Що спільного у віри та мистецтва? Зосередженість навколо творення. Релігія – це ритуалізований переказ історії одного масштабного сотворіння. І ця розповідь породила у людини основи вдячності, причому адресної. Цю вдячність звуть вірою. Мабуть, вірування – єдина можливість висловити подяку за появу Всього і надію на його неприпинення, тривалість, на можливість нескінченності і навіть всюдисутності. І на нашу причетність, невипадковість і потрібність: ми віримо, що завдяки людині світ є не лише красивою динамічною картинкою, а переживає невпинне осмислення.
І якщо всьому живому прийде русскій гаплик, то віра, як капітан корабля, зійде останньою.
Що відмінного у мистецтва й віри? Якщо релігія описує порядок минулих дій і підпорядковує все майбутнє Задуму, то мистецька творчість впорядковує задуми і підпорядковує все діям. Але те й те здатне поглинути цілковито, створювати стани одержимості або осяянності, коли ти відв’язаний від решти бажань, бо тіло боїться висунутись із заднього плану зі своїм мілководдям потреб.
Релігія і мистецтво підпирали одне одного всю дорогу, і в той же час попирали, розвінчували і увінчували, оспорювали і надихали, дули одне одному в спину і дихали в лице. Але об'єднали зусилля у відображенні невидимого світу. Навіть розвиток філософії у значній мірі завжди був діалогом мистецтва й релігії.
Тож не дивно, що у 19 столітті, коли міжлюдські відносини зазнали сплощення, тобто прийшли до ідеї рівності і взялись скасовувати рабство, кріпацтво і вседозволеність, а воцерковленість потрохи почала піддаватись гуманним, тобто гуманітарним реформам, мистецтво теж намагалось урівнятись з релігією. Принаймні з’являлись гучні спроби оголосити новою релігією саме його. Бо творчість є молитвою.
І навіть тепер, коли вірування набуло легкої мандрівної портативності, мистецтво, як би воно не розгулялось, де би не опинилось і в який спосіб би не займалось пересотворенням світу, все одно час від часу звертається чи повертається до релігійних основ, аби звірити враження і попуститись. Десь так, як самостійні підлітки періодично розбігаються по хатах батьків, щоб помитись, віддихатись, по-сімейному перекусити і по-дитячому відіспатись. Але з відкритими очима: мистецтво не дуже-то вміє їх закривати. Бо ж уособлює відкриття. Тому, не проморгуючи, випереджає історію.
І ось тепер це випередження чудово унаочнив багаторічний проект Яреми Стецика (горішня знимка) «Для Бога я створю найкраще». Його ідея – в тому, що кожен може намалювати щось для Бога: Він вже сотворив для нас найкраще, то тепер для Нього – ми. Мабуть, з надією, що наступний хід – знову Його, може щось покращить, бо нами надто багато напсовано.
Результат проекту зараз експонується у «Ваґабундо». Це майже 500 відібраних робіт у всіх видах живописної техніки від наїву та візіонерського бруталізму до майже іконостасної традиційності та з широким діапазоном відвертості художнього мовлення, замовчування та навіть художнього мовчання. Висока якість пов’язана з персоною натхненника: Ярема – це людина-госпел і харизматичний гепенінг. Випереджаючи час, він навіть дожив замолоду до «Пенсії» і загнав у неї не одну юність. Він придумує людині самозастосування. Йому цікаво. А нема у світі нічого продуктивнішого, ніж цікавість з її похідною – зацікавленістю.
Характерна для Яреми педагогічна неприскіпливість сповнена твердості. Його принциповість полягає швидше в принципотворенні: Бог творив і нам велів, світ не без добрих ідей. І взагалі, життя – це творчість, а у творчості не буває неправильних ходів, є хіба що невирішальні, які передують визначальним, так званим «правильним».
У цьому проекті він колективізує звертання до Бога, не порушуючи їх індивідуальної інтимності – а саме в цьому полягає і роль церкви. Ярема свого часу прийшов до неї не з «порожніми руками» і тепер навіть вона потрохи вчиться у нього позанормованості, спускаючись часом з вежі на землю.
В цю експозицію я ритуально додав би одну роботу з минулого – Новий Ангел авторства Пауля Клеє, одного з «завідувачів» Баухаусу. Це ангел, народжений Першою світовою, але ніби спеціально для цього проекту. Він посідає помітне місце у реліквієзнавстві через видатний текст, яким описав його Вальтер Беньямін, зазначивши, що в часи руйнувань мистецтво дивиться поглядом ангела історії, котрого відносить хвиля руйнувань. Тиснучи на крила з такою силою, що він не може їх стулити, вона жене ангела в майбутнє, розвернувши до історії задом. І буря ця є тим, що ми називаємо «прогрес». Стара історія помирає, народжується нова. Тому і ангел новий.
"Навий ангел". Робота Пауля Клеє. 1920 рік
І справді, війни є підмінованими закладками історії, які її розділяють. Можливості людства – теж. Після кожної великої війни змінюються правила життя, створюється нова розмітка часу. Вони є стрибками вниз, які потім винесуть вгору. Але на хвилях болю.
Беньямін придбав цього ангела і завжди мав біля себе. Навіть коли коїв самогубство у 1940, щоб не стати жертвою нацистів після відмови на в’їзд в Іспанію з окупованої Франції. Але своєю смертю врятував десятки євреїв, яким наступного дня дозволили емігрувати без віз. І щемкий меморіал його пам’яті там же, у прикордонному Портбоу, зроблено у вигляді тунельного спуску до моря зі скелі. Тунель увінчує прозора тупиковість: вихід перекрито велетенським склом внизу, за кілька метрів до блакитної мети, до виходу у відкритий світ. При певному збігові світлових обставин відвідувач може побачити контур людини в «дверному просвіті» – власне відображення у цій тонкій згладженій холодній смертельній безвиході, яку невидимо зображає скло.
Меморіал підписано цитатою Беньяміна: «Важче вшановувати пам’ять безвісних, ніж знаменитих. Течія історії освячена пам’ятю безіменних».
І якщо він був визнаним теоретиком комунікативної дії, то Ярема Стецик – її практик. На виставці у «Ваґабундо» я бачив, як приходять діти у трепетному пошуку своїх робіт. Це для них драматичний момент – попасти в експозицію, стати частиною великого. Ярема створює велике з маленьких імен. Імена починають рости. Тепер кожен з відображених ними ангелів є ангелом історії. І їх не розженеш російськими пушками, мов паркових ворон. Бо їхні крила – це механізм швидкого реагування у відповідь на прояви волі Божої. У людини їх заміняє мова. Хоча ангели теж не мовчать, просто діють пошепки. Слово «ангел» означає «вісник», що несе додаткове знання, гнозис. Не тому, що ангел знає своє, йому такого не закинеш. А тому, що він дуже добре знає наше, краще за нас. А якщо довго прислухатись до ангела, то він почне прислухатись до тебе.
Пауль Клеє теж помер у 1940-му. Його Angelus Novus – приклад того, як картина може стати відомою завдяки тексту. І мистецтво в цілому стало відомим завдяки священним текстам, на які воно рефлексувало своєю появою. Вважається, що до них мистецтва і не було. Мабуть, тому, що не було визначення. І недарма українська мова обрала слово, похідне від «майстер», «чемпіон» ітд. Російська ж в етимологічну основу «искусства» заклала «искус» – грішне похідне від «кусать». Це свідчить про підозріле ставлення до мистецтва російського православія. А до десятків тисяч поглинутих сьогоднішньою війною їхніх життів підозр у православія нема. Найточніше про беззмістовність народу говорить беззмістовність його смертей. Боюсь, що російських ангелів вітром історії зібрало в зграї і віднесло надовго й подалі.
29.03.2022