Нещодавно у «Видавництві Жупанського» вийшов автобіографічний роман Александера Ґранаха «Ось іде людина» у перекладі відомої івано-франківської поетеси й перекладачки Галини Петросаняк. Українському читачеві відкрили ще одну особистість, народжену в Україні, яка вписала яскраву сторінку у світову культуру, подолавши шлях зі Східної Галичини до Голлівуду.
Спеціально для «Z» про творчість та покликання А.Ґранаха в його теперішньому українському варіанті з Галиною Петросаняк розмовляла Марія Микицей.
– Пані Галино, як до вас потрапила книжка Александера Ґранаха «Ось іде людина», чому виникла ідея перекласти її, і чим особисто вона вам сподобалася?
– Роман мені привезли німецькі туристи, які здійснюють культурно-освітні, в тому числі літературні подорожі в Україну, зокрема в Галичину. Сюди їх приваблює й німецькомовна, переважно створена письменниками-євреями, художня література. Адже багато авторів, які народилися в Галичині чи на Буковині, широко відомі в усій Європі. Такими є Захер-Мазох, Йозеф Рот, Манес Шпербер, Пауль Целан і т. д.
Роман Александра Ґранаха у Німеччині добре знаний, книжка багато разів перевидавалася, й кілька поколінь німецьких читачів вважають її однією з найкращих німецькомовних автобіографій. Театрали й кіномани знають Ґранаха як блискучого експресіоністичного актора, який здобув визнання у Берліні у 20-ті роки ХХ ст., а згодом ще й у Голлівуді.
Оскільки Александр Ґранах народився у селі Вербівці біля Городенки теперішньої Івано-Франківської області, й більша частина його чудового роману присвячена Галичині, то переклад книжки українською давно був нагальним завданням. Тим більше, що в ментальності Ґранаха, в особливому ритмі його німецької мови, зрештою, в тому, як він виглядав, виразно відчувається його українськість, попри єврейське походження. Та і книжка сама по собі є шедевральною. Вона оптимістична, сповнена гумору й мудрості. Вона виховна й розважальна, а ще – інспіруюча.
Власне, цей автобіографічний роман завершується початком справжньої театральної кар’єри Ґранаха в Мюнхені, а невдовзі – в Берлінському театрі Лессінґа. Тобто, хочеться прочитати, що було далі, і виникає запитання, чи не збирався писати він продовження свого, без сумніву, цікавого життя? Адже у біографічних довідках йдеться, зокрема, й про його короткочасне перебування в СРСР та участь у двох радянських кінофільмах?
Як відомо, після приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів там посилилися гоніння на євреїв. У 1934-му Ґранах переїхав до Радянського Союзу, де справді зіграв дві провідні ролі в кіно – циганського вожака Данила в «Останньому таборі» та лідера болгарського комуністичного руху Георгія Дімітрова («Борці»). Через два роки його заарештували в Києві за звинуваченням у шпигунстві й посадили до в’язниці. Від ГУЛАГу Александера врятував Ліон Фейхтванґер, який особисто звернувся з проханням про його звільнення до Сталіна. Після короткого перебування в Швейцарії весною 1938-го Ґранах емігрував до США. Тут, вивчивши англійську мову, він почав працювати в Голлівуді. Завдяки ролі аґента КГБ Копальського у відомому фільмі «Ніночка» (1939) виходець із Вербівців став знаменитістю світового масштабу. Загалом він знявся у 53 кінострічках. Прожив Александер недовге життя — помер 1945 року в Нью–Йорку після операції з видалення апендикса. Отож, питання про продовження книги так і залишається нез’ясованим…
– Але, принаймні, саме Вам ми завдячуємо «появі» Александера Ґранаха в українському культурному просторі, тож книжка вийшла, здобувши вдячного читача. А як Ви живете зараз, чим займаєтеся?
– Перекладаю наступну чудову книжку про німецьку євангелістську громаду Станиславова, про її пастора Теодора Цьоклера, який наприкінці ХІХ ст. заснував у теперішньому Івано-Франківську дитячий будинок, школу, гімназію, фабрику сільськогосподарських машин. У просторовому й цивілізаційному сенсі Цьоклер – такий ніби Ґранах навпаки. Уявіть собі, юнак із заможної німецької родини, який отримав ґрунтовну теологічну освіту в Ляйпціґу, їде в невідому й далеку Галичину, щоб залишитися там назавжди й присвятити життя дітям-сиротам не лише з німецької діаспори, а усім, незважаючи на національності. А за ним їде його 19-літня дружина Лілія, яка усе життя ділила із чоловіком його нелегку ношу. Автор книжки – внук Теодора Цьоклера, Еразмус Цьоклер, лікар за фахом. Незважаючи на похилий вік, він багато років у складі організації галицьких німців втілює гуманітарні проекти у наших лікарнях й інших соціальних закладах. Свій твір він ґрунтує на листуванні й щоденникових записах Теодора Цьоклера – це колосальний матеріал. Для мене це духовна книжка, вона мене надихає, саме завдяки її духовності у тому найпервиннішому значенні цього поняття, яке неможливо компрометувати.
– Ваші літературні зацікавлення різнопланові. Ви – відома як поетка, перекладач, есеїстка. Яка з цих іпостасей вам найближча і чому?
– Зараз, мабуть, найближчі переклад і есеїстка. Для поезії бракує спроможності утримувати свою свідомість на рівні власних поетичних смаків і вимог.
- Як, на Вашу думку, залишатися письменником у теперішніх умовах – це покликання чи божевілля? Чи щось третє?
- Це дуже індивідуальні речі. Усе залежить від мети, яку ставить перед собою автор. Писання, як я його розумію, – перш за все, праця у всіх її різновидах (внутрішня, зовнішня, душевна, духовна). Вона включає самодисципліну й певний градус внутрішньої свободи, а також здатність осмислювати світ незашорено й неповерхово. Письменницька праця в українських умовах скидається на божевілля в тім сенсі, що автори не мають за неї майже жодної сатисфакції – ані матеріальної, ані у вигляді належного за масштабами читацького інтересу. У видавничій галузі – затяжна стагнація, здається, усе менше людей читають книжки. Твори не обговорюються публічно, на телебаченні не знаю жодної доброї літературної передачі, літературних критиків легко перелічити на пальцях однієї руки. Державної підтримки, стипендій на цікаві літературні проекти теж негусто. Чи, може, вони просто до нас не доходять?..
– А яка Ваша думка про стан теперішньої української літератури? І поезії зокрема? Чи ще маєте улюблених письменників?
– Сучасна література – досить широкий простір, який я тримаю в полі зору лише частково. В літературі ціную раціональний аспект: мислення, осмислення, неповерховий психологізм, добре почуття гумору. Ну і, звісно, вміле й нетривіальне послуговування мовою. Улюбленими письменниками, мабуть, лишилися ті, хто колись впливав на мене, надихав і дивував мене. Зі світової літератури – це Рільке, Кафка, Бродський, Набоков, Гашек, Чапек, Грабал. З української – Прохасько, Забужко, Андрухович, Іздрик. Зараз, мабуть, ще Бойченко, Крук. У кожного з них я чомусь навчилася і, сподіваюся, продовжуватиму вчитися. З молодих цікаві Лесь Белей, Наталя Ткачик та, зрештою, багато цікавих молодих авторів, за якими уже не встигаю.
- Чи любите читати свої вірші публічно і коли останній раз це робили?
– Дуже люблю. Час від часу випадає така нагода – востаннє це було восени 2012 на фестивалі Тараса Мельничука. Мені цікаво читати і для німецьких гостей – вони зазвичай дуже вдумливі і вдячні слухачі, люблять порівнювати переклади, дискутують і питають мою думку про якість перекладів. Окрім того, маю нагоду читати й на літературній студії – було б що читати.
– Звичайно, ви також є керівником літературної студії «Нобель», якій цьогоріч виповнюється 10 років. Які завдання ставите перед собою, навчаючи молодих поетів?
– Одне із завдань літстудії – розвиток доброго літературного і мовного смаку, формування високих критеріїв літературного письма. Двічі на місяць, по середах студійці у своєму колі читають та обговорюють власні тексти, аналізують твори майстрів світової літератури, виконують різні творчі завдання, дискутують на актуальні літературні теми, зустрічаються із відомими авторами. Щоб стати членом літстудії, потрібно єдине: хотіти цього. Ми не встановлюємо перед бажаючими жодних вікових чи інших обмежень. Недавно вийшла антологія літстудії «Дайте Нобелівську премію українським письменникам», де представлена більшість наших авторів: Василь Карп’юк, Наталія Ткачик, Світлана Хопта, Христина Котерлін, Христина Козловська та інші.
– Коли вам найкраще пишеться, за яких умов та обставин?
– Два роки тому мала змогу два місяці провести в чудовому середовищі, на баварській віллі «Вальдберта», без звичних своїх щоденних обов’язків, отож мала можливість «виношувати й колисати» вірші. Написала 8 поезій, що для мене – багато. Звісно, найкраще пишеться, коли є можливість сконцентруватися, внутрішньо «опрацьовувати» свої переживання і враження.
– Чи маєте творчі плани на цей рік? І про що мрієте?
– Нарешті в мене є чітка концепція книжки есеїв, яку треба написати. Це має бути щось особливе, тому не буду відкривати карти. До Форуму видавців 2013 планую написати першу з двох частин. Мрію про спокій – внутрішній і зовнішній, – а ще про те, щоби в українській літературі було більше позитивних тем і доброї енергії, більше іронії й самоіронії, більше уваги й поваги до мови, менше агресії, пихи та інших нехороших деструктивних речей.
– Якщо брати цей інтервал часу від виходу першої книжки поезій «Парк на схилі» до «Ось іде людина», то, безперечно, можна говорити про те, що ваше літературне становлення відбулося. А ви можете сказати, що було визначальним у вашому формуванні як особистості і як письменниці?
– Мабуть, насамперед читання. А ще – бажання себе покращити, змоделювати, ускладнити, урізноманітнити. До речі, процес ще триває...
Розмовляла Марія Микицей
27.02.2013