нам кількома словами схарактеризувати третю групу коляд церковних, невеличку, але найвартнішу, коляд типу наївного. Пісні того типу мають за основу головно оповідання євангельське, а скелет епічний в них переважав, і хоч користуються вони потрохи й пізнішими категоріями догматичними, та ніколи не ставлять їх на першім місці, але беруть їх тільки мимохідь для доповнення і відповідного освітлення основної повісті. Простота композиції і тону і заразом тепле чуття — ось головні характеристики тих пісень.

Найкращою з них і найкращою з усіх наших пісень церковних я вважаю звісну коляду «Бог предвѣчный». Се правдива перла поміж нашими піснями церковними, і коли де, так іменно в тій пісні автор здужав піднятися до того чистого і високого релігійного настрою, яким відзначається оповідання євангеліста Луки о різдві Христовім, про котре то оповідання один знаменитий коментатор Біблії ось як виражається: «Ураз із сценою благовіщення, вчиненого пастухам, ми находимось перед картиною так ідилічною по формі, так глибоко релігійною в основі, що ми тільки чудуватись їй можемо. Уродження Ісуса в убогім вертепі і вибір першого кружка людей для його окруження мають однакове значення. Як бачимо, панує тут думка про те униження (humilité), з яким царство боже вступає на світ... Світло небесне, котре ясніє довкола трону маєстату божого, освічує ще тільки маленький куточок землі («В темностях земних сонце засвітило» — каже в подібний спосіб наша колядка), але тут воно поперед усіх людей впадає в очі власне тим, котрих положення чинило їх найліпшими представниками тої верстви людей, до котрої Ісус опісля найрадше і з найбільшим поводженням звертався— убогих духом» (Histoire Évangé1ique, synopse par Edouard Reuss, 145).

Високий дух релігійний тої пісні проявляється іменно в теплій любові до всіх людей, а головно до простого люду, до простого робітного життя, котрою дише вся колядка. По словам її Ісус

Прийшов днесь со небес,

Абы вздрѣвлюд свій весь

І утѣшився.

Автор далекий від усякого догматизування, хоч і величає Ісуса в самім початку «богом предвічним». Та бог той приходить до людей попросту, як добрий батько, котрий зблизька хоче побачити своїх дітей і повтішатися з ними. Радісного моменту сього прибуття бога на землю автор не хоче псувати згадками про те, яка доля чекає того бога на землі. Народження його

Ознаймив то ангел божій

Наперед пастырем,

А вчера звѣздарем

И земным звѣрем.

Як бачимся автор не дуже боязко держиться тексту письма св., і се оп'ять характеризує його як поета, не теолога; йому мало діла до того, хто там оповістив царів про прихід дивного гостя, зате він спішить зазначити, що першими, котрі прийняли те оповіщення, були бідні пастухи. Драматично а зовсім в стилі наївної епіки народної автор оповідає про похід трьох царів до Віфлієму. Не хоче псувати радісного настрою своєї пісні згадкою про Ірода: тож царі розмовляють з якоюсь ближче неозначеною особою:

— Тріє цари, де вы йдете?

— Ой мы йдем в Вифлиєм,

Виншуєм спокоєм

И повернемся.

Як бачимо, виключена тут навіть можність, щоб царі говорили сі слова до Ірода, бо ж, як звісно, царі (чи волхви) власне у Ірода питали: де тут народився цар іудейський? І тільки у нього дістали вказівку іти до Віфлієма. Раз тільки згадує автор про Ірода словом обурення, коли говорить о повороті царів «иншим путем», але ані словом не згадує про різню дітей, натякаючи тільки на неї здалека оповіданням про побіг Йосифа і Марії з дитиною.

Іосифу ангел мовит:

З дитятком и з матков,

З бидлятком, з ослятком

Най ся хоронит.

Звертаю увагу на сю строфку, котрій автор, помимо крайньої скупості на слова і браку всяких прикрас риторичних, самими натуральними способами нашого язика народного, отими здрібненнями, зумів придати колорит теплий, що так і хапає за серце. Кінчиться ж пісня та рівно прекрасною строфою:

Слава богу! Заспѣваймо.

Честь сыну божому,

Яко пану нашому,

Поклон оддаймо!

Жодної просьби о добро земне ані о царство небесне, нічого егоїстичного, що дотикало би нашої (чи автора) особи, — тільки слава богу, тільки честь його синовії Автор так пройнятий радісним настроєм своєї пісні, так чується щиро щасливим самим тим фактом, що бог зійшов з неба між свій народ, що більше йому нічогісінько не остається бажати. Отеє й є вірний знак високої поетичної стійності пісні, знак правдивої поезії, котра розширює добре чуття чоловіка далеко поза рамки тісного егоїзму і доставляє йому тим найчистішу радість.

Також з радісного настрою виплила, хоч і скомпонована в більш торжественнім тоні, пісня «Вселенная, веселися» І друга, також дуже гарна пісня, «Радость нам ся являє». До того самого типу зачислити треба також гарні пісні: «Новая радость світу ся явила» і уложену чисто народним складом (перший вірш 6+6, другий коломийка) пісню «Дивная новина». Не вважаю потрібним вдаватися в розбір тих пісень. Кожний, хто схоче ближче застановитися над їх текстом, без сумніву й сам потрапить зрозуміти і відчути їх красоту.

Пісні ті становлять прямий перехід до пісень того самого змісту, котрі досі не ввійшли в друковані збірники, але живуть в устах люду. Пісень таких звісне нам досить значне число. Зміст їх або чисто канонічний і ні в чім не противний догмам і переказам церкви, як напр., гарної пісні, котрої першу строфу тут заміщую:

Марія дѣва Нам породила

Цвѣток райский, пожаданый,

Котрого свѣт оплаканый

Давно пожадав —

або оснований на легендах апокрифічних, як напр., пісня (друкована в Головацького збірнику пісень народних) про побіг Марії з дитиною до Єгипту і про її стрічу з орачем, що сіє пшеницю. Марія просить його, як будуть бігти за нею жиди в погоню і запитають його, коли бачив Марію, щоби сказав: тоді бачив, коли пшеницю сіяв. На другий день мужик приходить на ниву і бачить, що пшениця його, вчора посіяна, вже достигла. Надходять жиди і питають про Марію, а почувши його відповідь, вертаються, міркуючи, що всяка погоня даремна, коли Марія так давно втекла. Про джерела сеї легенди не місце тут розводитися.

На закінчення подаю тут повний текст гарної (також досі не друкованої) пісні про гріх Адама. Вона досі співається як колядка в повіті Дрогобицькім і записана на мою просьбу моїм вітчимом Гринем Гавриликом в Ясениці Сільній.

Ходить господь по раю.

З Адамом розмовляє.

«Ой Адаме, Адаме!

Що є в раю, то твоє,

Но яблоко одноє

Брати не позволяю».

А гадина в корчі чує

Та й Адама трібує:

«Ой Адаме, Адаме!

Що є в раю, то твоє,

А яблоко одноє

Чому не трібуєш?»

Єва ябко зірвала,

Адамові подала.

«Ой Адаме, небоже,

Ти не бійся, мій друже!

Вкуси яблока того,

Будеш старший над бога

І пан всего світу!»

Адам яблока вкусив,

Весь рай му ся ізрушив.

Ой Адаме, Адаме,

Іде господь до раю!

«А де ж я ся сховаю,

Поганий та й голий?!»

Ввійшов господь в райський сад,

На яблоні ввидів гад.

«Ой Адаме, небоже,

Ізробив-єсь негоже,

Приклад дав-єсь другим!»

Летить ангел із мечем,

Взяв Адама за плече

Та й витрутив на сей світ.

«Ти проклятий і твій рід,

Аж прийде син божий!»

Син ся божий народив

І весь світ освободив

Од мук, од пекла, од ада.

Тому буде честь, слава

На вік, віком. Амінь!

VII

Неупереджений читатель, прочитавши отсі мої уваги о наших колядах церковних, певно, не схоче мене посуджувати о те, що я перецінюю їх вартість. Противно, я добре бачу їх хиби, а іменно риторичність великої їх часті, надмірну штучність форми при браку мелодійності та граціозності самого язика. Але, з другого боку, уважний розбір показує нам чималу їх вартість яко творів літературних , і для того я думаю, що й слід відноситись до них з таким пієтизмом, з яким відноситься всяка наука до предмета своїх дослідів. Подвійно се потрібне при творах, що в значній часті увійшли в уста народу і в склад його культу. Для того я думаю, що й, видаючи друком ті твори для загального ужитку, треба відноситися до них з таким самим пієтизмом, подаючи текст або зовсім без зміни, поправляючи хіба орфографію та інтерпункцію, або зміняючи хіба деякі надто вже разючі полонізми. З моїх дотеперішніх заміток читатель, я думаю, міг достаточно переконатися, що ті старі автори, котрі укладали ті пісні, звичайно, добре знали, що писали, і завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашим віршописам подай господи хоч десяту часть тої праці над формою і над поглибленням самої речі !

А прецінь, у нас, не знаю як і відки, виродилась думка, що ті пісні церковні з погляду на змисл і форму — твори без вартості, звичайні собі стишилища, котрих не можна брати на серйоз. Слідом за таким поглядом пішло й те, що появилось досить званих і незваних майстрів, котрі, користуючись обставиною, що пісні ті суть літературною res nullius1 і нікому за ними прилюдно упімнутися, взялись поправляти їх — як? Се постараюсь показати бодай на деяких прикладах.

Та попереду кілька слів загальних про видання наших пісень. Хто і коли почав збирати їх тексти і ноти — не знаємо. Перший звісний нам збірник зроблений був Левковським около р. 1777; він находиться в рукописі в бібліотеці капітули перемишльської. Перше видання, обнімаюче около 250 пісень церковних, назване «Богогласник», вийшло в Почаєві з датою 1790 р., але з додатком в середині одної пісні, уложеної 1791 р. Тамже вийшов 1806 р. збірничок пісень, котрі не ввійшли в «Богогласник». В р. 1825 вийшло оп’ять в Почаєві друге, незмінене видання «Богогласника» — зр. 1790. В рік опісля в Почаєві запанувало православіє, і про дальші видання уніатських пісень там не було вже мови. Праця та переноситься до Галичини, а іменно спочатку до Перемишля, де 1836 р. виходить книжечка «Пѣсни богоговѣйныя, избранныя из почаєвскаго Богогласника». Деякі пісні печатались много разів дрібними листками; виходили й виходять досі поменші збірнички, про котрі тут не місце говорити.

В р. 1850 видав тодішній сеньйор Інституту Ставропігійського Сосновський третє по загальному числу, а перше львівське видання цілого «Богогласника», розуміється, «исправленное». Щоправда, пок. Сосновський був ще чоловік скромний, тексту пісень загальнозвісних він майже не тикав, а коли старався декуди по-своєму «модернізувати» язик, то хіба так, що де старий текст говорив:

Совершихом, предложихом лѣтны пѣсни цѣло,

Нѣкіими говѣйными желанноє дѣло,—

то він, покійничок, замість сього писав:

Исправилши предлагаєм лѣтни пѣсни цѣло,

С нѣкіими говѣйними — желанноє дѣло.

Або де в давнім тексті було:

На сія же, видиш яже, не тчи похвал сѣти,—

він поправляв «тчи», на «чти». Одним словом, відразу видно було, що чоловік працює в поті лиця і з щирою охотою, але не відповідає за свою роботу, бо «не вѣдает, что творит». В тексті пісень він вдовольнився такими змінами, як «Діва» зам. «Панна», хоч змін цих не міг усюди консеквентно перевести.

Заслуга грунтовної і справді монументальної переробки всього «Богогласника» приналежнть аж неназваним (на жаль!) добродіям, котрі потрудились над найновішим виданням, що вийшло накладом Інституту Ставропігійського 1886 р. Тут уже сміло можна сказати, що нові видавці не пожалували труду і показали, до чого спосібне молодше покоління. Вибираю на виривки кілька прикладів тих переробок і постараюсь дійти, якими принципами руководились видавці при своїй праці. Ось, напр., перша строфа одної з найпопулярніших пісень:

Вселенная, веселися,

Бог от дѣвы днесь родися

Во вертепѣ со быдляты,

Которому ся кланяти

Царіє приходят.

Видавцям нашим не подобаються нещасні «быдлята»,— за що? Трудно зміркувати. Чи полонізм, чи «тривіалізм»— досить, «быдлята» мусять іти проч! І ось постають чудові по своїй безбарвності стихи:

Христу богу поклонитись

И глубоко покоритись

Царіє приходят.

Каму ся поправка ліпше подобається від тривіальних, та все-таки пластичних слів оригіналу, той може її собі взяти. Дальше йде в тім же роді. Оригінал каже:

Ливан, смирну, злато — дары

Гды принесли тріє цари,—

а наші «справщики»,щоб змодернізувати (зовсім непотрібно!) «злато» (народ і так співає «злото») на «золото», а ливан і смирну також на відповідні терміни, творять ось який відстрашаючий дистих:

Миро, золото, кадило

Сердце трех царей дарило.

Те «сердце» — одно у «трех» царей і даруюче такі дари — справді варте пам'яті людської. Або хоч би зовсім зрозумілий і нетривіальний дистих:

Іосифе, не смутися,

Веселіє днесь родися.

З якої рації його змінено на безбарвний і зовсім конвенціональний:

Іосифе, веселися,

Рожденному поклонися —

сього я ніяким способом не можу зміркувати.

Візьмім котру-небудь іншу коляду, от хоч би не менше загальнозвісну «Небо и земля нынѣ торжествуют». Маємо там ось яку строфку:

Слово отчеє взяло на ся тѣло,

В темностях земных сонце засвѣтило.

В тій гарній своєю простотою і пластикою строфці нашим справщикам не подобались дві речі: «взяло на ся» — фі! провінціалізм! — і «темності» — ciemności!, полонізм, хоч між нашим народом се слово також уживається. І ось вони беруться до діла. Ну, замість «взяло на ся» прийде «воспріяло» — се вже буде таке старослов’янське, що й Остромирові б не встид. Але в «темностях»! —що тут з тими «темностями» зробити? Чи довго думали, чи не довго, про се історія мовчить, досить, що результатом їх думання вийшло монументальне слово «в теменах». Що собі наші справщики виображали під тим словом, — не знаю, але, по всякому граматичному змислу судячи, «теменах» походить від «темя», по-великоруськи те саме, що наше «тім’я». Значить, он де сонце засвітило! Жаль, що хоч один добрий промінь не впав на тім'я наших справщиків!

Або чудова строфка в тій самій пісні:

Ангелы служат своєму королю

И во вертепѣ творят єго волю.

Що сталось з нею через те одно, що справщикам нашим не подобалось одне слово — «король»:

Ангелы служат богу господеви

И над вертепом спѣвают цареви.

Для чого тут конечно. замість «короля» мусив явитися «цар» — сього не знаю; знаю тільки одне, що десять таких поправок не стоїть одної стрічки «И во вертепі творят єго волю».

А тепер представте собі, що наші справщики з такими принципами язиковими й естетичними беруться по-своєму до такої пісні, як «Бог натуру»! Що вони з неї зроблять! Прошу поглянути:

Бог природу хотяй избавити,

Воцаритись во Сіонѣ на тронѣ.

Очевидно, справщики не зрозуміли змислу оригіналу і бухнули таку дурницю, що бог зійшов на землю, щоб самому воцаритись в Сіоні на троні, а не щоб піднести земну натуру до небесного Сіону.

Друга строфа вийшла ще краще:

Слава наша лежить днесь на сѣнѣ

Во храминѣ, отець мати всѣм знати:

Торжествует и ликует бог агнец

И юнец всѣм возжеланиый.

Признаюсь, що не зумію перекласти на людську мову сю в'язку нісенітниць. Оригінал каже: «Торжествуймо и ликуймо: отеє слава наша лежить днесь на сѣнѣ в яскинѣ, а именно: отець, мати з бидлятами, и бог агнець, дитя, всѣм пожадане». Наші справщики з яскині (вертепу) зробили «храмину», т. є. будинок, палату, всупереч письму святому; щоби викинути ніщо не винні «бидлята», вони воліли викинути з пісні й усякий змисл і поставити нічого не означаючі слова «всѣм знати», а вкінці ні к селу ні к городу заставили самого новонародженого торжествувати і ликувати — чого і як? — се нехай зрозуміє, хто хоче.

Або в іншій строфі, де оригінал каже:

Страшаются слышаще языцы вся єлицы

Царя вѣков —

т. зн. «Всі, які є народи, чуючи про се, почувають страх перед царем віків»,— наші справщики не знати для чого пишуть:

Принимают слышаще языки вся елики

Царя вѣков.

І що ж виходить? Раз те, що змисл змінений, а друге: що ж се за мова? Ні вона церковна, ні російська, ні наша. Ті незабутні «языки вся елики» — повинні статись правдивою «притчею во языцѣх».

Я не скінчив би, коли б хотів вивішувати тут напоказ всі здобутки праці наших справщиків. Вже і з того, що досі було показано, читатель, надіюсь, переконався, що наші старі, цінні пісні церковні на наших очах і під ослоною так поважної фірми Інституту Ставропігійського попалися в руки якихось недорік, котрі без іскри поетичного дару, без крихітки того релігійного настрою, що був джерелом сих пісень, без відчуття їх красоти і без зрозуміння не раз їх змислу, бачили в них тільки терпливий предмет язикових і інших експериментів.

Ми чули, що інститут Ставропігійський задумує приготовити нове видання «Богогласника». Для того головно ми й зважилися надужити трохи терпеливості читателів, щоби висказати, як самі знаємо, значення того нашого літературного пам'ятника. Надіємось, що на будуще ані публіка, ані компетентні сфери не позволять поповнювати негідних експериментів з сею цінною книгою, і нову її редакцію повірять людям фаховим, котрі зуміють ушанувати думку і форму старих оригіналів і погодити її з сучасними вимогами руської публіки.

P. S. Отся розправка поміщена була в передсвяточних числах «Діла» з р. 1889. Є се тільки частина з моєї обширнішої роботи про наші пісні церковні. Друкуючи в щоденному часописі резюме з деяких глав своєї праці, я не вважав потрібним подавати при ньому той науковий баласт цитат, без котрого подібна праця в очах спеціаліста тратить половину своєї вартості. Так само я тільки поверхово начеркнув історично-літературний фон, на котрім виросли наші пісні церковні. Усе те ширше і докладніше оброблене буде в моїй праці про всі пісні церковні.

=================================================

ПРИМІТКИ

Вперше надруковано в газ. «Діло», 1889, № 278, 13(25) грудня; № 279, 14(26) грудня; № 281, 16(28) грудня; № 284, 20 грудня (1 січня 1890); № 286-287,23 грудня (4 січня 1890). Праця вийшла також окремою книжкою:

«Наші коляди». Написав Іван Франко. Відбитка з «Діла». Львів, 1890, 59 с.

Подається за «Зібранням творів в п'ятдесяти томах», т. 26, с.7-41. (де було зазначено "подається за окремим виданням 1890 р.)

ПЕРЕКЛАДИ ВІД РЕДАКЦІЇ «ЗІБРАННЯ ТВОРІВ В 50 Т.»

"so ist die Kunstpoesie ein weiterer Beweis hiefür. Sie wurzelt im Volksliede, lehnt sich an dasselbe, bewahrt seine keusche Kraft und Tiefe, fügt aber das Talent der Komposition, den Schatz der Bildung, den Zauber starker und eigenartiger Individualität hinzu. An herrlichen Stoffen, um diese Giben und Gnaden zu erproben, fehlt es nicht. Da sind die einzige Macht, das heutige Elend, das arme, einsame aber doch so räthselhaft schöne Landschaftsbild der Steppe, die naturwüchsigen Menschen, die alten rührenden Sitten und Erinnerungen. Zartheit der Empfindung, schlichte, ungeschminkte aber echt dichterische Sprache und insbesondere ein seltenes Vermögen, plastisch zu gestalten, zeichnet alle diese Talente aus. Sie sind origenell, weil sie durchaus volksthümlich sind; sie unterscheiden sich von den Dichtern des Westens eben so sehr, wie sich ihr Volk von denen des Westens unterscheidet. Wenn sie klagen, so geschieht es sichtlicher, greifbarer Schmerzen wegen; sie dichten aus einem Volkstum heraus, in dem es nun tiefe Nacht ist, aber eine Nacht, welche von den Sternen ruhmvoller Erinnerungen tröstend erhellt wird. Ihr socialer Horizont ist ein enger, ihre allgemeine Bildung eine geringe, s і e sind naiv im guten wіe im schlimmen Sinne des Wortes. Im Grunde ist ihre Poesie nichts als veredelte, vertiefte Volkspoesie, nichts weiter. Aber schon dies ist so unendlich viel, dass diese Poeten sicherlich der eingehendsten Beachtung werth sind, und besonders der grösste unter ihnen, Taras Szewczenko»" =

"Це не лише перевага шляхетної та повноправної тенденції, за яку ми маємо право хвалити оцю (українську) поетичну школу. Вже народні пісні довели, на яку поетичну силу здатна народна душа, а художня поезія є дальшим доказом цього. Вона вкорінена в народній пісні, опирається на неї, зберігає свою чисту силу і глибину, але додає до неї талант композиції, скарби освіти, чарівність сильної та своєрідної індивідуальності. Немає недоліку в чудових сюжетах, щоб випробувати цей хист і талант. Давня могутність, сьогоднішні злидні, вбогий, самотній, але, однак, так загадково гарний краєвид степу, самобутні люди, давні хвилюючі звичаї та спогади. Ніжність почуття, проста, неприкрашена, але справді поетична мова і виключна спроможність пластично їх оформляти відзначає усі ці таланти. Вони оригінальні, бо цілком народні, вони відрізняються від поетів заходу так само, як їх народ відрізняється від народів заходу. Коли вони скаржаться, то з причини явного відчуття болю. Вони творять з народних глибин, де нині панує глибока ніч, але така ніч, яку втішно освітлюють зорі славних спогадів. У них вузький соціальний кругозір, їхня загальна освіта обмежена, вони наївні як у доброму, так і в гіршому розумінні того слова. Власне, їхня поезія — не що інше, як облагороджена, поглиблена народна поезія. Але вже цього так нескінченно багато, що поети ці напевно варті найбільш зосередженої уваги, а особливо найбільший серед них — Тарас Шевченко» (нім.).— Ред.

"Jak że cię porzucim, pociecho nasza,

W tak okrutne mrozy idąc do łasa!" =

"Як же тебе покинемо, потіхо наша,

в такі страшні морози ідучи до лісу" (польськ.).— Ред.

"Der arm, der wird reich;

So bit wir got von himel,

das er uns helf іn sein ewigs reich." =

"І так ми просимо бога з неба,

Щоб він нам допоміг (увійти) в своє вічне царство" (нім.).— Ред.

"alias" = "інакше" (лат.).— Ред.

"die Könige von Saba" = "Царі з Саби" (нім.). — Ред.

"con amore" = "з любов’ю" (італ.).— Ред.