До вашої уваги продовження кримсько татарської "дорослої" казки про Роксолану. Перша частина за посиланням: Ще одне обличчя Хюрем Султан
Частина друга:
Султан Хюррем (* королева – насмішниця)
Падишах надав своєму синові шехзаде вілаєт** (область для керування) і звелів йому взяти з собою юну дружину, Султан Хасекі.
Він покликав шехзаде і сказав:
— В управлінні тобі допомагають дванадцять пашів та візирів. Радься з ними, але ніколи не роби, як вони тобі кажуть. Слухай уважно свою дружину, виконуй її поради.
Син погодився:
— Добре, батьку. Я зроблю, як ти просиш.
А сам подумав «Аякже… Ні, цьому не бувати. Варто мені опинитися у своїй владі, і буде з моєї волі».
Приїхали вони до області шехзаде.
Він наказав юній дружині не втручатися в жодні справи і не повідомляти про свою думку, поки не спитають.
З молодятами вирушив уже знайомий нам лала. Тепер він щиро полюбив Султан Хасекі, захоплюючись її розумом. Лала вирішив стати їй названим братом.
Якось лала взяв золото і вирушив у мандри. Йому зустрілися чотири розбійники — вони зарізали його охорону і відібрали все золото, та на цьому не заспокоїлися.
Злодії сказали:
— Ми тебе впізнали. Ти з дуже знатної родини. Твої вороги охоче сплатять нам навіть за твою мертву голову.
Лала почав торгуватися:
— Добре, але я тут, а мою голову вам везти дуже далеко. Всі гроші у мене поблизу. Домовмося. Нехай двоє залишаться зі мною, а два інші їдуть до палацу. Я напишу в листі, щоб вас там добре прийняли. Візьміть коней — навантажите їх золотом і повернетесь.
Розбійники вирішили, що пропозиція розумна. Тоді Лала написав листа і сказав передати його шехзаде.
Коли злодії віддали листа принцові, той нічого не збагнув. Ось що там було написано:
«Султане, мені недовго залишилося жити на цьому світі. Прошу тебе, вияви добрий прийом людям, що принесли тобі цього листа. Під брамою на схід від палацу ростуть дві шовковиці. Зрубай їх під корінь сокирою із золотою ручкою. Якщо сокира виявиться тупою, поточи її об точильний камінь, який лежить у казані».
Шехзаде був збентежений:
— Лала просить у мене якісь дивні речі. Біля воріт нашого палацу немає жодних дерев. Сокира є, але має дерев’яну ручку, а не золоту. На дні казана немає жодного каменя. Що ж мені потрібно зробити, аби добре прийняти цих людей?
Султан Хасекі помітила, що він бродить сумний, і спитала, в чому річ. Чоловік відповів:
— Я отримав від лала дивний лист. Прочитай його!
— Ти прочитай, я послухаю, — попросила його дружина.
Шехзаде прочитав двічі, й мудра дівчина пояснила:
— Лала все правильно написав. Ти просто не зрозумів його. Він у небезпеці. Дві шовковиці — це чоловіки, що прийшли до нас. Лала просить тебе їх стратити. На схід від воріт палацу — це він підказав, де сховались інші розбійники. Сокира зі золотою ручкою — це ти, точильний камінь на дні казана — я. Погостри тупу сокиру — тобто якщо ти не зрозумів листа, спитай свою дружину.
Шехзаде негайно наказав стратити двох розбійників. Після того він узяв невеликий загін із дванадцяти воїнів і розправився з тими розбійниками, які стерегли бранця. Всі щасливі повернулися додому і влаштували бенкет на славу.
7. Левова помста
Шехзаде та лала поїхали на полювання і провели там багато годин. Коли їх не було, до палацу прийшло двоє мисливців. Кожен був із сином і мав пістолети.
— Ось предмет нашої суперечки.
Вони поклали перед Султан Хасекі вбитого оленя. У його черепі була одна куля. Кожен зробив один постріл зі свого пістолета — і тепер запевняв, що саме він вполював тварину. Султан Хасекі вислухала їх, узяла в обох пістолети і сказала:
— Я розсуджу вас. Це проста справа.
Давши пістолет першому мисливцю, вона наказала:
— Поклади шкуру на голову свого сина, нехай голова оленя звисає з плеча. Тепер відійди. Починай цілитися і вистрели знову в голову оленя.
Мисливець почав цілитися — але глянув у синові очі, побачив, що його губи тремтять.
— Ні, я не можу стріляти в дитину.
Такий же наказ отримав другому мисливцю. Він хоробро прицілився — пролунав постріл.
— Тепер я довів, що олень був моїм?
Але перший мисливець підскочив до шкіри і тріумфально підняв її.
— А ось і ні! Дивіться, на шкурі немає іншої дірки. Ти промазав! Отже і вперше влучив саме я.
— Я просто цілився в ту ж дірку, щоб не псувати шкури. Шукай, там буде дві кулі.
Але куля була одна. Тоді Султан Хасекі засміялася:
— Я витягнула кулі ще коли взяла ваші пістолети. Хіба спало б мені на думку наказати батькам важити життям власних синів?
І вона віддала шкуру другому мисливцеві.
— Коли перший із вас цілився, то глянув у синові очі й побачив, що той тремтить зі страху. Син не вірив, що його батько такий влучний, як хвалиться. Другий же впевнено цілився, бо його син усміхався.
Розголос, як мудро розсудила Султан Хасекі, швидко дістався шехзаде. Він дуже розгнівався.
— Я наказав тобі не втручатися ні у що, коли твоєї поради не просять!
Принц звелів дружині взяти стільки всього, скільки вона зможе навантажити на гарбу.
— Дам тобі розлучення. Ніхто не скаже, що ти зганьблена, адже я тебе навіть не цілував. А свій посаг забереш уже завтра.
На радощах, що позбувся надто розумної дружини, шехзаде зібрав гостей і влаштував прощальну вечерю. Усі багато їли та пили. Дівчина востаннє ходила як господиня — вже завтра вона вирушить у вигнання. Гостям подавала одну чашку, а чоловікові — дві. Незабаром шехзаде заснув за столом, а його дружина попросила гостей:
— Покладімо його в скриню.
Вона наказала цю скриню поставити на гарбу, тоді запрягла коней і виїхала з села.
Коли шехзаде прокинувся, вже був ранок. Він побачив, що лежить у скрині на возі, а поруч із ним — Султан Хасекі.
— Ти куди мене везеш? — запитав він.
Дівчина йому відповідала:
— Ти — найкраще, що є в цьому палаці. Я тебе взяла з собою, як ти дозволив.
Усі свідки підтвердили, що Султан Хасекі вчинила відповідно до свого права.
Вона додала, що їде додому, до свого тата, і має повне право відвезти туди шехзаде як свою річ, оскільки той сам дав на це дозвіл. Зрозумів шехзаде, що дружина перехитрила його. Нічого йому не залишалося, як прилюдно поцілувати її і разом з нею повернутися додому.
Коли подружжя повернулося, до палацу вбіг зморений гонець — він повідомив дві страшні новини. Володар країни Джин і-Маджин *** (генуезців і чаклунів) оголосив війну. Старий падишах готувався воювати, але від хвилювання помер. Гонець також додав, що вороги вже близько.
Так чоловік Султан Хасекі став правителем після батька. Не зволікаючи, новий падишах наказав готуватися до військового походу.
Перш ніж вирушити в дорогу, цар заглянув у покої дружини. Він привітався, дав їй у руки запечатаний гаманець і сказав:
— Ось тобі золото на кишенькові витрати. Коли повернуся з війни, печатка на гаманці повинна залишитися недоторкана. Я також бажаю, щоб у стайні з’явився арабський кінь — точно такий, як мій. А ще я вимагаю, щоб ти народила мені сина.
Він скликав придворних і закликав їх у свідки: якщо Султан Хасекі не зробить усього цього, то отримає розлучення. А поки що він залишає її господинею у своєму палаці.
Дівчина вислухала бажання падишаха.
— Як накажете, мій пане, — сказала вона, вклонилася і провела його в дорогу з молитвами.
Правитель сів на коня, промовив: «Доручаю вас Аллаху», — і рушив у дорогу.
Падишах добре знав, що його наказ неможливо виконати, але все ж подумав:
— Подивимось, на що вона здатна.
Нехай падишах зі своїми військами йдуть на війну, а ми ж перейдемо до палацу Султан Хасекі, подивимося, який у неї настрій, що вона робить і до чого готується.
8. Султан Хюррем
Як жінка Султан Хасекі була надто юна і худа, а як порадник уже давно дратувала свого чоловіка.
Поки падишах бився з ворогами, Султан Хасекі веселилася з наложницями. Вона розламала печатку на гаманці падишаха і витратила всі гроші. Загалом жила на втіху і радість собі.
Султан Хасекі купила багато солодкого й жирного, почала їсти — і швидко набрала вагу. Стала курити тютюн, і її голос став низьким, як у юнака. Ще вона заповзялася опанувати шахи та навчилася тому досконало. Раніше чоловік перевершував її у цьому занятті, але тепер вони були на рівних.
Минуло небагато часу. Султан Хасекі відібрала серед наложниць дванадцять дебелих дівчат, одягла їх у чоловічий одяг, кожну посадила на жеребця. Загін вона забезпечила зброєю, військовими наметами і всім необхідним для війни.
З дівчат вийшли славетні батири — здавалося, кожен може битися з двома ворогами.
Закінчивши ці приготування, Султан Хасекі одягла чоловічий одяг, осідлала кобилу зі стайні падишаха, сіла верхи і перекинулася на сміливого й мужнього юнака. Її було важко впізнати — замість худенької дівчинки стала поставна висока молодиця. А в чоловічому костюмі виглядала як вдатний батир на чолі дванадцяти бравих вояків.
Їхали вони, їхали, а на п’ятий день наблизилися до війська падишаха. Стемніло. Дівчата розставили намети навпроти військового табору.
Наступного ранку падишах прокинувся і побачив, що поруч стоять намети. Йому схотілося дізнатися, хто це може бути, і він викликав свого візира:
— Дізнайся, хто це — вороги, шпигуни чи союзники зі заморської країни.
Візир попрямував до намету з подарунками. Перевдягнута Султан Хасєкі прийняла його дари і представилася:
— Я — син падишаха Магрибу. Звати мене Султан Хюррем. Я приїхав у ці місця в невідкладних справах. Ми будемо тут кілька днів і повернемося додому. Передайте падишахові від мене привіт.
Вислухавши юнака, візир повернувся до свого повелителя і переказав йому все слово в слово.
Минуло небагато часу, і Султан Хасекі вирішила сама відвідати падишаха. Взявши кількох невільниць, у подобі “магрибського принца Хюррема” вона постала перед очима свого чоловіка, і той її не впізнав.
«Юнак з Магрибу» привітався, поцілував поділ одягу правителя, зробив уклін і завмер у поважній позі. Падишах обдарував «Хюррема» подарунками й запросив сісти поряд. Вони пили каву, курили тютюн і вели приємну розмову.
«Султан Хюррем» дуже сподобався падишахові, й він сказав приходити до нього без запрошення.
Гості збиралися йти, але володар не хотів їх відпускати. Він наказав принести ще більше частування, і вони ненадовго затрималися. «Принц-султан Магрибу» обіцяв, що завтра обов’язково завітає у гості, — тільки тоді падишах його відпустив.
Наступного ранку Султан Хасекі з переодягненими невільницями попрямувала до намету падишаха. Той радо зустрів їх і одразу ж посадив за стіл. Вони довго розмовляли, і падишах почав розпитувати «принца»:
— Мені вкрай цікаво, звідки та куди ви йдете? З якого ти роду? Розкажи мені про країну свого батька.
Розмовляючи так, він не здогадувався, що перед ним Султан Хасекі. Та й звідки йому знати, що в юності його жінка щотижня відправляла батька на базар по нову книгу. З тих книг дівчина дізнавалася про далекі країни, правителів і їхні відносини між собою. Ось чому Султан Хасекі добре знала, що зараз говорити.
— Мій пане, я — Султан Хюррем, син Магрибського падишаха. У невідкладних справах мені довелося з’їздити до Багдада — мав укласти договір між нашими державами. Дорогою додому ми втомилися, тому мусили стати на спочинок на твоїй землі.
Вони ще трохи поговорили, а потім слуги розклали столи та принесли страви, полили їм на руки із золотих глечиків. Падишах запросив «султана» сісти праворуч від себе. Скуштувавши різних страв, вони випили солодкого шербету. Після трапези всі вмили руки трояндовою водою.
Принесли каву. Почалася приємна розмова. Падишах уподобав свого гостя, тому ніяк не міг насититися їхньою бесідою і шукав привід залишити «султана» при собі довше. З усмішкою на обличчі він запитав:
— Чи вмієш ти грати в шахи? Ми могли б трохи розважитися.
На що той відповів:
— Так, мій пане, я люблю цю гру. Хоча і давно не тримав фігурки в руках, але не можу сказати, що я повний неук. Сподіваюся, що не забув правила. Хай там як, я вірю, що тебе розважу.
Падишах наказав принести шахи. Граючи впівсили, «султан» піддався падишахові, який поставив йому мат. Коли вони розпочали другу партію, «Султан Хюррем» сказав:
— Мій пане, поставмо щось на кін, інакше нецікаво. Якщо ми гратимемо на щось, я буду значно уважнішим.
Падишах погодився і велів назвати ставку. «Принц» запропонував:
— Мій пане, давай умовимось: якщо ти мені поставиш мат, я подарую тобі свою кобилу — але якщо виграю я, твій арабський скакун стане моїм.
Падишах пристав на ці умови — і вони розпочали партію, що тривала аж дві години. Гра була дуже напруженою. До останнього не було зрозуміло, хто переможе. Нарешті після довгих битв «принц» поставив падишахові мат.
— Нехай же арабський скакун принесе тобі удачу, — розчаровано сказав володар і наказав відвести коня у табір «султана». Вдячний гість побажав господареві здоров’я й вирушив до себе.
Султан Хаеєкі спарувала свою кобилу з арабським жеребцем падишаха, а наступного ранку відправила жеребця назад зі словами:
— Цей кінь гідний свого вершника. Я не можу їх розлучити.
Падишах був захоплений шляхетністю цього вчинку, прийняв скакуна і послав візирів до «принца» з подяками та привітами.
Коли наступного дня «юнак» зайшов до намету падишаха, той пішов йому назустріч із усмішкою:
— Мій султане, ти помітив, що я сильно люблю свого коня, і вирішив його повернути?
На що гість відповів:
— Ні, мій пане, я не думав про твою прихильність до коня. Я усвідомив, що кінь, на якому їздив правитель, не повинен належати нікому іншому. Мені не личить залишати твій подарунок, тому я його повернув. Нехай він принесе тобі щастя!
Така відповідь дуже втішила падишаха.
— Мій принце, я запрошую тебе вирушити зі мною в приємну подорож, — сказав він і наказав зробити необхідні приготування.
9. Незвичайне полювання
Коли вони пили каву і курили тютюн, візир оголосив, що все готове до поїздки.
Падишах і принц зі свитою сіли на коней і вирушили в дорогу. Вони чудово провели день: полювали, веселилися та грали на зеленій траві. Коли стемніло, розставили намети на березі озера і приготували страви з підстреленої дичини. За трапезою вели приємну розмову. Отримавши задоволення, всі розійшлися по своїх наметах.
Наступного ранку рано встали, обмилися, помолилися, попили кави, покурили, поснідали, зібрали намети і знову вирушили на полювання. У дорозі перед падишахом вискочила газель, і він зі своїм візиром помчав за нею.
«Султан Хюррем» і лала залишилися наодинці на невеликій галявині. Але старий знайомий теж не впізнавав дівчину.
— Чи можеш мені допомогти? Я розповім тобі один секрет. Будь ласка, нікому нічого не кажи, — промовив «принц».
— Зроблю все, що від мене залежить, — запевнив лала.
Тоді «принц» зізнався:
— Я — та дівчина, яка допомогла вирішити завдання з одним золотим. Тепер мусиш допомогти мені, бо падишах загадав мені дещо не легше.
Впізнавши свою рятівницю, лала схвильовано швидко промовив:
— Як накажете, моя пані. Розкажіть мені про своє лихо і нічим не журіться.
Султан Хасекі розповіла про завдання падишаха і додала:
— Я вже багато зробила. Тепер мушу віддатися власному чоловікові — та так, щоби він сам про це навіть не знав! У цьому мені й потрібна твоя допомога.
Вражений лала ковтав повітря, а вона продовжила:
— Падишах не повинен тримати мене більше двох ночей на своєму ліжку. Ти мусиш простежити, щоби він мене відпустив — от і все. Все інше я залагоджу сама. Пообіцяй мені, що ця розмова залишиться між нами. Про це не має знати жодна душа. Якщо ти проговоришся, не бачити ні мені, ні тобі голови на плечах. Будь уважним. Потім не кажи, що тебе не попереджала.
— Як накажете, моя пані, — тільки й повторив лала, поцілував краєчок її одягу і вклонився.
Підстреливши птаха, вони повернулися до падишаха. Той уже впіймав газель і був щасливий. Кухарі зготували різні страви і накрили на стіл. Усі їли, пили, вели приємну розмову.
Раптом принц ненароком порізав руку. Він повернувся до слуги і попросив принести йому клапоть тканини. Почувши це, «принц» дістав зіткану зі срібних із позолотою ниток хустку і перев’язав порізаний палець. Коли вони поїли, слуги принесли шербет у гарних золотих чашах. «Султан Хюррем» почав захоплюватися їхньою красою.
— Будь ласка, прийми цей дар на згадку про мене, — сказав падишах і вручив гостеві золоті посудини.
Юнак поцілував подарунок, приклав його до чола і вклонився. Як попили кави та викурили тютюн, всі повернулися до військового табору.
Відірвавшись від задоволень та розваг, падишах пішов до своїх військ. Прощаючись, «Султан Хюррем» запросив повелителя:
— Мій пане, завтра чекаю тебе до себе на обід.
— Я обов’язково буду, — відповів падишах. Побажавши один одному здоров’я, вони розійшлися по наметах і поринули у приємний сон.
Наступного дня падишах, візир, лала і наближені прийшли в намет «принца». Там усе було готове до пишного обіду. На столах стояли прикрашені коштовним камінням чаші, в яких лежали всілякі плоди: гранати, помаранчі, груші рідкісних сортів. Рядком були виставлені солодкі ароматні шербети.
Гостей зустрічали слуги з срібними глечиками та рушниками, зітканими з позолочених ниток. «Принц» вийшов назустріч падишаху, поцілував йому руку і посадив на приготовлену лавку. Після цього Султан Хасекі покинула кімнату і швидко перевдяглася в жіноче вбрання.
Перед падишахом постала прекрасна дівчина із золотим глечиком і рушником, розшитим золотими нитками і допомогла йому обмити руки. Подивившись на красуню, правитель зрозумів, що вона дуже струнка і поставна, а ще надзвичайно вродлива, — і став уважно її розглядати. Наприкінці він запитав:
— А де ж сам принц?
Дівчина відповіла, що він ненадовго вийшов і незабаром повернеться. Султан Хасекі покинула кімнату, швидко переодягнулася в чоловічий одяг і сіла поруч із падишахом.
Однак падишах ніяк не міг забути прекрасну дівчину, не міг викинути її з голови, тож говорив лише про неї.
Вони скуштували чудові страви.
Коли обід закінчився, Султан Хасекі знову переодяглася — красуня зайшла до намету і запропонувала падишахові помити руки. Володар не міг відірвати від неї очей і уважно її розглядав.
Дівчина пішла — і за деякий час «принц» знову сидів поруч із падишахом.
Коли вони пили каву та курили тютюн, правитель сам завів розмову про красуню. Він її дуже розхвалював:
— Мабуть, вона благородного походження. Ким вона тобі доводиться? Твоя сестра, наложниця чи служниця?
— Ні, мій пане, це не сестра і не служниця, а моя головна наложниця. Вона була подарунком твоєму покірному слузі, — відповів «принц».
— Ну дуже гарна дівчина, щоб не наврочити! Бажаю їй здоров’я та щастя. Хай береже її Господь! — сказавши це, падишах попрощався з «принцом» і пішов до себе.
Сидячи в наметі, володар не міг нахвалитися тією дівчиною — марив її фігурою, красою, манерами та вбранням. Вона не сходила з його вуст цілий день.
— Яка все-таки прекрасна наложниця! Схожа на дитинча газелі. Здається, я закохався в неї.
Наступного дня вдосвіта падишах відправив до «принца» вісника із запрошенням, і той одразу ж вирушив до володаря. У наметі вони пили каву, курили тютюн і мило розмовляли. Аж раптом падишах почав:
— Мій султане, зіграймо в шахи і трохи розважимося.
«Юнак» сказав:
— Мій пане, спочатку визначимося, на що граємо.
— Назви свою ставку, — запропонував падишах. «Принц» сказав:
— Мій пане, якщо ти поставиш мат, віддам тобі свою головну наложницю. А якщо я поставлю мат, то заберу твій перстень із печаткою.
— Нехай допоможе мені Аллах! Для цього потрібен дозвіл візира, бо я нікому, крім нього, не можу віддати каблучку.
Падишаха ця пропозиція дещо розсердила, але думка про можливість отримати прекрасну діву не дозволила йому довго думати:
— Згоден! Домовилися.
Він ще раз слово в слово повторив умови угоди, і вони розпочали гру. Небезпека втратити свою печатку змусила падишаха зібратися — він дуже уважно грав. Ця партія тривала довго.
Коли Султан Хасекі відчула, що падишах явно налаштований на перемогу, то дозволила себе обіграти. Радісний падишах поставив мат — «принц» попрощався і пішов до свого намету.
Султан Хасекі переодяглася в жіночий одяг, привела себе до ладу і в супроводі візира попрямувала до падишаха. Візир оголосив, що це подарунок від «принца».
Падишах поринув у задоволення. Всю ніч вони провели у солодких розмовах. Так тривало кілька днів. Володар не міг насититися наложницею і нікуди її від себе не відпускав.
Нарешті на третій день падишах згадав про «принца». Він усвідомив, що давно його не бачив, і попросив дізнатися, як у того справи. Візир повідомив, що «принц» два дні хворіє, тож нікуди не виходить, але сьогодні йому трохи краще.
Коли падишах сидів і роздумував, що йому відправити, до володаря підійшов лала:
— Мій пане, маєте попросити у принца вибачення. Ви вчинили жорстоко. Якщо пригадуєте, принц повернув вашого арабського скакуна наступного дня. А ви тримаєте наложницю вже три дні. Очевидно, що причиною хвороби принца є любов до цієї дівчини. Вона ж не служниця, а його наложниця.
Падишах зрозумів, що він вийшов за межі пристойності, й подякував лала.
— Ти маєш рацію, так і мусить бути. Передай принцові від мене привіт, — сказав він і відправив наложницю разом із лала.
10. Розставання і зустріч
Наступного ранку «принц» з’явився перед очима падишаха. Вони довго розмовляли, коли раптом володар сказав:
— Повеселімося трохи.
На що принц відповів:
— Як накажете, мій пане.
Відразу принесли шахи, і падишах спитав:
— Скажи, мій принце, на що ми граємо.
Гість відповів:
— Милостивий пане, до цього дня я призначав парі. Цього разу кажіть ви.
У цей момент лала здогадався про задум володаря і знову втрутився, щоб допомогти Султан Хасекі:
— Падишах може дуже багато попросити. Принц має і цього разу призначити ставку.
Гість швидко промовив:
— Мій падишаху, я пропоную твій перстень із печаткою проти моєї кобили.
Вони почали грати на цих умовах. Після довгих битв «принц» поставив падишахові мат. Падишах взяв із рук візира печатку і віддав її гостю. Той поцілував перстень, приклав його до чола і вклонився. Вони знову поринули у дружню бесіду і приємно провели час.
Вже глибокої ночі «принц» підвівся, поцілував руку падишаху і сказав:
— Мій пане, мені було дуже приємно і цікаво проводити з тобою час, але пора попрощатися. Вчора я отримав звістку від свого батька-падишаха — він просить мене негайно повернутися додому. Тому мушу цієї ночі згорнути свій табір і вирушити в дорогу. Щасливо вам залишатись, мій пане. Дай вам Бог довге та щасливе життя.
Попрощавшись, гість попрямував до себе в намет.
Султан Хасекі зібрала свої речі: золоті чаші, хустку зі срібних з позолотою ниток, перстень з печаткою. Опівночі вони зібрали всі намети і залишили це місце. Поїхали до палацу.
Через дев’ять місяців Султан Хасекі народила сина — шехзаде.
Ще через три місяці на світ з’явилося лоша. Жеребець був як дві краплі води схожий на арабського скакуна, на якому їздив падишах.
Оскільки падишах довгі роки провів на війні, Султан Хасекі управляла державою. Вона правила чесно, не порушуючи Божих законів. Все населення жило заможно, ніхто не був скривджений. У країні було все гаразд. Ніхто навіть не помітив, що падишах відсутній.
Шехзаде ріс із кожним днем. Настав час віддати його до школи. Найкращі вчителі почали навчати його наук і мистецтв. Хлопчик був надзвичайно талановитий. Він також вдався на зріст, був дуже гарний і незрівнянно привабливий. Усі, хто дивився на шехзаде, захоплювалися і милувалися ним. Усі казали:
— Тільки б не зурочити. Це благословенна дитина, — і молилися за його здоров’я.
Слава про шехзаде поширювалася у всьому світі.
Коли хлопцеві виповнилося вісім років, прийшла радісна звістка — війна закінчена. Падишах переміг джинів****. Врешті володар повернувся із завойованим багатством і великим здобутком.
Вісники, які принесли цю новину, привітали Султан Хасекі з приїздом чоловіка і повідомили, що він — живий і здоровий — у столиці.
На радощах дружина падишаха обсипала вісників подарунками. Вся країна тріумфувала. Люди від багатія до жебрака святкували перемогу.
Султан Хасекі наповнила золотом гаманець, що його дав перед від’їздом падишах, і запечатала його печаткою. Вбрала сина, дала йому в праву руку перстень падишаха, а на ліву пов’язала хустку.
Спорядила у срібну збрую жеребчика, народженого від арабського скакуна, і посадила на нього сина.
Султан Хасекі відправила шехзаде до падишаха в оточенні слуг і знаті.
Володар здалеку помітив процесію і почав розпитувати, хто цей хлопчик.
Візир сказав:
— Це ваш чудовий син, наш шехзаде! Дай йому Боже щастя!
Падишах вкрай здивувався. Він розгнівався і почав гримати на візира:
— З якого лиха у мене дитина?!
Саме в цей час до них наблизилися ті, що зустрічали переможців. Шехзаде спустився з коня, підійшов до падишаха, поцілував край його одежі й уклонився.
Коли він цілував йому руку, падишах помітив на дитячому пальці перстень з печаткою, а також упізнав свою хустку. Тоді він згадав свою розмову з дружиною — й одразу зрозумів, що це все правда.
Володар завмер від подиву. Він не міг більше злитися і всміхнувся до сина. Обійняв його і розплакався.
Трохи збліднувши, падишах поставив хлопчика праворуч від себе. Він ніяк не міг відвести очей від печатки та хустки, до кінця не усвідомлюючи все, що відбувалося.
Коли володар зайшов до палацу, на нього чекали придворні, чиновники, ходжі, кадії, богослови та муфтії. Вони вітали падишаха з поверненням і бажали його синові здоров’я та щастя.
На радощах падишах обсипав їх подарунками, а сам усе не міг надивитися на свого сина. Шехзаде був такий розумний, гарний, так добре вбраний, такою приємною була його мова. Батько не хотів відпускати хлопця від себе.
З настанням вечора падишах зайшов у гарем і застав там Султан Хасекі. Він спитав, як у неї справи. Дружина вклонилася і сказала:
— Мій пане, я зробила все, як ви наказували. Ось вам запечатаний гаманець із золотом. Я народила вам сина. У стайні стоїть лоша, народжене моєю кобилою від вашого арабського скакуна.
Взявши з її рук гаманець із золотом, печатку та хустку зі срібних із позолотою ниток, падишах усе згадав і переконався, що все, що сталося, — правда.
Він був неймовірно задоволений і висловив своє захоплення розумом та мудрістю дружини.
За жарт, який дружина учинила над ним, падишах прозвав її Султан Хюррем. Він поцілував її в очі й обсипав подарунками. Все життя він упадав за нею і висловлював їй прихильність.
Султан Хюррем* – «принц-насмішник чи королева-насмішниця» (залежно від статі). Членів родини падишахів називали султанами, незважаючи на те, були вони синами, племінниками, внуками чи дружинами.
Вілаєт** – область для керування. Коли сини падишаха підростають до віку, що можуть сидіти верхи, кожному шехзаде дається область і гурт опікунів, щоби принц учився керувати територіями.
Джин і-Маджин *** – назва казкового краю, населеного джинами і магами. Походить від персько-арабської назви Китаю – Чінмачін. У Середземному морі слово набуло нової міфології, стало асоціюватися з ворожими країнами Європи, яка, як відомо, населена чаклунами і джинами.
джини **** – через схожість звуків генуезців (дженовезе) в середньовічному Криму скорочено звали «джинами». З часом прізвисько злилося з уявою про духів-джинів. Зокрема їм приписували появу «магічних» речей у Криму – таких як печерні міста, вириті змієм, скелі-скульптури, малюнки на стінах печер, чаклунські надписи, чарівні персні і т.п.
ДЛЯ ДОВІДКИ:
СУЛТАН ХАСЕКІ
Кримська народна казка
Ч. 1. Султан Хасекі (незрівняна принцеса)
Ч. 2. Султан Хюррем (королева-насмішниця)
Кримський фольклор – сукупність казок і пісень кримських татар, караїмів, кримчаків (три корінні народи), урумів, румеїв (кримські греки, депортовані московітами на Азов в 1778 році), кримів (кримські цигани), вірменокипчаків та кількох інших історичних народів Криму.
Для казок Криму характерне переплетіння героїчного, ліричного і фантастичного. Від питомої ваги кожного елемента, а також форми, залежить і жанр.
Кримські казки існують у коротких і розлогих версіях, тому що перші надаються для стислого спілкування, другі ж – щоби зайняти увагу тривалий час, наприклад довгої подорожі. Дитячі та дорослі версії одного сюжету також помітно відрізняються.
Історія про «Незрівняну принцесу», Султан Хасекі, зустрічається в караїмських письмових повістях (меджума), кримчацьких письмових збірках (джонка), а також у казках кримських татар (масалар).
Вірогідно, що в основі сюжету лежить історія жінки, відомої на Заході як «Роксолана» — на це вказують, зокрема, обидва прізвиська героїні казки: перше з них згодом перетворилося на офіційний титул, друге залишилось в історії як особисте придворне ім’я.
Образ кмітливої, життєрадісної, дуже розумної і водночас вкрай ризикової жінки (як би тепер сказали, на межі високоінтелектуального соціопата) Султан Хасекі сильно відрізняється від образу бідної, замученої, засмученої, готової до героїчного протистояння Роксолани західних, українських і російських літературних творів.
Легенди про веселу кмітливу наречену (а потім дружину), що сама себе зробила царицею, були популярні ще на давньому сході, починаючи з Семіраміди.
Ймовірно, казки про Султан Хасекі занесли в Крим меддахи – професійні казкарі з Туреччини, бо в них збережено риси й деталі османського життя. Підхоплені кримськими казкарями (масалджи) і записані, кодифіковані, відредаговані в рукописних збірках кримчаків та караїмів.
Пропонований текст – “доросла” версія, скорочена для публікації, позбавлена передусім повторів і посилень думки різними виразами, незвичними для західного читача. Скорочення не стосуються сюжету, також збережено особливості стилю.
30.12.2023