Постава «Прапороносці»: вчора і сьогодні

До 75-річчя від дня нарадження композитора Володимира Івасюка

Український композитор і пісняр Володимир Івасюк (1949 — 1979), автор музики до постави "Прапороносці".

Сьогодні в нашому суспільстві активно дискутуються питання концептів культури минулої доби, а відтак і естетичних критеріїв в постколоніальних студіях. Театральне мистецтво як один з важливих сегментів культури активно включене у такі дослідницькі дискусії.

Однак, впродовж останнього часу замість дискусійних майданчиків на медійних платформах чи спеціалізованих лекторіях, які покликані напрацювати інструменти професійного підходу до культурної спадщини радянського періоду, дедалі частішають випадки “варварської” декомунізації матеріальних культурних пам'яток означеного періоду. До прикладу, так у Львові було знищено мозаїки Василя Польового та Богдана Сойки. Зрештою, продовжують з'являтися багато міфів та перекручень, які викривлюють наче через криве дзеркало перед читачами і зразки нематеріальної культури радянського періоду: постави, фільми, музику, телевізійні продукти та ін. Одним із таких прикладів, які потребують уважнішого погляду є постава “Прапороносці” за однойменним романом-трилогією Олеся Гончара на сцені театру імені Марії Заньковецької.

Тож опираючись на матеріали тогочасної преси ми спробуємо реконструювати історію постави цього твору, режисерську концепцію, принципи інтермедіального дискурсу у роботі творчої команди, і як це вплинуло або ж ні на подальший розвиток культурного процесу. Проте розповідь про початок роботи над створенням постави “Прапороносці”, можливо буде мати для читачів несподіваний поворот. Як слушно зауважив, аналізуючи доробок літературознавиці Наталі Шумило, відомий кінознавець Сергій Тримбач у дописі “Душа піднебесна”, що в культурному середовищі кожен формує кожного: як постать впливає на середовище , так і середовище впливає на формування постаті. Крім того, в другій половині 60-х кіно, малярство, музика, література і театр ставали на високе крило. Таке піднесення в гуманітарному середовищі було й у Львові.

Справді, набирало обертів таке явище, як “хрущовська відлига”, тож трупа заньківчан поповнилася цілим гуртом молодих акторів, їх згодом назвуть “шістдесятники”. Саме вони, почали активно оновлювати театральну афішу, зокрема сценічними читаннями своїх авторських літературних програм. Як довідуємося зі сторінок львівського літературного журналу “Жовтень” (тепер журнал “Дзвін” — О. П.) станом 1970 р. це явище було настільки системне і новаторське, що отримало навіть свою окрему назву “літературний театр” — як назва тематичного вектору в репертуарній політиці театру. Серед акторів, які активно впроваджували нові тенденції були названі Юрій Брилинський, Богдан Ступка, Богдан Козак, Федір Стригун, Святослав Максимчук. Завдяки їхнім зусиллям на сцені театру імені Марії Заньковецької були презентовані авторські читання Б.-І. Антонича, Є. Плужника, Т. Шевченка, В. Стефаника та ін. Окрім того, театральні митці брали активну участь в обговореннях Львівського відділення спілки письменників, наприклад щодо актуальності створення відділу драматургії у спілці.

Заньківчанські митці провадили зустрічі, активно презентували свої читацькі сценічні програми не лише на рідній театральній сцені, а й перед львівськими студентами, зокрема студентами Львівської академії друкарства (на той час Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова — О.П.). Зокрема, на сторінках студентської газети цього навчального закладу “Радянський поліграфіст” за 1969р. є величезний розгорнутий репортаж про один з таких вечорів літературних читань, і окремо наведені тексти коментарів кожного з учасників: над яким автором/кою він/ або вона працюють у даний час; що є в роботі зі сценічних читань. Так, вперше Богдан Ступка розповів студентам, що він має намір укласти свою авторську сценічнупрограму поезій французького поета Жака Превера у перекладах Михайлини Коцюбинської, яку б назвав “Суміш” (один із віршів Превера у виконанні Ступки можна побачити на ютубі навіть сьогодні — О.П.). Інші учасники зустрічі, Юрій Брилинський та Богдан Козак, зазначили, що вони ще підбирають для себе авторів, ще не визначилися якого саме письменника тепер брати собі в роботу. Тобто, в трупі заньківчан сформувалася група акторів та акторок, які вміли працювати з літературним матеріалом, початково неадаптованим до сцени, виробили в собі хороший літературний смак.

Крім того, був ще один важливий фактор: саме тоді, на сцені заньківчан були презентовані “Сестри Річнські” І. Вільде, “На зламі ночі” Р. Іваничука в інсценізації актора та музиканта Богдана Анткова. У книжці Богдана Анткова “Лицар галицького театру” є маловідомі спогади про те, що в цей же період він мав ідею створити інсценізацію знаменитого роману-трилогії Олеся Гончара “Прапороносці”. Оскільки, театр весь час перебував в пошуках цікавого матеріалу, тож тема людини на війні значно посилила б репертуар театру. Відтак, Богдан Антків звернувся за дозволом для інсценізації до автора роману — Олеся Гончара, але письменник відмовив. Ці події відбувалися за десять років до постави “Прапороносці” у сценічному прочитанні Сергія Данченка на сцені театру імені Марії Заньковецької.

Український актор і драматург Богдан Антків.

Такий розлогий коментар потрібен, щоб ввести читачів контекст історії створення цієї знаменитої постави. Заньківчанські “Прапороносці” не виникли самі по собі, постава мала передісторію, яка маловідома широкому загалові, але є важливою складовою її успіху й історії культури загалом.

Отож, у Львові в сер. 60-х як черговий режисер, а згодом вже як керманич колективу, на заньківчанській сцені розпочав свій професійний шлях Сергій Данченко. Значення його режисерського доробку для розвитку національного театрального мистецтва важко переоцінити. Адже постави у режисурі Сергія Данченка зажди вирізнялися цілісністю задуму, лаконічними засобами добору для реалізації задуманого. Як слушно зауважують у своїх спогадах самі актори, впливати на професійні рішення режисера Сергія Данченка щодо постав, залучених виконавців, формування репертуарної афіші тощо було практично неможливо. Варто зазначити, що на сцені театру імені Марії Заньковецької, окрім згаданої Сергій Данченко втілив шерег постав, які увійшли в історію української театральної культури: “Маклена Граса” М. Куліша, “Моє слово” В. Стефаника, “Річард ІІІ” В. Шекспіра, “Украдене щастя” І. Франка, “Камінний господар” Лесі Українки. Що ж до “Прапороносців” О. Гончара, то на погляд режисера, це був один з кращих матеріалів в тогочасний період, який давав можливість через інсценізацію розкрити тему людини на війні. Очевидно, то була одна з ключових причин, чому відомий режисер взявся поставити цей твір на заньківчанській сцені.

Тож незабаром в низці друкованих видань сам Сергій Данченко або ж директор Сергій Сенчук анонсували, що в репертуарі театру ім. Марії Заньковецької незабаром з'явиться новинка . Справді, Сергію Данченкові вдалося переконати Олеся Гончара дати дозвіл на інсценування цієї великої трилогії. Як писав у своїх споминах Богдан Антків, Сергій Данченко так і не поділився секретом, які ж саме аргументи він навів письменникові, щоб його отримати його згоду.

Український театральний режисер Володимир Данченко.

Спершу режисер мав намір особисто здійснити інсценізацію усього твору. Але йому це не вдалося, адже роман-трилогія “Прапороносці” — масштабне полотно, у ньому багато персонажів, подій, які динамічно змінюються, тому швидко і якісно перекласти літературну основу на театральну сцену було складно, тож режисер все таки запросив до співпраці досвіченого автора театральних інсценізацій Богдана Анткова., хоча початково Сергій Даченко відхилив його пропозицію співпраці. Режисер мав сумнів, що інсценізація Анткова буде відповідати його режисерському задумові. Проте кілька пробних епізодів були переконливі для постановника. Тож Сергій Данченко і Богдан Антків у тандемі створили інсценізацію роману-трилогії “Прапороносці” Олеся Гончара. Коли ж текст сценічного варіанту “Прапороносців” був готовий, почався репетиційний процес — час творення вистави!

За спогадами того ж таки Б. Анткова цей процес був дуже цікавий і динамічний. А секрет майстерні С. Даченка був дуже простий: він приходив підготовлений до всіх репетицій, чітко ставив завдання усім учасникам творчої команди у цьому спектаклі, не покладаючись на випадок чи натхнення, або ще якусь неймовірну оказію. Постановник ясно розумів, що і як він хоче сказати глядачеві через цю поставу.

Сергій Данченко за режисерським пультом.

Отож, якими побачили “Прапороносців” тогочасні глядачі? Чим запам'ятався їм цей спектакль? Про що і якою була ця постава? Адже, крім Львова, твір був презентований для глядацької публіки Полтави, Полтавської області, Хмельницького і Києва, де відкривав та закривав заньківчанські гастролі 1975 р. (очевидно, цим кроком Сергій Данченко як художній керманич заньківчан хотів додатково підкреслити вагомість прем'єри у репертуарній афіші театру).

Враження глядачів та аналітика професійних тогочасних театральних критиків, медійників знайшли своє відображення у низці друкованих матеріалів. Так, у статті “Утвердження творчістю” для газети “Радянська Україна” київський критик С. Нарбут зазначив: “ Виставою “Прапороносці” Олеся Гончара почав і завершив в Києві свої гастролі Львівський академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. І цим він визначив зміст своїх цьогорічних гастролей. (...) Провідним їх спектаклем стала одна з кращих робіт відзначена першою театральною премією Республіканського театрального огляду присвяченому 30-річчю перемоги. (...) Театр зумів знайти ті особливі хвилюючі інтонації і сценічні прийоми, які зробили героїв спектаклю людьми по-справжньому близькими, і зрозумілими сучасникові”. Варто зауважити, що у цій рецензії С. Нарбут не тільки професійно подавав аналітичну характеристику виставі, а з тексту публікації стає очевидним, що спектакль схвилював його як глядача! А от щодо режисерської концепції , і тих завдань які вдалося вирішити у виставі “Прапороносці”, С. Нарбут занотував дуже розлогий грунтовний коментар: “ Спектакль “Прапороносці” багато в чому показовий для Львівського театру імені Марії Заньковецької. Його творчість добре відома шанувальникам сценічного мистецтва. Вона приваблює високим професіоналізмом, ідейною наснаженістю, глибоким проникненням у психологію людських характерів, непересічністю, художньою вивіреністю образних рішень, особливою вимогливістю до своєї роботи на всіх етапах створення вистави — від вибору п'єси аж до випуску її на глядача”.

Крім того, з нашої точки зору, варто додати, що синхронність роботи задіяних учасників у підготовці спектаклю на всіх етапах, і висока мотивація посилила успіх цієї постави. Адже перед постановочним колективом заньківчан Сергій Данченко визначив справді амбітну мету, і робота над її успішним втіленням розсувала професійні горизонти всіх, хто брав участь у створенні “Прапороносців”. Відтак, це також підкреслювало індивідуальності залучених митців, що також не міг не відзначити київський критик С. Нарбут, який підсумовуючи рецензію зауважив: “Митців театру імені Марії Заньковецької відзначає пошук власного обличчя, пошук неповторного репртуару”.

Для Сергія Данченка як режисера було важливо зберегти в митців творчий неспокій, пошуковість, дослідницький підхід у роботі. І в поставі “Прапороносці” цей підхід цілком себе виправдав. А той аспект, що літературний текст за канонами соцреалізму мав ідеологічне навантаження і був презентований публіці в радянський період, для режисера ставало тільки певною додатковою надзадачею, яку він мав професійно вирішити в естетичній та етичній царинах.

Інший тогочасний київський журналіст, Ю. Ягнич так занотував у київській газеті “Сільські вісті” свої враження від перегляду “Прапороносців” : “В інсценізації не всі сюжетні лінії знайшли своє відображення на сцені. Але в спектаклі передано дух твору — і це головне. Герої постають перед глядачем у всій величі духовної краси. Вони, наче стають нашими давніми друзями.” Також рецензент відзначив одного із виконавців у поставі “Прапороносці” — Віталія Розстального у ролях капітана Воронцова і Ведучого.

Варто зауважити, що формою подачі режисер обрав спогади фронтових друзів Юрія Брянського (Богдан Ступка / Богдан Козак) , Сагайди (Федір Стригун / Юрій Брилинський) та Черниша (Анатолій Хостікоєв), які оповідають глядачам, що їм довелося пережити на фронтових дорогах. І для цього постановник увів додаткову роль Ведучого, яку виконував Віталій Розстальний. Схожий формат Сергій Данченко застосував у попередній своїй поставі “Моє слово” — інсценізації новел Василя Стефаника. Там роль Ведучого і одного із дійових осіб новел виконував Богдан Козак. Отож, успішно апробувавши цей прийом, Сергій Данченко пізніше звернеться до нього вже у київській період творчості: у поставі “Енеїда” Київського театру імені Івана Франка режисер виведе на сцену у ролі Ведучого/Автора Богдана Ступку. Власне, введення ролі Модератора у саму тканину постави, літературний матеріал якої грунтується не на п'єсі — одна із характерних рис режисерської стилістики Сергія Данченка.

Як зауважив критик Ю. Ягнич : “Вистава “Прапороносці”, безперечно, вимагала високої сценічної культури. Важко, грати, “входити” в роль, коли один епізод стрімко змінює інший. Кожна хвилина дорога. Всі виконавці розуміючи режисерський задум використовують хвилини дуже ощадливо. Дія розгортається динамічно, бурхливо. (...) Мистецтво заньківчан зрозуміле, воно будить високі почуття, змушує співпереживати, зіставляти, думати”.

Так само захоплено зустріли заньківчан того ж літа 1975 року на гастролях у Полтаві. Один із глядачів заньківчанських постав на полтавських гастролях Т. Пругло у невеличкій замітці “Мистецтво полонити”, опублікованій на сторінках часопису “Зоря Полтавщини” занотував: “От перше знайомство із новою роботою львів'ян — спектаклем “Прапороносці”, поставленим за однойменним твором Олеся Гончара. Режисер-постановник Сергій Данченко, художнє оформлення Мирона Кипріяна. Ролі виконували Борис Романицький, Надія Доценко, Володимир Максименко, Федір Стригун, Богдан Антків, Олександр Гринько, Лариса Кадирова, Богдан Козак, Анатолій Хостікоєв, Віктор Коваленко та ін. Полтавці дуже тепло прийняли виставу львівських митців. Піднесли їм букети барвистих квітів”. Тобто , так само як і у Києві, програма гастролей у Полтаві була така ж: поставою “Прапороносці” заньківчани відкривали і закривали свої виступи. А от інший полтавський журналіст, Б. Науменко у своїх нотатках “Честь і шана. Лист з Полтави” так само як і київські критики та журналісти, передовсім, відзначив оригінальність репертуару колективу: “Заньківчани привезли цікавий різноманітний репертуар, який вигідно відрізняє їх від багатьох інших театрів: за ним окреслюється оригінальне обличчя, тяжіння театру до драматургії високих ідеалів, глибоких характерів та людських пристрастей”.

Також полтавський оглядач окремо відзначив, що перший спектакль полтавських гастролей “Прапороносці” у сценічному прочитанні Сергія Данченка дуже сподобався глядачам, бо продемонстрував зрілість театру, високу майстерність і красу кожної роботи в цьому спектаклі. Як зауважив той же Б. Науменко заньківчани презентували “Прапороносців” та й інші спектаклі свого репертуару не лише глядачам Полтави, а й побували з виїзними спектаклями по райцентрах Полтавської області: Миргороді, Диканьці, Карлівці, Великій Багачці, Кременчуку, Решетилівці, Зінькові та Хоролі. Всюди, де театр виступав, його супроводжував неодмінний успіх і вдячність глядачів.

Сцена з постави "Прапороносці".

Справді, успіх спектаклю “Прапороносці” був дуже гучний. І не лише в Україні. Так, на огляді постав, присвячених 30-річчю перемоги у Другій світовій війні, постава “Прапороносці” отримала одразу декілька відзнак і нагород. Як зауважила львівська критикиня Світла Веселка у своїй статті-огляді для “Львівської правди” цілий ряд митців отримали широке визнання на цьому огляді: композитор Володимир Івасюк (а саме він був автором музики до постави) отримав першу премію як театральний композитор, також відзнаки отримали Сергій Данченко як режисер-постановник спектаклю, художник Мирон Кипріян і Лариса Кадирова за виконання ролі Шури Ясногорської.

Важливо вказати про нагородження цього спектаклю, навіть у такому зідеологізованому огляді, адже Україна на той час існувала в радянському колоніальному дискурсі, відтак визнання в межах колишньої імперії демонструвало можливість того, як можна працювати по-справжньому глибко і професійно з початково “невиграшним” матеріалом і за жанром, і за темою. Оскільки так звана “хрущовська відлига” була дуже нетривалим явищем, починалися темні часи “маланчуківщини”, і постава “Прапороносці” була як лебедина пісня про людину під час тяжких випробувань, про екстремум війни. Сергій Данченко зумів стати близьким глядачам бо говорив про вічні цінності — людину, людське життя на війні, і те, що пережито різними людьми на цій війні. В центрі постави були долі трьох таких різних фронтових товаришів, їхні яскраві характери були передані через акторські індивідуальності. На думку Світлани Веселки, в цьому і полягала режисерська основа спетаклю “Прапроносці”.

Дуже відомий популярний пісняр Володимир Івасюк, якого Сергій Данченко за посередництвом львівського поета Романа Кудлика запросив до постави як театрального композитора, не тільки прийняв пропозицію, а й одразу зумів потрапити у режисерський задум спетаклю. Так чи інакше, музику і пісню Володимира Івасюка “Я завтра їду на Вкраїну” (“ Полкове знамено”) невдовзі почали співати усі заньківчани, навіть не залучені до постановки. А потім, ще коли йшов репетиційний процес, пісня В. Івасюка швидко вихлюпнулася на вулиці міста. Такій обставині щиро дивувався у своїх спогадах Богдан Антків, який сам був музично дуже обдарованою людиною: настільки Володимир Івасюк, який до того моменту жодного разу не співпрацював з театром,з умів потрапити в атмосферу всієї постави, і так легко перекласти задум усього спектаклю на музику. Композитор одразу вловив закони театральної сцени, що завжди накладає свою специфіку на музичні твори, і цю специфіку не всі музиканти та й композитори можуть опанувати, а тут ще й літературний матеріал постави — не п'єса, а інсценізація величезного прозової трилогії, це ще більше ускладнювало завдання композитора. Здавалося б зробити якісну музику до такого театрального спектаклю було просто неможливо. Ну, в кращому разі якась радянська музична агітка, про яку ніхто не пам'ятатиме і ніколи не згадуватиме. А сталося з точністю до навпаки.

Те, наскільки легко, практично з ходу, опанував театральні закони композитор Володимир Івасюк, свідчить про непересічність музичного таланту цієї постаті. Наважимося припустити: якби не трагічна загибель композитора у молодому віці, театральна музика, можливо, навіть музика до кінофільмів — могла би бути одним із дуже потужних векторів творчості Володимира Івасюка. Постава “Прапороносці” на заньківчанській сцені показала дуже великий потенціал Володимира Івасюка як театрального композитора. Його театральна музика до “Прапороносців” вмить стала медійним продуктом — аудіовізитівкою цієї постави.

Цікаво згадати, що у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка в основній експозиції зберігається дуже цінний артефакт — афіша з постави “Прапороносці”, на якій наявні практично усі автографи задіяних у підготовці цієї постави митців. Тобто, можемо припустити, що навзаєм для Володимира Івасюка ця співпраця із заньківчанами також була важливою подією в його житті: вона по-новому, із зовсім несподіваного боку розкривала грані його музичного і композиторського таланту.

Не забуваймо, що Сергій Данченко своєю режисерською практикою неабияк розвинув категорію інтермедіального дискурсу в аспекті співвідношення музики і театральної сцени. А співпраця з Володимиром Івасюком у поставі “Прапороносці” відіграла в цьому ключову роль для всієї театральної культури. Функціональність в театральній поставі Сергія Данченка якісно нової театральної музики дуже влучно проаналізував московський критик Б. Поюровський в огляді “День минулий, день майбутній”: “Я згадую минулі постави театру. Ще навіть десять років тому, здавалося , в українських виставах, музика, пісні і танці були просто приречені на дивертисментність. Ці речі були красиві самі по собі, і вимагати від театрів, щоб вони стежили за неперервністю сценічної дії видавалося безнадійною справою. Але цьогорічні гастролі довели, що і музика, і пісні в українському театрі можуть і повинні бути підпорядковані надзавданням спектаклю”.

Як одну із переваг та режисерських інновацій в спектаклі “Прапороносці” львівська критикиня Світлана Веселка назвала наявність окремої світлової і музичної партитур. Річ у тім, що події у творі відбувалися на фронті, при чому в дуже динамічному ритмі, тож для атмосфери спектаклю артилерійська канонада, а вона звучала часто в сценах наступальних боїв, була передана за допомогою спеціальної музики, звуків і світла. Утім, від звуків пострілів, піротехнічних ефектів відмовилися одразу — бо це все відволікало увагу глядачів від сценічної дії. Натомість у “Прапороносцях” для зображення контексту, застосували кіноелементи, звуки бою лунали наче вдалині, що дуже посилювали драматичний ефект подій, які розгорталися на сцені.

Справді, музика і пісня в поставах Сергія Данченка були компонентами цілісного режисерського задуму, який вів за собою усю команду спектаклю. А та обставина, що Володимир Івасюк зумів досягнути успіху у творчому тандемі — сприяло розвиткові інтермедіального дискурсу. Тому, постава “Прапороносці” була поворотним моментом в національному театральному мистецтві: музика і драматична сцена — більше не були дивертисментами, такого собі театру в театрі: всі музичні і пластичні компоненти підпорядковувалися єдиному задуму. Відтак саме ця співпраця Сергія Данченка та Володимира Івасюка поставила високу планку в українські театральній культурі того, як має і може співіснувати музика і сцена, до якої взаємодоповнювальної гармонії прагнути в цьому аспекті мистецької взаємодії.

Тож цілком імовірно що, коли Сергій Данченко в часи Незалежності ставив вже на франківській сцені у Києві першу бурлеск-оперу “Енеїда” або легендарну рок-оперу “Біла ворона”, він опирався саме на свій досвід роботи з Володимиром Івасюком у львівській поставі “Прапороносці”.

А нині, згадуючи світлої пам'яті уродинника Володимира Івасюка, якому, коли б не підступне вбивство, виповнилося б 75 років від дня народження, можемо послухати його незабутню пісню до спектаклю заньківчан у виконанні “Дударика” — іще одного харизматичного львівського колективу, котрий надихає українських військовиків на фронті сучасної національно-визвольної війни.

Я завтра їду на Вкраїну,

Яку покинув так давно.

Цілую, ставши на коліна,

Своє полкове знамено.

Усе, що разом пережито,

В походах вистраждано, – все,

Я знаю, інший гордовито

Прапороносець понесе.

Звитягу нашу, наші болі,

Загиблих друзів імена

Читаю на шовковім полі

Я полкового знамена.