29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен?
Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади – і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території.
Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.
На тлі цих поразок і катастроф 4 квітня 1081 р. на трон зійшов Олексій Комнін, успішний молодий генерал, який бився проти турків із чотирнадцяти років. За словами Джона Норвіча, значення піднесення Олексія полягало в тому, що "... вперше за понад пів століття імперія перебувала в здатних руках". Олексій вирішив за будь-яку ціну відновити Візантійську імперію. Навесні 1087 р. до візантійського двору дійшли новини про величезне вторгнення з північно-західного Причорномор'я печенігів загальною кількістю 80 тисяч осіб. [10]
Приблизно в той же період внаслідок послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11-го століття почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. Особливо докучали угри, які заявляли династичні права на Галичину через давні шлюби з галицькими правителями, а також недавній шлюб королівни Ланки із Ростиславом, який правив з Володимира і землями Галичини. Ростислав помер у лютому 1067 року від візантійської отрути в Криму, а сусіди вирішили тим скористатися. Давид Ігорович, який помагав Ростиславичам в боротьбі за Тмутаракань, з союзника перетворився в підступного противника. Йому вдалося спровокувати польсько-галицьку війну 1088–1089 рр. Зближення поляків з угорським королем Ласло I та союз останнього зі спадкоємцем великого київського князя Святополком Iзяславичем близько 1091 р. означали і зміну політики Угорщини стосовно Ростиславичів. Над Галичиною згущувалися хмари, місцевим правителям варто було шукати сильних союзників: зміна позиції Угорщини з нейтральної на агресивну, об’єднання угрів з поляками та русами проти галичан змусила синів Ростислава, які зайняли владу в Галичині у 1070–1080-х роках, активно шукати допомоги у Візантії (опонента Угорщини на Балканах), яка також була у паскудному становищі через напади печенігів та внутрішні чвари. [1, 4, 10]
В той же час Візантії негайно були потрібні нові союзники, адже, скориставшись нестабільною ситуацією в імперії, печенізька орда прямувала до візантійської столиці Константинополя, грабуючи північні Балкани. А близько 1090-го або 1091 рр. емір Чака запропонував альянс печенігам, щоб повністю зруйнувати Візантію. Їхнє вторгнення становило серйозну загрозу для імперії – внаслідок десятиріччя громадянських війн і занепаду візантійські військові не могли забезпечити імператора достатньою кількістю військ, щоб відбити печенізьке вторгнення. Олексій І Комнін був змушений покладатися на власну винахідливість і дипломатичну майстерність, щоби врятувати свою імперію від знищення, тому звернувся до різних народів за допомогою. Однак пропозицію Олексія І прийняло не так багато потенційних союзників. Найчисельнішу підтримку проти печенігів (за оплату золотом) надали половці, якими керували хани Тугоркан та Боняк. Ймовірно, власне з ними прийшли і їхні союзники – галичани. Навесні 1091 року половці об'єднали війська з візантійцями, й об'єднана армія виступила проти печенігів. У понеділок, 28 квітня 1091, Олексій та його союзники досягли печенізького табору біля Левуніона неподалік річки Мариця. Напад об’єднаного війська був несподіваним, а битва, яка відбулася наступного ранку, перетворилася на масакру. Печеніги, попри чисельну перевагу, були з жінками, дітьми та старцями, тому не змогли вчасно організувати захисту. Візантійці та їхні союзники напали на табір ворога, вбиваючи всіх на своєму шляху. Печеніги швидко здалися, але візантійці до вечора 29 квітня 1091 року вирізали майже всіх, що обурило навіть половців. Дочка імператора Анна описала цей геноцид так: “В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками і дітьми, чисельність лічили не десятками тисяч осіб, а виражалась величезними цифрами”. Після цієї події печеніги взагалі зникають з джерел. [1, 10, 11]
Серед нечисельних союзників візантійців, крім половців, Анна називає 5 тисяч “гірських жителів”, які прибули з півночі на допомогу імператору. Хоча деякі автори вважають, що "гірськими жителями" були волохи чи болгари, але більш правдоподібно, що це були галичани – візантист В. Василевський бачив у них дружину теребовельського князя Василька, союзника Тугоркана та Боняка (протягом наступних років галичани разом із ним будуть виступати ще не раз, спільно воюючи з русинами, поляками та уграми) – вже наступного 1092 р. Василько і Боняк теж разом вторглися в Польщу та Угорщину у відповідь на напад угрів та поляків під проводом Ласло I, що напав на Перемишль у ході галицько-польської війни. А сам Боняк був настільки грізним, що в руському фольклорі пам'ять про Боняка збереглася у демонізованому образі шолудивого Буняка (Буйняка, Буняки), що в точності відповідає літописній характеристиці («безбожный, шолудивый, хыщникъ»), хан став прообразом гоголівського Вія. А “горянами” галичан назвали, ймовірно, бо під владою Теребовлі були не тільки Наддністров’я до Медоборів та горішнє Пониззя (Кам’янець, Ушиця, Бакота), а Прикарпаття з Галичем (який виділився в окреме князівство після 1141 року). Зрештою, в еллінській історіографії Певкіни (Медобори) – це гори, а в середньовічних джерелах Галичину називали “гірською країною ...”. [1,3,7, 10, 11]
В другій половині 11 ст. степові і лісостепові області між Карпатами і Дністром були зоною постійних набігів кочівників і вважались “нічийними”. Це вказує на те, що Галицьке князівство на південному сході не мало постійного кордону, але галицькі князі ніколи не відмовлялися від своїх претензій на ці території. Після перемоги над печенігами Василько починає колонізацію долішнього Пониззя Дністра, під владу Галицького князівства потрапила територія у Прутсько-Дністровському межиріччі. Василько навіть мав намір перейти Дунай і “болгар дунайських посадити в себе”. А Візантія, вбачаючи союзника в Галицькому князівстві, сприяла галицьким князям в освоєнні Нижнього Подунав’я. Союз двох держав вилився у династичний зв’язок: через 13 років після битви — 20 липня 1104 року – Ірина, дочка Звенигородського князя Володаря Ростиславича, була видана за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комніна. Шлюб Ірини з Ісааком був успіхом зовнішньої політики Ростиславичів, але, водночас, така політична комбінація була потрібною передусім Візантії, яка дуже розбірливо ставилася до династичних шлюбів – це був перший випадок прямого союзу Візантії з окремим слов'янським князівством, до того ж скріплений династичним шлюбом. [1, 5, 6]
Під 1116 р. літопис руський повідомляє, що “князь Володимир [Мономах] посадив посадників по Дунаю” та про невдалу спробу його сина В’ячеслава закріпитися в Доростолі. Цю ситуацію згадав і Василій Татіщев, зазначаючи, що греки швидко повернули втрачені подунайські міста. На думку Арсенія Наносова, Володимир Мономах діяв тоді спільно з Васильком Ростиславовичем, адже вже у 1117 Володар і Василько воювали в союзі з Володимиром Мономахом і Давидом Святославичем проти Ярослава Святополковича. Союзники взяли в облогу Володимир і змусили князя здатися.. [2, 6]
Можливо, на початках не все так добре складалося в союзі з Візантією, бо у 1119 році Володар брав участь разом з угорцями в поході на Візантію і повернувся з багатою здобиччю. [2]
Після того, як Володимир Мономах, син Всеволода київського та візантійської княжни Марії з роду Мономахів, помер 1125 р., на перше місце у стосунках з Візантією вийшла знову Галичина. Не маючи сил опанувати область пониззя Дністра та Дунаю, Візантія, на слушну думку візантиніста Г. Літавріна, не маючи повної сили контролювати Пониззя Дунаю та Дністра, не заперечувала проти її опанування сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом. Поряд із тезою про перейняття Галичем від Києва домінантної ролі в торгівлі після занепаду старих торговельних шляхів в реґіоні, в історіографії існує думка про спадкоємність влади у Нижньому Подунав’ї від Києва до Галича. У першій половині 12 ст. в ці краї поступово проникає галицьке населення, (в тому числі так звані «вигонці галицькі») колонізаційна хвиля досягає Дунаю, де утворюється галицький дунайський анклав”. [1, 5, 6]
Колонізацію Пониззя Дністра та Дунаю стимулювала діяльність звенигородського князя Івана Ростиславича Берладника (внука Василька Ростиславича Теребовлянського) – за його грамотою месембрійським купцям від 20 травня 1134 року до його володінь в Пониззі Дністра та Дунаю входили Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч. У 1143 році князь Володимирко Володаревич мусів йти в пониззя Дунаю і воювати з болгарами і греками, яких сюди привів, ймовірно, його племінник Іван Ростиславич Берладник, що зазіхав на Галич, а “...захопивши всі міста до Дунаю, [Володимирко] мир з греками і болгарами вчинив”. Можливо, як символ миру, на виховання при дворі Володимирка було відправлено його племінника, сина Ірини, Андроніка. Виникає і поняття історичної території – “Галицьке Пониззя”, – яке на Дунаї межувалося з Візантією. Галицькі вигонці займали центральну частину Пруто-Дністров’я, а бродники – Подністров’я і Подунав’я. Кількість галицьких вигонців у Подністров’ї і Східному Прикарпатті досягала декількох десятків тисяч. А в 1144 р., князь Іван Ростиславович, втікаючи з Галичини “пробіг крізь полк до Дунаю” [1, 4, 5, 6]
Про те, що влада галичан в Попрутті та Нижньому Подунав’ї могла сягати Дунаю і по Дунаю від устя – до Дрістри (Доростола), а Малий Галич (сьогоднішній Галац) міг бути як колонія стольного міста Галича, свідчить і повідомлення літопису, що в 1151 році “Володимирко, дізнавшись, що угорський король, увійшовши в згоду з Ізяславом, великим князем, на нього хочуть йти, велів негайно всім своїм військам від Дунаю і цього боку Дністра до Галича збиратися, а також найняв болгар і сербів 30 000 за гроші, які, прийшовши, стали по Дністру поблизу Галича. І було його війська більше 70 000”.[6]
Із тим, що в період піднесення князівства за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187) галицькі володіння сягали Дунаю у пригирловій його частині погоджувався Іван Крип’якевич. Дослідники, які відносять Нижнє Подунав’я до території Галицького князівства, висувають різні думки щодо того, як далеко Дунаєм сягав цей кордон. Тарас Чугуй та Октавіуш Юревіч писали, що до Галицького князівства належали землі в гирлі Дунаю. Олександр Баженов і Володимир Пашуто вважали крайнім пунктом галицьких володінь Малий Галац, а Микола Дашкевич та Арсеній Насонов – Доростол. У середині 12 ст. руські судна плавали Дністром і по Дунаю. У 1165 році, за літописом, Ярослав Осмомисл надав Андронікові Комніну, своєму двоюрідному братові, синові Iсаака Комнена та Iрини Володарівни, “міста на розраду” “до Дунаю”, а пізніше допоміг стати у 1183 році імператором Візантії (і помстився Візантії за смерть брата у 1185 р., підтримавши повстання, що спалахнуло того ж року у Болгарії). За “Словом о полку Ігоревім”, Ярослав міг “затворити Дунаю ворота” і “суди рядити до Дунаю”.[ ]Пізніше, в пам’ять про перебування в Галицькій землі, Андронік прикрасив розписами палату, яку побудував у Константинополі біля храму Сорока мучеників. Ось як описує ці розписи один з кращих візантійських письменників Микита Хоніат: “Живопис представляв кінську їзду, полювання з собаками, крики птахів, гавкіт собак, погоню за оленями і травлю зайців, пробитого списом кабана і пораненого зубра (цей звір більший казкового ведмедя і плямистого леопарда і водиться переважно у тавроскіфів), сільське життя з його палатками, нашвидко приготований обід із спійманої здобичі, самого Андроніка, власними руками розрубуючого на частини м’ясо оленя або кабана і ретельно піджарюючого його на вогні, і другі предмети в цьому ж роді, які свідчили про життя людини, у котрої вся надія налук, меч і прудкого коня”. Судячи з опису – це могли бути степи Нижнього Подністров’я. [1, 5, 6]
Йоанн Кіннам, розповідаючи про порушення візантійсько-угорського мирного договору і похід Візантії проти Угорського королівства, розпочатий 1166 р., зазначив, що вторинний удар по угорських позиціях було здійснено з гірських підвищень, де гуни (угорці) межували з “Тавроскіфією”, тобто Галицьким князівством. З цього візантійського та арабських джерел можна висновувати про владу галичан і суттєво далі на схід від Нижнього Подністров’я: згідно арабських джерел, у другій половині 12 століття Нижня Волга і Приволжська височина перебували у владі “русинів”, причому не з Києва, а з Галицького князівства. Русини, що населяли ці землі, підтримували зв'язок з Галичиною, а також з спорідненим руським населенням степів і були сусідами біля берегів Каспію з місцевими аланами. Інші джерела вказують, що в часи розквіту Галичини за правління Ростиславичів, її вплив поширився і на поселення у Криму. [6,8]
В ті часи Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалось до давнього “союзний Риму народ” – “socіі populі Romanі” і це був унікальний випадок — жодна інша держава на уламках Русі не мала такої честі. Цікаво, що найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар якого протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний.[1]
І навіть після усунення представників династії галицьких Ростиславичів від правління краєм, під час та після війн за Галицьку землю між уграми, сіверськими Ольговичами (нащадки Єфросинії Ярославни) та волинськими Романовичами, зв'язки між Галичиною та давніми колоніями не переривалися. Наприклад, подністровське населення спускалося на своїх суднах рибалити до морських берегів – Іпатіївський і Воскресенський літописи під 1213 і 1222 рр. повідомляють про рух по Дністру руських купецьких караванів. А грузинські літературні пам'ятки кінця 12 – початку 13 століть вказують на руські поселення на Волзі, про які розповідали араби в 12 ст. (міста, підвладні Галицькому князівству). У 1233 р. вигонці були союзниками Русі у битві на Калці, про що згадано у літописі: «А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними воєвода Домажирич Юрій і боярин Держикрай Володиславич». Тобто, у складі вигнанців були знатні боярські роди Домажиричів і Кормильчичів та інші, вигнані руським князем з Галичини для обмеження сепаратизму. З другої половини ХII ст. політична влада галицьких князів у Пониззі не змінюється – майже до монголо-татарської навали. Навіть через кілька десятків років після монгольської навали, території від Судака до Перекопу були населені переважно русинами, яких весь час згадує фламандське джерело другої половини 13 століття. Русинів було дуже багато, вони сповідували християнство і надзвичайно завзято та наполегливо чинили опір татарським звичаям, що свідчить про те, що це було вкорінене населення Помор'я, а не якісь переселені невільники. В арабських джерелах також є відомості про руську колонізацію в Криму в другій половині 13 століття. Так, за повідомленням послів єгипетського султана, місто Солхат (Старий Крим) в цей час населяли половці, русини і алани. Судячи з повідомлень арабських авторів, у другій половині 13 століття представники цих трьох народів взагалі були населенням Кримського півострова, причому мешкали вони там, очевидно, приблизно в рівній кількості. В кінці 13 століття жителі Судака, як свідчать літописи, все ще підтримували зв'язки з Галичиною, яка на той час увійшла в склад Русі. [5, 8]
Джерела:
1. Войтович Л. Василько Ростиславич // Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка
2. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи.
3. Войтович Л. Перша галицька династiя // Генеалогічні записки. – Львів, 2009. –Вип. 7
4. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). – Санкт-Петербург, 1843. – Т. 2.
5. Андрій Книш «Галицькі вигонці»
6. Козачок О. Б. Нижнє Подунав’я в політиці Візантії та Галицького князівства у ХІІ столітті // З історії західноукраїнських земель. – 2015. – Вип. 10-11. – С. 3-12.
7. Котляр М. Співець Митуса // "Історія України в особах IX-XVIII ст.". Київ, вид. "Україна", 1993.
8. Рахно Константин. "Земля незнаема" и иранский субстрат "Слова о полку Игореве" // Studіa mythologіca slavіca. – Ljubljana: Znanstvenorazіskovanі center Slovenske akademіje znanostі іn umetnostі, Inštіtut za slovensko narodopіsje, Ljubljana, Slovenіja; Unіversіtà deglі Studі dі Udіne, Dіpartamento dі Lіngue e Cіvіltà dell" Europa Centro-Orіentale, Udіne, Italіa, 2014. – T. XVIІ. – С. 91-134.
9. Стефанович П. С. Володарь Перемышльский в плену у поляков (1122 г.): источник, факт, легенда вымысел //Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2006. № 3 (25). С. 56–74.
10. W. Treadgold. A Hіstory of the Byzantіne State and Socіety, p. 617.
11. John W. Bіrkenmeіer. The Development of the Komnenіan Army: 1081-1180 , p. 76, Brіll Academіc Publіshers, 2002, ISBN 90-04-11710-5.
29.04.2021