Олександр БОЙЧЕНКО

 

Хто пише, той знає, яке це щастя – писати. Більшим за щастя писати є тільки щастя не писати. Читати, дивитися, слухати – і не мусити з жодного приводу висловлювати свою так звану думку, не втрачати жодної чудової нагоди промовчати.

 

У році, що минає, я нарешті досяг омріяної досконалості і в абсолютно бездоганному стилі не написав ані слова про:

 

- Brexit, який так засмутив проґресивну громадськість, хоча зрозуміло, що якби ми були британцями, то теж не хотіли б мати з нинішнім Євросоюзом нічого спільного, але ми – не британці, тому Євросоюз нам вкрай потрібен, шкода лише, що ми йому – ні; з іншого боку, зрозуміло, що якби ми були, так би мовити, мешканцями європейського дому, то теж не дуже б квапилися впускати до себе далеких бідних родичів, бо навіщо комусь чужі клопоти, коли своїх уже по саму стелю;

 

- перемогу Дональда Трампа, яка засмутила проґресивну громадськість ще більше, ніж Brexit, хоча зрозуміло, що перемога ця була цілком закономірною: Сполучені Штати Америки – це спрямована в завтрашній день країна, що постала внаслідок ризикованої спроби втекти від правил старого світу і збудувати на власний розсуд новий; відтак сьогодні, опинившись у ситуації вибору між двома політичними хворобами, американці проголосували не за безсилий маразм минулого, а за популістичну психопатію майбутнього – того схибленого майбутнього, яке, схоже, невдовзі чекає на всіх землян;

 

- війну на Донбасі, яка продовжує забирати людські життя і висмоктувати з країни матеріальні ресурси, хоча зрозуміло, що нічого нового на цю тему я і так би не вигадав; як і раніше, варіантів розвитку подій у нас є два: або ми зазнаємо невеличкої поразки, тобто остаточно втратимо частину Донбасу – і тоді перед нами відкриється можливість здобути велику перемогу, тобто реформувати решту країни; або ж ми здобудемо невеличку перемогу, тобто повернемо собі втрачену частину Донбасу – і тоді дуже швидко зазнаємо великої поразки, тобто остаточного політичного й економічного краху; втім, є ще й третій варіант: залишити все на східному фронті без змін, не наступати й не відступати, але й далі втрачати людей і витрачати ресурси – і тоді ми навіть без повернення Донецька з Луганськом усе одно угробимо країну, тільки в трохи повільнішому темпі;

 

- Петра Порошенка, який у дві тисячі шістнадцяте пообіцяв нам негайне запровадження безвізового режиму, хоча зрозуміло, що нашою значно більшою за візовий режим проблемою є сам Петро Порошенко, бо візи українцям колись, можливо, й скасують, а от відучити Петра Олексійовича молоти цілими мішками гречану вовну не зможе ніхто й ніколи; був за часів Порошенкової молодості такий трагікомічний фільм «Осінній марафон», герой якого щиро страждав і при цьому тремтячим голосом брехав усім довкола в живі очі, а припертий до стіни питанням про недолуго приховане майно відповідав: «Це Євдокимова куртка»; спробувавши ж одного разу сказати правду, цей герой просто дістав по морді й залишився покинутим посеред безрадісного пейзажу; по морді, до речі, він дістав від жінки;

 

- Надію Савченко, яку той-таки Петро Порошенко називав символом України і яка після виходу з російської в'язниці стрімко перетворилася в очах більшості українців чи то на примітивну ідіотку, чи на цинічну пройдисвітку, а чи на аґентку ворожих сил, хоча зрозуміло, що це саме той випадок, коли президент не помилився: Надія Савченко справді є символом України, бо хто краще за нас уміє спочатку здивувати світ жертовністю й героїзмом, а тоді – думаючи, що ми такі хитрі й ніхто не бачить, – заходитися дурити одні одних і на радість ворогам вкотре заганяти себе в ідіотичне становище;

 

- Волинь і «Волинь», які останнім часом заполонили простір польсько-українських стосунків, хоча зрозуміло, що задля власного оздоровлення ми мусимо навчитися адекватно говорити про наші звірства, не чекаючи на підказки з польського боку, натомість про ретельно продуманий, а однак історично непереконливий і художньо посередненький фільм Войцеха Смажовського можна було б говорити менше; якби це залежало від мене, я б організував показ «Волині» в усіх кінотеатрах України – бодай для того, щоб ми переконалися: невдалі фільми вміють знімати не лише у нас; а ось чого зовсім не варто робити – це ображати наших усе ще численних польських друзів, звинувачуючи їх у всьому, що нині витворяє їхня влада: як-не-як, президентом України ще недавно був сумнозвісний тупий предмет, але вони нас тоді не звинувачували й не ображали, а всіляко підтримували;

 

- електронні декларації і плаґіаторські скандали, допит Януковича і квартиру Лещенка, відставку Саакашвілі й бенефіс Новинського, плівки Онищенка і теплі краї Каськіва та ще сотні інших речей, про які я цілий рік мав щастя навіть не думати.

 

Але щастя – на те й щастя, щоб не тривати довго. Не встигне людина як слід розлінитися, а вже мусить братися до якоїсь роботи. Оскільки ж нічого кориснішого ця людина у своєму житті робити чомусь не навчилася, то доведеться знову писати. Ну, принаймні в одному можна не сумніватися: різноманітних – за винятком хороших – інформаційних приводів рік, що надходить, подарує нам аж ніяк не менше, ніж рік, що минає.

 

 

12.12.2016