Ливчак, який не став українським Едісоном

Йосиф Ливчак

1895 року Вільгельм Конрад Рентґен відкрив X-промені – короткохвильове електромагнітне випромінювання, яке охрестили його ім`ям. Коли через 6 років присуджували перші Нобелівські премії, то першу з фізики отримав саме Рентґен. Саме за X-промені. Про це знає весь світ.

За 14 років перед Рентґеном таке саме короткохвильове електромагнітне випромінювання (з діапазоном частот між ультрафіолетом і гамма-променями) нібито відкрив українець Іван Пулюй. Принаймні про це в Україні багато пишуть і говорять.

Вільгельм Конрад Рентґен

Світ про це нічого не чув, але в Україні про Пулюя знають якщо не всі, то бодай усі, хто цікавиться досягненнями українців. Ті нечисленні в світі, які про його наукові звитяги чули, теж не заперечують ролі Пулюя у відкритті X-променів.

Іван Пулюй був галичанином, навчався у Віденському університеті, прожив 73 роки (більшу частину – за межами України) і помер на чужині. Разом з Пантелеймоном Кулішем він зробив і видав перший у світі повний переклад Святого Письма українською мовою.

Іван Пулюй

Йосиф Ливчак був галичанином, навчався у Відні, прожив, за різними даними, 72-75 років (більшу частину – за межами України) і помер на чужині. Також багато спілкувався з Пантелеймоном Кулішем і навіть відіграв певну роль у його долі.

Подібно до Пулюя, Ливчак мав свого “Рентґена”. Ним теж став німець – американський інженер Оттмар Мерґенталер.

Пулюй і Ливчак були сучасниками – народилися з інтервалом у 3-6 років, померли з інтервалом у чотири.

Іменем Пулюя в Україні названі університети, вулиці, державні премії, наукові читання, на його честь відкриті музеї, викарбувані ювілейні монети, випущені поштові марки.

Українська монета, вибита на честь І.Пулюя

Йосиф Ливчак був видатним винахідником і цілком міг би наректися «українським (або бодай галицьким) Едісоном». Але про нього (якщо не рахувати статей в енциклопедіях) ні в Україні, ні в окремо взятій Галичині ніхто не чув. Як і не пам’ятають його в жодній іншій країні.

То чого ж ми зараз згадали про цього безталанного, як би зараз сказали, «лузера»?

Бо саме цього місяця 100 років тому (11 листопада 1914 року за «новим стилем») Йосифа Миколайовича Ливчака поховали на Кузьминському цвинтарі в Петрограді.

Виходець із-під Яремча

Тридцять років тому, навчаючись в Українському поліграфічному інституті ім. І.Федорова і гортаючи виданий у Москві підручник чи то з формних процесів, чи то з поліграфічної техніки, я зустрів (у розділі, присвяченому «історії питання») прізвище ледь чи не «російського першовідкривача» лінотипу – Ливчак. Точніше, Лівчак. «Гм, Лівчак, Лівчак. Зовсім не російське прізвище, – пробурмотів я сам до себе. – Сказати б, навіть зовсім галицьке». Але ця думка здалася мені тоді абсолютно безглуздою, і про російського винахідника я міцно забув – років на тридцять.

Але виявилося, що той мій «безглуздий» здогад був у саму «десятку». Бо Йосиф (Осип) Миколайович Ливчак справді народився 1839 року в селі Тисові, що біля Яремча, де вже майже закінчується Гуцульщина й починається Бойківщина. Він був сином греко-католицького священика Перемиської єпархії.

Відомості про перші 24 роки життя Ливчака дуже скупі, ще й суперечливі. Закінчив Перемиську гімназію, а 1863 року приїхав до Відня для навчання. Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ) твердить, що в університеті, деякі інші джерела – що в політехніці. Перед цим нібито ще навчався у Львівському університеті, що цілком вписується в цю хронологію життя Ливчака.

«Главнымъ предметомъ жизненныхъ интересовъ покойнаго являлись прикладныя и техническія изобрѣтенія и усовершенствованія. Всю жизнь онъ посвятилъ изобрѣтеніямъ и вѣчно горѣлъ колебаніями между восторженной надеждой и сомнѣніями или даже разочарованіями», – писав 1914 року в некролозі давній знайомий Ливчака, галичанин В.Гутовський [1]. Цю діяльність він розпочав ще у Відні, але про той період його винахідництва теж відомо дуже мало. Видатний львівський історик Кирило Студинський писав з цього приводу: «Головним предметом його життєвих інтересів були технічні винаходи, для яких одначе не мав грошевих засобів. Важке життя у Відні склонило його до виїзду в р. 1868 в Росію» [2, с. 28]. Чи справа була в грошах, дізнаємося далі, а тим часом В.Гутовський додає цікавого штриха: «Іосифъ Николаевичъ уже изъ Вѣны часто пріѣзжалъ со своими изобрѣтеніями въ Петроградъ, гдѣ онъ скоро пріобрѣлъ широкій кругъ почитателей и друзей» [1].

Але єдину конкретику щодо його тодішніх зацікавлень подає Євген Немировський, біограф Ливчака: «Ще в 60-х роках у Львові й у Відні Ливчак цікавився питаннями керованого повітроплавання. Він присвятив цій проблемі кілька журнальних статей, а потім випустив спеціальну книжку» [3].

«Росією», в яку перебрався Ливчак, виявилося Вільно (нині Вільнюс). Тут він влаштувався викладачем механіки та математики до місцевого реального училища (хто не знає, – це майже, як гімназія, але з ухилом не «класичним», а радше технічним) і зайнявся улюбленою справою – винахідництвом. Чимало технічних відкриттів Ливчака, які додали йому на якийсь час слави, були зроблені саме у Вільнюсі.

Цікаво, що за досягненнями земляка уважно стежили на батьківщині – в Галичині. Львівське «Діло» 2 листопада 1889 року у розділі «Новинки» розмістило таку невеличку заміточку під заголовком «Нова жниварка» (подаємо сучасним правописом): «На виставі парискій виставлена нова жниварка вигадки Іос. Ливчака, Галичанина і тепер професора в Вильні. П[ан] Ливчак вславився вже неодним винайденєм, а коли-б ся єго жниварка показалася практичною, то міг-би він тим много причинитися до розвитку рільництва. Жниварка есть призначена для селян, має вид малого візка, до котрого потреба сили лиш одного коня. Також і ціна єї невелика, бо лиш 15-20 рублів» [4].

"Стереограф" і лінотип

Втім, у доробку Й.Ливчака аграрна техніка була «непрофільним напрямком». Бо, хоч сучасники писали, що не було царини, де Ливчак не спробував своїх сил, але Велика Радянська Енциклопедія характеризує його передусім як «винахідника в галузі поліграфії, військової справи та транспорту». Та все ж найкраще його пам’ятають саме як творця поліграфічного обладнання – зокрема, як першовідкривача прототипу машини, добре знаної старим поліграфістам як «лінотип».

Тут потрібне пояснення для дилетантів. Колись, як ще не було комп’ютерів, що на них тепер можна набрати кожен текст і завдяки цифровим технологіям швидко перенести на прозору плівку (а її, своєю чергою, – швидко використати для створення друкарської форми), справа виготовлення цих форм була дуже марудною. Не будемо згадувати найдавніших часів, коли друкарські форми вирізали з дерева. Згадаємо часи, коли вже з’явився фах складачів (набірників), які пінцетиками вибирали типографські літерки з відсіків складальних кас, формували з них рядки, потім верстали з них друкарську форму, щоби з неї друкувати газетну чи книжкову шпальту. Процесс це був тривалий, помилки складача виправляти було важко, а самі вони від напруження швидко втрачали зір.

У XIX столітті техніка пішла вперед, і врешті решт з’явилися рядковідливні машини – лінотипи. Тепер складач (а точніше лінотипіст) сидів за клавіатурою (так само, як ми зараз, - за комп’ютерною) і набирав рядок. Решту робила машина – без длубання пінцетиком у складальній касі та напруження зору. З неї набраний рядок виходив суцільний, відлитий зі свинцево-олов'яного сплаву – т. зв. гарту.

Зрозуміло, що від ручного складання до «розумної машини» – по-теперішньому «лінотипу» – так одразу не дійдеш. Процес її створення мав кілька етапів. І в ньому активну участь взяв Йосип Ливчак. Спочатку він створив матрицевибивну складальну машину, яку назвав «стереографом». Як твердить БСЭ, вже 1875 року її використовували при складанні газети "Виленскій вестникъ", а з інших джерел відомо, що світлина з зображенням «стереографу» була демонструвана на Першій всеросійській виставці друкарської справи (Петербург, 1895).

Навколо цієї машини сталася історія, про яку розповів Є.Немировський: десь у згаданий час газета «Берлинер Таґеблатт» оповістила своїх читачів, що берлінський інженер Гаґеман винайшов машину для штампування друкарських матриць. Ця машина, за словами її творця, відкривала нову епоху в друкарському мистецтві. Такі заяви Гаґемана викликали цікавість у поліграфістів цілого світу. Проте невдовзі виявилося, що машина німця – лише плагіат винаходу Йосипа Ливчака. «Російська преса виступила на захист співвітчизника, – писав Немировський. – Газети викрили Гаґемана та довели пріоритет Ливчака».

Важко судити, як воно було насправді, адже писалося це 1952 року, коли в СРСР тривала кампанія проти «схиляння перед закордоном». Подробиці скандалу можна дізнатися з книги теоретика та практика поліграфії В.І.Анисимова «Стереотипна справа» (1922), але ми не маємо її в своєму розпорядженні. З іншого боку, німецького конструктора поліграфічної техніки XIX століття на прізвище Гаґеман (Hagemann) сучасна Всесвітня Мережа, здається, не знає [3].

Глухим натяком на цю історію можуть бути написані 1914 року слова Дмитра Вергуна (його ще згадаємо) про Ливчакову «матрицу въ типографскомъ искусствѣ, примѣненномъ въ усовершенствованномъ видѣ впервые въ Лейпцигѣ» [5].

Тим часом робота над «стереографом» навела Ливчака на думку про створення рядковідливної складальної машини. У 1881 році він завершив роботу над проектом механізму, який УРЕ називає «прототипом лінотипа».

А в межичасі (наприкінці березня 1876 року) віленський винахідник з’явився у Петербурзі й ні в кого більше, як у самого Федора Михайловича Достоєвського. Як відбулася зустріч, згадує поліграфіст (метранпаж) Михайло Александров, знайомий Достоєвського, який саме того дня був у гостині в письменника:

«...К нам вошла Анна Григорьевна [Достоєвська] и сказала Федору Михайловичу, что его желает видеть г. Л[ивча]к, известный изобретатель наборной машины, о котором незадолго перед тем говорили газеты.

- Гм... Да чего же ему у меня-то нужно, ведь у меня нет типографии? – возразил Федор Михайлович.

Анна Григорьевна отвечала, что г. Л[ивча]к не объявляет причины своего визита, но говорит только, что ему очень нужно видеть Федора Михайловича и говорить с ним. Федор Михайлович с неохотою поднялся со своего стула, вышел в залу к ожидавшему его г. Л[ивча]ку, и … попросил его к себе в кабинет, где и усадил его на диван, рядом со мною… Г. Л[ивча]к между тем продолжал очень бойко начатое им еще в зале изъяснение своего изобретения нового способа печатания, который будто бы скоро произведет радикальный переворот в типографском производстве.

- Может быть, но ведь я в этом деле ровно ничего не понимаю и потому не могу судить правильно о вашем изобретении, а вот, кстати, у меня здесь сидит типографщик, метранпаж, который это дело знает очень хорошо, – рекомендую, Михаил Александрович Александров, – вот вы с ним и поговорите, а я послушаю…

Вследствие … непредставительности моего костюма, вероятно, выслушав предложение Федора Михайловича поговорить со мною, изобретатель посмотрел на меня с едва скрываемым недоверием и неудовольствием и, хотя протянул мне руку и назвал себя, однако ж, затем продолжал обращать речь о своем изобретении непосредственно к Федору Михайловичу, игнорируя рекомендованного им собеседника, то есть меня…

- Да ведь я уже сказал вам, что ничего не понимаю в этом деле, – возразил Федор Михайлович, – а определить степень пригодности вашего изобретения – дело специалистов, которые одни могут быть посредниками между вами, как изобретателем, и издателями... Вот поэтому-то я и предлагаю вам поговорить с Михаилом Александровичем, он специалист этого дела и в настоящем случае может быть нашим посредником…

Произошел краткий, но оживленный диспут … в затронутых мною частях изобретение г. Л[ивча]ка не выдержало критики» [6].

Трохи далі автор спогадів уточнює, що «новий способ печатания» насправді стосується «наборно-типографской машины». Легко можна припустити, що Ливчак хотів ознайомити Достоєвського з уже згаданим проектом рядковідливної складальної машини («прототипом лінотипу»), але нагодився фахівець-метранпаж, який забракував проект. І винахідник повернувся до Вільна вдосконалювати свій винахід, аж поки 1881 року не досягнув успіху.

Оттмар Мерґенталер

Та в момент, здавалось би, тріумфу Ливчака на сцену виходить гер Оттмар Мерґенталер. Він народився у Вюртемберґу (в Німеччині), у 18 років переїхав до США. Працював тут у крамниці наукових приладів та інструментів. Якось Мерґенталер ремонтував нову модель друкарської машинки і «по ходу діла» в нього нібито з’явилася ідея, як автоматизувати процес складання. Розробку свого проекту рядковідливної складальної машини, яку він назвав «лінотипом», Мерґенталер завершив 1884 року. Того ж року отримав на свій винахід патент, невдовзі створив компанію з виробництва лінотипів. Перші машини були встановлені в складальному цеху нью-йоркскої газети «Трибюн» 1886 року [7].

Лінотип Мерґенталера

Але, запевняє Немировський, Ливчак теж запатентував свою машину – на рік раніше за Мерґенталера (1883) і не де-небудь, а в самій Британії. У далекому 1952-му це дуже втішило московського історика: мовляв, «приорітет Ливчака в цій галузі легко встановлюється» [3]. Та не так сталося, як гадалося. У наш час навіть російські джерела першовідкривачем лінотипа називають Мерґенталера, не згадуючи при цьому Ливчака [7]. На відміну від більшісті українських авторів, які при кожній згадці про Рентґена, обов’язково згадують і Пулюя.

Самозванець Гаґеман зник у темряві історії, але його краянин Мерґенталер став для Ливчака тим, ким для Ливчакового земляка Пулюя був німець Рентґен.

Транспорт і зброя

Ще мешкаючи у Вільні, Ливчак зробив свій внесок у розвиток транспорту. Як свідчить той самий Є.Немировський, «1869 року Російське технічне товариство розглядало винайдене Ливчаком гребне колесо для пароплавів і визнало це колесо “вигідним для застосування на найлегших суднах”» [3].

У 1880 році винахідник розробив і застосував аж на Закаспійській залізниці технологію механізованого укладання залізничної колії. Втім, значно більше він доклався до залізничних справ пізніше, уже перебравшись до Петербургу.

Натомість у Вільні Ливчак активно займається військовою технікою. «Оптичний прилад “діаскоп”, запропонований ним наприкінці 1880-х років, був передбаченням ідеї перископа. Цей винахід, “за посередництвом якого можна було бачити крізь непрозорі предмети, а також бачити інших, залишаючись невидимим”, було увінчано великою золотою медаллю Паризької академії», пише Є.Немировський [3].

Ще одним напрямком була автоматизація стрілецької зброї. У 1886 році Ливчак розробив універсальний прицільний верстат і видав у Вільні книжку «Новыя предложенія по стрѣлковой части» (до речі, на цю тему в нього були ще книжки «Универсальный прицѣльный станокъ» і «Автоматическій ружейный огонь, какъ начало неизбѣжнаго переворота въ военномъ дѣле»). Верстат був взятий на озброєння і так широко застосований у російській армії, що його навіть згадано у відомій повісті Олександра Купріна з життя офіцерів провінційних гарнізонів – «Поєдинок».

До речі, про письменників. Говорячи про військову техніку, варто повернутися до поїздки Ливчака у Петербург навесні 1876 року і його відвідин Федора Достоєвського, як їх описав Михайло Александров:

Федір Достоєвський

«Г[осподин] Л[ивча]к очень скоро прервал диспут неожиданным заявлением, что главная цель его визита к Федору Михайловичу совсем не по поводу наборно-типографской машины, которая к тому же у него не доведена еще до совершенства, а по поводу нового его изобретения, имеющего в данную минуту гораздо больший интерес для русского общества, чем пресловутая машина, и касающегося начавшейся войны, и именно предстоявшей тогда переправы русских войск через Дунай ...

Федор Михайлович… спросил-таки г. Л[ивча]ка, в чем состоит его изобретение. Г. Л[ивча]к помялся несколько, но не заставил себя упрашивать и, может быть, именно из патриотизма, как он выразился, не счел нужным скрывать своего секрета не только перед Федором Михайловичем, но даже передо мною – "также русским человеком"…

Г. Л[ивча]к придумал военный мост, изготовление, перемещение и наведение которого, по его расчетам, было бы несравненно менее сложно, более удобно и гораздо быстрее, чем в существующей системе понтонных мостов.

Сообщение свое г. Л[ивча]к заключил выражением своего желания оказать посильную патриотическую услугу правительству и русскому народу возможным сохранением его армии, "так как, по отзывам специалистов военного дела, говорил г. Л[ивча]к, все известные способы переправы через большую реку стали немыслимыми для русской армии, потому что она упустила все благоприятные моменты для того", поэтому он надеялся на содействие Федора Михайловича, как патриота, пользующегося уважением даже в высших сферах русского общества, в проведении его изобретения к цели.

– А вы знаете, что о переправе русской армии через Дунай теперь даже запрещено и говорить-то? – возразил Федор Михайлович.

– Запрещены, может быть, праздные разговоры, а ведь у меня, как вы видите, серьезное дело, – с живостью сказал г. Л[ивча]к. – У меня вполне выработанная система, имеются обстоятельные чертежи и вычисления по научным правилам, которые я могу представить кому следует.

– Когда и как будет переправляться русская армия через Дунай – это секрет главного штаба; вот вы бы туда и обратились с вашим изобретением, а я какое же вам могу оказать содействие в таком деле, о котором совсем нельзя говорить в печати, – ответил Федор Михайлович.

Г. Л[ивча]к намекнул Федору Михайловичу на его связи с некоторыми высокопоставленными лицами, к которым он желал бы получить от него рекомендательные письма; но от этого Федор Михайлович уклонился, сказав, что у него совсем нет таких связей и что с таким, как у него, делом ему нетруден доступ даже к самому военному министру, без всяких рекомендательных писем. Г. Л[ивча]к возразил было на это, но Федор Михайлович так и не склонился на его просьбу...».

Потім був лист Ливчака до Достоєвського від 2 травня 1876 року з проханням представити його «військово-технічний проект» великому князю Костянтину Миколайовичу, який керував морським відомством на правах міністра. Ексцентричний Ливчак сформулював своє прохання в таких виразах, що здивував і навіть перелякав Достоевського. У своєму листі-відповіді письменник постарався за всяку ціну спекатися тієї високої місії, «яку накидає Вам наче сама доля» (із листа Ливчака) [6].

Ливчак – політик і публіцист

Як уже здогадується читач, не все так просто було з «господиномъ Ливчакомъ». І головною причиною його переїзду з Відня до Вільна була зовсім не відсутність «грошових засобів» на «технічні винаходи», як це делікатно сформулював Кирило Студинський [2, с. 28].

Давній товариш Ливчака, В.Гутовський з цього приводу написав трохи туманно: «Bслѣдствіе неблагоприятныхъ условій жизни и деятельности въ Вѣнѣ, покойный со временемъ совсѣмъ переселился на жительство въ Россію» [1]. Натомість УРЕ висловлюється навпростець: «Через переслідування австро-угорського уряду Ливчак 1869 емігрував у Росію». А Олександр Аркадійович Столипін, брат сумнозвісного прем’єра Російської імперії Петра Столипіна і провідний журналіст органу поміркованих російських націоналістів «Новое время», остаточно розставляє все по місцях: «Родомь онъ былъ изъ русской Галичины, но онъ не въ силахъ былъ ожидать возсоединенія ея съ коренною Русью и на полвѣка предупредилъ его, бѣжавъ въ Россію отъ преслѣдованія австрійскихъ властей» [8].

Отже, причиною переїзду галичанина Ливчука до Росії була політика, а в молодості він був більше політичним публіцистом, ніж технічним винахідником. Різні джерела так його і характеризують. «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона»: «галицко-русский писатель, видный деятель старорусской партии» [9]. УРЕ: «керувався ідеями панславізму і "москвофільства"». БСЭ: «Закликав до визволення слов'янських земель з-під влади Австро-Угорщини і об'єднанню їх навколо Росії». Російська Вікіпедія: «Публицист, общественный деятель галицко-русского направления… Пропагандировал панславистские идеи». Василь Ваврик: «В литературных журналах защищал единство русских племен и русских наречий» [11]. І нарешті вже згаданий нами провідний діяч галицького москвофільства Дмитро Вергун, що півжиття прожив у Петербурзі: «Для галичанъ гораздо болѣе интересна его литературная дѣятельность, связанная съ освобожденіемъ родины» [5].

Мешкаючи у Відні від 1863-го до межі 1860-1870-х років (називають дати 1868, 1869 та 1870-ті рр.), Ливчак був журнальним видавцем. Передусім видавав сатирично-гумористичний часопис «Страхопуд» (1863-1865 і 1868 рр.) з додатком «Золотая Грамота» (1864-1866) [2, 6]. Паралельно, разом із Ксенофонтом Климковичем (колишнім народовцем, який, втім, швидко розчарувався у москвофільстві), випускав часопис „Славянская заря" (1867-1868) [10].

«Какъ создатель журнала „Страхопудъ“, какъ редакторъ «Славянской Зари» въ Вѣнѣ I.Н.Ливчакъ стяжалъ себѣ почетное имя въ нашей литературѣ. Оба журнала онъ издавалъ въ Вѣнѣ… въ роковые для Австріи 1866 и 1867 годы, когда старая имперія Габсбурговъ, разбитая подъ Садовой пруссаками, начала свое переустройство въ Австро Венгрію», - писав Д.Вергун [5].

Василь Ваврик

Останній галицький москвофіл Василь Ваврик так змалював бурхливу діяльність Ливчака у Відні: «Живя в Вене, столице Австрии, навязал дружеские сношения со всеми славянскими культурными деятелями и студентами… Одним из заслуживающих внимания действий О.Н.Ливчака было основание общества «Русская основа» в Вене для австрийской Руси, т. е. для граждан Австрии русской национальности (галичан, буковинцев, угророссов, проживающих в Вене) с целью своего народно-русского литературного образования (1867). Второй главной задачей общества было общение и связи с представителями других славянских народов (чехов, южных славян), проживающих в большом количестве в столице Австро-Венгрии. Замечательна его речь при открытии общества, напечатанная в журнале «Славянская заря», №12, 1867, стр. 353» [11].

Ваврика доповнює К.Студинський: «Від року 1885. почав він також видавати „Славянскую Библіотеку” і в п'яти випусках помістив у ній протягом двох літ поему Пушкина “Евгеній Онѣгин”» [2, с. 28].

Той же Кирило Студинський уважно проаналізував діяльність Йосипа Ливчака як редактора «Страхопуда»:

«Ливчак був з переконання русофілом і тому російська ідея пронизує усі його писання і видання. Одначе головними мотивами «Страхопуда» були галицька земля і її важке життя, політичне і суспільне. Тому, що «Страхопуд» виходив у Відні, де цензура була легша, як в Галичині, він не в’язався особами галицьких, польських урядових достойників, чи соймових, або парламентарних послів і клеймив їх кривдяче поведення супротив руського населення. Вдар`яв він також на польську пресу, що просто глузувала собі навіть з подій, які сполокувалися в крови…

Як син священика знав він гарно важкі матеріяльні та моральні відносини, серед яких доводилося жити тодішньому галицькому духовенству. Бідний галицький священик, що вегетував на своїй „голодівці", находив заєдно оборону в „Страхопуді“. Відносини духовенства до Риму, його залежність від польських дідичів, що давали «презенти» на парохії, байдужність вищого клиру супротив потреб духовенства, «обрядовщина», яка тоді займала уми священиків і доводила до важких суперечок між ними а духовною владою – все те було предметом їдкої іронії в „Страхопуд-і“. Так само не байдужна була Ливчакові доля сільських учителів, про яких він писав із слезами співчуття, при чому не щадив священиків за легковажне відношення до учителів. Словом, ціле тодішнє життя галицької землі пронизував Ливчак своїм бистрим зором і піддавав його удачній критиці, їдкій сатирі не тільки в слові, але також у гарних рисунках. Так само освітлював він сучасну європейську політику. На подібно гарний, гумористичний часопис здобулися Українці щойно в р. 1882-3 в «Зеркалі», коли його знаменитими співробітниками були Корнило Устиянович, Анатоль Вахнянин, Іван Франко, Вол. Коцовський, Вол. Масляк і польський священик Ванкович, свояк Вахнянина. Устиянович, талановитий поет і маляр давав у своїх карикатурах влучні рисунки галицьких типів і подій…

Як русофіл, ненавидів він [Ливчак] цілим своїм єством українство, що в 60-тих роках минулого віку почало в Галичині бистро розвиватися… Справедливої оцінки українства Ливчак дати не міг, хочби тому, що його погляди йшли в напрямку негації української ідеї та української громадської думки. Тому й нападав він в „Страхопуді" на український рух, який вважав сепаратизмом, або й особисто на сучасну молодь» [2, с. 28-31].

Москвофільський історик Василь Ваврик вважав найголовнішою рисою Ливчака-редактора, що той «в юмористическом «Страхопуде» вел ожесточенную борьбу с поляками и полонофилами» [11], «Брокгауз і Ефрон» – що «в издаваемом им и под его редакциею юмористическом журнале «Страхопуд» Л[ивчак] вел ожесточенную борьбу с русско-польским направлением, особенно нападая в защиту «единства русского языка» на последователей Вагилевича» [9]. На цікавий момент звернули увагу російські літературознавці: Ливчак «издавал в Вене сатирический журнал «Страхопуд», где печатались антигерценовские материалы… [12], что впоследствии должно было сблизить Ливчака с Достоевским» [6].

У 1865 році Ливчак вперше відвідав Російську імперію. 28 вересня він виїхав у Варшаву, в якій пробув 8 днів. Звідти поїхав до Петербургу, відвідав околиці російської столиці (Царське Село, Павловськ, Гатчину, Петергоф, Кронштат і Оранієнбаум), після чого побував у Москві. Свої враження з подорожи Ливчак описав у «Золотій Грамоті» (чч. 12-14, 16 і 17) під заголовком „Мое путешествіе въ Россію“ [2, с. 30-31] .

Під час подорожі йому довелося вперше поспілкуватися з провідними українофілами-наддніпрянцями. У цей час українофільство інтенсивно поширювалося як на Великій Україні, так і в Галичині. Переконаний «твердорус», Й.Ливчак мусив, проте, якось устосункуватися щодо нього, щоб і своїх переконань не зректися, і з вождями наддніпрянських українофілів передчасно глечики не побити. Тож він зайняв позицію «над битвою», такої собі «третьої сили» – не українофільської, але й не москвофільської:

«Исключительныи украинофилы, якъ и пр[имѣромъ] наши галицкіе, засклепившіи свои чувства въ узкомъ крузѣ своихъ мало розвитыхъ понятій, похожи на тихъ дѣтей, которыи, навыкши видѣти въ своей тѣсной комнатѣ только отца и матерь, къ нимъ лишь исключно прилѣпають, оть всякого же другого ихъ еще неизвѣстного лица, хотьбы то было лице самой родной бабушки, апатично отвращаются – похожи на тихъ наивныхъ, нигдѣ небывалыхъ, мужичковъ, которые другого мужика изъ сосѣдного села потому ругаютъ, что на его головѣ другого рода шапка, – тѣ украинофилы, конечно не имѣють права назватися сынами святой Руси – Рускими… Въ аналогіи съ тѣми стоять съ другой стороны такь зовимыи „Москвофилы", которыи собѣ представляютъ, что вся русская жизнь сошлась клиномъ въ Москвѣ… Тѣ гг. ревнующіи въ прочемъ за единство Руси, если враждуютъ противъ Украинофиловъ, яко такихъ, которыи предовсемъ «свою неньку люблять», – то противорѣчатъ сами собѣ, ибо нелюблять того, что называють своимъ; тѣ гг. похожи на самолюбныхъ сопруговъ, которыи черезъ неумѣренное самолюбіе возненавидѣли свои жены. Къ счастью, такихъ людей въ Россіи мало, а еще менше такихъ, которыи, якъ наши галицкіи украинофилы, вѣруютъ, что вся Русь сосредоточилась надъ берегами Днѣпра и тутъ въ своей отвѣчной колибели, упоена пѣснями украинской музы, вѣчно качатись должна... Да, можетъ быти, она бы и качалась, еслибы разительный свистъ быстрого локомотива, того рѣшительного ворога всякой поезіи и типизма – не помѣшалъ думы и не заглушилъ лиру!.. Пара изъ локомотива роздуеть непремѣнно всѣ мечты такъ украинофиловъ, якъ и москвофиловъ» [2, с. 31-32].

1867 рік. Перед другим вояжем до Росії

Через два роки Й.Ливчак знову відвідав Росію, але це вже була не його приватна ініціатива, а частина великого геополітичного проекту.

За рік перед тим Австрійська імперія програла Пруссії війну за право провести об’єднання Німеччини. Відень втратив деякі території і місце в Німецькому Союзі. Відтак Габсбурґам (колись правлячій династії «Священної Римської імперії німецького народу», а тепер усунутим від німецьких справ) довелося сконцентрувати увагу на своїх східних (слов’янських і угорських) володіннях. Програна австро-прусська війна поставила «клаптикову імперію» майже на межу розпаду. Абсолютизм і централізм не вберегли її від поразки. Імперію треба було терміново рятувати – через демократизацію та децентралізацію. Тому 1867 рік став у Австрії роком політичних реформ – як у «центрі», так і на периферії (тобто, в Галичині). Почався він у січні-лютому вирішальним туром переговорів між австрійською й угорською елітою про вигідну обом сторонам перебудову імперії. 15 березня умови компромісу були узгоджені і 20 березня затверджені угорськими державними зборами. 8 червня цісар Франц-Йосиф I коронувався у Будапешті королем Угорщини.

Ця реформа дозволила скликати два окремих парламенти – Транслейтанії або Залитавщини (тобто Угорщини) та Цислейтанії або Долитавщини (себто решти імперії). Цей останній формувався крайовими соймами, які формально існували ще від 1861 року, але щойно тепер реально запрацювали.

Аґенор Ґолуховський-старший

Виборча система, за якою обирався крайовий сейм «Королівства Галичини та Володимирії», розробив поляк Аґенор Голуховський – перед тим галицький намісник, а на той момент віденський міністр внутрішніх справ. Така система віддала цілковиту ґеґемонію в краї польській шляхті, а галицьким русинам відвела фактично марґінальну роль.

Завершився політичний 1867 рік днем 21 грудня, коли Найясніший Цісар офіційно затвердив, по-перше, австро-угорську угоду, а, по-друге, конституцію Цислейтанії (до якої, нагадаємо, входила й Галичина). Нова конституція затвердила цілий комплект громадянських прав і вольностей: право на захист особистої свободи громадян, непорушність приватної власності, рівність громадян перед законом, свободу віровизнання, свободу преси, право на вільні збори, незалежність судів, відділення адміністрації від судочинства, національні права громадян (рівність усіх національностей, право на освіту та громадське життя рідними мовами). Також вона регулювала спосіб вирішення справ, спільних для Цислейтанії та Транслейтанії.

Таким чином того року унітарна Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорщину, а Галичина отримала автономію (хоча де-факто лише для поляків).

За таких умов польська еліта Галичини, яка досі стояла в позиції гострої конфронтації до цісарського уряду, вирішила: найвищий час позицію змінити. І, дочекавшися зручної нагоди, надіслала Найяснішому Цісареві вітальну адресу з вікопомною фразою: „Przy Tobie Panie stoimy i stać chcemy“. Їхня лояльність була віддячена – на зміну майже столітній германізації прийшла майже 70-річна доба реполонізації Галичини.

Яків Головацький

У цей час середовище галицьких русинів остаточно розділилося на молодих «народовців»-українофілів і консервативних «старорусинів» («твердорусинів»), які чимдалі більше перетворювалися на «москвофілів». Одним із найавторитетніших «старорусинів» був професор (фактично завідувач) катедри руської словесності Львівського університету Яків Головацький. Колись сподвижник Маркіяна Шашкевича у «Руській трійці», він протягом 1850-х років щораз більше дрейфував у бік «москвофільства», а тому не знаходив спільної мови зі згаданим намісником Голуховським. Цей конфлікт міг зле скінчитися для Головацького та його катедри, але наразі він мав щастя – Голуховського відкликали до Відня, на міністерську посаду. І на довший час професор мав чистий спокій.

Друга поїздка до Росії

Коли Голуховський 1866 року повернувся до Львова на стару посаду, це, мабуть, прискорило остаточний вибір Головацького на користь Росії.

Навесні 1867 року він здійснив подорож до Москви для участі у Всеросійській етнографічній виставці та Слов’янському з’їзді. У цьому форумі також взяли участь 27 чехів, 13 хорватів, 3 словаки, 3 словенці та 16 сербів із Австрії, 12 сербів із Сербії, двоє чорногорців, двоє лужицьких сербів, один болгарин, один кашуб. Поляки з’їзд бойкотували. Делегацію австрійських русинів, крім Головацького, складали адвокат, член львівського "Народного дому" Євген Павлевич та нотар Пряшівської консисторії Михайло Мовчан. Четвертим був наш герой [13].

Поїздку Ливчака з Головацьким до Москви Д.Вергун коментує так: «I.Н.Ливчакъ былъ вмѣстѣ съ Я.Ѳ.Головацкимъ представителемъ Галицкой Руси на всеславянскомъ съѣздѣ въ Москвѣ въ 1867 г. Онъ игралъ тогда выдающуюся роль въ русско-польскихъ примирительныхъ переговорахъ. Никто иной какъ Смолька просилъ его поѣхать въ Петроградъ и въ славянофильскихъ кругахъ поднять вопросъ о русско-польскомъ примиреніи, всего 4 года послѣ польскаго мятежа 1863 г. Но „австрійская оріентаціяи польской шляхты испортила все дѣло. Извѣстная декларація польскихъ представителей императору Францу-Іосифу, посѣтившему въ 1867 г. Галичину, „Przy Tobie Panie stoimy i stać chcemy“, (При Тебѣ, Государь, стоимъ и хотимъ стоять) сдѣлала невозможными всякіе дальнѣйшіе переговоры, и идея „Славянской Зари“ была похоронена до самаго послѣдняго времени…» [5].

У своїй розвідці про Ливчака К.Студинський цитує обширну й надзвичайно промовисту розповідь самого публіциста-винахідника про його з Головацьким подорож до Москви та Петербургу:

«В травні 1867 р. виїхав Ливчак враз із Як. Головацьким на етнографичну виставу в Москві і був разом з ним на послуханні в царя у Петрограді. Про ціль своєї подорожи Ливчак не згадав, а тільки описував наївно, як дня „4-го русского мая всѣхъ разомъ 75 человѣкъ съ розмаитыхъ славянскихъ краевъ" приїхало до кордону, „машина станула и мы высѣли изъ вагоновъ на первой русской станціи, которая называется Граница. Русскіи браты повитали насъ щирымъ русскимъ сердцемъ, якъ своихъ родныхъ. Ту былъ приготовленъ для насъ сутый обѣдъ. Пообѣдавши и одпочивши не много, мы посѣдали сновъ въ приготовленные для насъ наилѣпшіи вагоны и посунули якъ вѣтеръ по желѣзной дорозѣ дальше на святую Русь. Мене, Головацкого и еще 10 другихъ найстаршихъ посадили въ царскій вагонъ, которымъ сама Царица ѣздитъ. Сей вагонъ въ серединѣ весь позолочений и зеркалами выложеный, а канапи, на которыхъ сидится, покрытыи найдорожшими шолковыми тканинами. Я было не хотѣлъ тамъ сѣсти, извиняючись симъ, що я «бѣдный Русинъ не привыкъ до таких блесковъ» – но полковникъ Саковичь взялъ мене за руку и сказалъ: сѣдайте ту, бо вы Русинъ, нашъ брать, а Русинъ, хотя и не высокого роду, у насъ больше значить, якъ польскій графъ, или князь". Сей полковникъ Саковичь былъ высланъ изъ Варшавы до Границы, щобъ принялъ гостей въ имени Русы и привезъ ихъ до Варшавы. Цѣлую дорогу сидѣлъ онъ коло мене и Головацкого и розговорывалъ съ нами, то о семъ, то о томъ. Онъ питалъ насъ, якъ наши люде поживаютъ, чи гараздъ маются. Я сказалъ, що нашъ Цѣсаръ, дай ему Боже здоровье, добрый отецъ, а бѣда въ нашемъ краю лишь отъ того, що такъ много намножилося Ляховъ и жидовъ. – „Съ тими бо Ляхами всюди клопотъ – каже полковиикъ Саковичь: „въ головѣ имъ лишь все только бунты и революціи, хотѣли бы ставити Польщу, щобъ потомъ на бѣдныхъ людей сновь панщину наложити. Но мы взялись теперь до нихъ остро! Уже ихъ панованье у насъ скончилось! – „Дай Боже, щобъ и у насъ ихъ панованье разъ скончилось“ – кажу я. – Коли ми такъ розговорывали съ собою, машина все летѣла по желѣзной дорозѣ, якъ стрѣла. Наразъ сновь засвистала и станула на другой станціи. Слухаемъ а ту загремѣла воєнная музика якогось веселого марша – смотримъ, а ту толпа народа; на передѣ войско стоитъ въ рядахъ и всѣ привѣтствуютъ насъ веселымъ крикомъ „урра!“ Здраствуйте дорогіе гости наши на русской земли! Здорово пріѣхали! Спасибо вамъ за ласку, що пріѣхали къ намъ въ гости! – Мы хотѣли поспѣшати дальше, якъ лишь машина набрала воды, но насъ не пустили такъ скоро. Треба было вилѣзти и погоститися хоть часочокъ. Поналивали солодкой горѣвки, понаставляли розличныхъ закусокъ. Выпивши потому сновь дорогого вина и розцѣловавшися съ усѣми, якъ братья, мы повсѣдали въ вагоны и погнали дальше!» [2].

У Петербурзі галичан приймав особисто сам імператор Олександр ІІ.

Колективна поїздка слов’янського “активу” Європи на етнографічну виставку в Росії, їхня участь там у Слов’янському з’їзді, їх прийом самим государем імператором – та ще й усе це з такою помпою, яку змалював Ливчак, – свідчили, що то була масштабна політична акція, на яку в Петербурзі не шкодували грошей. І справді, у Відні сприйняли всі ці події як знак зазіхання Росії на слов'янські землі Австро-Угорщини та демонстрацію австрійськими слов’янами готовності прийняти російське підданство.. А Ливчак з Головацьким опинилися в самому епіцентрі тієї демонстрації.

Зрозуміло, що після такого Головацький у Львові місця собі не нагрів би. Мабуть, він це розумів і, очевидно, перебуваючи в Москві та Петербурзі, домовився про свій переїзд до Російської імперії. Уже восени того ж року професор оселився у Вільні (Вільнюс), де очолив місцеву Археографічну комісію для розгляду давніх актів [13].

Зрештою, і Ливчак у Відні не дуже забарився. І хоч у джерелах фігурують декілька дат його переїзду до Росії, найімовірнішою видається найраніша – 1868 рік. А вибір для поселення того ж Вільна свідчить, як зблизилися протягом російських мандрів Ливчак і Головацький.

Куліш

Ми вже згадували про тісні контакти видатних галичан Пулюя та Ливчака з видатним наддніпрянцем Паньком Кулішем. Але, на відміну від Пулюя, чиє співробітництво з творцем української Біблії тривало 26 років, аж до самої смерті П.Куліша (а потім Пулюй ще й видав плід їхньої співпраці), то Ливчакові контакти з Кулішем не тривали так довго і добрих плодів не дали.

Дмитро Вергун

Знову цитуємо спомини відомого петербурзького галичанина Дмитра Вергуна: «Въ качествѣ редактора „Славянской Зари" [Ливчак] поддерживалъ близкія сношенія и съ тогдашними украинофилами. Никто иной какъ П.А.Кулишъ старался отвлечь І.Н.Ливчака отъ общерусской идеи и направить его по „сепаратистскому" пути. Но вышло наоборотъ. Аргументы Ливчака побѣдили П.А.Кулиша, онъ въ письмѣ къ Ливчаку отрекся отъ украинофильства и подъ конецъ жизни написалъ „исторію возсоединенія Руси“. Письмо съ отреченіемъ Кулиша, I.Н.Ливчакъ долго носилъ при себѣ и показывалъ „невѣрнымъ Ѳомамъ" изъ украинофильскаго лагеря. По его словамъ, покойный Анатолій Вахнянинъ, галицко-русскій композиторъ-сепаратистъ, обманнымъ образомъ взялъ это письмо и скрылъ или сжегъ во избѣжаніе соблазна» [5].

Це повідомлення мало би звучати просто сенсаційно, якби йому можна було довіритися достеменно. Але глибокі москвофільські переконання інформатора закидають зерно сумніву щодо його об’єктивності. Як воно було насправді? У 1929 році питання досліджував львівський історик академік Кирило Студинський.

Збірник Філологічної секції НТШ, в якому опубліковано розвідку К.Студинського про Й.Ливчака і П.Куліша

«Хотів він [Ливчак] мати за собою в полемиці против українства авторітети, - пише академік, - тому старався війти в зв’язки із закордонними Українцями, як Куліш, Костомаров і Білозерський. Нагоду до зустрічи із ними він мав в р. 1865. Дня 28. вересня цего-ж року виїхав був Ливчак у Росію через Варшаву, в якій пробув 8 днів. Тут зустрінувся він із всіма трьома згаданими українськими діячами. Куліш і Білозерський були тоді у Варшаві на службі, а Костомаров працював по тамошніх архівах» [2, с. 30-31].

Свої несподівані кроки назустріч українофілам Ливчак намагається пояснити здивованим читачам часопису «Золотая Грамота»:

«Для моихъ читателей, знающихъ мои «напряженныи» отношенія къ партіи такъ зовимыхъ украинофиловъ, будетъ невѣроятнымъ или по крайней мѣрѣ страннымъ мое увѣреніе, что я нашелъ такъ много сочувствія и приклонностн у самыхъ первыхъ поборниковъ – да творцевъ „украинофильства"… Въ Кулишѣ и Костомаровѣ должно было убудитися ко мнѣ сочувствіе, бо познали во мнѣ украинофила, хотя лишь въ простомъ значеніи того слова, т. е. человѣка, который Украйну любитъ не меньше другихъ – съ тѣмъ развѣ розличіемъ, что понимаетъ любовь свою иначе; – но и во мнѣ возникла искренна симпатія кь нимъ, бо и я видѣлъ въ нихъ согласныхъ со мною «Русскихъ» обнимающихъ своими чувствами всю святую Русь…

Пантелеймон Куліш

Результатомъ моихъ представленій было, что г. Кулишъ призвалъ своихъ друзей гг. Костомарова, Бѣлозерского и мене къ себѣ на вечеръ, который посвященъ былъ строгому розсмотрѣнію нашого литературного вопроса. Изъ долгихъ и всестороннихъ разсужденій вышли слѣдующіи заключенія: „Литературный русскій вопросъ, если такій во обще когда былъ – несуществуеть больше: его рѣшила львовская „Мета“ тѣмъ, что изъ поля литературного перенесла его на поле политики… Впрочемъ и языкъ „Меты“ не есть языкомъ Украины, кто бо хочетъ владѣти языкомъ людовымъ Украины, тотъ долженъ посвятити свою жизнь изъученію тогоже изъ пѣсней, думъ, и сказокъ народныхъ, а конгломератъ изъ полонизмовъ, германизмовъ и латинизмовъ составленъ „Метою" негодится ни къ чему и есть лишь доказательствомъ несостоятельности предпринятія. Они сами (Кулишъ и Костомаровъ), хотя всю свою жизнь изъучали малорусское нарѣчіе, то однакожь не отважились бы николи писати статьи научного содержанія по малорусски, ибо малорусского литературного языка нѣтъ. „Дайте мнѣ 10 тысящей рублей и заставте меня читать лекціи изъ исторіи въ Кіевскомъ универзитетѣ, то я не стану никогда читать" – собственныи слова Костомарова. „Намъ шло о развитіе характера южнорусской жизни, а никакъ не о созданіе самостоятельной малорусской литературы" говорилъ между прочимъ Кулишъ – „а къ достиженію этой цѣли намъ достаточенъ яко органъ – литературный общерусскій языкъ; случайные недостатки его мы заступимъ нужными словами и оборотами заимствоваными изъ малороссійскаго нарѣчія; такимъ образомъ мы пополнимъ литературный языкъ, и здѣлаемъ его еще болѣе общимъ. Мнѣніе, якобы настоящій литературный языкъ былъ – московскимъ, есть ошибочно, ибо тотъ языкъ, можно сказать, созданъ преимущественно Малороссами, и онъ дѣйствительно не менѣе понятенъ малороссамъ, какъ великороссамъ“ – вотъ собственныи слова Кулиша» [2, с. 31-34].

У своїх публікаціях Ливчак багато ще подібних висловів приписав П.Кулішеві, тож врешті решт дочекався відповідної реакції:

«Не потреба добавляти, що Куліш, прочитавши опис зустрічи в „Золотій Грамоті", попав у негодовання. Він, що мав відвагу прилюдно виступати із своїми творами в українській мові, що не раз під повним своїм іменем полемізував против московських словянофілів в обороні українства і української мови, не міг говорити цего, що йому вкладав в уста Ливчак. Тому застерігався він в листі до Ливчака не тільки против публіковання інтимної розмови в часописи, але також против змін у ній „по своєму усмотрѣнію“…

Микола Костомаров

В листі до Костомарова з дня 13. V. 1866 р. писав Куліш: "…Я написалъ къ нему, что никто его не уполномочивалъ на перенесеніе обыденныхъ разговоровъ на страницы его газеты, что если сообщать наши мнѣнія о томъ, о семъ, то не надо было ихъ измѣнять по своєму усмотрѣнію… Я ему сдѣлалъ хорошое наставленіе, какимъ образомъ пріобрѣтается вліяніе на умы, и убѣждалъ оставить манеру извращенія фактовъ"...

На листи Куліша, в яких він застерігався против поведення Ливчака, останній відповів не по джентельменськи, коли замість видрукувати їх, як це було бажанням Куліша, переслав їх „Московськимъ Вѣдомостямъ“ і коли в „Страхопуді“ клеймив Кулїша за його „сепаратизм“, у статийках: „Два слова Страхопуда къ г. Кулишу“ (1867, ч. 9 і 10), або „Страхопудъ и г. Кулишъ предъ судомъ логики“ (1867, ч. 13). Такі статийки в сучасних умовах були чимсь гіршим, як напастию, бо доносом» [2, с. 27, 35-36].

Тож чи було можливим за таких обставин, щоби Ливчак Куліша «навернув у свою віру»? Хіба що пізніше років на сім.

«Сказати щось певного про письмо Куліша до Ливчака з відреченням від українства – годі. Хто знав блище вдачу і необережність Куліша, цей не буде піддавати сумнівови оповідання Ливчака, переданого Вергунові. Так само відрікався він свого правопису, коли служив „русскому делу“ у Варшаві», - пише К.Студинський [2, с. 39-40].

«Гарячий Куліш» був людиною вдачі мінливої, його біографія – сповненою суцільних очарувань і розчарувань, а, відповідно, – регулярних змін ідейної орієнтації. (Через що вкінці розгубив усіх друзів і соратників, за винятком вірної та люблячої дружини). Тож після чергового розчарування він, справді, раптом відчув неабияку позитивну роль російської монархії в долі України, і 1874 року видав аж три томи "Исторіи возсоединенія Руси" (а 1877-го вийшов ще додатковий том "Матеріалов" до цієї "Исторіи…"). Але й це зачарування Куліша минуло. Хоч би як ретельно колись потрудився над його наверненням Ливчак (якщо справді потрудився), справжнього москвофіла з «Панька Олельковича» не вийшло. Досить глянути на довжезний перелік створеного Кулішем по-українськи після часів недовгого москвофільства. Ось лише деяке: «Хуторна поезія», «Маруся Богуславка», «Магомет і Хадиза», збірка «Дзвін», «Драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдашний», «Цар Наливай»), «Позичена кобза».

Стосунки Ливчака з Кулішем Студинський підсумовує так: «Про його взаємини з Кулішем можемо тільки сказати, що останній не мав щастя до галицьких русофілів, ані до Як. Головацького, ані до Осипа Ливчака. Оба спричинили йому чимало прикрости в житті» [2, с. 41].

У Петербурзі

За словами В.Гутовського, Ливчак «переѣхалъ на жительство въ Петроградъ и отдался здѣсь всецѣло своему любимому дѣлу» [1]. Важко визначити, коли саме це сталося. Якщо вірити цитованій тут замітці «Діла», 1889 року він ще мешкав у Вільні [4]. І всі події, пов’язані з Ливчаком, до того часу так чи так були прив’язані до цього міста. Натомість коли винахідник згадав, що був колись публіцистом, то, за свідченням Д.Вергуна, «написалъ интересную статью о положеніи Галицкой Руси… во время издательства „Галицко-русскаго Вѣстника" въ Петроградѣ въ 1891 г.». Можна припустити, що на той час він уже жив у столиці Російської імперії [5]. Отже, переїзд міг статися у період 1889-1891 років.

Чи сталося це через смерть Головацького 1888 року, після чого зник сенс залишатися у Вільні? Але В.Гутовський пише, що Ливчак у Петербурзі вже міг «цілком віддатися улюбленій справі». Тобто він не мусив уже десь служити, наприклад, викладати у гімназії. А це було можливим лише за умови відходу на пенсію (бо звідки міг би отримувати, скажімо, дивіденди?). Право на отримання 100% державної пенсії в Російській імперії чиновник отримував після 35 років бездоганної служби. У Ливчака вона була бездоганна, бо нема інформації, щоби він до виїзду з Вільна залишав посаду у місцевому реальному училищі. А право на неї він мав отримати 1903 року. У цей час уже був у столиці. Але для 50% пенсії вистачало 25 років [14]. Якщо Ливчак заради свого активного винахідництва погодився на половину пенсії, то це мав бути 1893 рік. Такі от варіанти.

Отже, тепер Ливчак не мусив ходити на службу і зайнявся винятково технічною творчістю. У Петербурзі він найбільше прославився тим, що Д.Вергун називає «желѣзнодорожный вагонъ-"мѣтчикь"…, дававшій возможность любому машинисту вести поѣздъ по неизвѣстной ему мѣстности» [5].

Знову даємо слово Євгену Немировському: «У ніч з 15 на 16 листопада 1900 року в Петербурзі падав мокрий сніг, віяв сильний вітер. Цієї ночі Військове міністерство призначило випробування сконструйованого Ливчаком «приладу для вказання місця шляху, що його пробігає паровоз, і швидкості руху». Випробування пройшли блискуче. Члени авторитетної комісії по черзі їхали на паровозі, стежачи за показами апарату. Були тут і кореспонденти петербурзьких і московських газет. Згодом одна з газет писала, що завдяки приладу Ливчака “машиніст може їхати по линії в абсолютній темряві, він знає в кожен момент, в якому місці він перебуває, а також чи належить йому посилити чи послабити пари перед підйомом чи спуском, що вельми важливо для належного вжитку палива”».

Попри такі чудові результати, прилад Ливчака не був практично запроваджений. Газети стурбувалися. Свої статті з описом приладу «Санктъ-Петербургскія вѣдомости» дали під заголовком «У чому ж справа?», а «Свѣтъ» – закінчив питанням «Чому ж прилад Ливчака не запроваджують на російських залізницях?». Журнал «Желѣзнодорожное дѣло» з цього приводу багатозначно написав, що доля винаходу не залежить від бажання чи небажання громадськості, бо «лица, имѣющіе власть разсмотреть и решить поступающія къ нимъ вопросы о примененіи изобретеній... часто невольно подвергаются влияніямъ, направленнымъ противъ лучшаго изобретенія по причинамъ иногда вполне частнаго характера и нерѣдко безъ всякой связи съ сущностью вопроса» [3].

Все ж на «підсолодження пігулки» бодай Російське технічне товариство 1903 року вшанувало винахідника за його диво-вагон золотою медаллю імени О.П.Бородіна. А газети з цього приводу написали про Ливчака, що «прийде час, коли ім’я його буде настільки ж почесним, як імена Яблочкова та Лодигіна» (відомих у Росії винахідників).

Перед тим, 1901 року, в Петербурзі вийшла книга Ливчака «Объ усовершенствованномъ приборѣ для управлѣнія паровозомѣ» (це, до речі, була не єдина з його книжок на залізничну тему – були ще «Колѣйныя дорожныя панели какъ срѣдство помочь нашему бездорожью»).

Ливчак багато працював і в галузі морських озброєнь – відомі його оригінальні проекти «самодвижної міни», «зимового судноплавства під кригою» тощо.

«Ім’я І.М.Ливчака, – писав 1894 року журнал «Русскій вестникъ», – багатьом, мабуть, відоме як ім’я талановитого винахідника, особливо – в галузі військового мистецтва» [3].

Олександр Столипін

Отже, бачимо, з одного боку феєрверк технічних ідей, з іншого – характерні для Росії проблеми з їх упровадженням. У цьому плані дуже цікавим є спогад уже згаданого Олександра Столипіна, молодшого петербурзького приятеля Ливчака (брата російського прем’єра і журналіста газети російських націоналістів «Новое время» [15]): «Больше тридцати лѣтъ наше войско и крѣпости пользовались его станками, приборами и всякаго рода изобрѣтеніями, успѣвавшими иногда устарѣть раньше боевого примѣненія, но онъ слѣдилъ за успѣхами заграничной техники и освѣжалъ и совершенствовалъ свои изобрѣтенія. При встрѣчахъ съ нимъ… за предисловіемъ о неизбѣжной войнѣ слѣдовали разсказъ о какомъ-нибудь новомъ приборѣ или извлеченіе изъ тщательно свернутаго пакета какой-нибудь новой военной модели. Почему-то онъ меня избралъ хранителемъ своихъ тайнъ, и я присутствовалъ при зарожденіи его безчисленныхъ орудій разрушенія, изъ которыхъ развѣ сотая доля доживала до осуществленія. Существованіе этого упорнаго, одушевленнаго старика такъ всегда и дробилось на три послѣдовательныхъ періода: увлеченіе идеей и выполненіе ея, потомъ мытарства по инстанціямъ и канцеляріямъ, осложненныя страхомъ германскаго шпіонства, и наконецъ, но это бывало не такъ часто, радость и торжество, когда какой-нибудь станокъ и прицѣлъ признавались полезными и принимались военнымъ министерствомъ. Мнѣ кажется, что многое изъ того, что онъ задумалъ, можно бы еще съ пользою осуществить въ будущемъ, но подробно объ этомъ говоритъ нельзя: вѣдь у него все было секретомъ, все было сюрпризомъ для непріятеля, и въ каждомъ канцелярскомъ писцѣ или членѣ комиссіи онъ съ изобрѣтательскою подозрительностью видѣлъ лишняго и неудобнаго свидѣтеля» [8].

У розпалі цих «митарств» Ливчака по російських бюрократичних лабіринтах про нього (якщо вірити повідомленню все того ж Д.Вергуна) через 40 років згадала «стара вітчизна» – Австро-Угорщина: «Имя его стало извѣстно и за предѣлами Россіи и австрійское правительство еще 7 лѣтъ тому назадъ [1907] дѣлало ему чрезвычайно лестныя предложенія для переѣзда въ Вѣну и продажи ему его новѣйшихъ изобретеній» [5].

Ми не знаємо подробиць цієї пропозиції, але, якщо вона справді була, важко сумніватися, якою була відповідь. На той час Йосип Ливчак став уже таким палким російським патріотом, що ні про яку Австрію не могло бути мови.

Про це свідчить наступний фрагмент спогадів Олександра Столипіна: «Всю свою долгую жизнь онъ посвятилъ этой мечтѣ, этой, какъ казалось, несбыточной надеждѣ: освобожденію своей подъяремной родины. Онъ былъ твердъ не только въ утвержденіи своихъ русскихъ идеаловъ, но его нельзя было сбить и съ общеславянскаго исповѣданія: ненавидя гнетъ германизма, онъ совершенно иначе смотрѣлъ на тяжелое, вызывавшее столько жалобъ, польское господство въ Галичинѣ, – его онъ считалъ временнымъ отклоненіемъ отъ обшихъ задачъ и упорно твердилъ, что «Польша воскреснетъ въ славянствѣ». Предметомъ его любви и поклоненія было русское воинство. Онъ вѣрилъ въ русскія побѣды, но ему мучительно хотѣлось видѣть русскую военную технику на высотѣ, недосягаемой для непріятеля. Десятками лѣтъ его умъ былъ зачарованъ мыслями о томъ, какъ сдѣлать нашего воина неуязвимымъ и какое дать въ руки русскаго воина наиболѣе сокрушающее оружіе… При встрѣчахъ съ нимъ я ждалъ его вступительную фразу, которую зналъ наизустъ: "Несомнѣнно, что лѣтомъ намъ грозитъ война съ Австріей...“ Это продолжалось много лѣтъ, и, наконецъ такое лѣто наступило...» [8].

Ці рядки були написані в 1914 році, після того, як російські війська взяли Львів і зайняли всю Східну Галичину.

До речі, за рік до згаданої австрійської пропозиції, 1906 року «I.Н.Ливчакъ быль избранъ товарищемъ предсѣдателя „Галицко-русскаго общества" и прочелъ въ славянскомъ обществѣ докладъ о необходимости серьезной борьбы съ украинскимъ сепаратизмомъ. Докладъ этотъ напечатанъ отдѣльной брошюрой» [5].

«Четвертий вимір»

Сучасники вірили, що для Ливчака як винахідника й дослідника нема нічого неможливого. Той самий О.Столипін згадував: «Когда шелъ разговоръ о вздорожаніи шерсти, сукна и всякихъ теплыхъ вещей, я въ шутку предложилъ: «Нужно сказать Ливчаку, чтобы онъ изобрѣлъ какой-нибудь матеріалъ»… По роду своихъ занятій и свойству своего таланта онъ былъ удивительнымъ изобрѣтателемъ» [8]. Але й сучасники не уявляли меж його можливостей.

У цьому контексті востаннє повернімося до першої зустрічі Ливчака з Достоєвським в березні 1876 року. Виявляється, головною її причиною був не проект складальної машини і навіть не проект понтонного мосту, а… популярне тоді питання «четвертого виміру», що виникло на межі науки та містицизму. Сам Достоєвський писав про це в редакцію газети «Новое время» 27 березня 1876 року у листі під заголовком «Питання про четвертий вимір»: «Преподаватель механики Осип Николаевич Ливчак, прибывший на днях из Вильно по делу, касающемуся некоторых современных военно-технических вопросов, сообщил мне, между прочим, весьма любопытный документ. Он завязал три узла на нитке, припечатанной по концам печатями, – одним словом, разрешил задачу Цольнера и Следа, касающуюся "четвертого измерения", о которой, как известно, был поднят в последние два месяца довольно любопытный спор в печати и в публике. Я видел даже и документ: нитку, припечатанную к бумаге печатями, с завязанными на ней узлами, а на этой же бумаге и 12 подписей лиц, бывших свидетелями успешного разрешения г-ном Ливчаком хитрой задачи. По крайней мере этим кой-что разъяснится. Мне показалось, что об этом даже нужно сказать хоть два слова в печати, вот почему и адресую вам это...» [6].

Що це за «задача Цольнера і Следа» і до чого тут «четвертий вимір»? Мабуть, математики знають більше, а ми можемо дати лише таку довідку: Йоганн Цольнер (Johann Zollner) – німецький астроном, професор Лейпціґського університету. У 1870-х роках проводив дослідження з медіумом Генрі Слейдом. Особливо вивчав явища проходження речовини крізь речовину. Дійшов того висновку, що для пояснення відстежених феноменів треба визнати існування четвертого виміру. Свої результати опублікував у книзі «Трансцендентна фізика» (Transcendental Physics). Спираючись на цю працю, відомий російський хімік (і водночас адепт спіритизму) Олександр Бутлеров опублікував відповідну статтю в «Русском Вестнике» [16].

У другій половині 1870-х років серед російської інтелігенції поширилося захоплення спіритизмом. У цей час з ініціативи зоолога М.Ваґнера та хіміка О.Бутлерова в Петербурзі почалися «медіумічні сеанси». Для участі в них до російської столиці часто приїздили медіуми, здебільшого з Англії. У сеансах спіритизму брали участь відомі науковці та письменники.

Головним опонентом спіритизму виступив Дмитро Менделєєв. За його ініціативою 1875 року Фізичне товариство при Санкт-Петербурзькому університеті утворило «Комісію для розгляду медіумічних явищ». Вона працювала до 13 квітня 1876 року. Висновок комісії, внесений до протоколу засідання Фізичного товариства, був такий: «Спіритичні явища походять від безсвідомих рухів або безсвідомого обману, а спіритичне вчення є забобон» [17] [18] [19].

Саме за таких обставин прибулець із провінційного Вільна долучився до столичних суперечок навколо спирітизму та «четвертого виміру».

Лист Достоевського до редакції «Нового времени» збудив у громадськості Петербургу велику цікавість до Йосипа Ливчака. Наприкінці березня 1876 року (за два тижні до оголошення висновку «медіумічної комісії») його запросили до Д.І.Менделєєва, і там у присутності публіциста О.Аксакова, хіміка О.Бутлерова, зоолога М.Вагнера та письменника Достоєвського (всі четверо – неабиякі спірити на той час) він зав’язав 4 вузли на шнурку, припечатаному до дубового столу. Секрет цієї штукарської маніпуляції Ливчак згодом відкрив у «Новом времени» за 25 січня 1879 року [6] [19] [20]. Ми наразі не мали можливості ознайомитися зі змістом цього газетного числа (у каталозі ЛНБ ім. В.Стефаника «Новое время» за 1879 рік відсутнє). Можемо лише здогадуватися, що сенс фокуса був якось пов'язаний з «явищем проходження речовини крізь речовину», про яке йшлося і лейпціґському професору Цольнеру.

Тут цікаво нагадати собі, що оптичний прилад «діаскоп», запропонований Ливчаком наприкінці 1880-х років, нібито дозволяв «бачити крізь непрозорі предмети».

«Російський Едісон»

Українська Вікіпедія станом на листопад 2014 року стверджує, що «Дмитро Менделєєв називав Лівчака “російським Едісоном”». Хоч посилання на джерело інформації нема, але сказати, що цього не могло бути, не можна.

Як ми бачили, Ливчак з Менделєєвим були особисто знайомі від 1876 року. Дочка великого хіміка, Марія Дмитрівна Менделєєва у 1952 році розповідала Є.Немировському про те, що Ливчак часто відвідував дім її батька. Молодша донька Ливчака, Віра Йосипівна, була заміжня за особистим секретарем Менделєєва – Олексієм Скворцовим.

Немировський цитує слова Менделєєва, сказані про Ливчака: «У моєму житті мені доводилося бачити й розмовляти з безліччю винахідників. Важка їхня доля у нас, де підприємливості мало, а критики – хоч греблю гати. Але такого наполегливого, дотепного та завжди твердо опертого на науку винахідника безлічі приладів – другого я не знаю» [3].

Проте прямого підтвердження того, що Менделєєв називав Йосипа Ливчака «російським Едісоном», ми не маємо.

Але ми маємо пряму вказівку на те, що цю фразу сказала інша людина:

Михайло Меньшиков

«"Русскимъ Эдиссономъ" прозвалъ покойнаго нашего земляка Іосифа Николаевича Ливчака фельетонистъ "Новаго Времени" М.О.Меньшиковъ. Это почетное имя за нимъ такъ и осталось. И дѣйствительно, въ дѣятельности нашего земляка было много общихъ чертъ съ трудомъ великаго американца. Это прежде всего, разнообразіе изобрѣтеній. Не было поприща техники, на которомъ покойный нашъ землякъ не попробовалъ бы своихъ силъ», – писав Дмитро Вергун [5].

Додамо, що Михайло Осипович Меньшиков був провідним співробітником «Нового времени», одним із найпопулярніших петербурзьких публіцистів, ідеологом великоруського етнічного націоналізму, затятим борцем проти «руйнівного єврейського впливу» та всіляких сепаратизмів: польського, фінляндського, малоросійського. Зрештою, Ливчак найближче спілкувався саме з такими.

Фінал

«Скончался I.Н.Ливчакъ въ преклонномъ возрастѣ – 72 лѣтъ [енциклопедії називають цифру 75 – А.К.]. Но кто видалъ его живые глаза, его почти совсѣмъ еще несѣдую голову, тотъ не могъ ожидать, что кончина его такъ близка.

Еще мѣсяцъ назадъ въ редакціи „Новаго Времени" мы поздравляли другъ друга съ освобожденіемъ родины [захоплення Галичини російським військом – А.К.]. Намъ не надо было словъ. Нѣмыя слезы текли изъ нашихъ глазъ. Онъ завидовалъ мнѣ, что я вскорѣ попаду на родину.

– Какъ бы мнѣ хотѣлось еще разъ повидать Карпаты, сказалъ онъ глухимъ голосомъ.

Онъ перенесъ лѣтомъ тяжелую болѣзнь въ Царскомъ Селѣ, куда онъ переѣхалъ на жительство изъ сырого Петрограда. Онъ мечталъ поправить здоровье цѣлебнымъ воздухомъ родныхъ горъ.

Судьба решила иначе. Онъ могъ сказать умирая „Нынѣ отпущаеши раба твоего, Владыко, съ миромъ". Онъ слышалъ звонъ воскресенья и подъ звонъ этотъ ушелъ въ тотъ лучшій міръ. Русская Земля пріютитъ прахъ его, какъ пріютила Качковскаго въ Кронштадтѣ и Наумовича на Аскольдовой могилѣ. А въ освобожденной родинѣ „память праведника да пребудетъ со похвалами..."» – написав у некролозі один із провідних москвофілів Дмитро Вергун [5].

А брат прем’єра Петра Столипіна згадував таке: «Послѣдняя встрѣча съ нимъ для меня была по впечатлѣнію неизгладима: войдя въ мой кабинетъ въ редакціи [«Нового времени»], онъ закрылъ лицо руками и зарыдалъ. Это были слезы радости послѣ взятія Львова: „Сбылось... сбылось... то, чего ждалъ всю жизнь...“ – говорилъ онъ прерывающимся голосомъ. И, дѣйствительно, послѣ такой минуты онъ могъ умереть, – не многимъ судьба посылаетъ подобное» [8].

***

Особистий архів Ливчака зберігався в Ленінграді (Петербурзі) у його сина, який помер під час німецької блокади. Архів зник – найімовірніше загинув.

Єдине архівне джерело інформації про Ливчака – картотека російського бібліографа Семена Венгерова. Бібліограф свого часу готував масштабний проект – багатотомне видання під довгою назвою «Критико-біографическій словарь русскихъ писателей и ученыхъ (отъ начала русской образованности до нашихъ дней)». Протягом 1889-1904 років у Петербурзі вийшли 6 томів (літери А і Б), відтак видання припинилося. Але збереглася картотека Венгерова – плід його 30-річної праці. У ній є чимало інформації про Йосипа Ливчака. Картотека зберігається в Інституті російської літератури РАН (так званому «Пушкінському Домі») [3].

Нащадки Йосипа Ливчака

Ми знаємо, що Йосип Ливчак мав багато дітей. Із них нам відомо про Федора, Миколу, Андрія та Віру. Знаємо також, що 1952 року в Москві мешкали 12 людей на прізвище Ливчак.

Микола Йосипович був, як і батько, винахідником і, як батько, – другом Дмитра Менделєєва. Він помер під час німецької блокади Ленінграду (1941-1944).

Молодша донька Віра Йосипівна вийшла заміж за Олексія Васильовича Скворцова, колись особистого секретаря Д.Менделєєва, а згодом – директора музею його імені при НДІ метрології, і виїхала з Ленінграду (Петербургу) до Москви [3].

Але найвідомішим із синів Йосипа Ливчака був Федір – архітектор, інженер і дизайнер.

Він народився 20 (8) липня 1878 року у Вільні. У 1904 році закінчив Інститут цивільних інженерів Імператора Миколи I у Санкт-Петербурзі та якийсь час служив молодшим інженером будівельного відділення Смоленського губернського правління.

Народний Дім у Симбірську (1910, проект Ф.Й.Ливчака)

У 1906 році з дружиною та трьомя дітьми Федір Ливчак прибув до Симбірська, де почав працювати на посаді архітектора міської управи. Протягом кількох років він створив для Симбірська й околиць кілька проектів (зокрема, й типових) громадських будівель, шкіл, особняків, поміщичих і доходних будинків. У 1910 році Ф.Ливчак очолив будівельний відділ губернского земства, у 1913-му його обрали до міської думи.

У Симбірську Федір Ливчак зайнявся бетонним будівництвом, для чого розробив свою систему виробництва порожнистих бетонних блоків і 1911 року відкрив на березі Волги власний завод з їх виготовлення. Він також організував земську лабораторію для випробування будівельних матеріалів і збудував земський бетонний завод. За кілька років у Симбірську та губернії було збудовано понад 50 приватних і громадських будівель із порожнистих блоків системи Ливчака. Водночас енергійний інженер і земський діяч Ливчак організовував з’їзди виробників цементу та бетонних блоків, публікував праці з їх виробництва. На околиці міста було збудовано школу вогнетривкого будівництва.

Школа вогнетривкого будівництва в Симбірську (поч. XX ст.)

Найбільшим досягненням Ф.Ливчака стала його серія робіт з проектування будівель банків у Симбірську, Тамбові, Курську та Нижньому Новгороді. При цьому він виступив не лише як архітектор, але й як дизайнер – створив ескізи меблів, розписи внутрішніх приміщень, ліпних декорів і майоліки для оздоблення фасадів.

Проект Ф.Й.Ливчака (1911)

З початком Першої світової війни характер роботи Ливчака змінився. За його проектами в губернії збудували 5 тилових шпиталів і табір для полонених на 10 тисяч осіб.

Банківська будівля в Курську (1914, проект Ф.Й.Ливчака)

Відомо, що восени 1918 року Ливчак виїхав із Симбірська. Якщо врахувати, що 12 вересня місто захопила Червона армія, неважко припустити, що він втікав від більшовиків. Помер Ливчак у Омську наприкінці 1920 року, як пишуть, «заразившись висипным тифом при ремонті шпиталю, переповненого тифозними хворими». Можно припустити, що рік він прожив у Омську. І це не дивно, бо саме Омськ був столицею «Верховного правителя Росії» адмірала Колчака. От тільки помер архітектор 20 грудня, а ще 15 листопада Омськ взяли червоні війська. Що ж це був за шпиталь, чиї були тифозні хворі і від чого справді помер Ф.Ливчак, не зовсім ясно.

Будинок Ливчаків у Симбірську

Іменем Ф.Ливчака названо вулицю в Ульяновську (колишньому Симбірську), на якій стоїть будинок сім’ї Ливчаків (нині Будинок актора).

У сім’ї Федора та Марії Ливчаків було 5 дітей: Надія, Віра, Борис, Гліб і Йосип. Старша донька Надія була викладачем і художницею. Віра, лікар, стала відомою в 1960-1970-х роках своєю участю в правозахисному русі разом з Андрієм Сахаровим [21].

Та все ж найвідомішим із дітей Федора Ливчака був наймолодший син Йосип, учений у галузі кліматизації та вентиляції цивільних будівель й охорони навколишнього повітряного середовища, інженер-теплотехнік.

Він народився 1914 року в Симбірську. Закінчив Московський банно-пральний технікум і Московський інститут інженерів міського будівництва (де згодом був деканом). Брав участь у фінсько-радянській та німецько-радянській війнах.

Наприкінці війни у Військово-інженерному інституті під Москвою займався питаннями вентиляції захисних газосховищ. Цій проблемі Йосип Ливчак-молодший присвятив кандидатську дисертацію, успішно захищену 1946 року.

Заклав основи теорії природного повітрообміну в цивільних будівлях. Розробив, впровадив і дослідив на експериментальних об’єктах системи повітряного опалення, суміщеного з вентиляцією, системи опалення та гарячого водопостачання одноквартирних будинків і системи опалення з бетонними підвіконними нагрівальними панелями для багатоповерхових будівель. До речі, дію останніх випробував на собі та своїй сім’ї, запроектувавши таку систему в першому московському безкаркасному великопанельному будинку, в якому 1956 року отримав свою першу окрему двокімнатну квартиру та прожив у ній 50 років.

З 1965 року займався питаннями охорони атмосферного повітря (зовнішнього повітряного середовища), вперше поставив це питання стосовно промислових підприємств, висуваючи необхідність розроботки комплексного проекту захисту довкілля від дії промислових підприємств, розрахунку розсіювання шкідливих речовин тощо.

Ще в 1970-х роках розробив системи опалення та гарячого водопостачання багатоповерхових будівель, які дозволяють вести облік витрат тепла поквартирно.

Протягом років очолював секцію опалення, вентиляції та теплопостачання Науково-технічної ради Держбуду СРСР.

За праці в галузі повітряного опалення, суміщеного з вентиляцією, був нагороджений золотою медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Опублікував 19 монографій і підручників, серед яких: «Вентиляція багатоповерхових житлових будівель» (1951, 2005), «Винаходи та вдосконалення в галузі центрального опалення» (1952), «Системи опалення з бетонними опалювальними панелями» (1956), «Водяне опалення невеликих будинків» (1957), «Основи санітарної техніки» (1974, 1984), «Квартирне опалення» (1977, 1982), «Інженеру про охорону довкілля» (1981), «Охорона довкілля» (1988), «Інженерний захист і управління розвитком довкілля» (2001), «Розвиток сприятливого довкілля» (2003), «Розвиток теплопостачання, кліматизації та вентиляції в Росії за 100 останніх років» (2004). Також опублікував понад 400 наукових рабіт, зокрема, в іноземних журналах.

Йдучи дідовою стежкою, запатентував понад 20 винаходів.

Консультант Великої Радянської Енциклопедії (3-є видання) та Політехнічного словника.

Доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Академії будівництва й архітектури СРСР (з 1957 року).

Заслужений діяч науки й техніки РРФСР (1992); академік Житлово-комунальної академії Росії (1993); почесний академік Російської академії архітектури та будівельних наук (1998).

У 1965-1970 роках – член Пленуму Вищої атестаційної комісії з надання вчених степенів (ВАК).

Вийшовши на пенсію в 90 (!) років, Й.Ливчак продовжував публікувати статті та монографії, звертався з пропозиціями в міністерства та відомства.

Помер 2006 року в Москві.

В пам’ять про Йосипа Ливчака-молодшого Російська асоціація фахівців з опалення, вентиляції, кондиціонування, теплопостачання та будівельної теплофізики (НП «АВОК») встановила медаль його імені, якою нагороджують видатних спеціалистів Росії у відповідних галузях.

По його стопах пішли син Вадим, онук Андрій і правнук Денис [22, 23].

Спроба оцінки

Чи не єдиний український історик, який вивчав і аналізував діяльність Йосипа Ливчака-старшого, Кирило Студинський, підсумував її так: «Ливчак в ненависті до українства не змінився. Та усі наклепи на українство, чи виходили вони від Говорських і Гогоцьких, чи від галицьких діячів Головацького і Ливчака, та цілих поколінь їх наслідників, не були в силі розбити ані української ідеї, ані української політичної думки, ані українського письменства… Коли-ж ми сьогодні критичним оком оцінюємо виступи, хочби й Ливчака, чи інших, духом йому споріднених людей, то не хочемо забувати також цего добра, яке вони зробили для відродження галицької землі, для підтримання віри у її майбутнє. Тому приходиться нам згадати Ливчака теплим словом, не зважаючи на всі його помилки, продиктовані партійним засліпленням. Його „Страхопудъ", навіть із особистими лайками против поодиноких українських діячів, буде нам заєдно нагадувати им’я Ливчака. А коротка новинка „Lisy i pasowyska", пронизана сердечною любов’ю до ріднього народу, повинна запевнити йому щиру пошану» [2, с. 40-41].

Епілог

На початку XX століття російські газети писали про Йосипа Ливчака: «Настане час, коли ім’я його буде настільки ж почесне, як імена Яблочкова та Лодигіна». У 1952 році історик техніки Є.Немировський мав таку візію: «Різнобічний винахідницький талант Й.М.Ливчака без сумніву привабить до себе увагу дослідника, і тоді ми докладніше та повніше дізнаємося про чудові справи цього славетного російського винахідника» [3].

Євген Немировський, історик поліграфічної техніки

Ніщо з цих пророцтв не справдилося. Про Ливчака у Рунеті чи Уанеті можна знайти лиш обмежену кількість невеличких статей із енциклопедій (електронних чи друкованих), одну українську публікацію (Студинський, 1929) і одну російську (Немировський, 1952). Від 1952 року ніхто Ливчаком не цікавився (крім того ж Немировського, який час до часу згадував його в своїх публікаціях). Натомість про Яблочкова та Лодигіна (як і про їхні винаходи) опубліковано десятки повноцінних статей на російських сайтах, про них написано в підручниках, створені музеї тощо.

Мабуть, Ливчаку просто не повезло з прізвищем: замість благородних «-ін» і «-ов» на кінці – якесь незрозуміле й підозріле «-чак». І ніяк не допоміг навіть його запальний «русскій патріотизмъ».

Перед Першою свтовою війною петербурзькі друзі Ливчака називали його «російським Едісоном». Від того часу в Росії зявилися ще зо два десятки «російських Едісонів». З 1984-го до 2013 року російські журналісти та письменники називали такими: Леоніда Радіна (1860-1900) [24], Олександра Шоріна (1890-1941) [25], Карла Шуберського (1835-1891) [26], Юхима Горіна (1877-1951) [27], Сергія Ульяніна (1871-1921) [28], Льва Максимова [29], Володимира Шухова (1853-1939) [30], [31], Миколу Фердинандовича Ягна (+1905) [32], [33], Льва Термена (1896-1993) [34]. Натомість Ливчака вже сто років «російським Едісоном» ніхто не називає.

Ливчак ще був у розквіті творчих сил, про його відкриття ще захоплено писали російські газети, а знаменитий енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона уже поховав був його як винахідника. У 1896 році він присвятив йому лише 8 рядків шириною у півсторінки такого змісту: «Ливчакъ (Осипъ) – галицко-русскій писатель, видный дѣятель старорусской партіи. Въ издаваемомъ имъ и подъ его редакціею юмористическомъ журналѣ «Страхопудъ» (въ 1860-хъ гг.) Л[ивчакъ] вѣлъ ожесточенную борьбу съ русско-польскимъ направлѣніемъ, особенно нападая въ защиту «единства русскаго языка» на послѣдователей Вагилевича» [9]. І все. І нема ніякого винахідника Ливчака.

Залишаються хіба що вдячні за лінотип поліграфісти (хоча залізний дідусь уже давно зайняв своє місце в музеях історії техніки). На електронному ресурсі «База знань» Московського державного університету друку Ливчака нема, але є бодай «Лифчак». У московській «шпорі» за галичанином визнано створення матрицевибивної машини, але лінотип таки закріплено за німцем Мерґенталером. Sic transit gloria mundi!

«Въ освобожденной родинѣ „память праведника да пребудетъ со похвалами..."», – писав сто років тому про Ливчака петроградський галичанин Дмитрій Вергун. Не хочуть більше мати нашого краянина за «русскаго Эдиссона», то, може, вдома визнають за українського? Але з «освобожденіемъ родины» тоді так і не склалося, а 75 років тому склалося так, що най пан Біг боронить.

Нині «на родинѣ», коли журналіст раптом захоче написати щось про винахідників, то пише про «новітніх кулібіних». Навіть не про «едісонів» – воліє порівнювати з нікому в Європі не знаним пітерським «умільцем». А якби так про «новітніх ливчаків» завернути? Патріотичніше було би? Та щось теж не дуже…

І тут знову вертаємося до порівняння Ливчака з Пулюєм. Вони є не лише два галичанина на чужині, не лише два великі дослідники, не лише два знайомих Панька Куліша і не лише два безталанні наукові піонери, що опинились у німецькій тіні. А й двоє політично в рівній мірі заанґажованих ентузіастів – хоч і в протилежних напрямках.

Адже не тільки Ливчак весь присвятився своїм ідеалам. Пулюй теж не самою наукою обмежувався. Не лише взяв активну участь у створенні української Біблії, але й звертався 1904 року до російських властей і до Петербурзької академії наук з вимогою дозволити поширення цієї Біблії в Російській імперії. Того ж року опублікував серію статей у газеті "Діло" у справі відкриття українського університету (потім ще була окрема збірка "О руський університет у Львові"). 1905 року домігся в японського генерала Ноґі дозволу на поширення Святого Письма українською мовою серед вояків-українців, полонених під час російсько-японської війни. У 1914-му разом із колегою Іваном Горбачевським очолив у Відні Комітет допомоги українським біженцям із Галичини, окупованої росіянами, а також пораненим і полоненим українським солдатам [35].

Тільки Пулюєві – й університети, й вулиці, й наукові премії, і ювілейні монети, й поштові марки. А Ливчакові – вибачайте, дядьку.

Пам'ятна таблиця у Відні на честь перших українськиїх перекладачів Святого Письма

Отже, висновок: хочеш з відкриттями ввійти до історії – не помилися з політичною орієнтацією. Інакше ніякі таланти й винаходи не поможуть.

ПРИМІТКИ

[1] В.Гутовскій. Іосифъ Николаевичъ Ливчакъ. Памяти товарища. // «Прикарпатская Русь», №1462, 6 (19) листопада 1914 р., с. 2.

[2] Кирило Студинський. До історії зв’язків П.Куліша з Осипом Ливчаком. // П.О.Куліш (матеріяли і розвідки). Частина 1. – Львів, 1929.

[3] Немировский E. «Изобретатель Ливчак» // Знание – сила, 1952, №2.

[4] Дѣло, ч. 238, 2 листопада (21 жовтня) 1889 р.

[5] Дмитрій Вергунъ. Іосифъ Николаевичъ Ливчакъ. Памяти "русскаго Эдиссона". // «Прикарпатская Русь», №1462, 6 (19) листопада 1914 р., с. 3.

[6] Ливчак Осип (Иосиф) Николаевич // Сайт «Федор Михайлович Достоевский. Антология жизни и творчества», 2012-2014.

[7] Універсальна науково-популярна онлайн-енциклопедія «Кругосвет».

[8] Памяти I.Н.Ливчака. // «Прикарпатская Русь», №1463, 7 (20) листопада 1914 р., с. 2.

[9] Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, т. XVIIА (34): Ледье – Лопарев. – 1896. – С. 657.

[10] Н.М.Пашаева. Очерки истории русского движения в Галичине XIX-XX вв. – Москва: Государственная публичная историческая библиотека России, 2001, стр. 80-81.

[11] В.Р.Ваврик. Краткий очерк галицко-русской письменности. – Лувен, 1973, стр. 49.

[12] Антигерценівські матеріали – публікації, спрямовані проти Олександра Герцена.

[13] Ігор Мельник. Яків Головацький із «Руської трійці». // «Збруч», 18.10.2014.

[14] Борис Романов. Пенсии за выслугу лет в царской России // proza.ru.

[15] Якби група київських російськомовних патріотів України уважніше вивчали історію журналістики, вони би нізащо не назвали свій новий журнал «Новое время».

[16] В.В.Вихров. Сергей Юрьевич: Исследование психических феноменов и Y-лучи // Труды Санкт-Петербургского государственного университета культуры и искусств, 2014. – Том 203. – С. 123.

[17] Там само. – С. 121.

[18] Вагнер Николай Петрович // Сайт «Федор Михайлович Достоевский. Антология жизни и творчества», 2012-2014.

[19] Аксаков Александр Николаевич // Сайт «Федор Михайлович Достоевский. Антология жизни и творчества», 2012-2014.

[20] Бутлеров Александр Михайлович // Сайт «Федор Михайлович Достоевский. Антология жизни и творчества», 2012-2014.

[21] Ливчак,_Фёдор_Осипович // Википедия.

[22] Ливчак,_Иосиф_Фёдорович // Википедия.

[23] Ливчак Иосиф Федорович (1914–2006) // Журнал “Энергосбережение”, №8, 2008.

[24] Басин Яков Зиновьевич. «Русский Эдисон» // И творцы, и мастеровые. – Минск: «Вышэйшая школа», 1984.

[25] А.Лонгинов. «"Русский Эдисон" (К 100-летию со дня рождения А.Ф.Шорина)» // Журнал "Радио", 12/1990.

[26] Геннадий Ващенко. «Русский Эдисон» // «Техника – молодежи», №6, 1991.

[27] "Русский Эдисон" // «Вестник», Ульяновск, № 40 (615), 11.10.2002.