У листопаді в Польщі висадився український артистичний десант. Сцени Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського і центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві приймали Перший перегляд (незалежних) українських театрів «Десант.UA!». Це були зразки критичного і політичного театру, до якого все частіше впродовж останніх років звертаються молоді театральні митці в Україні. Реалізатором проекту виступив Театральний інститут імені Збіґнєва Рашевського.
До участі запросили колективи з різних регіонів України, які представляють мистецькі форми від документального театру до аудіотуру і «треш-панк-пост-театру». Виняткову програму, в якій зустрілися проекти, що їх важко уявити разом в межах котрогось із українських фестивалів, розробили куратори перегляду Йоанна Віховська (польська драматургиня, театральна критикиня, яка тривалий час співпрацює з українським театральним середовищем) та Роза Саркісян (театральна режисерка з Харкова, віднедавна – головна режисерка Першого театру для дітей та юнацтва у Львові). Як зазначено у кураторському тексті: «Запрошені до участі в перегляді творці репрезентують критичну позицію стосовно даної реальності, в якій існують, але водночас щодо власної ролі – митця і громадянина, який живе і працює в охопленій війною країні, у сконфліктованому суспільстві. Питають про ефективність мистецької діяльності, демаскують недоліки традиційних сценічних засобів, бунтують проти домінуючої на українських сценах ілюзії, тестують такі способи артикуляції, які не будуть черговим удаваним діалогом з аудиторією, а знаряддям реальної комунікації, що закладає основу суб’єктивності творця і глядача. Важливою темою вистав, які вони створили, є власна позиція, сумніви, особиста відповідальність, закулісся їхньої праці».
Стартував перегляд із незалежного театрального проекту «Осінь на Плутоні» у постановці Сашка Брами, що був створений у Львові. Це вистава про старість, створена внаслідок спілкування з мешканцями львівського геріатричного пансіонату, з використанням реалістичних ляльок-прототипів, через які промовляють з аудіозапису голоси оповідачів. Творці вистави звертають увагу на маргіналізовану тему старості і матеріально-психологічних обставин, в яких живуть люди похилого віку в Україні. Суспільство, що пропагує ідеал здорового, молодого, продуктивного громадянина, воліє не помічати таких «незручних» членів спільноти, адже вони потребують більше, ніж самі можуть дати: піклування, ресурсів, медичних послуг і поблажливого ставлення. Молоді актори у виставі висловлюють власні рефлексії на тему старіння і підкреслюють, що долі представлених героїв можуть бути перспективою кожного з нас.
Перформативна лекція «Я їб*в ваш фестиваль, або Особливості національної джентрифікації» Post Play Театру з Києва складалася із фрагментів вистав і перформенсів його засновників: драматурга Дена Гуменного, драматургині Яни Гуменної, режисера і перформера Антона Романова, актриси і режисерки Галини Джикаєвої, дослідниці культури, соціологині, менеджерки Катерини Тягло та маніфесту, написаного Деном Гуменним. Через свої роботи митці представили власний досвід створення незалежного андеграундного театру, який був заснований на межі 2015-2016 рр. і анонсувався як критичний театр, що прагне звертатися до гостросоціальних тем. Лекція отримала неоднозначну реакцію, що було пов’язано, як на мене, із дещо дидактичним характером маніфесту та складним для сприйняття і розуміння, вакуумним способом подачі: перформери мало зважали на публіку, яка не володіла контекстом і не отримала векторів до тлумачення кількох перформенсів, що відбувалися паралельно.
Вперше на терені Польщі було представлено польсько-українську копродукцію «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду», що створена в межах проекту «Мапи страху / Мапи ідентичності» у 2016 році. Над проектом працювали режисерки Аґнєшка Блонська і Роза Саркісян та драматурги Йоанна Віховська і Дмитро Левицький. Про історію, пам’ять, театр, ідентичність, стосунки між двома державами і взаємні стереотипи у виставі висловлюються четверо українських перформерів з України і перформер з Польщі. Важливою у виставі є авторефлексія над громадянською позицією митця, роботу в системі театру та театральних системах і методологіях. Профануючи глобальні теми і приватні досвіди емансипації, само/українізації, патріотизму, декомунізації, а/політичності, команда проекту сміливо підважує ці поняття, щоб зрозуміти, чим вони є у теперішніх обставинах Польщі і України для окремого індивіда, який намагається здобути власний голос в офіційному патетичному наративі. В контексті актуальної політичної атмосфери, що панує зараз у Польщі, «Мій дід» прозвучав співзвучно з настроями публіки, яка дуже відкрито прийняла виставу та відзначила іронічну і водночас безпретензійну подачу теми.
Одне із найсильніших вражень залишив аудіотур «Майдан. Прогулянка» київської групи Pic Pic. Прогулянку створено на основі історії студентки Маші про ніч з 10 на 11 грудня 2013 року на Майдані, коли було здійснено спробу розігнати протестувальників, що завершилась відступом «Беркуту». Учасники туру слухають через навушники детальну розповідь, із зазначенням переміщень Маші, і проходять її маршрутом у просторі міста. У Києві це місця на Майдані та поблизу нього. Пропозиція перенести тур на вулиці Варшави стала викликом для авторів Пьотра Армяновскі, Дмитра Левицького та перформерки Катерини Пономаренко. Тож вони зробили незначні корективи у тексті, та доповнили його рефлексіями молодої студентки з Польщі, яка навчалася в Києві та була присутня на Майдані, стосовно протестів, що впродовж останніх двох років відбуваються в Польщі і, зокрема, Варшаві, як реакції на політику націонал-консевативного уряду партії PiS. Так маршрут вдалося перенести у центральну частину Варшави. Автори прогулянки зазначають, що мали на меті осмислити, чим був Майдан і чим зараз є місця, де відбувалася Революція гідності.
У Варшаві ж тур зазвучав для мене як осмислення феномену революції. Вулиці старого міста, що були зруйновані під час Другої світової війни і відбудовані знову, набули подвійного значення декорацій історії та політичних переворотів, протестів, революцій, боротьби за права, чи тимчасову ілюзію цих прав. Який слід залишають революції і війни у містах, чи можна знайти і відчитати їхні знаки на вулицях через місяць, рік, сімдесят три роки потому?
Врешті, завершення прогулянки відбулося у перед/відчутті складних і похмурих часів, що вже настали в Польщі, Європі і за океаном. Дивлячись із оглядового майданчика, що над алеєю Солідарності, на панораму міста та слухаючи вірш Михайля Семенка «Дні неминучі», написаний у буремному 1917 р., я відчула, що в цю мить сприймаю і споглядаю значні і значущі суспільно-політичні події навколо дуже ясно і дистанційовано. Ця панорама стала тоді вкрай влучною метафорою погляду «зверху», який дає можливість охопити широкий контекст і всі деталі в сукупності та спровокувала ланцюжок думок, що снували мережу поміж містами, країнами, історичними періодами, приватними і колективними досвідами. І це відчуття стало для мене винятково цінним досвідом.
Програму перегляду неможливо було уявити без Театру Переселенця, який у Києві заснували Наталя Ворожбит та Георг Жено. Свідоцьку моновиставу «Товар» виконав режисер Алік Сардарян, який створив постановку на основі власного досвіду служби у медичній роті Національної гвардії України. У своєму монолозі він розповідає про людину і смерть в умовах війни. На лінії фронту звичні моральні закони і обов’язки піддаються перегляду. Як не парадоксально, але саме тут, де форма визначає право людини на базові потреби, медичну допомогу, життя, смерть, навіть поховання, трапляються випадки, коли громадянин, військовий стає Homo sacer та існує в умовах біологічного життя, а не політичного, і оточуючі, навіть з табору противника, не здатні перебороти несвідомого, вільного імпульсу сприймати його як нагу людину (в єдиній дієвій сцені вистави Алік Сардарян демонструє, як медики розрізають форму на тілі пораненого, щоб повністю оглянути тіло на предмет ушкоджень). Такою є історія пораненого сепаратистського бійця, який отримує допомогу у бліндажі українських військових.
Але «Товар» – це не розповідь про тріумф людяності на війні. Тут також немає героїзації і облагородження смерті, радше потреба розповісти і показати, з якими суперечностями зіштовхується людина в кризових ситуаціях, як їх сприймає, як гине і що означає її смерть.
Спільний проект харківського Театру «Прекрасні квіти» і громадської організації «Лінія згоди» – вистава «ДПЮ» – набула значного резонансу після прем’єри в Україні. В цьому проекті «Прекрасні квіти», які досі займалися пластичним театром, вперше звернулися до тексту (драматург Дмитро Левицький) і політичної тематики. Актори приймають позицію учнів, які [заново] вчаться патріотизму і громадянської компетентності, бо революції й війни здатні зміщувати ці поняття та корегувати їхні значення. Новітня історія країни, початок якої творці вистави датують 2014 роком, породжує нові страхи, нові цінності і обов’язки: наприклад, обов’язок чоловіків нести службу в зоні АТО, обов’язок жінок чекати і жити з травмами своїх чоловіків. Для самостійної роботи глядачам пропонують ряд питань: «Що для вас батьківщина? Хто такий патріот? Хто такий справжній чоловік? Кого можна назвати учасником війни? Коли закінчиться війна?».
Впродовж двох днів в межах перегляду відбувався майстер клас для акторів, перформерів і танцівників «Ефект реальності», який проводили актриси з Харкова Оксана Черкашина і Ніна Хижна; разом з учасниками вони досліджували «феномен перформативності». Покази вистав супроводжувалися відкритими зустрічами з їх учасниками та авторами. Під час однієї із розмов Ірина Гарець, драматургиня і кураторка з Полтави, яка зараз мешкає у Львові, презентувала соціально-театральний проект «Сучасні театральні майданчики – осередки громадянської активності», що був реалізований в чотирьох містах Донецької і Луганської областей. Полем для діалогу митців, теоретиків культури, представників громадських організацій України і Польщі стали тематичні дискусії: «Критика і самокритика. Про що говорить митець, коли говорить про себе?» та «Навіщо суспільству театр? Навіщо театру суспільство?». Висловлені міркування з приводу цензури та автоцензури митця, чесності і перформативності актора/драматурга/режисера в театрі, не/ефективності театру як інструменту впливу на соціальні і політичні процеси стали, мабуть, першою і дуже важливою для українського театрального середовища спробою проговорити та заакцентувати емансипаційні процеси, що зараз відбуваються в окремих недержавних колективах і групах, а також придивитися до пасток, які підстерігають надто самовпевнених митців на території критичного театру.
У контексті польсько-української співпраці у сфері театру Перший перегляд (незалежних) українських театрів став рідкісною спробою змінити вектор нашого партнерства. Досі типовим був сценарій, коли польські практики і теоретики приїжджали в Україну, як західні сусіди – з освітніми проектами, майстер класами, виставами. Для організаторів перегляду було важливо, щоб цей процес відбувся і у зворотньому напрямку. Так «Десант.UA!» став нагодою переглянути стереотипи стосунків між нашими країнами. І повні зали глядачів під час вистав та пізніх зустрічей і дискусій підтвердили, що така потреба є.
Майже всі вистави перегляду (так чи інакше) стосувалися війни, яка зараз диктує патетичні наративи, радикальну риторику, поспішне заперечення незручного минулого та вимагає миттєвої самоідентифікації. Представлені у програмі проекти, засвідчили готовність і потребу молодого покоління театральний митців осмислювати актуальні політичні процеси в країні та історію, сумніватися, ставити питання, звертатися до травм і працювати з ними. Не вдавати, не ошукувати себе, а визнавати проблему, визнавати страх і почуття безсилля, та, що дуже вважливо, не ховатися за ілюзію театру й персонажів та не промовляти з висоти мистецького Олімпу, а висловлюватися в першій особі, під власним іменем. Бо це дає шанс бути почутим і впливати на дійсність, а не лише відтворювати її.
Фото Мацєй Черскі
17.01.2018