Поки не настала ніч

Кадзуо Ішіґуро. Ноктюрни. П’ять історій про музику та смеркання / Переклад Андрія Маслюха. Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. 216 с.

Лауреат Нобелівської премії з літератури Кадзуо Ішіґуро вважає своїм головним досягнення пісні, які він написав (про що часто говорить в інтерв’ю). Ішіґуро направду починав як поет-пісняр і час від часу повертається до написання пісенних текстів, пише переважно балади, які не стають популярними, але привертають увагу. Прозаїк, який не мав провалів у професійного читача і невдач у широкої аудиторії, вважає, що саме пісенній поезії завдячує своєму  успіху: в віршах, мовляв, він устиг зробити всі можливі помилки неофіта, відточив свій авторській лірично-відчужений стиль, позбувся бажання виносити на публіку автобіографічні переживання і впадати в афекти щодо цього. Ішіґуро знає, чим саме завдячує музиці, і чесно повертає борги при нагоді. «Ноктюрни» – саме така нагода.  

Збірник із п’яти оповідань, навіть так: цикл оповідань «Ноктюрни. П’ять історій про музику та смеркання» (Nocturnes: Five Stories of Music and Nightfall, 2009) писався тоді, коли зайшла у глухий кут робота над «Похованим велетнем». Роботу над романом Ішіґуро завершив написанням чи не єдиної своєї насправді хітової балади «The Summer We Crossed Europe in the Rain», а «розбавив» роман книжкою музичною – це стосується не так теми, як стилю і способу, книжкою наймузичнішою (якщо так можна сказати) в доробку літератора-нобеліанта, котрий завжди хотів лише писати і співати пісні. 

Лауреат Нобелівської премії з літератури Кадзуо Ішіґуро.

«Чи вмієте ви грати на скрипці? – Не знаю, ніколи не пробував». Бозна’ наскільки старий і наскільки несмішний дотеп. Але його доведеться згадати, читаючи «Ноктюрни», і не тільки тому, що цей жарт по суті є сюжетом одного з найсильніших тут оповідань. У цьому прозовому циклі важать дії потенційні, непроявлені, до кінця не завершені, і саме їхня недовтіленість, недоробленість провокує кризу. Коротше, як отримати нескінченні проблеми за те, що ти не зробив, хоча і подумував було почати робити.  «— Основне? — Так, основне. Жодних сумнівів. Ви маєте… потенціал». Тільки слід все ж зауважити, що слова, які я цитую, промовляє жінка, яка так свій талант і не зреалізувала, а тему цю провадить в «Ноктюрнах» винятково захоплива колекція соціально непривабливих невдах і фріків.

Вуличний музика-поляк зустрічає на площі Сан-Марко, що в Венеції, колись відомого американського музиканта. Він був улюбленим виконавцем його матусі. Кумир юності просить допомогти йому влаштувати нічний концерт для дружини.

 У кампусі на півдні Англії познайомилися і подружилися Реймонд, Емілі і Чарлі. Їх звела музика. Іще обидва хлопці любили Емілі, яка вийшла заміж за Чарлі. Багато років по тому Чарлі, що нині викладає англійську в Іспанії, візитує друзів. Ті на межі розлучення. Чарлі просить Рея побути з Емілі, щоби та подивилася на нікчемне життя самотнього друга і оцінила-зберегла їхній шлюб.

Гітарист проходить прослуховування в різні лондонські гурти. Безрезультатно. Тож на літо він подається працювати в сільську Англію до сестриного кафе. Серед відвідувачів – німецьке подружжя, музиканти. Випадкове знайомство готове перерости в щось більше.

Сесійний саксофоніст із Беверлі-Гіллз (що звучить як оксюморон) за порадою менеджера лягає на пів законну пластичну операцію. В сусідньому номері (бо це готель, а не клініка) відновлюється після операції колишня дружина відомого колись естрадного співака. Жінка запрошує чоловіка до себе – випити кави і послухати музику.

 На котрійсь із площ туристичної Італії саксофоніст із вуличного оркестру зустрічає свого колишнього колегу віолончеліста. Тібор нині пережив токсичний роман із старшою багатою американкою, винятковою експерткою з гри на віолончелі. Здається, чоловік воліє колишніх колег не впізнавати.     

Ноктюрни – музика, що виконувалася ввечері на відкритому повітрі; ноктюрн – це ліричний настрій смеркання, рефлексія і жаль за днем, що минув. Власне, настала ніч після залишків дня: всі п’ять оповідань збірника мають спільний художній час – ранню ніч. Смеркання забезпечує оповідання впізнаваною інтонацією: вони меланхолійні. Героїв Ішіґуро цікавлять суто невдачі і некрасивості. Кожен із них говорить, що не досяг успіху і не гарний, і знаєте, кожен в цей час кокетує і бреше (особливо та парочка, що відновлюється після пластики обличчя в розкішному готелі). Як одна з жіночок тутешніх перебирає коханців і дає одному з них ідеальне визначення: «Теж потворний, тільки не в той бік». Потворний у бік красивого, потворний у бік некрасивого – такий світ «Ноктюрнів».

Усі оповідання написані від першої особи, до нас говорять п’ятеро чоловіків, як це і буває в прозі Ішіґуро, вірити тут чоловікам не варто. Не лицемірство, а одержимість змушує сумніватися в кришталевій істинності їхніх історій, вони щиро брешуть собі, ми щиро їм віримо. Це таки одержимість, а не кривда. Вони всі тут так багато сміються, що стає незручно. Власне, вони сміються тоді, коли ніяковіють. «Співак-крунер», перше оповідання, наприклад. Тоні Ґарднер заходиться сміхом, коли його питають, чи не святкують вони з дружиною якусь річницю, чи не другий медовий місяць мають двадцять сім років після першого. Цей сміх юнак зі Східної Європи чув на платівках Тоні, котрими заслухувалася в депресивні епізоди його матуся. Ми ніц ще не знаємо про шлюб Тоні, але ніц хорошого – по всьому видно – і не дізнаємося. І точно так же – показово, несамовито, гучно, штучно – буде сміятися його уже колишня дружина Лінда (NB: в іншому оповіданні), прослуховуючи співи Тоні на дисках. Сміх виглядає неприродним, коли в компанії сміється тільки одна людина. Зазвичай сміх поєднує, люди стають ситуативними однодумцями. У «Ноктюрнах» багато і гучно сміються – і завжди сміється тільки одна людина, ніхто її сміх не підхоплює. От тільки чоловік і дружина засміються про щось те саме, але між ними буде три оповідання відстані. 

Меланхолія «Ноктюрнів» – вона поєднує трагічне світосприйняття з патетичним. Тому герої Ішіґуро – всуціль невдахи, бо саме програш забезпечує трагічному герою самотність, відчуження від загалу. Богам у цьому світі не самотньо, самотньо плазунам. А от щодо патетики, то одна з тем «Ноктюрнів» – витіснення з групи, до якої герой прагне (натякну: ще ніколи у Ішіґуро не було стільки героїв-емігрантів зі Східного блоку; ще треба пошукати таку тоненьку книжечку де було б стільки розлучень і розставань).

Починається і закінчується книжка в Італії, в туристичній Італії – уточню: тут всього забагато, людей, музики, емоцій, подій, спогадів, краси. Синдром Стендаля, так це звуть, правда? Коли впадають у шал від надлишку витворів мистецтва, правильно? От уявіть собі, що всі герої «Ноктюрнів» знаходяться у термінальній фазі синдрому Стендаля: вони уже не здатні розрізняти красу і потворність, мистецтво від кітчу, оригінал від глухої копії. Вийти з такого стану, вилікуватися, можна тільки у один спосіб. Треба усвідомити: Людина як мета. Музика як засіб. І не навпаки. Шалено іронічно, що на це спроможеться тільки одна людина – жінка (як то часто буває у Ішіґуро, жінкам одержимим краще вірити). Вона зветься віртуозом, вона віолончелістка, вона надихає і допомагає іншим музикантам стати кращими. І вона ніколи не грала, вона просто не вчилася грати на віолончелі, щоби не зіпсувати свою бездоганну техніку і не підважити свою геніальність. Без жартів, вона – віртуоз, от жодної іронії в цьому нема.

Не множити сутності – значить, пізнати суть. Бритва Оккама. (А хто сказав, що в високий сезон на п’яцо Сан-Марко не можна зустріти того Вільяма з Окками? Точно десь там сидить, неголений, слухає тему з «Хрещеного батька»!)

Між іншим, тему з «Хрещеного батька» будуть грати чи не в кожній оповідці «Ноктюрнів». Ба більше (і це страх як важливо): на всю книжку, насичену по вінця музикою, не прозвучить жодної(!) оригінальної композиції. Тільки кавери, завжди кавери. Часом нам натякнуть нібито компліментом виконавцю: «А ти цю пісню співаєш краще за Синатру». Часом перепросять:  «Ви, либонь, гадаєте, що чули вже цю пісню на будь-який можливий лад. Чудово, то послухайте в такім разі ще й нас». Один раз нас силоміць і без дозволу втягнуть в цю дивакувату гру. Молодому музиканту відмовляють в роботі, бо він грає оригінальні пісні і не грає каверів. Згодом він зустріне старше подружжя, що підтримає його: вони розкажуть, які класні у нього пісні і що вони матимуть колись за честь заспівати на них кавер. А от це уже іронія, зла до того ж – але вона спрямована на читача, а не на героїв «Ноктюрнів». Адже ми маємо ж нарешті помітити, що читаємо книжку про музику, в якій нема музики, що її уже хтось до вас не користав. Ми читаємо книжку, яку уже давно мали б прочитати в оригінальній версії (та і читали ж уже, либонь, то буде будь-який із романів Ішіґуро). 

Кавери сполучаються з головним посланням циклу: всі твори тут і самі «Ноктюрни» писані про кінець стосунків і початок нових. До речі, уже в першому оповідання розлучення так і описують, наче це не втратити, а відпустити рідну людину у нові стосунки. Відпустити у нові стосунки – це теж щось на кшталт каверу. Бачимо пару, яка вирішила розлучитися. Бачимо пару, де кожен зупинився за мить до адюльтеру, цього їхній шлюб не переживе, либонь. Бачимо жінку, яку покинув чоловік, що створив нову родину з коханкою. А от зріле подружжя, що свариться через якість готельного сніданку і не готове обговорити те, що  син їх цурається (і має на те підстави). Аж от таке: дружина телефонує з іншого міста чоловікові і повідомляє, що пішла від нього до свого давнього бойфренда, при чому уже деякий час тому, а він просто цього не помітив. О, і це все навіть не головні герої, а така собі масовка «Ноктюрнів». Дружні, любовні, еротичні стосунки в цьому світі підлягають чомусь, що в екологічній свідомості ми називаємо рециклінґом. Перелицювати дружиноньку і віддати комусь наступному в користування. І хоч не будеш ти ніколи Синатрою, а можеш втішатися, що звучиш не згірше за Синатру (бо принаймні ти поки що живий)… Чи тільки мені здається, що це звучить занадто цинічно? Але на те й Ішіґуро: він уміє цинічні речі робити такими красивими! Тими красивими, що на бік потворного.  

«Ноктюрни» – єдина книжка оповідань в доробку Ішіґуро. Є причина тому, що Ішіґуро оповідань не пише, навіть «Ноктюрни» – це не оповідання, а цикл оповідань, і кожен твір в цьому циклі – міні-роман формально, а не оповідання (ну, техніки бо оповідні тут саме романні). Пісні навчили його писати романи, – так він каже. З оповіданнями, здається, він опанував високе мистецтво робити кавери романів (і це комплімент, хай і дещо цинічний).