Богдан Скаврон

Станиславів 110 років тому – очима газети «Kurjer Stanisławowski».

 

 


Продовження серіалу. Попередня серія – «Невдалий звіт депутата і полювання князя Ліхтенштейна».

 

 

Напівсонну тишу недільного ранку 23 вересня 1906 року в Станиславові (тепер Івано-Франківськ) порушив потужний вибух, який пролунав близько 10-ї години на площі Міцкевича. Як повідомив через тиждень (30 вересня) місцевий тижневик «Kurjer Stanisławowski», у будинку польського спортивно-патріотичного товариства «Сокіл» вибухнув світильний газ, який скупчився у підвальних приміщеннях цієї недавно збудованої кам’яниці.

 

 

У тогочасному Станиславові електричного освітлення майже не було, темряву на вулицях розганяли газові ліхтарі, більшість будинків у середмісті теж освітлювали газом, який подавався з місцевого газового заводу спеціальними трубами. Розгерметизація одного з таких газогонів сталася у підвальному приміщенні товариства «Сокіл».

 

 

Минуло щойно 11 років,  відколи за проектом краківського архітектора Кароля Заремби спорудили цю будівлю з філігранною вежею, яка робила її подібною до середньовічного замку. Тепер цей псевдо-замок виглядав ніби після штурму. Вибиті шиби у вікнах, вирвані вибуховою хвилею рами та двері, а всередині – склепіння підвалу обвалилося разом із підлогою у приміщенні, яке орендувала Наукова читальня Товариства народної освіти, у коридорі вивалилася облицювальна плитка, обсипався зі стін тиньк, двері до залів були вирвані разом із замками, а газова труба, з якої власне й стався витік, була, як писала газета,  «вигнута, як серпантин».

 

 

За даними газетярів, витік газу першими виявили двоє чергових вахтерів «Сокола». Власне необережність одного з них і стала безпосередньою причиною вибуху.

 

«Як з’ясовано, вони відчули запах газу на подвір’ї. Молодший з них, шукаючи причину витоку газу, засвітив сірника, щоби заглянути до підвалу. В тій самій хвилі, коли сірник наблизився до віконечка, пролунав страшний вибух», – повідомляв «Kurjer Stanisławowski».

 

 

Хлопцю, який був ближче до входу, обпалило волосся на голові до шкіри, обсмалило брови до крові, шкіра на обличчі вкрилася пухирями. У його товариша, який стояв трохи далі, теж обгоріло волосся, і полум’я обсмалило лице, до того ж зірваними з петель дверима його добряче вдарило по потилиці. Першу медичну допомогу потерпілим надав лікар Опольський, після чого їх госпіталізували. У лікарні повідомили, що їх життю нічого не загрожує.

 

 

Як зауважила газета, жертв цього випадку могло би бути значно більше, якби вибух стався на якихось півгодини пізніше. На той час у приміщенні Наукової читальні були призначені збори жіноцтва, які за звичай бували велелюдними. На щастя, ніхто зі станиславівських пань не прийшов на збори завчасно, тож у читальні постраждали тільки цінні книжки, понищені внаслідок вибуху.

 

 

Самій кам’яниці, за попередніми підрахунками, було завдано збитків на суму понад 5 тисяч корон. Щоправда, місцеві інженери, оглянувши будівлю після вибуху, зробили висновок, що її несучі стіни та головні конструктивні елементи залишилися неушкодженими, тож руйнування їй не загрожує, і приміщення можна використовувати й надалі. 

 

 

Газета зробила заклик до громади робити доброчинні внески на відбудову «Сокола». У цьому ж числі «Kurjer Stanisławowski» опублікував і список перших жертводавців, серед яких – власник друкарні Станіслав Хованець (пожертвував 20 корон), фабрикант і кандидат до парламенту Едмунд Раух (закупив 5 тисяч штук цегли) й інші.  А декілька працівників 6-го відділу Дирекції залізниць, як писала газета, «замість запланованого сніданку з оказії авансу… склалися по 10 корон, і передали разом 50 корон на реставрацію понищеного внаслідок нещасного випадку з вибухом газу будинку».

 

Поза тим 27 вересня, лише через чотири дні після вибуху, у приміщенні «Сокола» вже відбулися заняття в гімнастичному залі. До речі, вправи, які тут використовували на тренуваннях, були так вдало скомпоновані, що їх взяли на озброєння для вишколів у військових училищах. А ті, хто служив у радянській чи в українській арміях, мають добре пам’ятати вправи №1 і №2 з ранкової зарядки – вони також «сокільські».

 

 

Після цього нещасного випадку будівлю «Сокола» застрахували. Згідно з цим страховим полісом, після пожежі, яка виникла тут через понад 20 років, страхова компанія мусила виплатити власникам 200 тисяч польських злотих (є припущення, що загорання 1927 року було не лише несподіваним, але й дуже доречним). Страхові виплати дозволили провести капітальну реконструкцію будівлі та ще й добудувати до неї окреме приміщення для кінотеатру «Тон», який став першим звуковим сінематографом у Станиславові. До речі, тепер тут також показують кіно, а колишню будівлю польського «Сокола» з 1945 року займає дитяча бібліотека. Вежа досі робить цю кам’яницю схожою на середньовічний замок, а її купол увінчує той самий флюгер, що й давніше. А ось бетонна фігура орла на фронтоні не збереглася – символ польської держави зник ще за німецької окупації, а за радянської влади, ясна річ, його не відновлювали.  

 

У цьому ж числі «Kurjer Stanisławowski» завершив публікацію промови посла до австрійського парламенту Павела Ствертні, який 17 вересня у театрі імені Монюшка мав зустріч із громадою Станиславова. Цікавим у цьому звіті видається перелік конкретних справ, до яких безпосередньо долучався посланець. Серед них – ініціатива щодо створення у сусідній Тисмениці, яка разом зі Станіславовом формувала один виборчий округ, ремісничої школи чинбарства та кушнірства:

 

 

«В уряді повідомили, що дізнаються про потребу у такій школі в Тисмениці, де кушнірське ремесло розвивається вже кількадесят років і має подальші передумови для розвитку. Перед тим має відбутися точний підрахунок майбутніх учнів. Для цього уряд відправить до Тисмениці мандрівного учителя гарбарства і кушнірства, який буде мати також завдання вивчити місцеві можливості та передумови для подальшого розвитку з технологічного погляду».

 

 

У Тисмениці ще з 1891 року ремісники об’єдналися на кооперативних засадах у товариство хутровиків. Але виробниче приміщення фабрики тут збудували щойно 1910 року. Ще працюючи в кустарних умовах, тисменицькі кушніри обслуговували державне замовлення Дирекції залізниць на пошиття кожушків для колійовців. Згодом тут шили теплий одяг для потреб австрійської армії. Перед початком Першої світової війни на хутрових підприємствах міста були зайняті роботою 510 кваліфікованих кушнірів, ще 280 ремісників працювали у власних кустарних майстернях. Але спеціалізований навчальний заклад у Тисмениці, попри обіцянку депутата, не з’явився ні тоді, ні згодом.

 

Павел Ствертня, за фахом залізничний інженер, багато уваги надавав саме проблемам залізничників. Зокрема, він обстоював у парламенті збільшення плати за виробничі травми залізничників: скажімо, компенсацію вони повинні були отримувати за кожну ампутовану руку чи ногу.

 

Окрім того, для забезпечення роботою місцевих підприємців, Ствертня лобіював спорудження та реконструкцію у Станиславові громадських будівель, які фінансувалися з державного бюджету. Одним із таких об’єктів був залізничний вокзал, реконструкція якого саме розпочалася.

 

 

«Будова залізничного двірця рухається вперед. Останніми днями розпочалася реконструкція середньої частини старого вокзалу», - писав «Kurjer Stanisławowski».

 

 

Тим часом мешканців Станиславова розважав цирк, який отаборився просто на нинішній «стометрівці» – вулиці Сапєжинській (тепер – пішохідна частина вулиці Незалежності). Як повідомляла газета, директором цього закладу є Анджей Кісс – улюблений комік цирку пана Герґота, який гастролював у місті два роки тому і залишив про себе дуже добрі спогади.

 

 

 

«Цей цирк є невеликий, але його добрі вистави можуть досконало розважити публіку», - зазначив «Kurjer Stanisławowski».

 

А от у місцевій лазні на вулиці Третього Мая (тепер – вулиця Грушевського) трапилася халепа з паном П.Дуткевичем. З кишені його шинелі хтось витягнув палярус, в якому було двісті корон. Це було чималою втратою, зважаючи на дорожнечу, на яку тоді  постійно скаржилися в газетах:

«Щоби жити дешевше, але краще, невдовзі треба буде виїжджати до Відня або до Парижа. На заощадженнях тут живуть тільки капіталісти, які мають дохід з відсотків. А що робити трудящим людям, які живуть із заробітків або з пенсії? Фунт поганенького м’яса, в якому чверть складають кості, подорожчав на 4 гелери і коштує вже 68 гелерів. Скільки разів на тиждень може їсти м'ясо родина урядника середньої ланки, складена з 5 осіб? А чи може його їсти родина урядника нижчого рангу?..

А помешкання! Платити за три малих покої 500-600 золотих ринських є в нас звичайним явищем. І знову питання: у скількох покоях може мешкати сім’я, річний дохід якої ледве приносить 1500 золотих ринських.

Подорожчало взуття, одяг, білизна – зате не маємо революції, не вибухають у нас бомби на вулицях і військові не стріляють у перехожих. Цим наразі втішаємося, хоча хтозна, чи не вибухне й у нас революція… голодних», – застерігає «Kurjer Stanisławowski».

 

Ще однією бідою для мешканців Станиславова стало раптове похолодання. Того тижня у місті випав перший сніг. У вівторок та середу, 25-26 вересня 1906 року, як написала газета, снігом «припорошило дахи».

 

 

 

Продовження теми – "Смерть ветерана та новобудови для залізничників"

 

 

30.09.2016