1 грудня виповнюється 120 років від дня народження видатного діяча національно-визвольної боротьби, команданта VI Равської бригади Галицької Армії (УГА), крайового команданта Української Військової Організації (УВО), крайового провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН) Юліана Головінського.
Як згадував один із членів УВО Антін Вартовий, "був це бойової вдачі старшина, а водночас вирозумілий і добрий товариш, хоч часом й гострий у словах та в поведінці. Як я пізніше переконався, любив він риск, непотрібно – на мою думку – брав участь у бойових акціях, з’являвся на місці нераз несподівано в останній хвилі. Але любили його всі бойовики, за нього готові були в огонь і в воду... і якби знайшов сто відважних та на все готових членів – горі ногами всю Польщу перевернув би. Весь народ піде тоді за ним" [1].
Походив Ю.Головінський з Надсяння, народився він у місті Радимно між Перемишлем і Ярославом. Його батько, Микола Головінський, був урядовцем на пошті. Після його смерті мати Юліана, Теофіла з дому Шрам перебралася з двома синами до Львова, де працювала приватною вчителькою. Вони мешкали в галицькій столиці на вул. Оболонній (тепер Залізнична) під №8. Юліан розпочав навчання в гімназії у Ярославі, а матуру здавав у Львові.
Львів, вул. Залізнична, 8
З початку І Світової війни Ю.Головінський воював у складі 30-го (Львівського) полку піхоти. У 1915–1918 рр. перебував на Італійському фронті. Відзначився у боях, був нагороджений за відвагу і дослужився до звання поручника (обер-лейтенанта).
Восени 1918 р. повернувся до Галичини, на Любачівщину, де мешкала тоді його родина. Там почав організовувати українські збройні відділи, які потім були об’єднані у VI бригаду УГА, яка ще називалася Равською. У ній сотник Головінській був начальником булави (штабу), а потім став командантом.
Равська бригада під його проводом стала одним із найбоєздатнійших з’єднань УГА, воювала на північній ділянці польсько-українського фронту в складі І корпусу під командуванням В.Курмановича. VI бригада Ю.Головінського брала участь в оборонних боях, у Чортківській офензиві, відступала за Збруч, а потім – у спільному поході УГА й Армії УНР на Київ у серпні 1919 року. Далі пройшла трагічний шлях у "Чотирикутнику смерті" й, шукаючи порятунку через ситуативний союз з військами Денікіна, опинилася врешті-решт у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУГА).
Після переходу до більшовиків Ю.Головінський став командиром 2-ї бригади ЧУГА. Навесні 1920 року він шукав нагоду позбутися контролю більшовицьких комісарів і з’єднатися з українськими військами. Учасник цих подій Нікифор Гірняк писав: "На початку квітня до штабу 2 бриґади (до сотника Головінського) з'явилася жінка-кур'єр, що її імени не пам'ятаю, від полк. Удовиченка, командувача дивізії УНР. Ця дивізія була залучена до польської армії й готувалася разом з нею до наступу на Україну проти червоних. Цей кур'єр передав посередньою дорогою від Головного штабу УНР повідомлення для ЧУГА, що армії польська й українська розпочнуть наступ наприкінці квітня, з одночасним дорученням для ЧУГА не наступати під час цих дій проти поляків, а натомість пробиватися перед моментом наступу через повстанчі райони до армії генерала Омеляновича-Павленка, що діяв тоді в большевицькому запіллі в околицях Балти й Бершаді. Як другу можливість штаб УНР подавав – пробитися бриґадам ЧУГА безпосередньо для з'єднання з дивізією Удовиченка" [2].
Ю.Головінський вирішив виступити на з’єднання з Армією УНР, яка під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка поверталася з "Зимового походу" Правобережною Україною. 23 квітня 1920 р. було розіслано відповідний заклик до інших галицьких бригад.
А 24 квітня Головінський видав наказ своїм стрільцям: "Два місяці вже минуло, як Українська Галицька Армія, виснажена довгими боротьбами й лютою пошестю, заключила злуку з большевиками. Великі надії ми покладали на цю злуку. Ми вірили, що вона принесе нам визволення найдорожчої нам Галичини від польського панства, але гірко на цім завелись. Вже зразу було видно, що союз з большевиками веде наше стрілецтво до нової неволі – неволі московської комуни, а не до визволення. Що ж дали нам большевики? Розділили нашу армію між поодинокі совітсько-московські дивізії, старшин наших частинно вимордували, частинно вивезли в далекі московські ляґри, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили наше духовенство, хотіли ще вирвати з наших зболілих грудей наш послідний скарб – любов до свого народу – і під покришкою комуністичних кличів стопити нас в єдину, нєдєліму совєтську Рассею...
А тепер знов надійшов момент, де Українське Галицьке Стрілецтво скинуло своїх опікунів і віддихнуло свобідніше. Може знов закинуть нам зраду? Зраду закинуло нам у минулому році наддніпрянське правительство, коли ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинились над пропастю безвихідного положення в його союзі й конечністю рятунку були приневолені шукати союзу з большевиками. Закинуть нам тепер зраду й большевики, що ми їх опустили. Однак ні один щирий українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу. Ширший світ довідається ще про нас і осудить, чи доброю ми йшли дорогою, чи злою.
Та як би це не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка б перейшла стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілецтво. Але й нема другого приміру в цілому світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свого народу, як Ти, Український Стрільче.
Команда бриґади все йшла за голосом дорогих їй Стрільців. І коли побачила, що послідна дошка рятунку, якого ми сподівалися від нашого нового опікуна, завела, – рішилася на послідню пробу визволення. Так нехай ніхто з Вас не вагається, куди йому тепер іти. Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах і бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними й проб'ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини.
Хай живе Самостійна Українська Народня Республіка!"
Але з’єднатися з військом генерала Омеляновича-Павленка не вдалося. Стрільці опинилися поміж двох вогнів – більшовиків і поляків. І врешті-решт були інтерновані в польських таборах. Ю.Головінському вдалося перебратися до Чехо-Словаччини, де він закінчив ветеринарні студії у місті Брно.
Ще у 1920 році почали виникати перші осередки УВО. У Львові такий гурток створив Осип Навроцький, якого підтримали М.Матчак, Ю.Полянський, Я.Чиж і В.Целевич. У Чехо-Словаччині осередок УВО створили старшини колишніх V Сокальської і VI Равської бригад під проводом Юліяна Головінського. До нього входили О.Сеник-Грибівський, М.Паславський, Хархаліс, І.Ришавин, І.Грищак та Ф.Яцура. Наступного року була створена Начальна Команда УВО на чолі з Євгеном Коновальцем. На початках УВО співпрацювала з урядом диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича, який перебував тоді у Відні. Спочатку була надія на успіх загального повстання проти окупантів. Ще сподівалися на справедливе вирішення справи Галичини державами Антанти.
Для безпосереднього керівництва УВО на окупованих Польщею землях Галичини та Волині створили у 1922 р. окрему Крайову Команду, що підпорядковувалася Головній Команді УВО. Крайовими командантами УВО були професор Юрій Полянський (1922–1923), Петро Бакович (1923), полковник Андрій Мельник (1923–1924), Ярослав Індишевський (1924), сотник Юліян Головінський (1924–1926 та 1930), Богдан Гнатевич (1926–1927), полковник Роман Сушко (1927–1929), сотник Омелян Сеник (1929).
У 1924 році Ю.Головінський повернувся в Галичину. Спочатку він очолив 11-ту Любачівську округу УВО, до якої увійшли Равський, Любачівський та Чеснівський повіти. Для прикриття своєї нелегальної діяльності Головінський створив транспортне підприємство. Його автобуси курсували зі Львова до Чесанова.
"Вбився своєю ініціятивністю й активністю сот. Юліян Головінський (VI. Бриґада), що перебрав Крайову Команду УВО від наступника полк. А.Мельника інж. Я.Індишевського (УСС). Він зібрав навколо себе малу групу з вибраних членів, що до неї належали: Омелян Сеник, пор. М.І Паславський, С.Букало, Микола Ясінський, М.Ковалисько, В.Шумський, А.Оленський, Моклович, Ярослав Барановський і, сумної нам'яти, Роман Барановський та ще кілька інших. Хоч ці члени походили з різних сторін – Львова, Любачева, Перемишля, Станиславова, Долини, Стрия, Калуша та ін. – але вони творили неначе одне тіло, зв'язане суворою дисципліною та віддане кожної хвилини до диспозиції команди, що перекидала їх у різні місцевості краю для виконання всякого роду бойових завдань. Це була своєрідна «летюча бриґада» для особливих доручень. На цьому активі базувалася тепер діяльність Організації. Інші члени УВО, місцеві, тримали організаційну сітку, вели пропаґандивну працю, збирали гроші, пачкували зброю й були помічними команді, коли ця виконувала на їхньому терені акти, зокрема, дбали про притулок для прибулих і провадили перед актами розвідку, а при актах більшого стилю, що вимагали більшого числа бойовиків, давали своїх «асів». Отже вони творили резерву, що на неї спирався актив.
В 1924–1925 рр. виконано цілу низку різних надзвичайно смілих актів, між ними кілька «ексів», що про них коротко також треба згадати. Ці «екси», що за них поляки п'ятнували членів УВО «бандитами», були таки потрібними; Організація, так у краю, як і закордоном, потребувала значних фондів на різні потреби (закуп зброї, політична акція, втримання апарату тощо). А втім «екси» не були чимсь новим у революційній діяльності, бо далеко перед існуванням УВО проводили її і російські, і ірляндські, і польські підпільні організації, а той же маршал Пілсудскі, що тепер стояв на чолі польської держави, якої суди судили членів УВО як «бандитів», сам був ще не так давно таким самим «бандитом»; його справою були славні Бездани [напад на поштовий поїзд – І.М.] зі здобуттям кількох мільйонів рублів, і саме ці Бездани тепер славилися в книжках і виданнях на його честь. До речі, подібні «Бездани» підготовляв сот. Головінський упродовж півроку, плянуючи напад на краківську державну скарбницю; він мав принести кілька мільйонів золотих; не тільки вироблено докладно плян, але вже два рази їздили були бойовики на пробу; але сот. Головінський відклав його проведення. А в міжчасі виконано бравурний наступ на львівську пошту, що про перебіг його знаю з оповідання його учасників" – згадував Володимир Мартинець [3].
Серед акцій, організованих Ю.Головінським у Львові, були замах 5 вересня 1924 р. на президента Польщі, яка незаконно загарбала Галичину, Станіслава Войцеховського, і атентат 19 жовтня 1926 р. на керівника Кураторії Львівської шкільної округи, Станіслава Собінського (1872–1926), який відзначався особливим завзяттям у ліквідації україномовних шкіл в Галичині.
Після створення 1929 року ОУН розпочався процес розбудови єдиної націоналістичної організації. Як і в УВО, в ОУН був створений Крайовий провід на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). Першим крайовим провідником ОУН став Юліан Головінський, який створив Крайову Екзекутиву ОУН. До неї увійшли: Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Пеленський – політично-пропагандивний; Степан Ленкавський – ідеологічний; Роман Шухевич – керівник бойової референтури, Зенон Коссак – заступник керівника бойової референтури; Михайло Колодзінський – військовий референт; Іван Ґабрусевич – референт юнацтва, Богдан Кордюк – заступник референта юнацтва; о. Ярослав Чемеринський – фінансовий референт.
У 1930 році деякий час Юліан Головінський був одночасно крайовим командантом УВО і крайовим провідникам ОУН. "Спочатку обидві організації – УВО й ОУН – існували й діяли паралельно побіч себе, мавши окремі організаційні форми, окреме членство та окремі керівні органи. Та швидко виявилася тенденція влити цілу УВО в ОУН, зробити її неначе збройним рам'ям Організації Українських Націоналістів. Проти тої думки виступали спершу керівні органи УВО, керуючись політичною доцільністю, і речником того становища був сам полк. Є.Коновалець. Але під безнастанним тиском молодої і пружної ОУН, а головно її Крайової Екзекутиви на ЗУЗ, дійшло до компромісової розв'язки: фактично вся керма політичною і військово-бойовою акцією перейшла до ОУН, а бойові акції мали переводитися під формою УВО. Це тому, щоб дати час для ОУН розростися і пустити коріння в ґрунт, не наражувати її заскоро на ворожі удари. УВО мала стати неначе громозводом, що перебирав би на себе ворожі удари. Керівництво всією акцією, так політичною як і бойовою, перебувало в одних руках, відомих і заслужених членів УВО. Першим Головою ПУН, як уже сказано, був Начальний Командант УВО, полк. Євген Коновалець, а першим Головою Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ – сотник Юліян Головінський, довголітній Крайовий Командант УВО на ЗУЗ. На конференції у Львові, в травні, і вслід за тим у Празі, в червні 1930 року, точно встановлено пляни найближчої діяльности обидвох організацій і фази їхнього поступневого зливання" [4].
30 липня 1930 року бойовики Зиновій Книш (псевдо – Ренс), Юрій Дачишин (Кришталь), Микола Максимюк (Кох) і Гриць Пісецький здійснили напад на поштовий віз із грішми на дорозі між Бібркою і Глібовичами. У возі було 26 тис. злотих. Оскільки велика частина грошей була в монетах, оунівці забрали зі собою тільки частину. Під час переслідування поліцією загинув Г.Пісецький, який мав на собі сорочку пластуна. Це стало приводом до заборони польською владою всієї організації "Пласт".
Скориставшись цією акцією, польська поліція розправилася з крайовим провідником ОУН Юліаном Головінським. Як писав у "Нарисі історії ОУН" Петро Мірчук, "30 жовтня [насправді 30 вересня – І.М.] 1930 року поліція перевезла сотн. Юліяна Головінського до Бібрки, нібито для конфронтації зі свідками, які мали б ствердити, чи він був учасником нападу. Там, на місці нападу, о 7-ій годині вечора, закутого в кайдани в'язня прив'язано до дерева і вбито трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили жертву в груди, а один у чоло". Головінського поховали 2 жовтня того року на цвинтарі у Великих Глібовичах.
До речі, поліція заарештувала Головінського 20 вересня 1930 р. коли він виходив з приміщення бюра партії УНДО у Львові. Пізніше виявилося, що його видав поліції колишній боївкар УВО Роман Барановський. Можливо, поліційне керівництво не хотіло розкривати передчасно перед судом свого агента і вирішило усунути Головінського.
Перед 120-річчям від народження Юліана Головінського йому відкрили пам’ятник на вул. Василя Симоненка у Львові, перед церквою Свв. Володимира й Ольги. Бронзове погруддя створив скульптор Любомир Яремчук.
ПРИМІТКИ
[1] Книш З. На життя і смерть... – Торонто, 1980. – С. 221.
[2] Гірняк Н. Останній акт трагедії УГА. – Нью-Йорк, 1959. – С. 52.
[3] Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – Вінніпеґ, 1949. – С. 65, 66.
[4] Книш З. Бойові дії ОУН на ЗУЗ у першому десятилітті її існування // ОУН 1929–1954. – Париж, 1954. – С. 90.
01.12.2014