А чи годен я одну скибу нашої землі привернути до сонця,
блискучу як нитку шовкову, чи годен другі борозни класти коло
першої і над ними посіяти спів нашого народа і єго міцні руки
покласти коло дороги,
аби-м йшли і як перед хрестами голови наші
хилили і аби-м відти приносили силу?!*
Василь Стефаник
(закінчення, початок див. тут)
5. «Те місто стоїть посеред сїл, як скостенїле село, як падлина вонюче, як сьмїтник цїлого повіту»
Не секрет, що Стефаниковий світ – рустикальний, не урбанізований. Відношення нашого класика до міста – амбівалентне. Адже саме міста Галичині у своїх творах він наділяє негативним сенсом місць, які «відповідальні» у житті його героїв: по-перше, за військовий вербунок, по-друге, за те, що з міст починається і містами закінчується Одіссея скитальців на новий континент, зрештою, по-третє, у містах завжди відбуваються події політичного характеру, адже тут завжди присутня влада (і Габсбурзька монархія), уособлені соціальною і етнічною стратифікацією своїх мультикультурних підданців. Тож, вочевидь, Стефаник у своїх текстах – антиурбаніст, хоча, погодьмося, що якийсь час він повною мірою користувався благами міської цивілізації, особливо бувши послом віденського парламенту. Показово, що почасти про цю рису письменника згодом написав його син: «Він глибоко переживав дії своїх герої і зливався з ними до того ступеня, що писав не про них, а про себе. В цьому допомагали йому і його селянське походження, і його селянська психіка, якої не встиг і не зміг вимазати з його твердої індивідуальности майже двадцятилітній побут по містах і містечках (письмівка моя. – І. М.)»¹.
Переконаний, що Стефаникове справжнє знайомство з містом розпочалося не у Чернівцях, Снятині, Коломиї чи Дрогобичі, а у Кракові², де він, як сам зізнавався, «виробив собі вже відповідне оточення»³, а за якийсь час, як згадував Богдан Лепкий, виправдовувався: «– Щось мене таки до того Кракова тягне»⁴.
З одного боку, у своїх листах 1890-х рр. письменник твердить, що саме у цьому польському місті «спочатку пригнітала мене возня великого міста і відбирала мені всяку енергію, але тепер вже уходив-єм ся. По решті се доля кождого, що над’їде з тихого села у в[елике] місто. Сів-єм до роботи і тягну, доки не кину»⁵. З другого боку, він зауважує й таке про Краків, екстраполюючись на решту міст: «Казав-єм Вам: мені, знаєте, місто ніколи не подобалося і тепер ні. […] Не люблю, що збудували собі шпиталі, аби там зложити все хоре тіло, не люблю арештів, що там складають все проступне тіло. Великі магазини, склади, театри і партії... Добрі мої, я не люблю міста, бо воно завигідне, замашинне»⁶.
Оскільки Стефаник був дитиною свого часу, йому не були чужими погляди, популярні в середовищі українців на Галичині, зокрема їхнє фактичне несприйняття міста. Власне як підліток він дав дуже характерну оцінку селу і містові, про що згадував у 1897 р. в одному зі своїх листів:
«А раз там дуже велике винайдення зробив – “Порівняння села з містом”, задача в V клясі. Так випрацьовую: у селі є моя мама, а в місті нема, у селі є верби, а в місті нема, у селі чути голоси малих хлопчиків і дівчаток, а в місті не чути і т. д. Віддаю “зешит”, а в тиждень дістаю недостаточну клясу (незадовільну оцінку, – І. М.). – Та хіба неправда написана? – питаю учителя. – Правда, але твоя, а так не пишеться. – А за мою правду нема кляси? – Нема! – Обійдеться»⁷.
І хоча знайомство Стефаника з містом як чимось «чужим» відбувається ще у дитинстві, передусім через навчання спочатку в гімназії у Коломиї, а потім у Дрогобичі, навіть у дорослому віці він не був надто прихильним до міста як осереддя культури «інших своїх», навіть після років, що їх провів у Кракові чи Відні. Адже про переважання «чужих» у містах регіону свідчила й тогочасна статистика: Коломия – 34,188 осіб із домінуванням євреїв (48,4%) і поляків (28,1%). У Дрогобичі з населенням 19,432 осіб переважали євреї (44,7%), але на другому місці були українці (29,2%). Лише Снятин із населенням 11,5 тис. мав невеличку перевагу щодо українців – 42,6%⁸. Цього не скажеш про Львів (на 1910 р. – 206,113 осіб, з них 105,469 римо-католиків) чи Чернівці (на 1910 р. – 87,128 осіб, з них 28,673 юдеїв та 23,474 римо-католиків)⁹.
Для нашого класика міста його хронотопу (передусім на Галичині) були, найімовірніше, контрапунктами етнічного бізнесу в мультикультурному ландшафті, а не осередками культури (і цивілізації). Для прикладу, якщо братимемо кілька відомих Стефаникових творів, побачимо, що тут місто – це місце можливостей і/або визиску та розваг – узяти б хоча збірку новел Дорога:
«По трьох лїтах вигонив їх у місто на ярмарок» (Дорога, с. 9 [«Давнина»]);
«А в недїлю і сьвята йшов з товариством до шинку. Ті шинки стояли за містом, між селом, а містом. Хто не мав уже примістя в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в містї робити, то вертав ся також сюди. Бо то не було анї село, анї місто» (Дорога, с. 29 [«Палїй»]);
«Він такий маленький панок у такім маленькім містї, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сїл, як скостенїле село, як падлина вонюче, як сьмітник цїлого повіту. У торгові днї воно оживає, малює ся селами і веселе. На ринку стоїть комедиянська буда; […] А перед будою стоять сїльські люде у всїляких строях і дивлять ся. […] Сьміх, гамір, сльози зо сьміху. […] А сьміху на ринку стілько, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях з крісел зіскакують. Увесь сьміх із сїл прийшов на ринок» (Дорога, с. 84 [«Такий панок»]).
Одночасно Стефаникове місто – місце втрати рідних, місце-лябіринт, місце самости з ознаками інфернальності, як-от у образку «Стратив ся» з першої збірки Сина книжечка: «Колїя добігала до великого міста. Виходив з людьми. На улици лишив ся сам. Мури, мури, а межи мурами дороги, а дорогами тисячі сьвітил в один шнур понасилювані. Сьвітло у пітьмі потапало, дрожало. Ось, ось впаде, і чорне пекло зробить ся». (Сина книжечка, с. 25–26 [«Стратив ся»]). У цьому ж творі батько жертви бажає постійно бути у місті як прохач: «Торби най пошиє та підемо просючи межи люди у то місто, що Николаєва могила у нїм буде» (Там само, с. 24).
Однак – вихід із міста як приклад обміну між селом і містом вже точно є. Згадати б образок «З міста йдучи» – вже з іншого видання:
«– От якос ми добили си до села. Рот ба сеї, ба тої – балу та балу, а ноги сараки йдут. А ви завтра де йдете?» (Камінний хрест, с. 50 [«З міста йдучи»]).
У цьому, здається, була своя логіка, адже Стефаникове розуміння міста «вписується» у загальну парадигму тогочасних цінностей українства.
Найперше варто зауважити, що в архітектоніці етносоціальних суперечностей і конфліктів на Галичині Стефаникової доби поруч із битвою за землю на одному щаблі постав інший епіцентр протистояння – місто. А що в умовах гострої нестачі дефіцитних ресурсів та міжетнічної напруги в поліетнічному аграрно-індустріальному суспільстві місто виступало своєрідним анклавом «іншості», то його етнічна більшість асоціювала з політичними і культурними впливами «чужих».
Саме тому для багатьох сучасників-українців міста Галичини були своєрідними бастіонами, які, по-перше, треба було здобувати за допомогою інтеґрації/конкуренції в економічній сфері і, по-друге, здійснити перенесення власного етнічного бізнесу з міських околиць у центральні частини міст. На це етнічні лідери українців ще в 1880-х рр. зауважували: «Як і всюди, так і в нас … почалася недоля руська. Міщан руських майже всюди витіснили чужинці з середини міста і головних вулиць на далекі передмістя і бічні вулички ... Русини-міщани в свойому місті залишилися без хати»¹⁰. Аналогічними були повідомлення львівської преси кінця 1900-х рр.: «руське міщанство Східної Галичини витиснуте нелюдським ставленням поляків і безправ’ям на околиці міст і в передмістя. З’являтися русинам в окремих міських центрах було небезпечно для життя і здоров’я не лише вночі, а й удень»¹¹.
Каталізатором етносоціального протиборства за галицькі міста стало взаємне перетинання етнічного й економічного компонентів. Причини цього – етносоціальна, психологічна дистанція між містянами і селянами, а також слабкість індустріального сектора економіки пізньогабсбурзької Галичини. Безсумнівно, що домінантну тенденцію в етнополітичній поведінці українців і надалі визначав світ українського села з традиційно-патріархальним світоглядом, однак на зміну захистові в «рідному» селі в «чуже» місто почали «виходити» фіґуранти етногрупових інтересів українців – політичні партії. Безпосередні заяви їхніх лідерів стали віддзеркаленням модерної шкали суспільних цінностей.
Наприклад, обґрунтовуючи «міську політику», політичні актори етнічної більшості реґіону висували завдання створення насамперед нових робочих місць і розв’язання таким способом проблеми безробіття сільського пролетаріату. Осередками етнонаціонального культурного й політичного життя мали стати майстерні дрібнотоварних виробників, крамниці, торговельні спілки. Вже «жовтнева» 1890 р. програма Русько-української радикальної партії (РУРП) передбачала: «Для виобразування народа … єсьмо за закладанєм і удержуванєм громадських спілок промислових і торговельних»¹². Речники національно-демократичного сеґмента у програмі Народної Ради 1892 р. заявляли: «Хочемо всіми законними средствами двигати наш руський нарід з упадку економічного … в напрямах … піднесення рільництва і промислу з особливим узгляднєнєм інтересів нашого селянства і міщанства та взагалі робітничих верств народу…»¹³. Схожі наголоси спостерігалися під час «консолідаційного» з’їзду москвофілів, народовців та радикалів («З’їзд мужів довір’я») у Львові 19 березня 1894 р. На ньому політичні актори українців одноголосно ухвалили перший пункт резолюції, в якому говорилося: «Стоячи на ґрунті конституції, будемо домагатися запровадження в життя ґарантованих нам конституційних прав, а головну увагу звертаємо на потреби нашого селянства і міщанства»¹⁴. Знову ж таки «груднева» («Народна програма») 1899 р. програма УНДП проголошувала стратегію на здобуття українцями землі, засобів праці на ній, а також розвиток етнічного промислу й торгівлі¹⁵. Симптоматично, що у відозві Народної ради із закликом об’єднуватися довкола УНДП українські міщани перебували на одному щаблі з інтелігенцією та селянами¹⁶.
Очевидно, що тогочасним українським політикам ішлося в першу чергу про потреби українського села, а вже потім – міста. Така позиція роз’єднаних українських політичних фіґур спричинилася певною мірою й до того, що вже наприкінці ХІХ ст. поширеною стала думка, що український селянин «непотрібний місту» (Юліян Бачинський)¹⁷. А що ще на початку ХХ ст. українські радикали закидали соціал-демократії шаблонне трактування праці селян на рівні із міськими робітниками, без огляду на її особливість, то частина членів Української соціал-демократичної партії вимагала від своїх лідерів ухвалення окремої аграрної програми.
Соціальні й економічні права українців, «промислових і рільничих робітників», а отже й міських працівників, мала б забезпечити оновлена програма РУРП, опублікована 5 січня 1905 р. До того серед радикалів точилася внутрішньопартійна дискусія стосовно зміцнення статусу селянства в ширшій концепції соціально-економічного розвитку українців. У баченні радикалів, які твердили про економічну слабкість незначної кількості розпорошеної національної буржуазії і майже відсутню страту міщан-українців, справа опанування міст була якщо не останньою, то зовсім не завданням загальнонаціональної ваги. А тому домінуючий погляд на економічну сферу тогочасного українського суспільства, на нашу думку, відображала позиція дописувача «Нового громадського голосу», який стверджував: «У нас, у Русинів в Галичині, можна сказати, існує тілько одна спільна кляса, т. є. селяни – хлопи і робітники рільні, яких інтереси і потреби є ті ж самі, що й усіх селян, бо вправі усі хлопи мають троха землі і майже усі хлопи ходять на заробки, так що можна сказати, що є тілько одна спільна кляса хлопів-селян»¹⁸.
Такі оцінки (від) присутніх в українському соціумі соціальних страт, де перше місце резервувалося за селянами, останні ж відводилися робітникам і міщанству, відображає, сказати б, дві сторони однієї медалі. З одного боку, усвідомлення реалій етносоціального розвитку групи, з другого – рефлексії старого мислення, традиціоналістської шкали суспільних цінностей. Водночас сам факт імовірного залучення до соціальних сил, у лоні яких нуртували етнонаціональні ідеали, міщан і робітників – усвідомлення перспективи, в якій власне «я» в подальшому формуватиметься не лише в соціокультурному світі українського, майже самодостатнього моноетнічного села, але й поліетнічного міста. Однак незважаючи на початок участі в боротьбі за домінування в містах українців, ті з них, які не витримували конкуренції на селі й намагалися інтеґруватися в міське виробництво чи сферу послуг, не могли реалізувати своїх намірів почасти тому, що ринок праці формувався головним чином єврейськими і польськими роботодавцями. Адже йшлося про здобуття переваги в тому епіцентрі, який символізував перспективу економічної й соціальної модернізації. І додаймо ще таке: в умовах економічно відсталого реґіону, яким була тодішня Галичина, модернізаційний модуль конфлікту був означений, по-перше, спробами євреїв і поляків зберегти економічну перевагу в містах та, по-друге, зусиллями місцевої етнічної більшості, спрямованими на зміну їхньої соціальної структури, подолання її неструктурованості. Тому можливість зміни позицій в тодішньому етнокультурному поділі праці з боку українців спонукала євреїв і поляків до захисту їхнього етнічного бізнесу. Про специфіку цього виміру міжетнічної взаємодії лише почасти прочитаємо у Стефаника.
Стефаник ніколи не був ворогом міста, однак так і не став його великим симпатиком. Найкраще це добачив Лесь Гринюк: «Стефаник родив ся на селї, виховував ся, правда, по містах у школї, але панський сьвіт не з’умів єго ід собі, не потрафив обмотати єго так, як богато иньших мужицьких синів»¹⁹.
Якими ж могли б бути поодинокі висновки і/або пропозиції щодо розуміння габсбурзького міту власне Василя Стефаника? Чи можливо тлумачити його творчість ще й як приклад літературного мітотворення – з його особливим наголосом на причетности до галереї авторів, у творчості яких габсбурзький міт є домінуючим і більш промовистішим, аніж у нашого класика? Поза сумнівом, більше знайдемо ув Івана Франка, адже, навіть формально, Каменяр написав значно більше, а його тексти немовби змагаються з австрійськістю, віденством і Габсбурґами тощо. Однак мова про Стефаника, топоси його творів, їх архітектоніку з-під якої не завжди можна угледіти саме габсбурзький міт і/або його авторське заперечення. Не буде відкриттям стверджувати, що Стефаниковий політичний родовід закорінений у політичній системі Габсбурзької монархії, з усіма її плюсами і мінусами, національним знеособленням підданців перед мітом цісаря і т. д. Одначе Стефаниковий світ, як і світ його героїв, особливо до жовтня-листопада 1918 р., a priori перебуває у системі координат міжетнічної взаємодії, а відтак – і найперше – міжетнічного конфлікту. Відтак точки у цій системі «чужих» координат (політика, етнічні спільноти, військо, еміґрація, місто) є доказами парадоксу – наявності при фактичній відсутности того явища, що його Клавдіо Маґріс розуміє як вигаданий ним же «габсбурзький міт».
Чи зростає знаний нам Стефаник на ґрунті українсько-єврейського етносоціального конфлікту, зокрема повсякденного антисемітизму, репрезентованого, між іншим, політичними фігурами – українськими галицькими радикалами і соціалістами, однозначної відповіді не буде. Тут Стефаникові припадає роль стороннього, почасти пасивного, спостерігача, а відтак – ретранслятора діалектики взаємин українців і євреїв у своїх текстах. Чи був Стефаник анти-політиком, відповідь така ж, позаяк саме політика винесла його щабель публічної громадської праці в умовах усталеної, хоча недосконалої, політичної системи Габсбурґів. Саме тому для нього цісар ніколи не ставав таким собі «супергероєм», як, скажімо, для Й. Рота, Ю. Віттліна чи С. Вінценза. Правда, для двох останніх австрійський імператор – фігура більше нейтральна, ніж з певною позитивною програмою. Тому-то для Стефаника цісар як найбільша фігура габсбурзького міту був історичною неминучістю, певною мірою декорацією і синонімом політичної системи, з якою треба було навчитися співіснувати у театрі тіней етнонаціональної політики Габсбурґів на Галичині, головними подієвцями якого, зрозуміло, були поляки. Це було непросто, а й просто неможливо серед «галицьких» – злиднів, виборів, вербунків, ґаліціанерів, разом із утікачами з рідної землі у пошуку свого Ельдорадо.
Тому облишмо речі методологічного й термінологічного порядків, чи варто одягати класиків галицько-української літератури з обширу Габсбурзької монархії у невластиві їм шати проавстрійськости. Краще запитаймо себе, чи задовольняє нас зачинення наших класиків у, сказати б, професійних геттах літературознавства і, почасти, історії літератури? Можливо, саме сучасні студії можуть повною мірою запропонувати нове інтерпретаційне поле щодо вивчення спадщини етнічних політичних акторів, зокрема й творців міжетнічної взаємодії – репрезентантів красного письменства – дозволивши їм вийти у широкий світ?
Травень 2023 р.
Іван Монолатій – доктор політичних наук, професор, лавреат літературної премії ім. Василя Стефаника 2021 р., співавтор положення про Щорічну академічну нагороду імені Василя Стефаника (2023), член НСПУ.
_______________________
* Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи. Київ: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1954, с. 234 (263. До М. Шухевича. 1 липня 1901 р., Піщани).
¹ Юрій Кленовий. Моїм синам, моїм приятелям. Статті й есеї. Едмонтон – Торонто: Слово, 1981, с. 55.
² Див.: «Із землі зродженому творцеві…» Спомини Станислава Пшибишевського про Василя Стефаника. Василь Стефаник в європейській пресі 1899–1936 рр. Антологія. Львів: НАН України, ЛННБ України ім. В. Стефаника, НДІ пресознавства, 2021, с. 197–198.
³ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи, с. 28 (7. До Л. В. Бачинського. Грудень 1896 р., Краків).
⁴ Богдан Лепкий. Три портрети. Франко – Стефаник – Оркан, с. 112.
⁵ Василь Стефаник. Повне зібрання творів. В трьох томах. Том третій. Листи, с. 83 (67. До О. К. Гаморак. Грудень 1896 р., Краків).
⁶ Там само, с. 169, 170 (159. До О. Ю. Кобилянської. 13 лютого 1899 р., Краків).
⁷ Юрій Гаморак. Василь Стефаник (Спроба біографії), У: Василь Стефаник. Твори. За редакцією Ю. Гаморака. Друге видання. Реґенсбурґ: Видавнича спілка «Українське слово», 1948, с. ХІІ.
⁸ Іван Монолатій. Разом, але майже окремо…, с. 446, табл. 27 (Етнічний склад міського населення Східної Галичини на початку ХХ ст.).
⁹ Там само, с. 122, табл. 8 (Населення м. Львова в 1880–1910 рр.); с. 123, табл. 9 (Населення м. Чернівців у 1880–1910 рр.).
¹⁰ Недоля руська. Руская рада. 1881. 18 січня, с. 4.
¹¹ Наше мѣщанство. Голосъ народа. 1909. 18 (31) грудня, с. 2–3.
¹² Історія українських політичних партій: Хрестоматія-посібник. Кінець ХІХ ст. – 1917 р. Ч. 1. Упор. Б. І. Корольов, І. С. Михальський. Київ: В-во Європейського університету, 2003, с. 17.
¹³ Кость Левицький. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів. Львів: Накладом власним з друкарні оо. Василіян у Жовкві, 1926, с. 260.
¹⁴ Там само, с. 271; Tomczyk R. Radykałowie i socjaldemokraci. Miejsce i rola lewicy w ukraińskim obozie narodowym w Galicji 1890–1914. Szczecin: ZAPOL, 2007, s. 112.
¹⁵ Народна проґрама. Діло. 1899. 16 (28) грудня, c. 1.
¹⁶ Водозва. Братя Русины! Діло. 1900. 19 (31) січня, c. 1.
¹⁷ Ігор Бегей. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. Київ: Основні цінності, 2001, с. 121.
¹⁸ До наших читачів і прихильників. Новий громадський голос. 1905. 2 лютого, с. 1–2.
¹⁹ Лесь Гринюк. Про Василя Стефаника. Василь Стефаник в європейській пресі 1899–1936 рр. Антологія, с. 75.
21.05.2023