Адже війна — це саме той час, коли весна не настає,
мить в історії людства, яка ніколи не перестає боліти
Андрій Зелінський, Т.І. На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення. Львів: Свічадо, 2016. - 96 с.
Мотив 137-го псалма поетичної книги Старого Завіту про плач над вавилонськими ріками є одним із найпопулярніших у літературі і мистецтві. Навіть Іван Франко, Леся Українка чи Тарас Шевченко як трійця укрліту не оминули цього ізраїльського плачу у своїй творчості. А одним із музичних шедеврів вважається хорове виконання гімну «Va pensiera» із опери Джузеппе Верді «Набукко». Цю пісню італійці вважають неофіційним гімном країни. І звідси незліченна кількість переспівів та римейків плачу на ріками.
Сам сюжет відомий доволі широко. Юдейське царство розгромлене військами Навуходоносора і потрапляє у полон до вавилонян, найбагатшого та найуспішнішого тогочасного царства. Фатальний крах юдеїв, спалення Сіонського храму — найбільшої святині. І хоча плач дочок сіонських над вавилонськими ріками як вже сталий вислів і метафора трактується як плач над чимось безнадійно втраченим та назавжди згубленим, все таки сам псалом — це плач з перспективи майбутнього. Через 50 років Вавилон гине як імперія, і юдеї повертаються на свою землю. І, власне, отой спів є ретроспективою, зверненим у минуле голосінням про тодішню важку долю в полоні.
Нова книга «На ріках вавилонських» отця-єзуїта і військового капелана УГКЦ Андрія Зелінського — це не традиційне літературне оспівування неволі, ридання над важкою долею, оповите песимізмом та невідворотністю, так як це виконували, наприклад, Франко-Шевченко-Леся. В о. Андрія Зелінського натомість присутня певна відстороненість від перебування у полоні свого страждання, у полоні болю, у полоні гніву і ненависті. Хоча немає часової перспективи – ми все ще продовжуємо знаходитись у полоні війни, і продовжуємо оті голосіння над ріками, але у книжці присутня дистанція, на якій проглядаються певні здорові рефлексії щодо становища, в якому перебуваємо зараз.
Після «Соняхів...», виданих торік у Видавництві Старого Лева, що презентують збірку текстів, написаних під час і після перших візитів у зону АТО автора-військового капелана, – глибоких, богословських, місцями складних і не розрахованих на легке читання, друга книжка, видана у «Свічадо», може видатись відчутно простішою. Але це питання лише форми викладу думок. Йдеться про історії різних людей різних соціальних станів: Олекса, що повертається з фронту; Марта, що чекає свого коханого; Галина, що втратила чоловіка і сина; отець Іван, який роздумує про антиномічну дійсність – серйозність теперішньої реальності війни одних на фоні дрібних радостей повсякденного життя інших; Семен Дмитрович, який, здавалось би не пов'язаний з війною, який по вуха у власній внутрішній війні з хворобою, але й він на вулиці перетинається із хлопцями у військових одностроях. І тут якраз важливо — війна торкається кожного, безпосередньо чи опосередковано, неможливо втекти від отої камуфляжної реальності. Тобто навіть на фізичному рівні ця присутність виявляється чітко і виразно, щодня й усюди.
Але тексти у цій книзі не обмежуються лише такими простими по формі вираження історіями. Богословський блок роздумів різко змінює манеру висловлення. Екзегеза втраченого Едему і втраченого Сіону, найдовшої і найтемнішої ночі Якова стають не лише біблійними ілюстраціями до сучасної ситуації в Україні, не лише старозавітніми історіями втрати своєї батьківської райської землі. Це також глибокі роздумування про суть існування людини на землі в принципі. Історична тяглість вигнання-полону-визволення — це лише схема, сценарій існування організованих суспільств. Акцент тут на моменті повернення до обіцяної землі, на вході до нового Єрусалиму, тобто – визволенні з полону, у закінченні війни. І тут автор не вдається до банальностей, до ідеологічних спекуляцій чи політичних дискусій. Він ставить свої питання: А що таке війна? Чи закінчується війна? Чи буває перемога на війні? І це не риторичні питання. Це питання метафізики людського буття. Це навіть не питання моралі та етики. Отець Зелінський копає глибоко і шукає справжніх коренів проблеми. Чому взагалі існують війни? Чи людство може існувати без воєн? Зрештою: це вічний дуалізм добра і зла чи присутність війни як наслідок відсутності любові?
Любов у часі війни — ще одна важлива тема о. Зелінського, яка звучить ще у «Соняхах»: «Вони тут [в зоні АТО – ред.], тому що ненавидять, ми — тому що любимо». І ці дві сили — любов і ненависть — стають першорушіями людських дій. У книжці «На ріках вавилонських» військовий капелан продовжує цю думку: «Повернутися з війни може лише той, хто уміє любити. На перемогу здатний лише той, хто навіть на війну йде, бо любить. І навіть на війні, у вимірі зруйнованого простору і часу, у контексті понівеченої раціональності та зраненої свободи розуміє, що він там — бо любить!» У цьому присутній найбільший оптимізм автора, який вірить лише у силу любові. Ненависть виснажує, втомлює і висмоктує людину, ненависть не породжує, а вбиває. Ненависть руйнує не лише будівлі (у цьому контексті обкладинка книжки виглядає дещо песимістично, проте вона чітко відображає нашу реальність і реальність тексту), але й людські серця. Ненависть і війна починаються від людської самотності («самотність — найглибша з усіх можливих чорних дір людської дійсності»), від втрати своєї людяності. Натомість любов здатна будувати. Любов дає надію серед сірості важких буднів (можливо й тому життєво-зелений колір назви книжка на фоні чорно-білої світлини). І якщо читач захоче отримати якусь відповідь у текстах «На ріках вавилонських», то мабуть найосновнішою й буде відповідь – любити.
«Ці короткі роздуми — спроба пригадати кожному, звідки ми родом, допомогти не завмерти у смертельному безрусі, не зупинитися від болю зневіри та безнадії. Адже ми у цьому світі не даремно, не просто так. Ми не безхатченки на вулицях історії. Господь покликав нас до життя. Наші імена виписані на Його долонях. Ми родом із Його любові: там наша Батьківщина, там на нас завжди чекають». І цією любов'ю до людини просякнуті не лише тексти о. Зелінського, але і саме його життя і діяльність — як священика-капелана, що одним із перших потрапив у зону АТО, і продовжує регулярно туди їздити; як священика-людини, друзями і родичами якого стали українські військові; як священика-єзуїта, інтелектуальна праця якого вийшла поза стіни університету і Товариства Ісуса, до якого він належить..
Саме тому «На ріках вавилонських» має цінність не як літературний твір, не як актуальні есеї, а як власний емпіричний досвід перебування на першій лінії, як духовні пережиття того досвіду, які виходять із глибини людського серця, які проходить через роздумування людини-інтелектуала, і врешті – торкаються Іншого.
26.08.2016