Станиславів 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski
Продовження серіалу. Попередня серія – «Потяг під червоними прапорами та візит до тюрми».
Пам'ятний знак на честь Теодора Цеклера
На початку жовтня 1906 року, перебуваючи проїздом у німецькому Дармштадті, протестантський пастор зі Станиславова Теодор Цеклер прочитав лекцію «Про боротьбу та звитяги у німецько-євангельських громадах Галичини». Згадуючи про цей візит пастиря станиславівських євангеликів на свою батьківщину, Kurjer Stanisławowski в числі за 21 жовтня того ж року, звинуватив отця Цеклера в навмисному перебільшенні утисків християн євангельського віросповідання на Галичині – буцімто, з метою отримання в одновірців у Німецькій імперії якомога більшої фінансової допомоги для свого служіння на галицьких теренах.
«Доказом того, що пастор зворушив серця слухачів розповідями про сумну, гідну жалю долю в Галичині, були щедрі грошові пожертви», – іронічно зауважила газета.
Як твердив Kurjer Stanisławowski, така поведінка німецьких душпастирів із Галичини була поширеним явищем. «До Німецької імперії відбувають апостольські експедиції, здіймають там серед протестантів лемент про страшні утиски їхніх братів у галицькій діаспорі і заохочують при тому до пожертв на поширення протестантської віри», – стверджував автор допису, підписаний як «Обсерватор».
Мовляв, галицькі пастори звертаються за допомогою, бо для проведення різних агітаційних заходів їм бракує самих лише субвенцій від Спілки Густава Адольфа – найдавнішого в Німеччині євангельського об’єднання для підтримки братів по вірі у Німеччині, Австрії й інших країнах (назване на честь шведського короля Густава ІІ Адольфа, який захищав німецьких лютеран під час Тридцятирічної війни 1618-1648 років). Власне, на гроші цієї спілки у Станиславові й збудували кірху – протестантський храм, в якому тоді служив Теодор Цеклер.
Він був вихідцем із Передньої Померанії, народився у місті Ґрайфсвальді у сім’ї університетського професора. Після здобуття богословської освіти у Лейпцігу молодий пастор 1891 року виїхав на місію до далекого галицького Станиславова, де на той час уже чверть століття існувала протестантська громада. Німецькі поселенці в місті з’явилися ще 1866 року – одразу після прокладання тут колії на Чернівці та відкриття залізничних майстерень (тепер – локомотиворемонтний завод. – Z). На роботу сюди прибували переважно вихідці з північних районів Німеччини, серед яких домінували протестанти.
Більшість станиславівських німців належали до лютеран і кальвіністів, об’єднаних у Союз церков євангельсько-ауґсбурзького та гельвецького визнань. Вони компактно проживали на терені передмістя Княгинин-Колонія, біля залізничних майстерень. За даними Kurjer-а Stanisławowsk-ого, 1906 року тут мешкали 600-700 осіб німецького походження. За даними тих же газетярів, польське населення Княгигин-Колонії становило 2 400 осіб. Але, як нарікав у своєму дописі Обсерватор, у раді громади поляки мали лише двох представників, а її голова та більшість у раді були протестантами.
Крім того, автор допису докоряв пасторові Цеклерові за те, що той відвідує бідні польські родини та грошовими подачками переманює до своєї віри «анемічні католицькі душі». З цією ж метою він нібито приймає у свої сиротинці католицьких сиріт, роздає старшим дітям протестантські книжки та брошурки, навіть проводить богослужіння на честь Діви Марії, хоча протестанти й не визнають її як Богородицю.
«Я певен, що, якби хтось із наших священиків поїхав до німецької сторони і спробував там працювати на не користь протестантів, то був би впродовж 24 годин затриманий жандармами і випроваджений за межи німецьких кордонів або заарештований за недозволену агітацію», - зауважив при цьому Обсерватор.
Загалом польська громада Станиславова доволі ревниво сприймала успіхи німецького пастора, який за короткий час створив у місті дитячий сиротинець, німецьку школу, фабрику з виробництва агротехніки (тепер – завод «Агромаш». – Z) та зробив ще цілу купу корисних справ. Саме за його пасторства відремонтували вежу кірхи, через що вона набула свого неоготичного вигляду, зафіксованого на всіх тогочасних листівках.
До речі, саме спорудження цього храму газета називає одним із доказів толерантності та гостинності міста до чужинців.
«З яким лицем можна говорити про переслідування й утиски? Хотіли мати в нашому місті свою кірху – дозволили їм поставити у місці, де по-Божому і по правді вона стояти не повинна, бо збудували її біля входу на католицький цвинтар»,- наголосив Kurjer Stanisławowski.
На жаль, до наших днів німецька кірха, яка гарно замикала тодішню вулицю Кілінського (нині – Лепкого) не достояла. Після Другої світової війни у храмі розмістили спортивну школу. Праворуч від неї був великий спортивний майданчик із баскетбольними щитами, а позаду – фруктовий сад. Проте 1971 року кірху підірвали, розчищаючи місце під центральну площу радянського міста – з традиційними драмтеатром, готелем і пам’ятником Леніну.
Разом із кірхою ліквідували старий некрополь, перші поховання на якому з’явилися ще 1782 року (тобто він на кілька років був давнішим навіть за Личаківський цвинтар). Уже 1906 року це кладовище, на якому, за даними Kurjer-а Stanisławowsk-ого, було поховано близько 80 учасників боротьби за незалежність Польщі (повстанці 1831, 1848 та 1863 років), вимагало особливого догляду.
Надгробок учасника Січневого повстання Кароля Свідзінського, один із небагатьох врятованих від знищення під час ліквідації давнього некрополя в Івано-Франківську.
«З плином часу могили деяких незаможних ветеранів почали занепадати, дерев’яні хрести повалилися. Щоби зберегти пам'ять про померлих, делегація тутешнього Товариства учасників польського повстання 1863 року вирішила на Задушний день [1 листопада. – Z] поправити хрести на могилах і видати брошурку з біографіями померлих ветеранів. Така брошурка буде цінним набутком для родичів і пам’яткою для міста, яке передало повстанцям на цвинтарі земельну ділянку для спільного поховання – за прикладом Львова»,- повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Брошура, про яку йшлося в газеті, вийшла друком під назвою «Спочинуть і встануть». Її поширенням займалися товариство колишніх повстанців і патріотичне товариство «Польська молодь».
Світлина 1985 року
14 жовтня 1906 року у Станиславові урочисто освятили ще одну будівлю, яка, на жаль, теж не збереглася до наших днів – її з незрозумілих причин розібрали у середині 1980-х років, вліпивши на її місці банальну радянську п’ятиповерхівку на перехресті сучасних вулиць Вагилевича та Грушевського. Йдеться про нове (тоді) приміщення бурси імені Крашевського – інтернату, де жили та харчувалися діти з навколишніх сіл, учні навчальних закладів міста. Ініціатором її заснування (1878) був почесний директор і професор гімназії в Цєшині Пьотр Париляк. Перших п’ять років притулок містився в орендованих приміщеннях, але 1883 року бурса збудувала собі власне приміщення на вул. Крашевського (нині Вагилевича), яке через великий наплив вихованців довелося у 1906 році ще більше розбудувати.
«Завдяки пожертвам громадян і фінансових інституцій вдалося розширити споруду, добудувавши крило, яке може вмістити до ста вихованців. Освячення нового приміщення відбулося минулої неділі», - повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Посвятив новобудову місцевий ксьондз Пяскевич, який виголосив урочисту промову. Під час урочистостей провели збір коштів на користь бурси – зібрали 137 корон. А сама добудова обійшлася у 23 тисячі.
Щоби зібрати кошти на цей заклад, у Станиславові регулярно проводили бали, які вважалися одними з найкращих у місті. Ці забави організатори планували аж до найменших дрібниць. На одному з таких заходів у залі міського касино бальні карнети (блокнотики, в яких дами записували в чергу партнерів до танцю), були прикрашені шовковими шнурками з печатками міста, гарними акварелями й афоризмами патрона бурси – письменника та публіциста Юзефа-Іґнація Крашевського. На такі бали зазвичай розсилали запрошення, але їх можна було також отримати особисто, завітавши до бурси.
Відбувалися у Станиславові й інші благодійні заходи для вирішення нагальних потреб. Зокрема, польська громада міста активно збирала кошти на відбудову поруйнованого вибухом газу приміщення спортивно-патріотичного товариства «Сокіл». Скажімо, «Комітет панянок» в одному з уцілілих залів «Сокола» скликала громаду 10 листопада на чаювання з танцями.
Для світської публіки були й інші форми дозвілля: у науковій читальні професор Мачка читав лекцію про Рафаеля, а у товаристві «Польська молодь» якийсь пан Манґольд популярно розповідав про психологічний аналіз сновидінь. Кому ж були не до вподоби інтелектуальні розваги, той міг відвідати угорський цирк під орудою Клари Лефорте, який саме гастролював у Станиславові. «То є найбільший і найелегантніший цирк в Угорщині. Він має кілька десятків коней і добірний цирковий персонал», - рекламувала газета.
Не переставала завдавати клопотів мешканцям міста епідемія скарлатини, на яку масово хворіли діти. А після того, як скажений пес у центрі міста покусав людей, магістрат відрапортував, що через спеціальну службу доктора Кубіштала від лютого до жовтня пройшли 943 собаки, на яких вдягнули спеціальні нашийники.
Далі буде.
22.10.2016