Юрій Андрухович

 

…Дивна річ: з одного боку, я цілком виразно пригадую, що робилося все більше тривоги. Як протистояти осені, темряві, вимкненням струму, інфляції, зимі, непевності? Як заробляти на хліб? Як стримати випущених повсюдно на волю маньяків? Як перенестися в майбутнє з найменшими втратами? Як виграти референдум, чорт забирай? Раніше відповідальність за все можна було валити на них, на верхівку, на імперію, то як же тепер не накласти в штани від власної відповідальності? З іншого боку, я так само чудово пам'ятаю, що в усьому цьому було повно добрих передчуттів. Це такий відтинок, коли всі думають, що от тепер вони нарешті почнуть жити. І це правда, вони при цьому зовсім не помиляються — як сапери. Інша справа, як вони собі це життя дотепер уявляли. Звісно, не так. Не як талони на сірники і не як кілометрової довжини нерухомі черги за горілкою у забрьоханій листопадовій темряві. Але — якщо чесно — я навіть дуже хотів би знову там опинитися. І робити, наприклад, перше число нашого «Четверга». Фактично весь той період — це спроба «Четверга» і випробування Індрика.

 

Випробування? Чому випробування?

 

Уперше ми зустрілися в майстерні у Панча десь так за тиждень після путчу. Пригадую самого Панча, Яремака, інших не пригадую. Ми вантажили і кудись перевозили все, що лишилося від першої «Імпрези», живопис, графіку, скульптури, асамбляж — бо перед нами вже маячила друга «Імпреза» і слід було дати цьому якийсь лад. Потім, само собою, ми розслабилися з білим сухим. Чорт, якого дідька вічно це біле сухе?! Менше з тим. На другій годині чаркування і розмов про путч ми з Індриком познайомилися. Він робив самвидавний «Четвер», часопис тексту і візії, причому робив, саме робив — усе власноруч, технології здавалися приблизно такими ж, як і в нашій підпільній газеті — друкування на машинці і двостороннє копіювання. Він потроху тягнув лямку інженером на якомусь заводі, але саме надумав його кидати і жити з мистецтва. Чому б і ні? Чому б і не з нього? Він час до часу продавав одну зі своїх картінок, грав на віолончелі і мав досвід роблення часопису «Четвер», до якого писав то вірші, то оповідання з циклу «Остання війна». Мені здавалося, це дає підстави називати його людиною-оркестром, але сам він волів означення вічний дилетант. Так от, упродовж тієї осені ми вигадували для його «Четверга» нове продовження і перетворювали його «Четвер» на наш «Четвер». У цьому сенсі ми випробовували один одного, наскільки кожному з нас це потрібно і чого ми — кожен зокрема — взагалі хочемо. Індрик доїздив з Калуша, ми перетиналися в центрі і намотували кола поблизу поштамту, переходили з кави на каву, приносили з собою й розпивали вино у жовкнучих таємних садах середмістя, ховалися від зимних дощів по телефонних будках, звідки викликали на розмову братів Прохаськів, Олену, Єшкіля або Аньку Середу — тієї осені я відкрив для себе найвагоміші фраґменти того, що згодом назовуть Станіславським феноменом, і за це я так само безмірно вдячний тій осені, її листю, другій «Імпрезі», манекенам з пасажу Ґартенберґів і все глибшому западанню країни в морок. Аж тоді нас прийняв під своє крило Ростик Гуль, у якого вже був кабінет, телефон, факс і 286-й комп'ютер. Справа засмерділа професіоналізмом, «Четвер» почав робитись офіційно. У друкованому вигляді цей журнал з величезною мухою на обкладинці побачив світ аж через рік, восени 92-го.

 

І про що в ньому йшлося?

 

Це одна з енциклопедій кінця.

 

Кінця імперії?

 

Швидше ні — століття. А зрештою, яка різниця? Просто нам видалося цікавим здефініювати по-новому якомога більше тих речей, яких ніхто по-новому дефініювати вже не здогадується — настільки вони здаються застиглими і самозрозумілими. Наприклад, Бог. Або Вино. Чи, скажімо, Жінка, Вода, Місто, Птах, Дерево, Україна.

 

І що у вас вийшло з Україною?

 

Приблизно таке: «Україна — найбільша в Європі об'єктивна даність, яка саме з цієї причини ніяк не спроможеться у ній, Європі, поміститися». Якось так. І от ця найбільша в Європі об'єктивна даність раптово захотіла стати собою. 2 грудня з'ясувалося, що нас більш як 90 відсотків. Це була до непристойності висока цифра, такого просто не могло бути, я ж знав цей народ! Пам'ятаю, вранці 2-го грудня Ніна збиралась у свою бібліотеку і з кухні прислухалась до радіо. Час від часу вона не витримувала, забігала до нашої кімнати і тріумфально кричала мені над подушкою Донецька область — 78 відсотків за! Запорізька — 81! Крим — 75!*  Виявилося, що всі хотіли незалежної України. Зараз я не певен, чи це мені не снилося.

 

2006

__________________

* Примітка автора від 1 грудня 2016 року: Наведені вище відсотки не дуже збігаються з офіційними даними, згідно з якими це відповідно 83,9, 90,66 та 54,19 відсотка. Я досьогодні не збагну, звідки аж таке заниження Запоріжчини й аж таке завищення Криму. Напевно, таки снилося.  

 

 

 

 

 

02.12.2016