Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найлїпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як ґазди мочьили луфко в ротї. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.
— Доцю, ня, а подиви си, як воно вигльидає ?
— Ще чепірнате, таке як нечисане повісмо, ще пишіт.
І ґазда пхав олївце в рот і зачинав знов писати.
—Ануж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу, другий вечір, аж нї груди больи. Ану читай, шо я написав.
— Павло Лазиренко.
— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаєт?
— Хто вчений тай кождий.
І Павло почервонів з утїхи і оглядав карточку з усїх боків.
— Ануж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилив ся і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивила ся з печи і утихомиряла хлопцїв, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидїв старий Яків Яримів і з великим вдоволенєм дивив ся на оту науку. Врештї не міг видержати, аби не заговорити. Дві годинї глядїв із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
— Мой, ґазди, та лишіт трохи на завтра, таже груди вам потріскают.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
— Вішукав єм вам добро тай маєте минї подьикувати, а Доци маєте дарунок купити.
— Та хто вас на таке вгараїв?
— Біда мене на це нарадила.
— Яка біда?
— Викслї.
І старий Яків став розповідати вже сотний раз, як то було.
— Таже всї знаєте, шо-м на горівку не вєзав землю по банках, бо би нї Бог скарав. Але стара мене запхала.
— Як стара?
— Ви мой і молодї і вчьите си вижу письма тай нїчо не знаєте. Уходит з комори тай каже: мой, старий, таже муки нема лиш зо дві мисчинї в міху. А я подумав, подумав тай гай до міста писати си на сотку до заволїчкового банку.
— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: не стало хлїба межи дїти тай прошу, пане, вашої ласки тай божої позичити сотку.
— Ґрунт маєш?
— Є, пане, таже без ґрунту сегодни нїхто не даст.
— А стоїт на тобі ?
— На минї.
— Табула чиста?
— Гет все чисто.
— Довги маєш ?
— Та дес межи Жидами є не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хлїба межи дїти кину і Жидам рот заткаю.
— То принеси аркушок і анїстрат тай підеш на посїдзенє.
— Та коли прийти на то посїдзенє?
— Говори до мужика, тебе на посїдзенє не траба, лиш паперів.
— Вібачьийте менї, панї, бо я не порозумів а папері адї гезди. Тай вітьиг з пазухи тай подав. Там кажу дес є все, бо я то до купки все складаю, всї письма. Я, видите, тому не розумію нїчо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него тай каже: за тиждень прийди.
— Ходив я зо три рази, аж каже нарештї, шо є гроші хваленї.
— А вмієш, старий, писати?
— Ей, де пане! У школї мене не вчили, у воську не був єм тай-сми цалком слїпий.
— То мусиш підписувати си у нотаря.
— Я, прошу, покладу знак своєв руков, адї хрестик, а ви підпишіт...
— Не можна, каже, на вексльих хрестів класти...
— А я в гадках став. Це як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю тай того капітану мало шо минї лишит си.
— Звертїв я си по містї за ручителями тай надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по містї. Став я тай розказую за свою біду.
— Хлоп, каже, все дурний, гниє цїлу зиму тай би не навчив си навіть своє порекло на письмі покласти.
— А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівский, але слова добрі маєш, погадав єм собі тай побіг далї.
— Привів ручителїв, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринацїть левів обірвали.
— Несу я ті гроші до дому, а тот швец минї з голови не вілазит. Злодїй то злодїй, але слушні слова говорит. Адї рвут шкіру, здоймают як з вола. Сотку нїбис узьив, а до дому шо несеш?
На сім місци все Яків плював і тепер плюнув.
— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тїсно, шо раз тїсно.
— Поклав сми, гроші у скриню, а сам до Доцї. Ти, Доцько, дїда навчи підписати намено, най дїд панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волїю тобі плахтиночку купити...
— Тай навчила тайсте по селї перечули, тайсте з дїда насьміхали си. Але прийшло до крутого, треба викслї підписувати, а ви за дїдом до Доцї. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачьити.
— Та вже не мемо — відповідали ґазди — та маємо вам подьикувати тай Доци, наші навчительцї.
— Але маєте всї ї по дарункови принести.
— Таже певне...
Доцька сидїла на печи і дуже тїшила ся і мама її усьміхала ся.
=======================
[«Моє слово», с.36–38]
18.05.1905