Станиславів 110 років тому – очима газети «Kurjer Stanisławowski»
Продовження серіалу. Попередня серія – «Смерть ветерана та новобудови для залізничників».
На початку жовтня 1906 року новий очільник Головної прокуратури у Львові 58-річний Альфред Гінзе відвідав Станиславів (тепер – Івано-Франківськ. – Z), щоби провести інспекцію в місцевій в’язниці, відомій як «Діброва» – відповідно до назви урочища на тодішній околиці міста, де цей карний заклад збудували ще у 1883 році. На цю подію місцевий тижневик Kurjer Stanisławowski відгукнувся коротким повідомленням у рубриці офіційної хроніки.
Цей візит став для Альфреда Гінзе поверненням до Станиславова у вищому ранзі: якихось 10 років перед тим (до 1896 року) він працював у цьому місті державним прокурором при військовому трибуналі. А 1897 року був призначений на посаду голови нового окружного суду, відкритого у Стрию. У березні 1904 році цісар нагородив Гінзе орденом Залізної Корони III ступеня, надавши водночас шляхетський титул лицаря. Через два роки, у червні 1906 року, Альфред Гінзе повернувся до рідного Львова, в якому він свого часу закінчив гімназію та здобув юридичну освіту. А тепер от – обійняв посаду старшого державного прокурора.
Орден Залізної Корони III ступеня
Станиславівська тюрма «Діброва» (тепер тут розташовано штаб і казарми української військової частини – Івано-Франківської бригади тактичної авіації), до якої навідався очільник Головної прокуратури, була розрахована на 1000 в'язнів чоловічої статі греко-католицького та православного віросповідання. Фактично тут здебільшого відбували покарання самі українці. Режим у карному закладі був суворим: о 5.00 – підйом, а вже о 6.00 – початок роботи, яка тривала до 11:30. Після обіду та короткого відпочинку в’язнів знову чекала праця - з 13:00 до 18:00 з одногодинною перервою на прогулянку. Спати в тюрмі лягали о 20:30. Від роботи відпочивали лише у неділю та на великі свята.
Втекти з цієї в’язниці вважалося неможливим. Вона складалася з триповерхового Н-подібного тюремного корпусу, контрольно-пропускного пункту та двох будинків для обслуги. Тюрму оточував п'ятиметровий мур, який знадвору підсвічували яскравими лампами. У мурі була лише одна брама, на якій постійно стовбичили двоє озброєних вартових. Всередині в’язницю охороняла тюремна сторожа. Коридори були перегороджені залізними ґратами зі спеціальними замками, які можна було відкрити лише з боку головного коридору. Кожну камеру закривали двері з маленьким заґратованим віконцем угорі. Коридори та камери протягом доби були яскраво освітлені. Ззовні в'язницю охороняла спеціальна військова варта.
Свою «українську монополію» в’язниця втратила у 1908-му, коли сюди почали відправляти римо-католиків і юдеїв. Тоді поруч із існуючими вже православною та греко-католицькою каплицями відкрили ще й римо-католицьку, а також облаштували синагогу. А ще через три роки тут сталася подія, яка зруйнувала міф про супернадійність охорони «Діброви». У листопаді 1911 року студент Мирослав Січинський, який здійснив у Львові атентат проти намісника Галичини графа Андрея Потоцького, за допомогою українських патріотів покинув в'язницю, переодягнувшись у форму наглядача. Ця втеча набула широкого розголосу не лише в Австро-Угорщині, але й у цілій Європі.
До речі, після цього випадку старший прокурор Альфред Гінзе змушений був покинути посаду і вийти на пенсію. Хоча, можливо, причиною цього був його доволі поважний вік.
Хоч би що там було, такі інспекційні поїздки вважалися неодмінним атрибутом тодішньої державно-бюрократичної системи в Австро-Угорській імперії. Часом такі несподівані візити перевіряльників закінчувалися трагічно.
Скажімо, після візиту судового інспектора до бюра офіціаліста Станиславівського суду Антонія Зайле, той так розхвилювався, що наклав на себе руки. Причому звести рахунки з життям йому вдалося не з першого разу.
«Спершу вранці він намагався втопитися у Бистриці, а коли його витягли з води і доставили додому, він через кілька годин випив там карболової кислоти і, попри допомогу лікарів, у неділю (7 жовтня. – Z) закінчив життя. Причиною такого розпачливого кроку була нужда, і візит до небіжчикового бюра судового інспектора Грабшайда, який виявив у нього велику грошову недостачу, суворо скартав і пригрозив звільненням з роботи. Нещасний залишив родину, яка складалася з восьми осіб», - зауважив Kurjer Stanisławowski.
Треба сказати, що деякі мешканці Станиславова покидали своїх родичів, і не відходячи на той світ. Як свідчать газетні оголошення, бувало, вони покидали своїх рідних із власної охоти, а часом зникали за нез’ясованих обставин. На початку жовтня 1906 року у розшуку перебували 55-річний Олекса Брич, колишній війт Буянова Тлумацького повіту, а також Ян Лешко, підсобний робітник із Княгинина, який залишив дружину та двох дітей. Кароль Бургардт, 40-річний колійовий слюсар, будучи одруженим, ще в серпні повіявся з якоюсь 43-річною Ядвігою Жеховською. Пішла з дому 17-річна донька ще одного залізничника, Копійчука, прихопивши зі собою свій одяг. А розумово відсталий 16-річний Микола Суслик із Монастирчан Богородчанського повіту пішов до центру ґміни (громади) і теж не повернувся додому.
Тим часом у Станиславівському магістраті занепокоїлися інфекційними хворобами, що акурат почастішали в місті. Насамперед йшлося про захворювання на скарлатину та дифтерію, які набули ознак епідемії. В опублікованій у газеті відозві за підписом бургомістра Артура Нігніна мешканцям міста нагадували про обов’язок голови родини чи господаря будинку повідомляти про факти інфікування або підозру на хворобу. Такі повідомлення могли бути усними і приймалися у приміщенні магістрату з 8-ї години ранку до першої години дня та після обіду – з 3-ї до 6-ї години. Також їх можна було написати на папірці та надіслати поштою, зробивши помітку «повідомлення про інфекційну хворобу» – в такому разі кореспонденцію можна було вкинути в будь-яку скриньку безкоштовно.
«Щоби якнайкраще убезпечити мешканців міста від інфекційних захворювань і вберегти від небезпеки зараження через продукти харчування, які приносять на базар із сіл, в яких виявлено хвороби, починаючи від 15 жовтня, на стінах ратуші щоденно вивішуватимуть списки з прізвищами хворих, із вказанням роду хвороби, місця роботи хворого й адреси його проживання з вказанням вулиці та будинку», – пообіцяв бургомістр.
Окрім хворих на скарлатину, станиславівські медики мали також клопоти з іще однією заразою. Скажений пес, який належав якомусь пану Юліану Мажевському, у понеділок, 8 жовтня, на подвір’ї обійстя свого господаря на вулиці Сапєжинській, 44 покусав листоношу Петра Легежинського та п’ятирічного сина міського брандмейстера Древніцького. Покусаних доставили до закладу доктора Буйвілда.
Але гірше від скажених псів у Станиславові «кусалися» ціни. «Ми є свідками нечуваної дорожнечі продуктів харчування у нашому місті… Витрати на продукти харчування забирають четверту і навіть третю частину сімейного бюджету», - рахував Kurjer Stanisławowski.
Окрім харчів, у Станиславові подорожчали дрова, одяг, різна сировина, будівельні матеріали, оренда житла та послуги хатніх робітниць. «Звичайно, така загальна дорожнеча не є болячкою лише Станиславова, але й інших міст монархії, однак торкається нас найбільше, бо навіть у звичайних економічних умовах Станиславів належав до найдорожчих австрійських міст. Найбільше дошкуляє дорожнеча представникам вільних професій: урядникам, військовим, адвокатам, лікарям, вчителям і приватним службовцям. Вони зі своїм обмеженим бюджетом стають першими жертвами дорожнечі, - йдеться у газетному дописі. – Держава повинна прийти з належною допомогою, якщо не хоче довести до ще більшої нужди чиновницький пролетаріат».
Перед початком осінньо-зимового періоду найбільше дошкуляла відсутність у місті дров для опалення. За даними газетярів, урядові склади «в Делятині, Татарові та Ворохті мають дрова для спекулянтів (продають зараз на аукціонах), але ніколи не мають для тутешнього лісового складу».
«То нечуваний скандал, щоби під зиму, коли тисячі стосів дров повинні бути на складі і чекати покупців, там не було жодного поліна, навіть за нечуваною ціною – 30 корон. Для спекулянтів дрова є, а для мешканців міста, які платять податки, дров бракує?.. Шкода, що ніхто не поінформував японських делегатів, які два місяці тому побували у Надвірній, Татарові та Ворохті, досліджуючи австрійське лісове господарство, про такі урядові склади, в яких ніколи не можна дістати дров, а водночас вони розпродають дрова різним спекулянтам, які визискують з людей», - скаржилися газетярі.
Ситуацією такої біди та дорожнечі вправно користувалися соціалісти, які саме проводили свої масштабні акції. Одну з них, що відбулася просто у пасажирському потягові, описав у числі за 14 жовтня Kurjer Stanisławowski.
«6 жовтня денний пасажирський потяг №312, який прямував із Чернівців до Львова, став трибуною для великої і бурхливої демонстрації соціалістів, проведеної вояками, що поверталися додому після трирічної служби в кавалерії», - повідомляла газета.
У Коломиї до потяга зайшло кількадесят тогочасних «дембелів», які співали соціалістичних пісень, розгорнули червоний прапор із робітничою емблемою та написом «Хай живе свобода». У Станиславові до них долучилася ще одна така ж за кількістю група, яка промарширувала на вокзалі з червоним прапором на чолі колони. У потязі «дембелі» вивісли червоні прапори з вікон і цілу дорогу співали робітничих пісень і вигукували гасла проти мілітаризму та на честь соціальної демократії. «Прикрашений червоними прапорами потяг їхав аж до Львова, викликаючи на кожній станції правдиву сенсацію. На вокзалі у Львові відпускники повторили свій марш. Зі співами та з високо піднятими прапорами вони промарширували через цілий вокзал від станіславівського потяга до краківського», - інформував Kurjer Stanisławowski.
Тим часом у Міщанському касино (галицький відповідник англійських клубів) Станиславова розпочався сезон світських раутів і балів. У суботу, 6 жовтня, на так званий шляхетський пікнік зібралося 70 осіб, серед яких було 25 танцюючих пар. Гості бавилися аж до восьмої години ранку. А наступного дня в залі для балів місцевий відділ Товариства доброчинних дам «гарно розпочав цьогорічний післявакаційний сезон забав».
Міщанське касино
«Переповнена зала касино бурхливо аплодувала винятковому співу пана Матоги та монологам пана Шуберта, після яких під звуки оркестру 24-го полку піхоти почалися танці. Бавилися до першої години ночі», - повідомляє газета, зазначивши, що чистий прибуток з підвечірку становив 162 корони.
Здебільшого виручені на таких заходах кошти направляли на якісь благодійні цілі. На що саме їх потратили цього разу, невідомо. Натомість окремим оголошенням організатори балу подякували спонсорам і меценатам: власникові друкарні Хованцю, промисловцю Раухові та якомусь Шафранському, – за знижки на зроблені замовлення під час підвечірку.
Продовження – Доброчинні бали й утиски німецьких протестантів
14.10.2016