Коли гармати говорять, то музи мовчать, каже відоме прислів’я. Однак, сучасна війна, навпаки, вчить нас опиратися на всіх можливих рівнях, культурному і духовному, в тому числі. І не мовчати! Тож виставки, презентації, друковані книжки, різні подіх, які підтримують наш дух, є важливі. А відкриття нових галерей чи просто культурних просторів ще раз додатково засвідчує, що життя обов’язково переможе смерть! Відтак, коли на культурній мапі Львова з’явилася нова галерея «Шум», а невдовзі в цьому ж просторі був запрезентований новий виствковий проєкт «Ultima ora» - це ще раз яскраво засвідчило, що життя триває, культура у місті діяльна. Тож ми записали інтерв’ю із кураторкою цікавого виставкового проекту Володимира Ульянова «Ultima ora» Наталкою Туліною-Маруняк.
Кураторка виставки Наталя Туліна-Маруняк.
— Наталочко, перейдімо до першого традиційного питання: як на твоєму професійному радарі з’явився Володимир Ульянов? Чи можеш розповісти докладніше?
— Справді, художник, не є широко відомий загалові, та й для львівської публіки зокрема. Але то поки що. Вперше я побачила твори Володимира Ульянова на великій колективній виставці «Сто років самотності»» у Львівському палаці мистецтв. На скільки пригадую, куратором цієї виставки був Тарас Табака (відомий закарпатський художник і куратор виставок — прим. ред.). У мене були певні упередження щодо експонування представлених робіт, які займали цілий другий поверх, бо ж авторів там було багато. І от було останнє крило цього виставкового простору, де були представлені художники за походженням з Ужгорода, Мукачево. Можливо, авторів розташовували за географічним принципом, або ж їх поєднував спільний досвід у мистецтві, або щось близько до такої ідеї. Так от, там були Руслан Тремба, Володимир Ульянов, і Олег Сусленко (усміхається).
До речі, одну роботу Олега Сусленка із відвертими написами тоді винесли з експозиції виставки, бо організатори вважали твір надто провокаційним.
І власне тоді, я вперше побачила твори Володимира Ульянова. Це були досить великі, масштабні монохроми, темно-сині і чорні роботи.
Як арт-критик, теоретик мистецтв, все ж таки, маю свої уподобання серед художніх практик і митців, чия загадка буде вабити мене найбільше, їхня таємниця мене «тримає» в своєму силовому полі. Отож, одними із таких речей є монохроми, до прикладу творчість Марка Ротко. Робота з силою впливу зосереджена в одному тоні, наприклад, у Іва Кляйна, його щораз багатші перспективи порожнечі. Це особливе одкровення – ця зникаюча, пульсуюча велич плаваючих чотирикутників Ротко! Тобто, коли є вібруючий наповнений фіксаціями моно хром, я його розумію, хочу з ним співпрацювати , хочу його бачити, хочу про нього говорити, хочу з ним бути, хочу для нього щось зробити. Хочу монохромом насолоджуватися! І ось проходжу повз ці монохроми на виставці: «Ооо, Боже мій, це що, Ротко?! Звідки? Що відбувається?» – думала собі в ту хвилю. А це був -Володимир Ульянов і його особливі твори!
Я почала пильніше, і докладно розглядати його роботи, і тоді ще помітила, що тут присутній особливий тьмяний стрій, що утворюється, розсипаним пігментом. З нього створюється у цьому монохромі поверхня, яка поглинає світло! Тобто, це є малярство, яке заперечує світло!!! Це відкриває певну нову перспективу мислення та рефлексії, Водночас це малярство дуже зосереджене, ємке, пігмент «знайдений» художником, він цінує його, вміє ділитися з нами його поглинаючим чаром. Звісно, хочеться з таким матеріалом, таким художником працювати! Пригадую, що тоді одразу хотілось працювати з цим малярством. Проте, я відставила собі цю ідею ( в таку коробку ідей « нехай полежить»).
Художник Володимир Ульянов.
Ми зустрілися, особисто познайомилися на цій виставці “Сто років самотності”. Володимир Ульянов справив дуже приємна враження, це гарна світла людина. Наступного разу зустрілись через 2 роки. Володимир, справді людина тонкої душевної організації, плідний мислячий художник, з особливою чутливістю до світу.
Як плекається цей тонкий внутрішній світ!? Як автор, фіксує цю знайдену перцепцію, які цикли розгортаються в його творіннях, думках, ідеях? Чи актуальна ця вразливість для пошуків інших митців, галеристів, колекціонерів сьогодні? Чи відгукнеться це особливе малярство в творах майбутнього?
Сукупність цих думок, для мене фактор, але, от зовсім особистісний, що зосередив роботу над «Ultima Ora» для галереї «Shum» у Львові цього літа.
— Напередодні виставки робіт Володимира Ульянова у цій галереї була представлена виставка «Перервана лінія» присвячена Остапові Лозинському. І в мене два питання в одному: «Перервана лінія» – це перша виставка новоствореної галереї «Шум», які у тебе враження від цього проекту? Та й сучасна виставка «Ultima ora» кардинально про інше мистецтво: чи було складно або ж ні вписати новий проект в мистецьке обличчя галереї «Шум»?
— За деякий час, після згадуваної виставки «Сто років самотності», відомий львівський галерист Костянтин Шумський запросив мене в команд, як кураторку до нововідкритої галереї «Шум». Ситуація була професійно складна. Адже напередодні відкриття виставки Володимира Ульянова «Ultima ora» була дуже важлива успішна виставка «Перервана лінія», яка була присвячена художникові-іконописцю, кураторові, досліднику Остапові Лозинському. Ця виставка була справді надзвичайною! Її організовували потужні професіонали своєї справи та близькі друзі Остапа – Роман Зілінко і Марія Цимбаліста. Куратори зібрали понад 70 творів Остапа по приватних та інших колекціях, виставка була наповнена теплими особистими спогадами про цю яскраву непересічну особистість. То ж була зроблена колосальна робота! До того ж на цій виставці графічно було знайдене надзвичайно вимовне рішення для візуального представлення експозиції! Тобто, планка задана для новоствореної галереї «Шум» дуже висока! От, просто дуже круто!
Та й тепер, скажу по секрету, люди приходять навіть тепер, коли триває «Ultima ora», і питають: чи ще є виставка Остапа? і чи можна подивитися на його роботи?! Деякі з відвідувачів Остапової виставки висловлюють ідею щодо відкриття тут меморіального музею Остапа Лозинського. Але ж твори Остапа, переважно, знаходяться по приватних колекціях! Ця людина до останнього дарувала себе іншим! Остап Лозинський був надзвичайно щедрою і талановитою людиною! Його творчість, ідеї, задуми були завжди затребувані в суспільстві, і він весь час перебував в стані творчого пошуку. От, наприклад, він знайшов якийсь прийом в сучасному іконописі, це підхоплювалося іншими митцями, а він просто йшов далі. Ніколи не привласнював собі навіть власних ідей. Він ними грався, він ними насолоджувався. Все, що створював — Остап дарував, продавав звичайно, але тепер – придбати його твори просто нереально. Весь його творчий доробок вже знаходиться по музеях, збірках, приватних колекціях, як в Україні, так і за кордоном.
Тож, коли мені запропонували, як кураторці зробити наступний проект після «Перерваної лінії» я замислилася: «От щоб таке зробити в національному мистецтві справді вагоме? Не лише для львівського контексту?!». Мені хотілося б робити щось значиме, але і водночас потенційне, таке, що розширює наші знання та враження про мистецький горизонт в Україні. Саме з таких концептуальних засад виникла ідея виставкового проекту «Ultima ora».
— Як виникла ця ідея? Можеш розповісти про цікавинки вашої «галерейної» кухні, так би мовити, закулісся підготовчого процесу? Бо ж результат всі мають можливість побачити, а от завжди цікаво глянути в шпаринку: що ж відбувалося з іншого боку виставки.
—Як я загадувала раніше, Остап працював в сакральному мистецтві, і подумала над наступною виставкою: а що може дати таку ж вібрацію в мистецтві, але по-іншому? Монохроми Володимира Ульянова на мій погляд, знаходяться в цьому саду сакральної внутрішньої тиші, що підтримує оцей мистецький тон заданий виставкою «Перервана лінія» і формулює в подальшому мистецьке обличчя галереї «Шум» загалом саме на цій заданій високій професійній площині.
Тож коли отримала згоду щодо цієї ідеї – виставки монохромів Володимира Ульянова – ми сконтактувались з художником і оглянули його практику.
Я була вражена великою кількістю робіт з чорним пігментом. В нього взагалі дуже багато чудових чорних речей, які поки що у виставку не увійшли. Можливо, колись буде нагода показати і це. Загалом з Ульянова як художника можна скласти виставку лише чорних монохромів!!! Чорних, не розбавлених жодним іншим кольором чи пігментом!!! Дослідження чорного кольору, мабуть, то його одна з його домінуючих тем.
Саме тому, в своєму кураторському тексті з нагоди відкриття виставки я зазначила: чи знайде Володимир Ульянов свій чорний колір, як колись знайшов свій «найчорніший/ або найглибший чорний» Аніш Капур?!
Бо ж якщо так ширше рефлексувати: ці речі ще відбуваються в мистецтві навіть після творчої практики Іва Кляйна!!! Ці практики ще є актуальними і для художників, і для глядачів. Кольори іще не сказали в живописі все! І в мистецтві!
Це так по-справжньому вражає! От ти живеш собі в часі, коли всі довкола кажуть: «Живопис помер!» А тут ти йдеш в «Дзигу» на «Температуру» виставку Володимира Кауфмана. А на цій саме живописній виставці, його грушки «ожили»! І ніби кажуть: «От, тепер цікавий лише перформативний живопис, лише перформативний живопис», а А Кауфман не зважає, і малює собі далі. І там, на тій виставці «Температура» в нього ж не тільки грушки, там і натюрморти... Одне слово, була чудова виставка! І ніби ж живопис помер, а майстер, Володимир Кауфман, відомий акціоніст — зробив чудовий живописний проєкт. Нагадавши всім про живопис, показав як він з ним працює тепер. То схожий локальний приклад про актуальність живопису. Так чи інакше, але живопис і все мистецтво загалом , настільки незвідане і величне, що про смерть живопису говорити, мабуть, ще рано! ( усміхається).
— У виставкому проєкті «Ultima ora» ти виступаєш ролі кураторки, що для тебе було в цій виставці найголовнішим саме як для кураторки? Що для тебе є значимим у цій виставці, окрім кольорів та живопису ? Які були закладені кураторські акценти у цій виставці?
—Тож повертаючись до виставки «Ultima ora», ми обирали речі для виставки разом з художником, враховували побажання, намагалися врахувати різні аспекти.
Для мене як кураторки було важливо представити у цій виставці шлях митця. Бо Володимир Ульянов послідовно і систематично досліджує абстракцію. І я дуже прагнула якнайкраще цей аспект презентувати глядачеві. То один із концептів та акцентів виставки «Uplima ora» .
Адже у Володимира Ульянова серед представлених робіт є і кольорові потоки, і є як монохроми, так і речі, де крім монохромів з’являється наче предмет/ але не предмет, а згусток, натяк, що пов’язує нас із художніми практиками Антоні Тапієса, з його фіксаціями важливих знаків, предметів в абстрактному полі. І він себе у цій абстракції знаходить. Багато є питань до самого художника Володимира Ульянова, як і що в нього з’являється, як виходить на ідею певної серії, про що думається в певних творах. Але мені здається, що не на всі питання треба мати відповідь. Як на мене, тут ми маємо представлені чудові результати. І ми маємо нашу перцепцію, і нашу виставку врешті-решт, що дає можливість зрозуміти митця по-новому, наново відкрити в цих творах себе.
Поділюся таємницею: галерея «Шум» – це таке райське місце для мистецтва. Тут повсюдно присутня, можна сказати, сакральна повага до мистецтва, до якого трепетно ставляться, і яке дуже цінується, що надзвичайно розширює поняття галереї, як такої, чи її зовнішніх ознак, як «білого кубу» .
Це надзвичайно імпонуючий простір. Ці біленькі стіни дозволяють робити тут справді цікаві речі, зокрема проводити паралелі. От є диптих монохромів «Незагоєні». У просторі галереї цей диптих опиняється на білому полі, це дає ще один смисловий ефект. От уяви: темний чотирикутник на білому фоні — це такий собі кавер до Малевича!
Як відомо, абстрактні живописці писали доволі багато текстів. Тож коли ти доносиш глядачам якусь цитату , і кажеш що темний чотирикутник – то людські відчуття, а білий простір – це все що за межами відчуттів. І в цьому випадку я можу все проілюструвати. Твори Ульянова і простір галереї «Шум» дають таку можливість.
Насправді, цей проєкт якось дуже «ліг» у галерею «Шум». Хоча в мене була візуальна ідея інша, я сприймала галерею «Шум» як ковчег, наповнений чорними монохромами. У даному проєкті для мене чорний – це символ таємниці, нерозгаданості, глибини та неочікуваності. Глобальної таємниці. І я дуже хотіла ще сюди додати роботу «Ніжність» з фіолетово-рожевими потоками кольору.
Я собі так подумала: всюди є таємниця, а в середині таємниці є щось, що на нас дуже реагує. Так, як і в людини: є таємниці, є серце, є розум, є те, як і чим ми сприймаємо світ в середині себе та довкола себе, де ми відбиваємо довколишній світ. Бо оця згадувана робота Улянова «Ніжність» реагує на тіні людей, які приходять. Робота дзеркальна. То візуальна ідея. Кураторський візуальний посил виставки.
Смислово, от як теоретично я обгрунтувала концепцію, – то так якось відразу прийшло оце латинське ultima ora. Латина, як на мене, то універсальна, жива, а не мертва мова. Дослівно то означає «остання година» , а я собі мислю це так , і такі смисли закладала в назву: ultima – як щось вибране, унікальне, оригінальне. Ще останній римський філософ Боєцій писав, добре простудіювавши Арістотеля, що тільки виокремивши, відвівши якусь ознаку чи ознаки ти можеш глибше над ними рефлексувати. І от цей концепт мені дуже падає на абстракцію. Тож я його застосувала до назви виставки. Також і ora, я не сприймала це, як лише “годину”, а й як цінність яка не дискутується, щось важливе, золоте. Я закладала різні думки в кожне із слів назви виставки, спонукаючи людей мислити. А що таке ultima ora для глядачів? Адже для кожного сенси можуть бути іншими, і відкриватися по іншому. Чому ? Бо є простір для мислення!!!
А оскільки тут вибрані монохроми Володимира Ульянова, і вибрані твори з 2018 року, то це також актуальна назва і для самого художника. Бо це ultima ora і самого автора також.
— Наталочко, а от коли ви запрезентували виставку глядачам, що тобі найбільше запам’яталося, впало в око? Як глядачі сприймають виставку?
—Гарне питання. Мені дуже сподобалося, коли на відкриття виставки прийшов пан Сергій Якунін, фантастичний художник, лендартист, жива легенда міста! І в нас навіть є фотографія, де зафіксовано як він сприймає диптих «Незагоєні». Він стоїть, і тильною стороною долоні водить, не доторкаючись до полотна, і рефлектує на нього. Ці його рухи, і те, як він в цьому моменті сприйняття, багато говорить про те, як людина вміє сприймати таке мистецтво, його прочитувати — я одразу зрозуміла: «Бінго! Супер! Те що треба!».
Для мене — то лакмусовий папірець, що Сергій Якунін гарно сприйняв наш виставковий проєкт, і головне зрозумів на якомусь такому особистісному рівні цю виставку. При чому він просто прийшов, і сприймав твір, і виставку загалом, нікому нічого публічно не говорячи, не коментуючи на камери. Для мене то було цінно. Значить, вдалося, щось відбувається! Українське мистецтво живе! Тож треба рухатися далі!
Розмовляла Оксана Палій.
01.08.2023