Ідентичності

Мати якусь ідентичність – нормально, звично і навіть добре, адже це свідчить про зрілість особистості: християни мають християнську ідентичність, язичники – язичницьку, волиняки – волинську, поліщуки – поліську і так далі. Можна мати багато ідентичностей: статеві, соціальні, етнічні, національні, професійні. Нюанс у тому, що деяким гарячим головам останнім часом заїлося на словах про «галицьку ідентичність».

Світ ідентичностей

Кожна людина народжується та живе в певному культурному, економічному, соціальному, професійному середовищі. Вже досить рано вона себе усвідомлює хлопчиком чи дівчинкою, темноволосою чи світловолосою, жителькою того чи іншого міста, краю, материка, планети, представницею якоїсь школи, коледжу, університету, певної фірми чи організації. Процес співвіднесення себе до певної групи людей за тими чи іншими ознаками є ідентифікацією, результатом якої є ідентичність. Ідентичність виражає ідею постійності, тотожності, спадкоємності індивіда та його самосвідомості, наслідок власного самоусвідомлення та самоасоціювання людини в цілому суспільстві.

Ідентичність має три основні різновиди [1,4]:

• Психофізіологічна ідентичність – єдність і спадкоємність фізіологічних та психічних процесів і властивостей організму, завдяки якій він відрізняє свої клітини від чужих. Це наочно проявляється в імунології (злагоджена дія систем організму, сильний імунітет).

• Соціальна ідентичність – переживання і усвідомлення своєї приналежності до тих чи інших соціальних груп і спільнот. Співвіднесення з певними соціальними спільнотами перетворює людину з біологічної особини в соціального індивіда й особистість, дозволяє їй оцінювати свої соціальні зв'язки і приналежності в системі понять «ми» і «вони». Ця ідентичність поділяється на (деякі з видів):

• амбівалентна – суперечлива, хитка ідентичність, характерна для особи з нечітко структурованою психікою й неадекватним сприйняттям довколишнього світу;

• групова – ототожнення себе з тією чи іншою спільністю або групою – професійною, за інтересами тощо;

• етнічна – співвіднесення себе з тією чи іншою етнічною спільнотою або якісними (етнокультурними) характеристиками, властивими для цієї спільноти;

• національна ідентичність – усвідомлення своєї належності до тієї чи іншої нації (політичної, нації-держави);

• політико-громадянська – усвідомлення себе громадянином конкретної держави, анґажованість індивіда у суспільні процеси (громадянська), належності чи прихильності до політичних структур суспільства (політична);

• просторово-територіальна – співвіднесення себе з конкретною місциною проживання (локальна), регіоном (регіональна), країною (геополітична), континентом (континентальна), з усім світом (ідентифікація себе як громадянина світу);

• релігійна – співвіднесення себе з тією чи іншою релігією й сповідування тієї чи іншої віри;

• соціокультурна – анґажованість у соціальні структури та соціальні відносини (соціальна), ідентифікація з певною системою культурних цінностей (культурна);

• Особиста ідентичність чи самоідентичність – єдність і спадкоємність життєдіяльності, цілей, мотивів і смисложиттєвих установок особистості, яка усвідомлює себе суб'єктом діяльності. Вона виявляється передусім у його здатності підтримувати та продовжувати певну послідовність (наратив), історію власного «Я».

Ідентичність набувається людиною в ході індивідуального розвитку і є результатом психологічних процесів самоусвідомлення, соціалізації, ідентифікації, особистісної інтеґрації тощо. У міру засвоєння індивідом соціокультурних зразків, норм, цінностей, прийняття і засвоєння різних ролей у взаємодіях з іншими людьми його самоідентифікації змінюються. Якщо людині не вдається своєчасно вирішити завдання з формування ідентичності, у неї формується неадекватна ідентичність. Механізм ідентичності є необхідною умовою спадкоємності соціальної структури та культурної традиції.

Є позитивні та неґативні ідентичності. Закріпленню неґативної ідентичності («злочинець», «божевільний» тощо) індивіда може сприяти практика «навішування ярликів», спеціальний індивідуальний чи груповий тиск.

Процес розвитку ідентичності може тривати доволі довгий час, проходячи різні ступені розвитку [3]:

• Розмита ідентичність – стан, коли індивід ще не зробив відповідального вибору (професія чи світогляд), що робить його образ «Я» розпливчастим і невизначеним.

• Неоплачена ідентичність – стан, коли людина прийняла певну ідентичність, минувши складний процес самоаналізу, вибір зроблений не свідомо, а під впливом ззовні або за готовим стандартом (наприклад, приналежність до релігії батьків).

• Відстрочена ідентичність (ідентифікаційний мораторій) – стан, коли індивід перебуває безпосередньо в процесі професійного та світоглядного самовизначення, але відкладає ухвалення остаточного рішення на потім.

• Досягнута ідентичність – стан, коли особистість уже знайшла себе і вступила в період практичної самореалізації.

Можлива втрата індивідом ідентичності, пов'язана або з віковими психологічними кризами, або зі швидкими змінами в соціокультурному середовищі. Втрата ідентичності проявляється в таких явищах, як: відчуження, деперсоналізація, аномія, марґіналізація, психічні патології, рольові конфлікти, девіантна поведінка тощо [3].

Людина може ідентифікувати себе з соціальними (в широкому значенні) групами підприємців, власників авто, любителів рибалити, агностиків, слухачів року, галичан і читачів фентезі. Іноді буває конфлікт ідентичностей: наприклад, важко бути водночас буддистом і джедаїстом, українцем і росіянином, любителем солодкого та чаю без цукру. Обставини зовнішнього світу та їх рефлексія у психіці сприяють усвідомлюваному процесу самоідентифікації. Кількість, сила та інтенсивність зв’язків людини із зовнішнім світом сприяє формуванню сталих ідентичностей. Вони можуть бути багаторівневими, багатоаспектними, а їх наявність і рівень сформованості свідчать про зрілість особистості.

Етнічна ідентифікація

Кожна людина народжується і розвивається у межах певної етнічної групи. Вона змалечку чує певні слова, казки, пісні, які стають їй рідними і від яких навіть у зрілому віці буде тьохкати серце. Вона топче стежки та дороги краю, який згодом назве рідним і на старості зазвичай буде мати непоборне бажання в останній шлях вирушити саме тими стежками-дорогами. Вона засвоює певні рідні звичаї, традиції, забобони. Це все – частини її етнічної ідентичності. Усвідомлюваної чи неусвідомлюваної. Але рідної.

Співвіднесення себе із спільною за мовою, матеріальною та нематеріальною культурою, територією групою осіб (етносом) є етнічною ідентифікацією. Цей процес допомагає індивіду оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і втілювати соціальні норми та моральні цінності.

Етнічна реальність припускає існування соціальних маркерів як визнаних засобів диференціації груп, що співіснують у ширшому полі соціальної взаємодії. До етноідентифікаційних маркерів етнічного розвитку спільноти належать расово-біологічний (родові корені, фізичний вигляд), клімато-географічний (спільне територіальне походження) та соціо-культурний (єдина мова, спільне історичне минуле, спільні риси матеріальної та духовної культури, політично оформлені уявлення про батьківщину, господарська спеціалізація, релігія, мова і навіть такі зовнішні риси, як одяг або їжа тощо) та психологічний (почуття окремішності, усвідомлення членами групи своєї приналежності до неї, – і основані на цьому форми солідарності та спільні дії) [1,4].

Індивідуальна етнічна самоідентифікація людей із різними етнічними коренями визначається місцем проживання й етнічним довкіллям, мовою спілкування, сімейними та культурними традиціями. В аспекті групової свідомості етнічну ідентифікацію треба досліджувати як процес самопізнання (етнічна ідентифікація є важливим етапом психологічного становлення особистості) [4].

У структурі етнічної ідентифікації саме цінності займають особливе місце, оскільки вони являють частину світогляду спільнот і виступають своєрідною системою, яка забезпечує ідентичність. Для етнічної ідентифікації важливе значення мають різні символи: будівлі, етноніми, право, прапори, репрезентативні постаті [4].

Зазвичай етнічна ідентичність формується й існує в контексті соціального досвіду та процесу, з якими ідентифікують себе люди або з якими їх ідентифікують інші як членів певної етнічної групи. Етнічна ідентифікація має два напрями спрямованості: зовнішній і внутрішній. Перший напрям спрямований на фіксацію свого місця у системі суспільних відносин, ставлення до подій свого життя. Зовнішні уявлення про групу мають тенденцію до генералізації та стереотипних критеріїв при визначенні характеристик групи. Другий напрям надає відчуття впевненості, безперервності і протяжності в процесі психологічної цілісності: ідентичність групи ґрунтується на комплексі культурних рис, якими члени однієї групи відрізняють себе від усіх інших груп, – навіть якщо вони в культурному відношенні дуже близькі. Етнічна ідентичність – це перш за все самоідентифікація, яка може бути досить складною: людина може навіть не знати рідної мови, але впевнено визначати себе як члена спільноти (етносу, політичної нації тощо). Системи чи сукупності ідентичностей особистості взаємно обумовлені з парадигмами мислення. Зсув у домінантній парадигмі мислення породжує зміну системи ідентичностей. Ті, кого не захопило це зрушення, залишаються в рамках старої системи, а ті, хто перебуває попереду більшої частини свого оточення, відчувають себе «не у своїй тарілці» [1,2,4].

Етнічна ідентичність має свої різновиди [4]:

• гібридна – ідентичність, яка складається із двох рівнозначних складових частин; найчастіше вона зустрічається у переселенців, які тривалий час перебувають на території іншої країни і є її громадянами (наприклад, італоамериканець, україноканадець);

• етноцентрична – ідентичність, яка концентрується на перевагах (практично абсолютних) своєї етнічної самобутності;

• ієрархічна (гніздова) етнічна – багатоаспектна ідентичність, яка базується на мережі групі однорідних категорій, наприклад, особа може бути “американцем” і “католиком”; “іспанцем” і “каліфорнійцем”;

• мультиідентичність – наявність у особи стійких ознак (маркерів) кількох етнічностей;

• “плаваюча” – мультиетнічна ідентичність, частини якої з домінантною силою виявляються залежно від обставин (етнічного довкілля), у яких перебуває її носій;

• розмита (розсіяна) – нечітко артикульована (не однозначно прив’язана до тієї чи тієї етнічної спільноти) ідентичність; носіям цієї ідентичності властива слабкі етнічні почуття й низький рівень інтолерантності до нечленів їх спільноти;

• субідентичність – ідентичність, яка засвідчує належність її носія до групи, яка водночас входить до більш об’ємної етнічної одиниці (наприклад, “італоамериканець” є членом групи американців італійського походження);

• трансетнічна – соціопсихологічний стан, коли особа ідентифікує себе з соціальною чи то політичною системою (структурою), яка значно ширша за її етнічну спільноту.

В контексті кореляції між етнічною та національною ідентичностями можна виділити органічну ідентичність (означилася при народженні) та ідентичність інституційну (відповідно до соціально-політичних інститутів). Наприклад, людина є грузином і українцем одночасно: грузином за народженням, відповідно до внутрішнього відчуття, відповідно до багатьох поведінкових стереотипів, а українцем за мовою, якою думає і бачить сни, у відповідності з культурою, до якої належить.

Концепція етнічної ідентичності звертає увагу насамперед на багатокультурний характер більшості сучасних суспільств і на практичну відсутність культурних ізолятів. У сучасному світі люди з різними системами ідентичностей живуть в одному місті, але в абсолютно паралельних світах – і носії старих систем зовсім не прагнуть асимілюватися. Наприклад, араби в Парижі, пакистанці в Лондоні, турки в Берліні, таджики в Москві тощо. Саме на стику культур у багатьох їхніх представників загострюється бажання демонструвати свою ідентичність, вона стає надбанням публіки. Після різноманітних культурних «революцій» знову на перший план виходять певні національні й етнічні символи, йде гуртування людей на основі етнічних маркерів: автохтони Америки створюють і розвивають резервації, японці законодавчо захищають прадавню культуру, араби знову почали носити традиційний для них одяг, відмовляючись від більш модернового, представники малих етносів Европи сильніше заговорили про свої особливості. Етнічна ідентичність привертає щораз більшу увагу дослідників сучасного світу з його змішанням різних етносів, адже процес цей неоднозначний, у ньому діють як доцентрові, так і відцентрові сили [2,5].

Мати якусь ідентичність – нормально, звично і навіть добре: християни мають християнську ідентичність, язичники – язичницьку, волиняки – волинську, поліщуки – поліську і так далі. Можна мати багато ідентичностей: статеві, соціальні, етнічні, національні, професійні ідентичності. Що більше людина має ідентичностей, що більш вони усвідомлені, то більш вона є соціально зрілою та соціально адаптованою. Нюанс у тому, що деяким гарячим головам останнім часом заїлося на словах про «галицьку ідентичність». Лемкам, наприклад, ніхто не забороняє проводити свої фестивалі, мати культурні товариства і, зрештою, мати свою, лемківську, ідентичність. То чому галичанам – зась? Галицька ідентичність – така сама нормальна ідентичність, як лемківська, бойківська, гуцульська, подільська тощо. Але так виглядає, що хтось її боїться, комусь вона є зайвою. І, як виявляється, не лише вона – у нас і загальноукраїнська ідентичність уже обзивається словом «вишиватнік». Скоро не буде права бути не те, що поліщуками, степовиками чи галичанами, але й українцями. Замість того, аби розвивати етнічну співпрацю, етнічну та національну ідентифікацію, в Україні триває радянська політика заперечення етнічності та денаціоналізації. За радянською традицією бачать завдання створити український народ як реінкарнацію концепції радянського народу. Іншими словами, йде свідома політика етнічної та й навіть національної деперсоналізації, марґіналізації, що може вилитися у психічні патології, девіантну поведінку на рівні етносів чи нації, у загострення конфліктів. Є ненормальним, коли галицький говір називають селюцьким чи попсованою українською мовою, коли всіх, хто називає себе галичанами, називають сепаратистами, коли галицьку ідентичність вважають неприпустимою. Здорова етнічність – то запорука здорової нації. У здоровій сім’ї не будуть примушувати сина вдягатися в сукню, а дочку – по-хлопчачому. Так само у здоровій нації не принижують етнічність одних з метою зрівняння до якогось усередненого рівня. Зрівняйлівка і «рівнішість за інших» - це совковість мислення. З совковістю, як з різновидом тоталітарного мислення, з різновидом розумового рабства варто і треба боротися. Вихід – у розвитку етнічних ідентичностей і міжетнічному загальнонаціональному діалозі. Як сказав мій товариш Костянтин Рахно, «якщо ми – єдина країна, то хай звикають до нас таких, якими ми є – до подолян, галичан, буковинців, горюнів...»

Використані джерела:
1. Мадей Н.М. Курс лекцій “Проблема культурної ідентичності”.
2. Валерій Пекар. Про національні ідентичності.
3. Erik Erikson. Identity: Youth and Crisis. – W.W.Norton&Company, 1994. – 336 р.
4. Євтух В.Б. // «Етнічність: енциклопедичний довідник», Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова, Центр етноглобалістики. – К.: «Фенікс», 2012. – 396 с.
5. Чепа М.-Л. А. Між Заходом і Сходом: психогенеза української етнічності / Актуальні проблеми сучасної української психології. Вип. 22. – К., 2002. – С. 306–312.
6. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994.– 22 с.