Андрій Квятковський

Трохи більше року тому в Галичині відбулися резонансні події. 22 червня 2015 року на околицях Львова, у Брюховичах, співробітники СБУ в повних бойових обладунках несподівано провели обшук у жіночому монастирі «Української Правовірної Греко-Католицької Церкви» (УПГКЦ). Водночас обшукали каплицю УПГКЦ на вулиці Плуговій у Львові.

 

 

«Облава на догналітів»

 

У підсумку міліційної акції затримали 5 лідерів УПГКЦ (вона ж «Візантійський Католицький Патріархат», вони ж «підгорецькі отці», вони ж «догналіти» чи «догналівці»): чотирьох громадян Словаччини й одного громадянина Чехії ¹.

 

Було виявилено, що двоє словаків в’їхали на територію України ще 2013 року й відтоді жодного разу не перетинали кордон, а, отже, перебували на наших теренах незаконно. У Головному управлінні Державної міграційної служби на них склали адміністративні протоколи про порушення міграційного законодавства, оштрафували на 3,4 тис. грн. й ухвалили примусово повернути на батьківщину з забороною в’їзду в Україну на 3 роки.

 

Третьому громадянину Словаччини, у якого папери були нібито в порядку, вирішили скоротити термін перебування в Україні. Всі троє того ж дня залишили українську територію. Було повідомлено, що двоє з них – «єпископи» «Української Правовірної Греко-Католицької Церкви», а один – просто «священик». Згодом «священик» перетворився на «черницю» Мар'яну Феледі, а єпископи виявилися Робертом (у монашестві Самуїлом) Обергаузером і Петером (Василем) Колодієм ².

 

Ще двох іноземців, громадянина Чехії та громадянина Словаччини, СБУ назвало  «відомими громадськості», але констатувало відсутність у них документів, що засвідчили би їхні особи. Спочатку затриманих тримали у слідчому ізоляторі СБУ у Львові, після чого правоохоронці оголосили, що вивезли іноземців за межі області «для уникнення провокації зі сторони прихильників Догнала» ³, але 24 червня обидва «чехословаки» знайшлися в Жовківському районному суді. Суд мав офіційно встановити їхні особи й вирішити подальшу долю. Розуміючи, що «грати вар’ята» далі нема сенсу, адвокати перед самим судовим засіданням принесли паспорти затриманих – громадянина Чехії Ріхарда (Методія) Шпіржика і громадянина Словаччини Патріка (Тимофія) Сойки, «єпископів» УПГКЦ. За рішенням суду, обох «єпископів» депортували з території України 25 червня.

 

«В одному з закладів, де ми проводили обшуки, залишилось близько 20 монахинь. Думаю, міграційна служба попрацює, бо частина з них є громадянами іноземних держав і, якщо вони порушили терміни перебування на території України, то їх чекає такий же шлях»,  – того ж дня висловив журналістам свої сподівання начальник управління СБУ у Львівській області Віктор Андрейчук ². Так згодом і сталося.

 

 

Самого Антоніна (у монашестві Ілії) Догнала, чиє прізвище дало неформальну назву «Українській Правовірній Греко-Католицькій Церкві», серед затриманих не виявили, натомість, за деякими тодішніми повідомленнями, його нібито бачили в окупованому Донецьку.

 

Затримання були проведені в рамках кримінального провадження, відкритого Шевченківським райвідділом ГУ МВС України проти «догналітів» ³.  

 

 

Тим часом 23 червня близько сотні людей пікетували Управління СБУ у Львівській області, вишикувавшись перед входом до будівлі. Вони вигукували гасла та співали релігійні пісні. По центру стояли священики-догналіти, збоку – жіночки, одягнені у монаше облачення (мабуть, черниці монастиря в Брюховичах), люди на флангах мали бути мирянами. «Свободу правді!», «Стоп – духу антихриста в Україні!», «Свободу правовірним єпископам!», «Ганьба зрадникам народу!», – такі гасла лунали з гучномовця, підхоплювані присутніми ⁴.

 

Що ж сталося в кінці червня 2015 року в Брюховичах і Львові?

 

Можна сказати, що завершився певний етап історії, яка почалася 24 роки перед тим – і зовсім не в Україні.

 

Духовні шукання отця Антоніна

 

У ті давні часи вже згаданий Антонін Догнал був римо-католицьким священиком у тоді ще єдиній Чехословаччині, конкретніше – у Моравії. Інформація про перші 45 років його життя, яку можна знайти у відкритих джерелах, місцями суперечлива.

 

 

Всі джерела сходяться в тому, що він народився 1946 року в містечку Глук теперішнього Злінського краю. У 20 років вступив до семінарії в Літомержіце, після закінчення якої був висвячений у квітні 1972 року на римо-католицького священика ⁵.  

 

Потім служив у чехословацькій армії, після демобілізації – «сотрудником» в одному з костелів крайового центру Злін ⁶, а у 1975–1981 роках був парохом у місті Слушовіце того ж Злінського краю ⁷. Нині у Слушовіцах мешкають понад 3 тисячі жителів, а тоді було трохи більше тисячі; мабуть, тому Догнал і його біографи називають Слушовіце селом. До речі, всі українські публікації чомусь наполегливо прив’язують Догнала до сусідньої адміністративної одиниці – Оломоуцького краю (насправді йдеться про Оломоуцьку римо-католицьку діє цезію) ⁸.

 

Про Слушовіце сам Догнал згадує так: «Це село вважалося якоюсь самостійною республікою, де комунізм до певної міри ще толерував певну свободу задля тамошнього прогресивного колгоспу. Ця парафія була першою в Католицькій Церкві на території колишньої ЧССР, в якій настало духовне пробудження через харизматичну обнову у 1981 р. Явну переміну КДБ недовго терпіло, і о. Антонін був переведений до пограниччя, до міста Будішова. Тут в домі священика весь час (1981-1985) збиралися на молитву студенти, так що цілі вихідні тут була молитовна програма. Після кожної години молитви проводилася дискусія і духовні розмови… Молоді люди, які шукали живе християнство, приїжджали на вихідні дні, брали участь у молитовній програмі і духовних розмовах» ⁶.  

 

Що о. Догнал завжди збирав навколо себе духовно натхненну молодь і вмів знайти серед неї вірних адептів, підтверджує вся його наступна біографія.

 

У Будішові у Догнала сталася якась історія з органами чехословацької держбезпеки (її він називає КДБ). За словами святого отця, він дуже визначився на полі боротьби проти окультизму, яким нібито захоплювалися навіть деякі сусіди-священики. І ось недобрі на о. Антонина окультисти нібито нацькували на нього «КДБ». Далі була дивовижна історія, про яку культова книга «догналітів» «Чотири слова з України» розповідає так: «Отцю загрожувало 5 років ув'язнення, або добровільно іти на психіатрію. Бог у чудесний спосіб втрутився, не здійснилося ні одне, ні друге. Отець прибув на виклик в обласне КДБ до Острави. Тут побачив великий чорний прапор, на знак смерті високого керівника КДБ. Результат виклику був неочікуваний, працівники КДБ після раптової смерті начальника були під якимось страхом і справу закрили. Прийшло тільки мале покарання – переведення на іншу парафію, під нагляд священика, якому державні органи довіряли» ⁶.

 

Наступна царина о. Догнала була ще дивніша (особливо після спілкування з «КДБ»). 1986 року його призначили священиком до т. зв. «в'язниці сестер», де під державним наглядом перебували близько 400 черниць із 15 згромаджень.

 

До речі, саме того року Папа Іван Павло II започаткував щорічні екуменічні зустрічі в місті Ассізі (Італія). Догнал, за його власними словами, «отримав ясне слово» щодо цього. Спільні Служби Божі з представниками інших світових релігій викликали у правовірних католиків (таких, як о. Антонін) щире обурення, бо ці богослужіння, мовляв, не ведуть до спасіння. Догнал написав Святому Отцю обуреного листа і твердить, що його Папі навіть доручили. Відтак поборювання «апостатичного духу Ассижу», який нібито охопив Івана Павла II, стало «цвяшком у голові» отця Антоніна ⁶.

 

У 1987 році о. Догнал отримав призначення на парафію Дворце – за його словами, «найгіршу парафію у єпархії», де він зустрів «оксамитову революцію». Служіння на новому місці у спогадах Догнала виглядає так: «Сюди знову приїжджали студенти на молитву у вихідні дні... На новому місці продовжувався духовний бій. Плодом молитви були праці на тему апологетика віри проти лібералізму в Церкві. При допомозі забороненої техніки розмножувалися ці духовні елаборати і посилалися священикам… В Дворцях виникла ініціатива безперервної молитви, яка тривала від П'ятидесятниці 1988 р. до П'ятидесятниці 1989 р. Чехія безперервно молилася від 1. до 10. числа місяця, Моравія від 11. до 20. числа місяця, а Словаччина від 21. до 30. (31.) числа місяця... Бог вчинив чудо, яке ніхто собі не уявляв; 17.11.1989 р. в ЧССР впав комунізм» .

 

Цю частину біографії отця Догнала ми оглядали переважно очима самого отця Догнала. Втім, є ще й погляд, так би мовити, «недоброзичливців». Найрізкіше серед «біографів» нашого персонажа виступає одна популярна львівська газета:  «Служив парохом у маленькiй парафiї єпархiї Оломоуца. Та згодом тутешнi християни помiтили, що з отцем Догналом щось "не те", якось не по-християнськи поводиться – всi грiшнi, вiн один – спасенний».

 

Ця ж газета цитує деякі «досьє» і «спецдосьє», не вказуючи, щоправда, джерел: "З початку свого священицтва А.Догнал проявив негативнi впливи у формацiї молодих людей, чинив прикростi та неспокiй в єпархiї. Вiн зорганiзував групу людей, деякi з яких, будучи пiд його впливом, захворiли психiчно та вимушенi були лiкуватися у психiатричнiй лiкарнi. За його неправильнi вчинки моравський єпископ вилучив о. Iллю з єпархiї... Догнал має виразнi параноїдальнi i нарцистичнi риси, почувається переслiдуваним всiма, також i демонами… Комплекс пророка є в Догнала вже бiльш як 25 рокiв. Якщо хтось з ним не погоджується, то той стає ворогом. Утворив навколо себе групу, яка має всi характернi ознаки секти».

 

Про період «оксамитової революції» тут розповідають так: «Чехiя, 1989, переломний момент для країни. Антонiн Догнал пробує змiнити вибiр чехiв на голосуваннi. Вiн каже, що його слово – "пророче", а тому президентом Чехiї має стати не Вацлав Гавел, а його конкурент. Група сектантiв Догнала на радiостанцiї органiзовують спецiальну кампанiю проти народного кандидата в президенти – Вацлава Гавела» ⁹.

 

Але перейдімо до більш поміркованих свідчень. Процеси, в які на межі 1980-1990-х років, заангажувався Догнал, дуже лаконічно описують так: «О. Антонін приєднався до руху харизматичної онови (харизматів), що після ІІ Ватиканського Собору почали розвивати спільноти в Католицькій Церкві. Проте згодом змінив погляди на консервативніші, а також захопився духовністю Східних Церков, оскільки йому імпонувала «харизматичність» («духоносність») східної духовності» .  

 

Ключові слова тут – «харизма», «спільноти» та «східна духовність».

 

Докладніше про цей період розповідає ректор Дрогобицької духовної семінарії о. Мирон Бендик: «На цій парафії [Дворце – Z] отець служив до 1991 року. У той період о. Антонін познайомився з харизматичним рухом «католицьких п’ятдесятників». Рух харизматиків у Католицькій Церкві почався під впливом нових акцентів в еклезіології ІІ Ватиканського Собору, зроблених на невидимо-харизматичній структурі Церкви… Відтак отець став практикувати харизматичну молитву в молитовних групах. Там він пройшов своєрідні ступені харизматичної ініціації, здобуваючи дари пророцтва, мовлення мовами і розпізнавання духів… З часом о. Догнал змінив своє ставлення до реформ ІІ Ватиканського Собору… Сам належачи до післясоборного харизматичного руху, о. Догнал позиціонував себе «консервативним» католиком. Імовірно, що ситуація післясоборних експериментів у Римо-Католицькій Церкві підштовхнула римо-католика Антоніна Догнала до стабільніших Церков християнського Сходу» ¹⁰.

 

Отже, «харизматичний рух», «молитовні групи» та «стабільність християнського Сходу».

 

Придивившись до учасників «молитовних груп» і «харизматичних спільнот», зустрінемо багатьох майбутніх персонажів 25-річної епопеї, останній (будемо сподіватися) епізод якої ми спостерігали торік у Галичині.

 

Наприклад, брати Їржі та Ріхард Шпіржіки. Ім’я Ріхарда (1968 р. н.) ми вже зустрічали. Їржі теж довго був не останнім у «харизматичній спільноті», але врешті десь загубився на довгій «догналітській» дорозі. Також зацитуємо «Чотири слова з України»: «Деякі з дівчат, які приїжджали на молитовні вихідні, за порадою отця, вирішили скласти 8.12.1990 р. дочасний обіт перед новим архиєпископом Оломовцьким у новоствореній спільноті» ⁶.

 

Запам’ятайте цих дівчат – ми з ними ще зустрінемося.

 

Нові василіяни

 

Потяг до «стабільніших Церков християнського Сходу» завершилося 1991 року ухваленням кардинального рішення – римо-католицький отець Антонін Догнал мав перевтілитися у ченця греко-католицького Чину Святого Василія Великого (як «найближчого до спадщини св. Кирила і Методія») з новим (монашим) ім’ям Ілля (Ілія). 27 травня того року зверхник Словацької провінції ЧСВВ (василіян) о. Мар’ян Поташ ¹¹  скерував до римо-католицького архієпископа Оломоуцького Ваняка (попереднього зверхника о. Догнала) листа стосовно майбутньої долі нового василіянина. Провінціал ЧСВВ запевнив оломоуцького владику, що після послушництва (новіціяту) у василіян отець Ілля повернеться у свою дієцезію як БІРИТУАЛІСТ (тобто, священик, що має право служити в обох католицьких обрядах) ⁸.

 

У василіанський новіціят разом із Ілією (Антонином) Догналом вступили троє його чеських земляків – брати Ріхард (Методій) і Їржі (Кирило) Шпіржіки та Людек (Франтішек) Юхелка. Ріхард-Методій на той час був студентом теології, а Їржі-Кирило та Людек-Франтішек – інженерами. Свій новіціят вони відбували в Польщі – у Варшаві та Венґожево ⁶.

 

До цього моменту все виглядало досить благопристойно – зміна обряду заради наближення до спадщини св. Кирила та Методія, пошуки більшої стабільності у церквах Сходу і т. д.  Проте під час перебування чотирьох чеських богошукачів у Польщі з їхнього «мішка» вилізло певне «шило». А відтак почався ланцюжок бурхливих подій, які мало асоціюються з благосним трибом церковного життя, як його уявляє пересічний читач. І в складності цих подій такому читачеві розібратися буде дуже важко. Але інакше неможливо зрозуміти, чому через 13 років у церковному житті далекої Галичини виникло джерело напруження та вогнище конфліктів.

 

Отже, про шило, яке вилізло з мішка. «Під час новіціяту в польському Венгожеві настоятелі зауважують, що харизматична духовність оо. Догнала, братів Шпіржіків та інших розходиться з василіанською духовністю, а отці своїм окремішнім практикам надають перевагу над спільним монашим правилом», – так сформулював ситуацію  о. Мирон Бендик ¹⁰.

 

Конкретики цим словам надає свідчення владики Вроцлавсько-Гданського Володимира Ющака, ЧСВВ. У своєму відкритому листі до батьків-засновників УПГКЦ, написаному 2010 року, владика згадує: «Дивлячись з перспективи майже 20 років нашого знайомства, щораз виразніше зарисовується мені ваш образ та ваші задуми, з якими ви прийшли до Варшави… Від самого початку вашого прибуття до Варшави (маю на думці тодішніх новиків: Догнала, обох Спіжіків та Юхельку) ви не були щиро і повною душею у василіанській спільноті, ані у Греко-Католицькій Церкві. Ви потайки організували свої зустрічі з конференціями о. Догнала, як свого партикулярного, незалежного від монаших настоятелів, духовного провідника – гуру. Ви потребували лише, щоб якась визнана церковна спільнота дала вам офіційний юридичний статус, щоб таким способом ви могли залишитись у своїй неофіційній спільноті… У час ваших богословських студій у варшавській Семінарії пригадую розмови з о. Методієм, який явно закидав професорам, що у Семінарії не вчать правдивої католицької науки, лише єретичну науку... У Варшаві було вам поставлено ультиматум – або пристосуєтесь до василіанських Правил і василіанського способу життя, або будете видалені з Чину та повертаєте у Чехію. Сьогодні видно, що тодішнє ваше зовнішнє підпорядкування було фальшивим. Помилкою нас, як тодішніх настоятелів, було те, що ми вам повірили, замість тоді вже викинути з Чину» ¹².

 

Закономірним наслідком цієї ситуації стало те, про що згадував Ян Граубнер, римо-католицький архієпископ Оломоуцький, у своїй відповіді на запит Яна Кочіша, папського прелата в Празі (дата листа – 28 березня 2003 року): «З Варшави 28 січня 1992 року мені писав п. Догнал, що до нього звернувся пан провінціал [Мар’ян Поташ – А.К.], щоби уточнити моє ставлення щодо можливості довірити Василіянам в Оломоуці костел і надати будівлю десь для 20 семинаристів, які би у нас навчалися. Здається, однак, що йдеться скоріше лише про плани п. Догнала, бо сам провінціал мені вже ніколи не написав» ⁸.

 

Пояснюючи причини своєї відмови на пропозицію о. Догнала, архієпископ Оломоуцький пригадав усе, що пам’ятав про шукача східної духовності з часів його перебування в латинському обряді: «Пропозицію я тоді не прийняв, тому що знаю з минулих років п. Догнала як людину особливу, імпульсивну і неврівноважену, котра робить завжди по-своєму. Залишив його захоплюватися харизматичним рухом, хоча і в його особливій формі. Він відбував великі молитви і пости, з приходу у Слушовицях, наприклад, він усе вивіз і стіни обписав цитатами з Святого Письма… Уже до цього приходу він скликав священиків, аби з ним утворили громаду, але ніхто не йшов, бо з самого початку було ясно, що він буде абатом. Тодішньому єпископові він пропонував себе як спіритуала до семінарії і екзорциста для священиків, але йому відмовили. Після смерті єпископа Врани він багато сил доклав, аби стати єпископом… Ніколи я не вважав його за людину, котрій можна було би довірити управління чи виховання інших» .

 

Спіймавши облизня в Оломоуці і не почуваючись впевнено у Варшаві, невтомний о. Догнал робить чергову рокіровку. У 1992 році він повертається до своєї «рідної» Словацької провінції ЧСВВ (конкретніше – до обновленого монастиря в Требішові, Словаччина), тоді, як інші три брати залишилися у Варшаві, щоби завершити студії теології (1997 році вони приєдналися до свого гуру) ⁶.

 

А поки вони навчалися в Польщі, о. Догнал почав викладати теологію в Пряшівському унiверситеті. Догналіти про цей період його діяльності розповідають так: «З 1993 до 1997 р. отець викладав догматику в Пряшеві на теологічному факультеті. У 1994 р. тут настало духовне пробудження через дводенні реколекції. Це викликало збентеження, і певні церковні круги вимагали виключити о. Іллю з факультету. Єпископ Гірка за нього заступився, і отець міг викладати дальше. Крім лекцій, отець працював зі студентами і в вільному часі. Відвідував гуртожитки, де зроджувалися малі спільноти, які присвятилися живому Божому Слову, молитві і свідченню віри. Спраглі студенти були засягнуті живою вірою отця. В 1995-1996 рр. він давав студентам завдання писати семінарні праці у вигляді коротких, влучних статей на актуальні теми, які студенти передавали в мас-медіа» .

 

Газета «Експрес», дуже критично наставлена щодо отця Іллі-Антоніна, цю ж історію розповідає по-своєму: «Переїхав у Словаччину, почав викладати теологiю в Пряшевi. Там Антонiн Догнал спробував увiйти в довiру до студентiв унiверситету та гуртожитку. Своїм негативним впливом вiн завдав чимало шкоди. Студентка Монiка, яка була активною учасницею його зборiв, психiчно захворiла... Молодi монахинi та студенти почали пiсля вчень "отця Догнала" потрапляти до лiкарiв-психiатрiв» ⁹.

 

Тим часом троє його однодумців-новиків у Польщі (о. Методій Р. Шпіржік, о. Кирило Й. Шпіржік і о. Францішек Л. Юхелка) в 1996-1997 роках були висвячені на священиків. І вони негайно звернулися до генералату ЧСВВ з проханням про «заснування контемплятивної вітки в ЧСВВ». На той час «група Догнала» складалася з 4 священиків і 5 студентів теології Пряшівського університету (учнів Догнала). Серед неофітів саме тоді засвітилися майбутні «єпископи» УПГКЦ – словак Роберт (Самуїл) Обергаузер (1969 р. н.) й українець Маркіян (Василь) Гітюк (1970 р. н.) ⁶.

 

У 1997 році генералат ЧСВВ пішов назустріч проханням «догналівців». Здавалось, мрія отця Іллі Догнала втілюється – його призначили настоятелем спільноти під назвою Comunita vitae monasticae ⁶.

 

Але саме тоді виник скандал у новіціяті ЧСВВ у Польщі, про який розповідає владика Вроцлавсько-Гданський Володимир Ющак у своєму вже цитованому відкритому листі: «Коли у 1997 р., з огляду на недугу тодішнього о. магістра новиків Петра Кушки ЧСВВ, призначено одного з вас – о. Франциска Юхельку, помічником магістра у Венгожеві, дуже скоро показалось, що час вашого «підпілля» у Василіанському Чині закінчився. У новіціяті почались наводити різні чужі духові св. Василія Великого практики. Була це проба ввести у життя Василіанського Чину ваші таємні практики, якими ви жили перед приїздом до Польщі, та таємно в часі варшавських студій» ¹².

 

Провід василіан вжив до «догналітів» дисциплінарних заходів. Отця Юхелку звільнили від обов'язків помічника маґістра новиків і відіслали до василіанської провінції у Словаччині. Провінційна Управа «відпустила з Чину» майже всіх тодішніх новиків (10 осіб), зокрема, Роберта (Самуїла) Обергаузера ¹².

 

Тоді, у 1997 році, настоятелі новіціату відокремили словацьку провінцію новиків (Догнал зголосився на новіціат в Словацьку провінцію ЧСВВ) і висилали їх у Дрієнов у Словаччині ⁵.

 

Догналіти у своїх «Чотирьох словах з України» нарікають з приводу тих подій: «Невдовзі проти нас твердо поставилися декілька монахів зі Словацької провінції ЧСВВ і почали інтригами атакувати єпископа, а також генералат. Цей дух, який не хотів дозволити, щоб в ЧССВ було щось живого, по суті переслідував лиш одну мету – смерть духовного життя в Чині» .

 

Врешті решт наприкінці 1998 року «харизматичну спільноту в ЧСВВ» (вона ж «контемплятивна вітка» під назвою Comunita vitae monasticae) було ліквідовано ¹⁰.

 

«О. Іллю управа провінції ізолювала… А нас розділили на різні місця», – нарікають «догналівці» ⁶.

 

У 1999 році «чудова шістка» чесько-словацько-українських василіян (враховуючи отців Роберта-Самуїла Обергаузера та Маркіяна-Василя Гітюка) возз’єдналася – але вже знов у Чехії. Саме тоді виникла та кадрова «обойма», діяльність якої ми спостерігали на Львівщині протягом останнього десятиріччя ¹⁰.

 

Діяльність «групи Догнала» у цей час полягала, зокрема, у марних спробах «проштовхнути» когось із «своїх» на якийсь (будь-який) вищий щабель церковної ієрархії. «Це не перешкодило «догналівцям» від 1999 року намагатися реформувати Греко-Католицьку Церкву в Чехії та Словаччині, очоловши її. Отця Догнала висували кандидатом на єпископа-помічника Пряшівського (Словаччина), а одного зі Шпіржіків [Їржі – Z] – на екзарха Празького», – пише о. Мирон Бендик ¹⁰.

 

Владика-василіянин Володимир Р. Ющак згадує:  «У 2000 році, в Римі… о. Методій Спіжік… перед Базилікою св. Петра, звернувся безпосередньо до мене з проханням, щоб я допоміг, щоб його брат Їжі Спіжік став єпископом у Чехії! Для мене був це великий шок. Це була одинока така ситуація в моєму житті, коли хтось домагався єпископської гідності для свого брата... Поведінка о. Методія стала для мене більш зрозумілою щойно тоді, коли я дізнався, що ви вже від довшого часу робили всякі старання у Ватиканських Конгрегаціях, щоб одного з вас призначено греко-католицьким єпископом у Празі. Одним словом, вам мало було вже «василіанської шаки», бажали єпископської мітри та церковної незалежності» ¹².

 

 

Чеська делегатура ЧСВВ

 

Врешті-решт вони домоглися свого. Зверхники василіян, мабуть, вирішили, що певна поступка заспокоїть апетити, і вічні ворохобники хоч на якийсь час вгамуються.

 

У трактуванні самих «догналівців» це виглядало так: «Провід ЧСВВ в даному випадку мав якесь почуття вини, і намагався вирішити цю ситуацію таким способом, що в 2000 р. була заснована в Чехії Чеська делегатура [ЧСВВ], в яку призначили о. Кирила [Їржі Шпіржика – Z], о. Методія [Ріхарда Шпіржика – Z], о. Маркіяна Гітюка з України, з яким вчилися в Варшаві» ⁶.

 

І справді, роки на три все заспокоїлося. Троє згаданих отців служили на парафії катедрального собору святого Климента в Празі. Отець Франтішек (Людек) Юхелка очолив монастир святого Прокопа на Сазаві, пов'язаний з кирило-методіївською традицією. Його перебудували зі старої стодоли, також створили підземну каплицю. Тут навіть був заснований новіціят, до якого вступило декілька студентів, близьких до «догналітів» ⁶.

 

Але довго ця ідилія тривати не могла. У 2003 році пішов на пенсію апостольський екзарх ГКЦ у Чехії (єпископ) Іван Лявінець, а на його місце Ватикан призначив Ладислава Гучка, сина греко-католицького священика з Пряшова, якого «догналіти» охрестили «колишнім провідником фоколяре в ЧССР». Тобто, він, на їхню думку, мав бути екуменістом, а екуменізм для «догналівців» – непрощенний гріх. Це був очевидний casus belli .

 

Дослідник історії УПГКЦ о. Орест Вільчинський стверджує, що тоді Догнал заявив про бажання самому обійняти звільнене крісло. «Однак такі речі в Церкві є неприйнятними – така людина в принципі не має шансів бути призначеною на посаду», – пише отець Орест ¹³. 

 

«Догналівці» (Чеська делегатура ЧСВВ) скористалися ситуацією, яка на той час склалася в ГКЦеркві Чехії. До того часу місцева ГКЦ мала суто русинський характер. Але протягом 1990-х і 2000-х років до країни прибули до 200 тисяч трудових міґрантів із України, серед яких було багато греко-католиків, зокрема галичан. Новоприбулі створили свій власний український церковний комітет, вимагали богослужіння українською мовою. «Стара» паства Апостольського екзархату ГКЦ в Чехії відчула загрозу для своєї русинської ідентичності. І саме в цей момент дійшло до зміни на посаді греко-католицького єпископа.

 

Інтереси обох сил ситуативно збіглися. І хіба «Чеська делегатура ЧСВВ» у своїх маневрах могла оминути увагою таку потугу, як українські заробітчани?

 

Про призначення Ладислава Гучка адепти Догнала згодом писали в таких тонах: «Це було дуже нетактовно… щодо переважної більшості віруючих, які є українцями. В ЧР проживає приблизно 5000 віруючих східного обряду, не українців. Після падіння комунізму в Чехію прибуло приблизно 200 000 українців східного обряду. Вони сподівалися, що будуть мати свою УГКЦ, як це є в інших країнах. Так рекомендує Право Східних Церков. Коли вони нас запитували, чи мають згідно ККСЦ [Кодексу Канонів Східних Церков – Z] право домагатися своєї УГКЦ, ми відповіли їм правду, що так. І це був наш найбільший злочин. Ті, яким бажання українців не підходило до програми, назвали це підбурюванням, організуванням бунту проти церковної єрархії і т. д.» .

 

Тут варто звернути увагу на специфіку ситуації. У Чехії є Греко-Католицька Церква, але вона не є частиною УГКЦ, а підпорядкована напряму Ватикану і не має українського національного характеру. Зрозуміло, що українські заробітчани вимагали для себе створення в Чехії структур саме української Церкви (УГКЦ). А «догналітам» (етнічним чехам і словакам) було байдуже, яка є Церква – українська чи русинська. Їх цікавили ключові посади. Натомість керівництво Апостольського Екзархату воліло за всяку ціну зберегти «статус кво».

 

Об’єднана «антигучківська» фронда не збиралася, склавши руки, мовчки спостерігати, як буде хіротонізовано немилого їй єпископа, а вдалася до актів громадянської непокори. Хоча у висвітленні прихильників Догнала ці акти виглядали зворушливо пацифістськими. «В травні 2003 р. українці збиралися біля будівлі нунціятури в Празі, де провели коротку тиху демонстрацію, яка полягала в тому, що тримали плакат: "Хочемо УГКЦ і українського єпископа", і півгодини там молилися. Це повторювалося декілька днів. В день свячень єпископа Л.Гучка, якого їм нав'язали латинські фоколярини, тихо стояли в храмі з плакатом, яким домагалися свого права»  .

 

Натомість решта авторів наполягають на тому, що опозиціонери не просто «стояли з плакатом». У день хіротонії Ладислава (Гучка) вони без проблем заблокували доступ у греко-католицький храм святого Климента, контроль над яким (пам’ятаєте?) від 2000 року був у руках «Чеської делегатури ЧСВВ». Тож свячення нового ієрарха довелося проводити в римсько-католицькому костелі ¹³.

 

Владика Володимир Р. Ющак згадував: «Наступним вашим кроком були відвідини у моїй резиденції у Вроцлаві о. Маркіяна Гітюка. Отець Маркіян приїхав до мене, без скорішого домовлення, пізнім вечором 28 травня 2003 року... Показалось тоді, що ви є збунтовані проти папського призначення о. Владислава Гучка єпископом у Празі. Отець Маркіян… намовляв мене, щоб я перебрав, під свою юрисдикцію греко-католиків у Чехії!!!.. Я пробував переконати о. Маркіяна, щоб ви пішли поклонитись новому єпископу, та щоб відкрили закритий вами перед ним собор. Показалось пізніше, що зустріч з єпископом нічого не дала, бо скоріше ви зорганізували маніфестацію перед Апостольською Нунціатурою у Празі проти його папського призначення, а ваші люди пробували не допустити до єпископської хіротонії о. Владислава Гучка. Як одинокий український греко-католицький єпископ я був тоді на хіротонії у Празі та усе це бачив на власні очі» ¹².

 

Ту битву «Чеська делегатура ЧСВВ» програла, і це мало для неї сумні наслідки. Новий єпископ Ладислав (Гучко) «погрожував, що пошле на них поліцію, щоб їх вигнали з ЧР», і не було підстав йому не вірити ⁶. 

 

Єпископи УГКЦ з України демаршу «догналітів», звісно, не підтримали – хоч би як ті в Празі не демонстрували за «українську Церкву». І тепер ця «Чеська делегатура ЧСВВ» перетворилася для ЧСВВ і для всієї Греко-Католицької Церкви на «валізку без ручки». На зовсім жорсткі заходи тоді ніхто не наважився («не наш метод»). Краще відправити заколотників подалі з очей – а там дасться чути. І управа ЧСВВ в Римі ухвалює: щоби «частково зменшити напругу», весь провід Чеської делегатури отців-василіян наразі… вислати в Галичину. Нехай проводять релігійні місії серед широких мас українських греко-католиків, якщо, виявляється, мають на них такий вплив. А ми там щось придумаємо… ⁶.

 

Але «Чеській делегатурі ЧСВВ» зовсім не хочеться їхати з рідної та затишної Батьківщини в далеку і, мабуть, страшну тоді для них Україну. Тож Догнал гарячково шукає рятівної соломинки, якогось шансу залишитися вдома. Він навіть звертається до Чехословацької Гуситської Церкви (дарма, що протестантської): може, «гусити» прийняли би його групу до себе? Але хитрі «гусити» відмовилися від такого «щастя» ¹².

 

З іншого боку, тепер Українська Греко-Католицька Церква мала клопіт, де і як прилаштувати несподіваних і не зовсім зрозумілих гостей, чим їх зайняти з найменшою шкодою для себе.

 

Згадує о. Орест Вільчинський: «Вирішили: щоби краще вивчити цю групу, поселити їх у Підгорецький монастир. Обитель у Підгірцях обрали не випадково: там не було великого паломництва, мали змогу розмістити чехів і словаків» ¹². 

 

Йдеться про василіянський монастир Благовіщення Пречистої Діви Марії в Підгірцях Бродівського району. Сюди в другій половині 2003 року прибула з Праги п’ятірка проскрибованих василіян: Ілля (Антонін) Догнал, Методій (Ріхард) і Їржі (Кирило)  Шпіржіки, Самуїл (Роберт) Обергаузер і Василь (Маркіян) Гітюк – три чехи, один словак і один українець. У згаданому монастирі вони мали працювали реколектантами (проводити реколекції) ¹⁴ ¹⁵.

 

Отець Франтішек (Людек) Юхелка 

 

 

Втім, одного з провідних соратників о. Догнала бракувало. Отець Франтішек (Людек) Юхелка вирішив, що благословенна Східна Церква не варта таких далеких подорожей, і повернувся «до віри батьків» – у латинський обряд. Згодом він був єпархіальним священиком у Чесько-Будейовицькій римо-католицькій дієцезії, потім – ченцем у монастирі чеських міноритів, а від 2012 року є членом традиційної капуцинської спільноти у Франції ¹⁶.

 

Свого часу, як пам’ятаємо, о. Юхелка був настоятелем василіянського монастиря на Сазаві, не брав участі у бурхливих празьких подіях і, мабуть, сподівався залишитися на своєму місці. Але це передбачало би збереження «Чеської делегатури ЧСВВ», чого новий апостольський екзарх Ладислав (Гучко) зовсім собі не бажав – стільки крові та делегатура попсула владиці під час його хіротонії.

 

«Цей фоко-єпископ… відразу після свячень звернувся до держави і зліквідував на Міністерстві Культури нашу Делегатуру; маленький будиночок для студентів у Празі і монастир на Сазаві, який ми власними руками збудували, переписав на себе», – нарікають «догналіти» на нового владику Гучка у своїх «Чотирьох словах з України». Ми ще раз згадаємо про нього ⁶.

 

 

«Підгорецькі отці»

 

На питання, чому, знаючи про деструктивну роль «догналітів», у Галичині їх прийняли до Підгорецького василіянського монастиря, уродженець Підгорець, директор Інституту народознавства НАН України, академік Степан Павлюк каже: «Статутом Василиянського ордену передбачено досить тривалий кількарічний період на розмірковування і спокуту за свої вчинки» ¹⁷.

 

 

У Підгірцях «догналіти» отримали навіть власний храм – колишній римо-католицький костел св. Йосифа. Як пам’ятка старовини він належить Львівській національній галереї мистецтв. Саме її покійній директор, Герой України Борис Возницький передав храм у користування «підгорецьким отцям» як представникам греко-католицької громади. Втім, і після того, як «отці» порвали офіційні зв’язки з УГКЦ, Возницький не виселив їх із колишнього костелу. Журналістські питання з цього приводу він або іґнорував, або відповідав, що у внутрішньорелігійні чвари не заглиблюється ¹⁸.

 

У серпнi 2011 року був навіть укладений договiр оренди костелу мiж греко-католицькою громадою Підгорець і обласним управлiнням культурної спадщини. Де-юре колишнім костелом користувалася греко-католицька громада села, де-факто – «догналіти» ¹⁹.

 

Отже, ніщо не перешкоджало "підгорецьким отцям" (Догнал, брати Шпіржіки, Обергаузер і Гітюк) з кінця 2003 року (чи з початку 2004-го) створювати у бродівській глибинці молитовні групи, проводити катехизацію тощо. Учасниками їхніх духовних реколекцій у Підгірцях стали понад 20 тисяч місцевих вірних УГКЦ. Багатьом тутешнім священикам ці реколекції навіть подобалися, отці самі возили в Підгірці своїх парафіян. У галицьких церковних і світських ЗМІ з’явилися численні публікації про те, як "підгорецькі отці" зцілюють і навертають в істинну віру ¹³ ²⁰.

 

Аж поки до багатьох не почало доходити, що діється щось «не те»: люди поверталися з догналітських «реколекцій»  надміру радикалізованими та релігійно нетерпимими. «Я знаю людей, які приїжджали після тих дво-триденних реколекцій зовсім зміненими. Людина приходить, і якщо моя думка хоч трішки не збігається з її, то все, вона відвертається і каже: «З тобою немає про що говорити, ти будеш в пеклі горіти». І крапка», - розповідав журналістам Юрій Підлісний, тоді голова Комісії УГКЦ у справах мирян ¹⁸.

 

Академік Степан Павлюк, чия родина мешкає в Підгірцях, спостерігав за процесом зблизька: "Підгорецька дерев'яна церква згоріла, до іншого найближчого храму у Пліснеському монастирі було не близько. У каплиці оселилися новоприбулі отці-василіяни. Селяни до них потягнулися. Ті ж висловлювали ортодоксальні погляди, відкидали толерантність та вільнодумство, такі вчення подобалися старшим релігійним жіночкам. Пускаючи корені, догналіти рекламували себе як екзорцистів, і це теж приваблювало. Екзорцистом нарекли Обергаузера, якому добре вдається психічно впливати на людей. Новонавернених інколи відправляли на реколекції у Тисменицю на Франківщину. Там використовували гіпноз та інші психічні навіювання – традиційні для секти мантри щодесять хвилин із підняттям рук і вигуками на кшталт: "Я грішний, Ісусе". А ще пили з новонаверненими чай із психотропними речовинами – то був обов'язковий ритуал… У Підгірцях під їхній вплив потрапило 70% села, у тому числі й моя мама…" ²¹.

 

Догналітів спробували розселити по різних монастирях, однак вони цього наказу не виконали ⁵.

 

Але на Заході, де тимчасово позбулися «догналівців», як пам’ятаємо, мали «щось придумати», аби закрити клопітне питання раз і назавжди.

 

«Через рік [2004 – Z] … новий генеральний настоятель … [Ладислав (Гучко) – Z] став нашим ліквідатором, – продовжують скаржитися «підгорецькі отці» у своїх «Чотирьох словах з України». – Декілька днів після виборів його на Протоархимандрита, він зліквідував без причини Чеську делегатуру декретом… і почав ліквідувати нас і нашу місію на Україні. Всі священики (5), студенти з тимчасовими обітами і кандидати (18) без подання провини, були виключені з ЧСВВ. Нас, священиків з вічними обітами… безпідставно було виключено… Крім того, поручив своєму заступникові та протоігуменові з України, щоб нас ліквідували за допомогою інтриг та державної влади».

 

Не знаючи, як помститись ненависному празькому владиці, «догналіти» вражають читача таким пасажем: «Єпископ Гучко був у списках співпрацівників КДБ. Згідно чеських законів висока посадова особа не може виконувати свої функції, поки не пройде люстрацію. Єпископ Л.Гучко уникнув цього, і це толерувалося. В 2005 р. були оприлюднені словацькі архіви співпрацівників КДБ. Л.Гучко на КДБ вже не мав жодного запису. Це заставляє задуматися. Так замести сліди можуть тільки деякі виняткові одиниці!» .

 

Це, якщо дивитися на ситуацію очима «догналітів». Якщо ж офіційно, то 13 червня 2004 року нарешті з’явилося рішення у їхній справі. X Генеральна Капітула (колегія керівних осіб ордену) Василіянського Чину св. Йосафата постановила ліквідувати Чеську делегатуру ЧСВВ. Що більше, 21 члена делегатури взагалі відсторонили від ЧСВВ ¹⁵. Як причину подавалося: «через довголітню історію конфліктів, які провокувала група Догнала всередині василіанського чину та серед греко-католиків Чехії та Словаччини, та на вимогу єпископату» .

 

Втім, члени розформованої Чеської делегатури ЧСВВ, які на той час перебували у Підгорецькому Свято-Благовещенском монастирі, звернулися з поданням до Папи і залишалися у Василіанському Чині до остаточного вирішення питання ¹⁵.

 

Втім, мабуть, мало в кого були сумніви щодо майбутнього рішення Апостольської Столиці. Проскрибованих отців, наімовірніше, позбавили би чернечого сану, але від Католицької Церкви не відлучили би. І що тоді? Ці дуже нелояльні до всякої духовної влади особи перетворилися би на звичайних священиків і, вважай, автоматично перейшли би в підпорядкування помісної Греко-Католицької Церкви (тобто, УГКЦ).

 

Навряд чи хтось у Галичині такого собі бажав. То ж рішення, ухвалене зверхниками василіан у Римі, мусило мати продовження в Україні, що і сталося в серпні. Внаслідок рішення Генеральної Управи Василіянського Чину і зважаючи на діяльність згаданих священиків в Чехії, Блаженніший Любомир і провід ЧСВВ в Україні 6 серпня звернулися з листом до тодішнього керівника Львівської ОДА Олександра Сендеги з проханням «заборонити в’їзд в Україну чи перебування в Україні» отцям-василіянам з розформованої Чеської делегатури ЧСВВ, оскільки «ці ченці некоректною поведінкою та непослухом своїм монашим наставникам і місцевій єрархії вже спричинили великий заколот на шкоду вірним у Чеському екзархаті ГКЦ, у Василіянському Чині та інших чинах і згромадженнях, а тепер завдають шкоду вірним УГКЦ» ¹⁴.

 

До листа були додані 23 прізвища громадян Чехії та Словаччини, які мали бути депортовані з України ¹⁷.

 

Чому депортація не відбулася, зараз сказати важко. Хоча можна припустити: 2004 рік, вибори нового Президента, «Помаранчева революція» і т. д. Кому тоді була справа до якихось «догналітів»? І справа відклалася на потім…

 

Так само важко зараз сказати (перебуваючи поза церковним середовищем), що «було першим – курка чи яйце?». Степан Павлюк, продовжуючи розповідь про «догналітів» у Підгірцях 2004 року, каже: "А потім "отці" почали роздавати брошурки, в яких страшно очорнювали кардинала Гузара. Я саме тоді все зрозумів. Далі пішло більше, вони почали декларувати "новий християнський пласт", відкидаючи Ватикан, апостолів, Ісуса. Новим пророком мав стати Ілля Догнал" ²¹. 

 

І це неясне «а потім» не дозволяє зрозуміти, чи це «підгорецькі отці» своїми атаками на найвищий провід УГКЦ подвигнули його на вимогу їхньої депортації, чи, навпаки, вимога депортації підсилила гнів Догнала і іже з ним проти найвищого проводу УГКЦ.

 

«Брюховицькі сестри»

 

Але війну було оголошено, а, як відомо, à la guerre comme à la guerre.

 

Найдоскіпливіші, мабуть, уже звернули увагу на те, що «підгорецьких отців» було п’ятеро, а кандидатів на депортацію – аж 23. А хто читав дуже уважно від самого початку, пригадає й розповідь про бурхливу місіонерську діяльність нестарого ще о. Антоніна (ще тоді не Ілії) Догнала в колишній ЧССР.

 

І справді, читаємо у скрижалях: «Деякі з дівчат, які приїжджали на молитовні вихідні, за порадою отця, вирішили скласти 8.12.1990 р. дочасний обіт перед новим архиєпископом Оломовцьким у новоствореній спільноті. Пізніше дві з них перейшли до контемплятивного монастиря в Україні. Сьогодні з ЧР і СР є їх там близько 20». Тут пазл, мабуть, складається ⁶.

 

Так от, про à la guerre. У серпні 2004 року «підгорецьким отцям» виписали «квиток на батьківщину», а вже у листопаді до «догналітів» на Львівщині додалися «догналітки», а до бунтівних Підгірців – Брюховичі. Саме цього місяця монахині місцевої обителі василіянок на монастирській капітулі («загальних зборах» сестер), яку скликала ігуменя мати Андрея Довганик, одноголосно проголосували за вихід із Чину св. Василія Великого і перетворення його на контемплятивно-адораційний монастир св. пророка Іллі (як «монастир папського права»). Пояснення було таке: «Митрополит А.Шептицький в 1925 р. заснував наш контемплятивний монастир як самостійний, незалежний від чинних сестер василіянок. Коли ми вийшли з підпілля, монастир зареєстрували в Чині, але ніякого декрету на наш монастир згідно канонічного права Генеральна управа не має і не може мати. Нас зарахували автоматично, сестри за це не голосували, хоча керівним органом в нашому монастирі є загальні збори сестер». Про це було повідомлено Генеральну управу ЧСВВ і Конгрегацію Східних Церков. «Путчистки» особливо підкреслювали, що в голосуванні брали участь «чотири сестри, які жили в монастирі ще за часів митрополита А. Шептицького; саме вони були ініціаторками виходу з Чину, щоб зберегти нашу контемплятивну харизму» ²².

 

У Брюховичах, по вул. Шкільній, 24 у 2004-2015 рр. діяв жіночий "контемплятивно-адораційний монастир св. пророка Іллі" (світлина Ірини Юзик)

 

 

Реальною підставою для внутрішнього перевороту в жіночому монастирі було те, що (як про це вже мовилося) о. Догнал своєчасно «заселив» його своїми фанатичними адептками зі «старого краю» – із 29 вчорашніх василіянок, які залишилися в обителі після початку «бунту», 23 були громадянками Словаччини. Крім того, саме жіночий монастир у Брюховичах був місцем, де «підгорецькі отці» свої реколекції проводили найактивніше ¹⁰.

 

Як твердить керівник проекту «Католицький оглядач» о. Орест-Дмитро Вільчинський, «отець Ілля Догнал почав навідувати монастир василіянок, деколи він залишався там на кілька днів, навіть на кілька місяців, що вже, в принципі, скандал… До жіночого монастиря може потрапити жінка чи чоловік, навіть священик лише з дозволу єпископа чи (якщо це чин папського права) лише з дозволу вищої настоятельки. Наскільки нам відомо, такого дозволу отець Ілля Антонін Догнал не мав. Це його перебування у жіночому контемплятивному (закритому) монастирі – це вже певне згіршення для вірних і порушення церковних правил».

 

Згодом до згаданих монахинь приєдналося чимало місцевих жінок, проте, на відміну від 29 «старожилок», керівництво ордену ЧСВВ не визнавало за ними монашого статусу. Водночас, за твердженням о. Ореста, за 7 років (2004-2011) з монастиря пророка Іллі у Брюховичах втекли приблизно 10 черниць, які пішли в інші католицькі спільноти ²³.

 

 

Поза Чином Святого Василія Великого

 

Тим часом навколо «підгорецьких отців» розгорнулася довголітня бюрократично-судова тяганина на основі канонічного права.

 

Вже на початку 2005 року за «поважні провини проти монаших і церковних законів, зокрема постійний непослух настоятелям» Протоархимандрит ЧСВВ Ковбич зі своєю Радою видалили з Василіянського Чину Антоніна Догнала, Юрія і Ріхарда Шпіржіків, Василя Гітюка і Василя Романа Шелепка. А головне – Протоархимандричі декрети були затверджені Апостольським Престолом в особі Конгрегації для Східних Церков ⁵ ¹⁴ ²⁴.

 

Після цього видалені з Чину ченці звернулися до Найвищого Трибуналу Апостольської Сигнатури (найвищий трибунал Католицької Церкви) з «рекурсом», щоби аж у вересні 2008 року отримати офіційне повідомлення про те, що їхнього «рекурсу» трибунал до розгляду не прийняв як «позбавлений будь-якої основи» ²⁴.

 

Сталося те, чого чекали. Монахи ЧСВВ перетворилися на «СВЯЩЕНИКІВ Підгорецького монастиря». І що з ними тепер робити – перетворилося на клопіт місцевої духовної влади.

 

У цій ситуації церковні власті УГКЦ в Україні на тлі рішення Чину Василіян виглядають досить поміркованими. 10-11 листопада 2005 року на 28-й сесії Синоду УГКЦ було прийняте рішення про ПОЧАТОК ПРОЦЕДУРИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ священиків Підгорецького монастиря о. Іллі Догнала, о. Методія Шпіржіка і о. Маркіяна Гітюка через їхні неприпустимі дії ⁵.

 

16 січня вже наступного року на позачерговій сесії Синоду УГКЦ ухвалили таке рішення: «Для канонічного дослідження ситуації щодо отців Іллі Догнала, Методія Шпіржіка та Маркіяна Гітюка з Підгорецького монастиря створити комісію у складі Преосвященного Владики Софрона (Мудрого), Високопреосвященного Владики Ігоря (Возьняка) та Преосвященного Владики Василя (Семенюка)» ⁵.

 

«Нечіткою, навіть дещо розгубленою» назвав через шість років тодішню (2005) позицію УГКЦ львівський журналіст Данило Мокрик. «Реакція Греко-Католицької Церкви виявилася запізнілою – на час виключення «підгорецьких» з ЧСВВ вони вже отримали не тільки достатньо сильний вплив на багатьох людей, а й приміщення, в якому цей вплив можна було реалізовувати. Мова йде про костел св. Йосифа у тих же Підгірцях… Одразу могло викликати подив, що цій групі дозволили залишатися і проводити свою діяльність, адже в УГКЦ не могли не знати про скандальний бунт, який незадовго до цього монахи під керівництвом Догнала організували в Чехії… Надання цій групі монахів прихистку в Україні може видатися навіть не необережністю, а просто-таки злочинною легковажністю», – писав Данило Мокрик у липні 2011 року ¹⁸.

 

Ну, журналістам не проблема поверхово судити про справи – з позиції, яка ні до чого не зобов’язує, та ще й через шість років, коли все в минулому здається чітким і очевидним.

 

Тим часом у серпні 2006 року процес із бюрократичної дедалі більше переходив ув ідеологічну стадію. Згідно з Вікіпедією, у «підгорецьких отців» стався новий конфлікт із Управою Василіанського Чину, пов’язаний із їхньою критикою проводу УГКЦ, а об’єктом критика стала книга кардинала Гузара «Бесіди з Блаженнішим Л.Гузаром. До постконфесійного християнства», видана того ж року ²⁵. Як заявляють «підгорецькі ченці», Любомир Гузар у ній схвалює гомосексуалізм і окультизм (віщування, магію):

 

«У 1990 році Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, але керівництво в цій Церкві відразу ж зайняла духовна течія західної єретичної теології. Ця теологія заперечує основні правди цілої християнської віри – Божество Христа, його реальне та історичне воскресіння, чуда, натхнення Святого Письма, існування пекла. Такого духа вніс до нашої Східної Церкви екс-кардинал Гузар. Він також схвалює гомосексуалізм, окультизм – віщування, магію (див. книга „Бесіди з Блаженнішим Л.Гузаром. До постконфесійного християнства”, 2006). Л.Гузар народився в Україні, але все життя прожив на Заході – в Америці, Італії. Дістався до влади в УГКЦ разом з групою американців і людей зі Заходу, які мали такого ж духа апостазії» ²⁶.

 

 

Страсті за «синодом»

 

Відтак з «підгорецькими отцями» зо два роки було тихо. Мабуть, в умовах «помаранчевої» влади вони воліли не привертати до себе зайвої уваги. Поки та влада більш-менш почувалася на силі. Потім зясувалося, що то була тиша перед бурею. «Бурею» став вихід «догналівців» на новий рівень діяльності. Йдеться про спробу створення в Галичині зовсім нової церковної структури, альтернативної до УГКЦ.

 

Отож, на перших шпальтах проскрибовані монахи знову з’явилися навесні 2008 року. 3-го березня отці Ілія (Антонін Догнал), Методій (Ріхард Шпіржік), Маркіян (Василь Гітюк) і Самуїл (Роберт Обергаузер) опубликували заяву про те, що вони були таємно зведені в сан єпископів. Але ім’я ієрарха, який їх хіротонізував, ні тоді, ні будь-коли згодом назване не було ²⁷. Натомість Блаженніший Любомир Гузар у своєму зверненні від 23 березня засвідчив, що синод УГКЦ ніколи не пропонував кандидатуру цих отців на єпископів, а самі отці не отримали благословення ватиканського Святого Отця. Отже, жодними єпископами вони не є ⁵.

 

15 червня «підгорецькі отці» помстилися – проголосили відлучення від Церкви (екскомуніку) Блаженнішого Любомира. І це був лише початок. Від «церкви» найближчим часом були «відлучені»: Синод Єпископів УГКЦ (заодно з Блаженнішим), префект ватиканської Конгрегації для Східних Церков (підтримав відлучення «отців» від УГКЦ), префект Апостольської Сигнатури (залишив відлучення в силі), всі декани УГКЦ (не визнали над собою юрисдикції УПГКЦ), Протоархимандрит ЧСВВ (видалив «догналітів» із Чину), кардинал Праги (видалив їх із Чехії 2003 року); екзарх Кошіцький (видалив їх зі Словаччини 2004 року) і т. д. ¹⁰.

 

З боку УГКЦ лунали звинувачення в тому, що "догналіти" залучають до себе священиків підкупом (симонія) і що вони за кров’ю і за духом є наступниками Яна Гуса, поборювача католицизму. Але через 5 місяців після явлення світові «новоіменованих єпископів» останні оголосили про створення власного Синоду («правовірного синоду УГКЦ»). Причиною його появи назвали те, що «17 єпископів, тобто увесь Синод, який є у злуці з апостатом Л.Гузаром, стався єретичним, і сам на підставі Святого Письма Гал.1,8 виключив себе з Церкви».

 

Було оголошено, що новий синод призначив новим «Верховним архиєпископом УГКЦ» 78-річного «владику» Михайла Осідача, а його заступником – «єпископа» Іринея Білика. До складу «синоду» увійшли «єпископи» й «архієпископи»: Львівський – Маркіян Гітюк, Івано-Франківський – Ілля Догнал, Дрогобицький – Методій Шпіржік, Бучацький – Тимотей Патрік Сойка, Тернопільський – Самуїл Р. Обергаусер, Жовківський – Йосиф Холод, Ужгородський – Василь Петер Колодій. На чолі Стрийської «єпархії» фігурували двоє «владик» – відомий Йосафат Каваців і маловідомий Теодозій Івашків. Так само на Коломийську «єпархію» новий «синод» призначив двох виконувачів обов’язків адміністратора – отців Богдана Іванюка й Івана Качанюка. Екзархом Одеським (Одесько-Кримським) було названо о. Романа Шелепка, в. о. адміністратора Луцького екзархату – о. Атанасія Кулинича.

 

Було заявлено, що до «оновленого синоду» прийнято єпископа-емерита Софрона Дмитерка, заслуженого ветерана підпільної УГКЦ.

 

Офіційною адресою «оновленого синоду» було названо село Підгірці 19 Бродівського району Львівської області ²⁸.

 

Оголошення переліку членів «синоду» викликало цілу зливу спростувань. УГКЦ у своїх ЗМІ публікувала заяви святих отців, які заперечували свою причетність до «правовірного синоду УГКЦ».

 

11 серпня єпископ Іриней Білик, ЧСВВ, який перебував у Ватикані як канонік папської базиліки Санта Марія Маджоре надіслав комунікат про те, що  «жодного відношення до даної справи не має» ²⁸.

 

Управа провінції отців василіян Найсвятішого Спасителя в Україні опублікувала декларацію двох ієромонахів, Йосифа Холода (монастир св. Юрія, Червоноград) і Атанасія Кулинича (Луцьк), які заявили, що до «нового синоду» не належать і до «підгорецьких отців» жодного стосунку не мають ²⁸.

 

Єпископ Коломийсько-Чернівецький УГКЦ Микола Сімкайло оголосив, що до нього звернулися два декани його єпархії – о. Богдан Іванюк (Яремче) й о. Іван Качанюк (Тисмениця) – з проханням «захистити їхні добрі імена, заплямлені неправдивою інформацією, поданою підгорецькими монахами» ²⁸.

 

Відповідну заяву оприлюднив ще один фігурант скандалу: «На поставлені мені питання працівниками єпархійного управління Сокальсько-Жовківської єпархії: синкела о. Михайла Ткачіва і канцлера о. Володимира Коткевича 7.08.08 р., про мою причетність до новоутвореного Синоду УГКЦ, про який йдеться у листі з УА 16/08 віж 3.08.08 я, о. Михайло Осідач, даю відповідь, що до цих подій відношення не мав і не маю. Водночас заявляю свою приналежність до Сокальсько-Жовківської єпархії під благословенням правлячого Архиєрея Михаїла Колтуна. Про що власним підписом засвідчую» ²⁸. Це заява того самого о. Михайла Осідача, якого  «підгорецькі отці» оголосили альтернативним «Главою УГКЦ». Утім, здається, з усіх згаданих отців, які відреклися від участі в «синоді», Михайло Осідач виявився найменш щирим, і, попри цю заяву, його прізвище згодом не раз випливе в «підгорецькому скандалі».

 

Отець Йосафат Каваців спочив у Бозі у червні 2010 у віці 76 років. Його позиція щодо «догналітів» була неоднозначною. Так само незрозумілою залишилася позиція владики Софрона Дмитерка, який у віці 91 року спочив 5 листопада того ж 2008 року

 

І ще два прізвища швидко випали з обойми «підгорецьких отців». Того ж 2008 року о. Василь (чернече ім’я Роман) Шелепко, оголошений у складі «нового синоду» як «екзарх Одеський», і один із двох братів Шпіржіків, Їржі (Кирило), залишили спільноту ²⁹.

 

Щодо участі отця Василя-Романа Шелепка в діяльності підгорецької спільноти залишилися суперечливі свідчення. З одного боку, його прізвище було назване серед інших «підгорецьких отців», виключених із Василіянського Чину на початку 2005 року ⁵, що було підтверджено відповідними документами Апостольської Сигнатури, куди отець Шелепко звертався аж двічі і двічі отримав відмову ²⁴. За деякою інформацією, він свого часу був навіть ігуменом Підгорецького монастиря ³⁰. З іншого боку, у серпні 2008-го Бучацька єпархія УГКЦ оприлюднила письмову заяву екс-василіянина, пароха чортківської церкви Преображення Господа Нашого Ісуса Христа, якою о. Василь Шелепко заперечив свою участь у «синоді» ³¹. До речі, друга відмова від Апостольської Сигнатури прийшла через 15 місяців після написання цієї заяви.

 

Що ж до Їржі (Кирила) Шпіржика, то його прізвища навіть не було у складі «синоду». Мабуть, «догналіти» на той момент уже не сумнівалися в його відступництві. Відтак прізвище його більше не зустрічається в анналах «догналітів».

 

 

Гарячий серпень у Стрию

 

Водночас «підгорецькі отці» перейшли від масштабних, але віртуальних діянь до локальних, але відчутних для суспільства акцій з розширення свого «стану посідання».

 

Адже «старий» єпископат рішенням «підгорецьких отців» був екскомунікований, «новий» натомість призначений. «Рішення» належалося привести в дію. Тож 15 серпня троє головних «підгорецьких отців» на чолі з Іллею (Антоніном) Догналом з’являються в Стрию і намагаються захопити місцеве єпархіальне управління УГКЦ, посилаючись при цьому на видану ними ж екскомуніку на законних ієрархів. При цьому застосовують фізичну силу проти єпископа-помічника владики Тараса (Сеньківа) та канцлера Стрийської єпархії о. Тараса Пошивака (за версією «отців», нелеґітимних). Але присутні в канцелярії священики вивели порушників спокою з будинку ³².

 

 

«Догналівців» це не дуже засмутило. Вони знайшли інший об’єкт для атаки. «Захопити й утримувати одну із центральних церков міста секті допомагали спортивної статури молодики… Проста міліція виявилася безсилою. Викидати їх із храму приїхав спецпідрозділ правоохоронних органів, і тоді це вдалося. Проте [народні депутати України – Z] [Святослав] Піскун та [Оксана] Білозір посприяли тому, аби затриманих відпустили, а справу зам'яли», - писала торік про той інцидент газета «Ратуша» ²³.

 

За словами свідків, «при затриманні, замість того, щоб спокійно виконати вимоги міліції, одні тікали, а о. Ілля Догнал вчинив справжню бійку, намагався кинутися під автобус та всіх проклинав» ³³.

 

На цьому не мало скінчитися. «Підгорецькі отці» запланували були в Стрию на 19 серпня якусь «молитовну акцію». На думку чільників Стрийської єпархії УГКЦ, це могла бути друга спроба рейдерського захоплення єпархіального управління. Але вдалося залучити громадськість. «Сьогоднішня неділя (17 серпня) стала для вірних Стрийщини днем духовної мобілізації, – зазначив о. Тарас Пошивак, канцлер Стрийської єпархії. Громадськість готова безпосередньо охороняти приміщення Стрийської єпархії УГКЦ, на які зазіхають Підгорецькі бунтівники». Першими таку ініціативу виявили молодіжні організації Стрийщини, які взяли на себе патрулювання церковних територій», - повідомляла єпархіальна прес-служба ³⁴.

 

Звертали на себе увагу два зовсім нові моменти – дивна поведінка правоохоронців і пряме сприяння «догналітам» з боку деяких (уже згаданих) депутатів: «Після затримання були відпущені на основі розпорядження начальника львівської міліції та дзвінка депутата Верховної Ради» ³³.

 

«Міліція безсила, – зазначив о. Тарас Пошивак», – і вона це підтвердила 15 серпня. На працівників охоронних органів чиниться психологічний тиск обласного керівництва міліції. Це підтвердили самі підгорецькі нападники в одному із своїх листів від 16 серпня 2008 року». У листі збунтованих підгорецьких монахів, зокрема, написано: «Поміж цим владиці Методію вдалося мобільним подзвонити нашим знайомим, і відразу після цього начальник міліції зі Львова наказав, щоб нас негайно випустили» ³⁴.

 

Складається враження, що раптова реанімація «догналітів» у 2008 році (після майже дворічного затишшя) мала ту причину, що вони нарешті знайшли політичну опору в деяких владних коридорах.

 

Якщо йдеться про народну депутатку Оксану Білозір, тодішню голову одного з підкомітетів Верховної Ради, то того ж 2008 року (але трохи раніше, в червні) вона від імені Комітету ВРУ у закордонних справах клопоталася перед тодішнім головою СБУ Валерієм Наливайченком за «громадян Чеської Республіки Ричарда Шпіржіка та Антоніна Догнала», які, мовляв, бажали би отримати громадянство України, але «Блаженніший Любомир Гузар вважає за недоцільне сприяти прийняттю вищезгаданих громадян Чехії до громадянства України» ³⁵ ³⁶.

 

Зрештою, у програмі "Люстрація" від 6 грудня 2011 року журналісти телеканалу "ЗІК" уже  докладно розповіли про стосунки Оксани Білозір з «підгорецькими отцями» ³⁶ ³⁷.

 

Тим часом за самосвятство довелося знову відповідати перед церковним правом. 3 червня 2008 року Колегіальний трибунал Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ ухвалив рішення у карних процесах ієромонахів ЧСВВ Іллі А. Догнала, Методія Р. Шпіржіка, Маркіяна В. Гітюка та священика Роберта Обергаузера. Воно було оприлюднене 17 вересня того ж року.

 

Трибунал не знайшов жодних доказів єпископських свячень цих священиків і звернув увагу на непослух і безпідставну критику ієрархії УГКЦ, а саме: незаконне присвоєння уряду та незаконне виконування служіння (порушення канону 1462 Кодексу канонів Східних Церков). За "розпалювання бунту та ненависті проти місцевого ієрарха Владики Михаїла (Колтуна) і Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Любомира (Гузара) та підбурювання підлеглих до непослуху супроти них" та за "нанесення кривди та важкої шкоди добрій славі вищезгаданих осіб та інших ієрархів УГКЦ через наклепи" ці священики мали бути покарані великою екскомунікою (відлученням від церкви) ³⁸.

 

Все це було намарне. Відлучені отці не мали наміру каятися. Навпаки, вони звернулися до Найвищого Трибуналу Апостольської Сигнатури (найвищий суд Католицької Церкви) з проханням перевірити правомірність кари великої екскомуніки, винесеної їм трибуналом УГКЦ. 7 жовтня 2008 року Найвищий Трибунал дав відповідь на прохання «підгорецьких отців». Він залишив вирок Колегіального трибуналу Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ без змін, підтвердивши тим самим правосильність накладеної на них екскомуніки ³⁸. За грубе порушення канонічного права УГКЦ Ілля А. Догнал, Роберт Обергаузер, Методій Р. Шпіржік рішенням Апостольської Сигнатури були виключені з літургійного спілкування у всій Католицькій Церкві ³⁹.

 

А 4 травня наступного року той самий Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури своїми декретами виніс вироки щодо п’ятьох колишніх ієромонахів, а тепер священиків: Антоніна (Іллі) Догнала, Юрія (Кирила) та Річарда (Методія) Шпіржіків, Василя (Маркіяна) Гітюка, Василя (Романа) Шелепка – стосовно їхнього членства у Василіанському Чині. У вересні 2008-го з цього питання Найвищий Трибунал «підгорецьким отцям» відповів, що їхнього «рекурсу» до розгляду не приймає як «позбавлений будь-якої основи», а цього разу – так прямо й визначив, що всі ці священики більше не належать до Василіанського Чину св. Йосафата, не мають права носити василіанський монаший одяг і ставити біля свого імені чи прізвища василіанської позначки «ЧСВВ» - «OSBM» чи «ЧСВВ-ІІІ» - «OSBM-III» ³⁸.

 

 

Бунт монашок триває

 

Як пам’ятаємо, у листопаді 2004-го черниці монастиря св. пророка Іллі у Брюховичах (на чолі з ігуменею матір’ю Андреєю Довганик) одноголосно проголосували за вихід із Чину св. Василія Великого і фактично перейшли під егіду Догнала.

 

У квітні 2007 року почила в Бозі мати Андрея (що не кажіть, леґітимна ігуменя обителі). Відтак обитель де-факто провадила вікарія, сестра Марта Сиглова. Генеральна Управа сестер ЧСВВ з осідком в місті Римі (via Sant Alessio) мала до неї претензію, що «не зробила належних кроків … для вибору нової ігумені: … не повідомила Архимандриню про скликання монастирської капітули та вибір нової ігумені і не просила Архимандриню про затвердження для обраної». У ЧСВВ, отже, постановили, що «на даний час управління монастирем здійснюється незаконно і неправосильно» ⁴⁰. Крім того, монастир почав незаконно приймати кандидаток і допускати новичок до вічних обітів ⁴¹.

 

Як розповідав судовий вікарій Львівської архієпархії Ростислав Бубняк, із сестрами проводили неодноразові бесіди, в їх монастир скеровували перевірки, кожній монахині надіслали по два канонічні попередження. Але все на марно ²³.

 

Варто зауважити, що, крім «Контемплятивно-адораційного монастиря св. Пророка Іллі» в Брюховичах, у незареєстрованій УПГКЦ знайшлися ще 4 жіночі монастирі, зокрема, у Львові (на вул. Плуговій), Стрию та в селі Пробіжна (Чортківський район Тернопільської області). У місті Тисмениці (Івано-Франківщина) по вулиці Сагайдачного, 21 діяло монаше релігійне згромадження закритого типу імені святого пророка Іллі, яким провадила сестра-настоятелька Емануїла Валентина Данилюк ²⁹. Загалом 60 сестер (не рахуючи 29 брюховицьких). Але, на відміну від брюховицького, легітимна УГКЦ від початку не визнавала законності решти «монастирів», адже дозвіл на заснування був наданий свого часу лише монастирю в Брюховичах. До речі, розповідаючи про цю ситуацію, о. Орест Вільчинський обмовився, що в Брюховичах «конфлікти тривають іще від початку 1990-х років» ¹³.

 

Таке становище тривало до 19 грудня 2008 року, коли сестри Контемплятивно-адораційного монастиря св. Пророка Іллі зробили публічну заяву до сестер-василіянок в Україні й інших монастирів (зрештою, адресовану персонально Догналеві): «Перед Богом, Вами, Святіший Отче, і цілою Церквою, ми, Контемплятивні сестри монастиря св. Пророка Іллі і підпорядкованих йому 4 монастирів, проголошуємо: визнаємо підчиненність Вам, Святіший Отче, та правовірному Синоду єпископів УГКЦ і одночасно відмовляємось з’єднатися з єресями кардинала Л.Гузара і його Синоду» ⁴².

 

Церковні справи посуваються без поспіху. Минули ще два роки, і в грудні 2010 року було видане «Друге Упімнення Генеральної Настоятельки ЧСВВ сестрам-догналіткам», підписане Генеральною настоятелькою сестер-василіянок матір’ю-архимандринею Міріям Кларою Коваль та Генеральною секретаркою сестрою Ігнатією Гаврилик. В «Упімненні» констатувалося, що в брюховицькій обителі «зараз проживає 29 сестер, які є повноправними членами ЧСВВ», всі ж решта осіб, «які на даний час проживають у Контемплятивно-адораційному монастирі св. Пророка Іллі, що є власністю Чину, не є членами сестер ЧСВВ і тому перебувають там незаконно».

 

«Упродовж останніх кількох років Генеральна Управа шукала шляхів, щоб зрозуміти причини Ваших дій і виправити аномальну ситуацію, яка склалася у Вашому монастирі… З Ваших слів і Вашої поведінки бачимо, що Ви розірвали єдність з ієрархією УГКЦ, про що Ви виразно заявили у своєму листі від 19 грудня 2008 року. Не йдеться при цьому лише про відмову від послуху і єдності з Ієрархією УГКЦ… Спільнота монастиря св. Пророка Іллі також не визнає розпоряджень церковної влади – Генеральної Управи сестер ЧСВВ, яка прямо підпорядковується Римському Архієреєві. Таким чином, виявляються неправдою заяви сестер про послух Римському Архієреєві», – зазначали авторки «упімнення». Вони від імені Генеральної Управи закликали бунтівниць виконати три пункти: «Відкинути духовний провід о. Іллі Догнала і інших священиків, виключених з Католицької Церкви; публічно відректися від проголошеної вірності «правовірному Синоду єпископів УГКЦ»; публічно перепросити Главу УГКЦ і інших церковних ієрархів, яких Ви безпідставно звинуватили». На виконання цієї вимоги сестрам дали один тиждень від моменту отримання цього попередження. У разі згоди з боку сестер Генеральна настоятелька скликала би правосильну капітулу Контемплятивно-адораційного монастиря св. Пророка Іллі, на якій була би обрана законна ігуменя монастиря. В іншому разі кожній монахині загрожувала би «кара відпущення з Чину святого Василія Великого». Якби виявилися відпущеними всі сестри, тоді Управа мусила би розв’язати весь монастир св. Пророка Іллі ⁴⁰.

 

Зрештою, майже так і сталося. У червні 2011 року генеральна секретарка чину святого Василія Великого сестра Ігнатія Гаврилик повідомила під час прес-конференції про рішення, ухвалене ще в квітні: всіх 29 «леґітимних» сестер монастиря пророка Іллі (Брюховичі) відпущено з ЧСВВ. Тепер вони не мали права вживати чернечий одяг василіянського чину і ставити біля свого імені позначки “ЧСВВ”.

 

Своєю чергою отець Михайло Палій, промотор справедливості Трибуналу Львівської Архиєпархії УГКЦ повідомив, що це рішення стосується лише фізичних осіб, тобто сестер, а сам монастир не закривається. “Тепер ці сестри перебувають в монастирі незаконно. Тепер буде вирішуватись питання про відселення цих сестер із святині”, – сказав отець Палій ⁴¹.

 

Невдовзі судовий вікарій Львівської архієпархії УГКЦ о. Ростислав Бубняк повідомив, що ще рік перед тим Генеральна управа ЧСВВ розпочала довготривалу процедуру відлучення. Віднині, з точки зору Католицької Церкви, «брюховицькі сестри» – вже не наречені Христа, а звичайні миряни, які не мають чернечих обов’язків і прав. Зокрема, мусять виселитися з монастиря у Брюховичах, бо це власність церкви. Як це мало виглядати на практиці, отець Ростислав не повідомив.

 

Це рішення оскарженню це не підлягало, відпущення затвердили Апостольський Престол і Конгрегація для Східних Церков у травні 2011 року. Проте монахині не були відлучені повністю від Католицької Церкви, принаймні на той момент. Їхню поведінку Церква розцінює як важкі гріхи, але жодні штрафи чи інші матеріальні покарання сестрам не загрожують, - сказав о. Ростислав ²³ .

 

Натомість секретар протилежної сторони (УПГКЦ) «владика» Маркіян (Гітюк) заявив тоді газеті «Ратуша», що контемплятивний жіночий монастир добровільно відділився від генералату чинних сестер уже 2004 року і, таким чином, «повернувся до первісного стану», щоби «зберегти призначення свого засновника Митрополита Андрея Шептицького з 1925 року – бути контемплятивним монастирем незалежним від чину з іншою харизмою». За його словами, генералат чинних сестер ЧСВВ ніколи не мав і навіть не міг мати декрету на контемплятивний монастир, бо, «відповідно до церковної традиції, не буває, щоб незалежний контемплятивний монастир був підпорядкований керівництву неконтемплятивного чину, який має цілком іншу харизму».

 

На запитання, чи планують сестри виселятися з монастиря пророка Іллі в Брюховичах, отець відповів заперечно. «Будинок не є власністю УГКЦ, але власністю окремих сестер, громадян України. З церковного боку монастир і надалі залишається монастирем», – пояснив він. За словами о. Маркіяна (Гітюка), в їхній церкві було понад 60 сестер, які мешкали у монастирських домах, приватній власності окремих осіб ²³ .

 

 

Ще новіший «синод». Проголошення УПГКЦ

 

11 серпня 2009 року «догналівці» оголосили, що провели свій «синод». З цієї нагоди було заявлено таке: «Після річного досвіду з інтригами єретичного Синоду і його незацікавленістю вирішувати питання чистоти віри, а також з мовчанкою Ватикану щодо такої важливої проблеми, якою є єресі всередині Церкви, ми були змушені зробити серйозне рішення: сформувати Українську Правовірну Греко-Католицьку Церкву (УПГКЦ)».

 

Пролунало і щось на кшталт її креда: «Ця Церква опирається на Апостольську Традицію, на її незмінні основи християнської віри, які містяться в Божому об’явленні, в переданні Святих Отців Вселенських Соборів і в Традиції Церкви, що називається depositum fidei» ⁴³.

 

Нову назву структури о. Мирон Бендик охарактеризував коротко: «Сама назва була спробою підлаштуватися під усім відому УГКЦ» ¹⁰.

 

А поза тим можна було сказати, що після всіх пертурбацій останнього року рішення цього «синоду» відчутно різнилися від ухвал, оголошених минулого серпня. Були скромнішими й «реалістичнішими» (якщо у випадку з «підгорецькими отцями» можна говорити про якийсь «реалізм»).

 

Поки ситуація з новим «главою Церкви» Михайлом Осідачем залишалася «підвішеною», вирішили «додатково обрати владику Іллю, ЧСВВ на заступника Глави УПГКЦ» (в історії українських церков XX століття ми вже мали ситуацію, коли реальний глава релігійної структури формально був «на других ролях», а керівну посаду де-юре займала прохідна фігура). Секретарем при Іллі (Догналі) залишався «владика Маркіян».

 

Ніби паралельно (а насправді – замість) «широкого» синоду, проголошеного рік тому, але який не виходило заповнити реальними й авторитетними фігурами, створили менший, «Постійний Синод». Його членами, крім згаданих Догнала та Гітюка, стали «загартовані в боротьбі» «Методій» (Річард Шпіржік) і «Самуїл» (Роберт Обергаусер).

 

Будівля по вул. Сосновій, 3 у Брюховичах, де містилася резиденція "синоду" УПГКЦ (світлина Ірини Юзик)

 

 

Було оголошено, що «синод» відбувся в Брюховичах під Львовом (там, на вулиці Сосновій, 3 справді містилась одна з «догналітських» резиденцій) і що від його імені були надіслані листи: Святішому Отцю – про те, що новостворена УПГКЦ «визнає єдність Католицької віри з Римським Архиєреєм», і Президенту України В.Ющенку: «щоби він заборонив незаконне відтермінування реєстрації цієї вже існуючої Церкви» ⁴³.

 

У хроніках УПГКЦ зберігаються повідомлення про ще один синод, який нібито відбувся через 50 днів після згаданого, 29 вересня. Як повідомлялося, головою його нібито був сам «митрополит» Михайло Осідач, «весільний» глава «догналітської» структури.

 

Цей «синод» схвалив деякі «кадрові» зміни. Згідно з повідомленнями прес-служби УПГКЦ, «митрополит» підніс у гідність «архієпископів» двох осіб – Іллю Догнала, «заступника Глави УПГКЦ» (а де-факто реальну першу особу) та Теодозія Івашківа, «єпископа Стрийського» ⁴³.

 

 

Питання реєстрації

 

Отже, станом на серпень 2009 року УПГКЦ мало свій «синод», 9 «єпископів», декілька «монастирів» і близько 10 церковних громад ²⁷. Час було подумати про реєстрацію.

 

І ось в середині серпня 2009 року Державний комітет України у справах національностей і релігій розглянув звернення про надання дозволу на релігійну діяльність іноземним громадянам та питання про реєстрацію статуту "Правовірної греко-католицької церкви". Про це йшлося в офіційному листі, підписаному головою Комітету Ю.Решетніковим.

 

Як зазначав Ю.Решетніков, іноземні громадяни Ілля А. Догнал, Роберт Обергаузер і Методій Р. Шпіржік грубо порушували канонічне право УГКЦ, за що рішенням Апостольської Сигнатури від 07.10.2008 р. були виключені з літургійного спілкування у всій Католицькій Церкві. Таким чином, релігійна діяльність зазначених осіб не відповідала як чинному законодавству України, так і внутрішнім настановам Церкви.

 

Голова Комітету нагадував про необхідність враховувати ч. 3 ст. 5 ЗУ "Про свободу совісті та релігійні організації": "Держава ... бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій". В даному разі такими настановами є Кодекс Канонів Східних Церков (ККСЦ). Канон 19 цього Кодексу приписує: "Жодне починання не може приписувати собі назву католицького, якщо не одержить згоди компетентної церковної влади". Такою компетентною церковною владою на своїй канонічній території є іменований чи погоджений Папою Римським правлячий єпископ католицької церкви – член Колегії єпископів, главою якої є Римський архієрей (Канон 49 ККСЦ). Тому нові релігійні організації, які визнають примат Папи, але не належать до Католицької Церкви, не мають права вживати у своїй назві терміни "католицький", "греко-католицький" чи похідні від них. "Враховуючи викладене, відозви та інші звернення від так званого "Правовірного синоду єпископів УГКЦ", представники якого грубо порушують законодавство України та приписи церкви, розглядатись Комітетом не будуть" ³⁹.

Отже, Держкомітет у справах національностей і релігій у 2009 році відмовив у реєстрації УПГКЦ, у відповідь на що її послідовники оголосили безстрокову молитовну демонстрацію перед будівлею Львівської ОДА з вимогою реєстрації їхньої церкви ²⁷.

 

Отець Орест Вільчинський, експерт з питань УПГКЦ, у 2011 році пояснював, чому реєстрація цієї конфесії є неможлива: «Назва Українська Греко-Католицька Церква є запатентованою, а отже, згідно з українським законодавством, ми маємо право заперечувати реєстрацію організації з такою чи подібною назвою. Зауважу, ні назва УПЦ, ані УПЦ КП не є запатентованими, тож посилатися на цей приклад не варто» ¹³.

 

Тоді ж начальник Головного управління з питань внутрішньої політики, національностей і релігій Львівської ОДА Роман Кураш повідомляв про те, що статути релігійних організацій, відомих як «Українська правовірна греко-католицька церква» та «Візантійський католицький патріархат», в ОДА не зареєстровані. За його словами, надії на офіційну реєстрацію релігійного угруповання о. Іллі Догнала немає – в ній відмовив Державний комітет у справах релігії, потім «догналіти» програли всі суди до найвищих інстанцій.

 

Журналіст Данило Мокрик при цьому звертав увагу на те, що це представників держави відсутність реєстрації так і не змусила «впритул взятися за «підгорецьких»». «Загалом складається таке враження, – писав Д.Мокрик, – що у випадку з «догналівцями» компетентні особи зусібіч практикують політику поглядів крізь пальці» ¹⁸ ²³.

 

 

Чортківська «війна»

 

У 2010 році сталася друга (після стрийського інциденту 2008-го) масштабна спроба рейдерського захоплення з боку УПГКЦ конкретного церковного об’єкту. Йшлося про храм Преображення Господнього в місті Чорткові на Тернопіллі.

 

За тих обставин, що склалися в Чорткові, інциденту 7 листопада 2010 року просто не могло не бути. «Догналіти» мали тут для цього як нагоду, так і можливості.

 

На початку листопада 2010-го упокоївся парох згаданого храму Василь-Роман Шелепко – особа, чиє ім’я вписане в історію руху “підгорецьких монахів’’. Свого часу був василіянином (Роман – це, власне, його чернече ім’я), ба навіть ігуменом Підгорецького монастиря ³⁰, але на початку 2005-го його виключили з Чину (і, до речі, церковні чинники не мали відтоді називати його Романом). Факт виведення о. Шелепка із ЧСВВ двічі підтверджував Найвищий Трибунал Апостольської Сигнатури. Яко парохіяльний священник (а не монах-василіянин) служив у чортківському храмі Бучацької єпархії УГКЦ. «Підгорецькі отці» назвали його прізвище у складі свого «синоду» зразка 2008 року як «екзарха Одесько-Кримського», але того ж серпня 2008-го він написав заяву, якою заперечив свою участь у «синоді». Ця заява досі виставлена на  офіційному сайті Бучацької єпархії ³¹ .

 

Після смерті отця Шелепка та наступних бурхливих подій Бучацька єпархія УГКЦ сформулювала цілий перелік доказів того, що покійний розірвав усі зв’язки з колишніми співбратами по Підгірецькому монастирю: на Св. Літургії згадував ієрархію УГКЦ, а не самозваних «єпископів»; не прийняв їхнього призначення бути адміністратором Одесько-Кримського екзархату; не перевів парафію під провід «псевдоєпископів»; відбув священичі реколекції в Зарваниці 2010 року; брав участь в деканальних зборах; мав послух Апостольському Адміністратору о. Дмитру Григораку; за два тижні до смерті відбув сповідь у священика УГКЦ, а не у «підгорецьких отців»; виявляв бажання повернутися до Василіянського Чину, спілкувався з оо. Василіянами і не мав ворожого наставлення ³⁰.

 

Але, звісно, «владики» УПГКЦ мали зовсім інший погляд на позицію свого колишнього соратника і на дальшу долю його парохії. І поспішили довести це «не словом, а ділом», маючи добрий плацдарм в околицях Чорткова – один із 5 вже згаданих жіночих «монастирів» УПГКЦ (у селі Пробіжна).

 

На похороні о. Романа Шелепка в суботу, 6 листопада були присутні колишні співбрати та сестри по чину на чолі з Василем Гітюком і Річардом Шпіржіком. Але все минулося мирно. Сестри УПГКЦ навіть узяли участь у Св. Літургії та причащалися.

 

Але вже в неділю, 7 листопада догналіти о 8-й годині ранку зробили спробу захоплення храму, в якій взяли участь два десятки сестер-монахинь на чолі з двома ієрархами УПГКЦ. За повідомленням прес-центру Бучацької єпархії УГКЦ, їм на допомогу прибув «Неоплан» зі Львова з близько 50 «бойовиками» на борту. Натомість вірні всіх парафій УГКЦ Чорткова, зібравшись біля храму, витіснили нападників із прилеглої території. Не бажаючи відступати на автостанцію, «бойовики» спровокували бійку. Двоє чортківчан отримали досить серйозні травми й були госпіталізовані. Вже на автостанції «гості» не бажали заходити до автобуса. Лише зусиллями правоохоронців їх посадили в автобус і вивезли з міста у супроводі міліції ³⁰ ³⁸.

 

Втім, на цьому пригоди в містечку не закінчилися. І місцеві прихильники Догнала (за словами чинників УГКЦ, 5 осіб) залишались у Чорткові, і «підгорецькі монахи та монахині» нікуди не зникли. Протягом цілого тижня вони роздавали «ними ж написані брошури у навчальних закладах і школах міста, у яких у викривленому світлі подають останні події навколо смерті покійного о. Романа, храму та парафіян Преображення Господнього» ³⁰ ⁴⁴. 

 

13 листопада (9-й день по смерті о. Романа Шелепка) у храмі Преображення Господнього відслужили заупокійну Св. Літургію. Апостольський адміністратор єпархії о. Дмитро Григорак, ЧСВВ виголосив проповідь. За його словами, о. Роман витримав у Католицькій Церкві до кінця. Із «псевдоєпископами» групи Догнала спілкувався лише тому, що йому було їх просто жаль як християнинові. Але покійний зрікався з урядів, які йому накладали без його ж відома «єпископи-самосвяти». Отець Роман втримав поручену йому паству у Католицькій Церкві, – підсумував о. Григорак. Відтак він представив нового (тимчасового) адміністратора парафії, і пообіцяв через деякий час надати для її обслуги отців Василіян.

 

Тим часом «група Догнала» вже другий день продовжувала прориватися до храму – на «почергову відправу». Коли їх не пустили навіть на церковне подвір'я, вони почали служити Літургію просто неба. Для розв’язання конфлікту на місце прибув навіть мер міста.

 

Ще один конфлікт виник в одному з приватних будинків, де «підгорецькі отці» фактично облаштували свій офіс. Свого часу господиня, прихожанка згаданої парафії, надала їм тимчасовий притулок. Тепер сусіди, зібравши підписи, запротестували проти проживання тут  цих осіб. Сама господиня опинилася під тиском обох сторін конфлікту. Закінчилося серцевим нападом і викликом швидкої допомоги. Брат господині заявив, що його сестра не бажає присутності у своєму будинку людей, які прикривалися ім'ям покійного о. Романа, і виніс їхні речі на вулицю. На місце подій прибув начальник служби охорони громадської безпеки, який на вимогу сусідів зажадав від «підгорецьких отців» звільнити вулицю, бо їх присутність «створює неспокій і незручність для місцевих жителів». Щойно коли стемніло, «сестри», В.Гітюк і Р.Шпіржік вирушили до автостанції й виїхали в с. Пробіжна (в «монастир») ⁴⁴.

 

Врешті решт, за рішенням Тернопільського окружного суду «групі Догнала» заборонили проводити Богослужіння й різного роду маніфестації у Чорткові ²⁹.

 

 

Хроніка УПГКЦ

 

На тлі подій 2004-2009 років ніхто не здивувався з того, що 2010 року Патріарша Курія Української Греко-Католицької Церкви звернулася до президента Національної академії наук України Бориса Патона з проханням залучити спеціалістів-релігієзнавців для проведення експертизи, яка мала би обґрунтувати ідентичність і довести недозволеність з боку будь-яких релігійних груп для власного присвоєння назви «Українська Греко-Католицька Церква».

 

Для дослідження цієї проблеми за дорученням академіка Б.Є.Патона створили експертну групу Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України. Експерти встановили, що невелика група осіб, очолювана іноземними греко-католицькими ченцями та священиками, прибулими в Україну, намагається дискредитувати ієрархію та духовенство УГКЦ. Ці особи прагнуть леґалізувати свою діяльність шляхом створення власної т. зв. «Правовірної Греко-Католицької Церкви», що спричиняє напругу в конфесійному середовищі, загрожує суспільній стабільності, провокує розколи та міжконфесійну ворожнечу.

 

Дослідженням також встановлено, що вірники, духовенство й ієрархія УГКЦ категорично виступають проти спроб присвоєння історичної назви своєї Церкви будь-якими особами та групами, які, вийшовши з-під юрисдикції УГКЦ, намагаються леґалізувати свою розкольницьку діяльність, створивши паралельну чинній церкву з однойменною назвою та іншими додатками-означеннями, зокрема, «Правовірна Українська Греко-Католицька Церква». Турбота керівного центру УГКЦ про збереження своєї ідентичності та недоторканності власної історичної назви є вмотивованою і має правову основу, - про це йдеться у висновку експертної групи ²⁹.

 

2010 рік в історії «підгорецьких монахів» зафіксувався ще однією цікавою сторінкою. За твердженням Вікіпедії, того року Догнал, Шпіржік, Обергаузер і Гітюк проголосили анатему (виключення з Церкви) майже на всіх єпископів Католицької Церкви, на викладачів Папського Григоріанського університету в Римі, на всіх гомосексуалістів, на канцлера Німеччини Ангелу Меркель, президента США Барака Обаму та деяких інших осіб ²⁵.

 

Відтак гомосексуальна тема стала однією з «фішок» у риториці УПГКЦ. 31 березня 2011 року під стінами Львівської міської ради відбулося одразу декілька акцій протесту водночас. Львівські підприємці за підтримки громадянського руху «Відсіч» протестували проти підвищення нормативної оцінки землі у Львові, мешканці львівських гуртожитків вимагали дозволити їм приватизувати своє житло. Тут же декілька громадських організацій, споріднених із «догналівцями», організували акцію протесту проти ювенальної юстиції та «пропаганди гомосексуалізму». У деяких фоторепортажах вся гурма народу під ратушею була потрактована як протестувальники «проти гоміків» ⁴⁵.

 

Невдовзі після цього, у квітні 2011-го активісти ГР «Відсіч» заявили, що УПГКЦ вчинила спробу маніпуляції цим рухом з ціллю втягнути його в боротьбу проти УГКЦ. Також від імені «Відсічі» було заявлено, що львівські діячі, які не мають нічого спільного з самим рухом, використали назву «Рух Чистих Сердець» як добрий бренд, провадячи підривну діяльність, при цьому матеріали, які використовує так званий «Рух Чистих Сердець», є аналогічні до наявних на сайті «групи Догнала» ²⁹

 

«Візантійський Католицький Патріархат» й анатема на Папу

 

За оцінками експертів, у 2011 році «догналівці» почали ідеологічний наступ на всі гілки влади, поширюючи літературу сумнівного змісту, де відверто ведеться наступ на УГКЦ та її керівництво ²⁹.

 

У цій справі їм уже було тісно в рамках УПГКЦ. І 5 квітня 2011 року її провідники на додаток до своєї структури проголосили створення ще й «Візантійського Католицького патріархату» (згодом перейменований на «Вселенський Візантійський патріархат»). Про це вони повідомили листом Папу Римського Бенедикта XVI, де писали, зокрема, таке:

 

«Святіший Отче!

Синод єпископів Української Правовірної Греко-Католицької Церкви на своєму надзвичайному засіданні 5.4.2011 розглядав критичну ситуацію в Католицькій Церкві і порушення спасительної віри... Реакцією Синоду на цей катастрофічний стан було заснування і проголошення Візантійського Католицького Патріархату. Його метою є захистити всіх вірних, які хочуть зберегти неоскверненим скарб католицької віри, незалежно від національності чи приналежності до будь-якої з Католицьких Церков чи традиції».

 

Цей текст невтаємниченому мало пояснює, навіщо було створювати ще одну структуру з такою глобальною назвою. Ну, хіба що Антоніну Догналу незатишно було на скромній посаді «заступника Глави УПГКЦ» зі саном лише «архієпископа». Тепер він міг називати себе Патріархом Візантійського Католицького патріархату, а його соратники Методій Шпіржік і Тимотей Сойка – секретарями ВКП ⁴⁶.

 

Втім, «підгорецьким отцям» недовго судилося листуватися з Папою Римським. Не минуло й місяця, як 1 травня Ілля Догнал від імені свого «патріархату» проголосив анатему на того, кому ще вчора писав листи. Він закликав усіх католицьких священиків перестати згадувати в Літургії ім’я Бенедикта XVI і місцевого єпископа, стверджуючи, що в іншому випадку Літургія буде недійсною.

 

Таким чином, на думку «догналітів», настав стан Sede Vacante (вакансія Святого Престолу). Тобто, група перейшла на позиции «седевакантизма». Який мав бути наступний крок у глобальній грі «підгорецьких отців», ми вже не дізнаємося – їм не дали його зробити. Але плани мусили бути.

 

Крім чинного Папи, від Церкви був «відлучений» і його попередник Іван Павло II (посмертно).

 

Причина відлучення була вказана така: «Покійний Папа Іван Павло ІІ згідно Галатів 1,8-9 сам себе виключив з Христової Церкви. Причина – його апостатичний жест в Ассижі, яким він відкрив Церкву духу антихриста» ⁴⁷.

 

А позаяк Бенедикт XVI беатифікував Івана Павла ІІ, то і він «потрапив під роздачу»: «Папа Бенедикт XVI беатифікацією духа Ассижу – духа антихриста – сам себе також виключив з Христової Церкви» ²⁷ ²⁹.

 

Розповідаючи про життя Антоніна Догнала в Чехії, ми вже згадували про те, як він не сприйняв «дух Ассижу». Що ж це за зловісний дух? Мається на увазі італійське місто Ассізі, де у жовтні 1986 року Іван Павло II організував першу міжрелігійну зустріч, коли на запрошення Понтифіка обговорити проблеми міжконфесійних відносин зібралися 47 делегацій від різних християнських конфесій, а головне – від 13 інших релігій ⁴⁸. А на думку «підгорецьких отців», для християнина релігійне спілкування з представниками нехристиянських конфесій (тобто, «язичниками») – це очевидна єресь і апостазія. УПГКЦ засуджує синкретизм – злитість усіх релігій в єдине ціле.

 

Через деякий час анатемі від ВКП був підданий також Патріарх Єрусалимський Феофіл ІІІ – за те, що своїм "жестом у Києві 25-26 квітня 2012 року" духовно відкрив Східну Церкву єресям синкретизму та прокляттю за прийняття духу Ассізі – духу антихриста" ²⁷ ²⁹.

 

Тут ідеться про участь Феофіла ІІІ у Міжконфесійному форумі "Назустріч змінам – значення релігії в сучасному світі. Віровизнання в умовах демократії та світського суспільства", який 25-26 квітня 2012 року проходив у Києві (така собі локальна копія міжрелігійних зустрічей, які Римські Понтифіки проводили в Ассізі).

 

Феофіл ІІІ виявився не єдиним православним патріархом, що дочекався анатеми від "Візантійського католицького патріархату" за участь у міжрелігійних заходах. 31 травня 2012 року ВКП видав ще один грізний документ. Цим разом анатемованим виявився ніхто інший, як предстоятель Руської Православної Церкви, Патріарх Московський і всієї Руси Кирил. Від нього "відійшла Божія благодать", і "він сам на себе стягнув" прокляття. Ця  кара впала на главу РПЦ за те саме, що й на решту "анатемованих" ієрархів – він взяв  участь у черговому з’їзді світових і традиційних релігій (християни, мусульмани, буддісти, індуїсти тощо), який відбувся в столиці Казахстану – Астані. В очах ВКП такі християнські ієрархи фактично визнали, що язичники, які "вшановують демонів», йдуть тим самим шляхом спасіння, що й християни. Отже, всі вони тепер єретики – такі самі, як «антихристовий рух «Нью Ейдж».

 

Документ про анатемування Кирила був не лише опублікуваний на сайтах ВКП та УПГКЦ, але й копії його були надіслані єпископам і монахам РПЦ, православним ієрархам України, Білорусі, Молдови, Греції, Болгарії, Румунії, Сербії, Грузії, Казахстану, президенту Росії В.В.Путіну, депутатам Державної Думи РФ і засобам масової інформації ²⁷.

 

Після цього можна припустити, пощо було проголошувати Візантійський Католицький Патріархат – щоби можна було дозволити собі накладати анатему на Пап і Патріархів. А це ж фантастичний інформаційний привід у такій країні, як Україна. Після такого жесту про тебе в цій країні буде знати кожен – навіть людина абсолютно байдужа до релігії.

 

І щоби не виходити з такого стану мегаломанії, 4 травня 2011 року ВКП оприлюднив заяву про те, що сама Католицька Церква відпала від християнства, і проголосив про створення «Правовірної Католицької Церкви». У цій заяві УПГКЦ окреслила себе, як одну з груп седекваністів. Після того очільники УПГКЦ проголосили анатему на членів різних протестантських деномінацій.

 

"Владика" Маркіян (Василь) Гітяк

 

 

Архиєпископ-секретар УПГКЦ Маркіян Гітюк, коментуючи «догналітські» анатеми на Понтифіків, сказав, що вони усіх Римських Пап визнають, крім двох останніх: «Один допустився єресі, а другий цю єресь зробив офіційним вченням церкви» ²³.

 

Станом на липень 2012 року журналісти тижневика «Експрес» нарахували 5 032 анатем, накладених «групою Догнала» ⁹.

 

 

Реалії УПГКЦ

 

Чим же реально була в той час ця квазірелігійна структура, яка наліво і направо роздавала анатеми – Папам, Патріархам, президентам і прем’єрам?

 

Про кількість монастирів й ієрархів ми вже згадували. А скільки було парафіян?

 

Львівська журналістка Ірина Юзик, яка займалася «підгорецькими отцями», називала (за приблизними оцінками) від 2 до 2,5 тисяч вірян, яких мали «догналівці» по всій Галичині ²³.

 

Інший компетентний львівський журналіст Данило Мокрик писав:«Точних даних немає, але за деякими оцінками на сьогодні лише у західноукраїнському регіоні УПГКЦ-ВКП має вже понад 5 тисяч прихильників» ¹⁸. 

 

І нарешті Орест Вільчинський, докторант Загребського університету: «За нашим моніторингом, можемо говорити про 2-3 тисячі прихильників, які розсіяні по Галичині з центрами у Дрогобичі, Тисмениці, до певної міри Івано-Франківську, трохи є у Львові, Бродах, Золочеві» ¹³.

 

Не менш важливим показником, ніж кількість вірників, є фінансова спроможність релігійної структури та джерела її фінансування. Коли мова заходить про «підгорецьких отців», найчастіше можна почути «політичні» (чи навіть «геополітичні») версії відповідей на це питання. Можливо, згодом так і було. Але в 2011 році на питання журналіста Олександра Сирцова: «УПГКЦ проводить активну видавничу діяльність, вона доволі широко представлена в інтернеті. Звідки в них кошти на це? Невже тільки з пожертв?», – вже згаданий отець Орест Вільчинський відповів так: «Можемо тільки висловлювати здогади. 2008 року батько одного з лідерів угруповання Самуїла Оберсгаузера був фігурантом гучного скандалу. Колишній міністр лісового та водного господарства Словаччини посприяв своєму братові в отриманні лісових ділянок на загальну суму 75 млн. словацьких крон. Отож, чоловік не чекав на оголошення вироку та втік в Україну, де переховувався в Підгірцях у свого сина… Зауважу, що вони мають прихильників і серед української еліти» ¹³.

 

 

Боротьба за каплицю на Плуговій

 

У 2011 році виникла ще одна «гаряча точка» – цим разом у Львові (точніше, на Збоїськах). Боротьба розгорнулася між монахинями УПГКС із Брюхович і монахами-редемптористами. «Каменем розбрату» стала каплиця на вул. Плуговій, 6.

 

Каплиця по вул. Плуговій, 6 (Львів, Знесіння). Світлина Миколи Тиса.

 

 

До 1946 року це була каплиця (ювенат) Матері Божої Неустанної Помочі отців редемптористів (ЧНІ). Потім його використовували не за призначенням, під склад (у пресі писали, що спершу він належав Міністерству оборони, пізніше – науково-дослідному інституту). За часів незалежності Львівська провінція ЧНІ намагалася відсудити будівлю колишньої каплиці собі, але програла суд, і приміщення відійшло до комерційної фірми. Новий господар пропонував отцям-редемптористам викупити його, ті відмовилися ²³ ⁴⁹.

 

Відтак у травні 2011 року від комерційної фірми його придбали три приватні особи. Ними виявилися колишні монахині-василіянки. Редемптористи мали намір судитися тепер уже з ними.

 

Тепер версія від «підгорецьких отців». Вони зверталися до львівського міського голови з проханням виділити їм приміщення для релігійних потреб. Отець УПГКЦ Христофор розповідав кореспонденту «Ратуші»: «Пан Андрій Садовий відказав нам, що не може цього зробити, оскільки ми не є офіційно зареєстровані. Він порадив придбати приміщення самостійно, що ми й зробили. Десь у травні ми купили колишню каплицю на Плуговій, 6, яка з радянських часів і донині виконувала функцію складу та належала приватній особі. Тепер це приватна власність кількох сестер. Каплиця була в аварійному стані, ми її відремонтували і провадимо там Служби Божі – щонеділі о 10.00, а також у понеділок, середу та п’ятницю о 19.30. Тепер отці-редемптористи почали заявляти на неї свої права» ²³.

 

Сестри з жіночого монастиря по вул. Плуговій, 6 на Знесінні

 

 

Діяльність монахинь не сподобалася також місцевим мешканцям. У відповідь вони створили ініціативну групу і подали в суд на «догналітів» за незаконне ведення будівельних робіт і проведення різних публічних релігійних практик у цьому приміщенні та поруч із ним ⁴⁹.

 

Львівська архієпархія УГКЦ на чолі з владикою І.Возьняком виступила з ініціативою, щоби на спірній території встановити пам’ятний хрест на честь 10-ї річниці візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. Ця ідея зовсім не сподобалась «монахиням» з Плугової. Вони розпочали безстрокові молитовні мітинги під Львівською обласною державною адміністрацією ²³.

 

24 червня сестри влаштували молитовний мітинг також на площі Св. Юра. У руках вони тримали транспаранти: «Монс. І.Возьняк і його секта: краде майно монахинь, розпалює релігійну ненависть, маніпулює Міською Радою» ²³.

 

30 червня депутати Львівської міської ради проголосували за надання дозволу парафіянам церкви Святого Йосафата (УГКЦ) встановити хрест на вул. Плуговій, 6 біля каплиці, за яку йде суперечка. Від владики Ігоря Возьняка дозвіл на встановлення хреста вони вже мали.

 

 

Під час ухвалення рішення під вікнами мерії мітингували мешканці вулиці Плугової, які виступали проти створення в їхньому районі осередку "підгорецьких отців" ²³.

 

 

17 липня біля спірної каплиці на вулиці Плуговій, 6 був освячений пам’ятний хрест. В урочистостях брали участь отці та брати-редемптористи, василіяни, священики львівських парафій на чолі з деканом Шевченківського деканату о. Петром Салогубом, сестри Згромадження св. Йосифа, вірники сусідніх парафій.

 

 

Поки біля хреста йшла церемонія його освячення, біля каплиці відбувалося моління тих самих «догналітів». А церемонію освячення пам’ятного хреста одна з контемплятивних монахинь демонстративно знімала на відеокамеру. Але цим разом обійшлося без інцидентів ⁵⁰.

 

 

Інцидент стався біля каплиці пізно ввечері 19 липня. Як писала тоді преса, громадянин Чехії Антонін Догнал був затриманий міліцією після того, як завдав тілесних ушкоджень місцевій мешканці.

 

Зі слів очевидців агенція РІСУ так відтворює подію: приблизно о 19.00-19.30 два адепти «групи Догнала» намагалися закріпити металевий хрест на приміщенні каплиці. Місцеві мешканці відмовляли їх від цього, бо є рішення суду про заборону будь-яких будівельних дій з приміщенням каплиці. Тому встановлений "догналітами" хрест мешканці зняли. Між сторонами виникла словесна сутичка. Викликали міліцію, яка зафіксувала акт незаконних дій на каплиці.

 

Цього ж вечора, близько 23.00 до каплиці прибув з групою "монахинь" сам Догнал. За словами свідків, прибулі порушували громадський спокій. Антонін Догнал голосно кричав, ображав людей. Коли місцева мешканка Емілія Гузіль попросила його не галасувати і затулила рукою "догналітську" відеокамеру, щоби її не знімали, Догнал вдарив її кулаком в обличчя. Це бачили багато мешканців, які й викликали правоохоронців.

 

На місце події прибула міліція та «Беркут». Постраждала написала заяву, до неї додали підписи свідків. У травмпункті в неї констатували струс мозку і забій лівої щелепи. Догнала спробували завезти у райвідділ міліції для встановлення особи та взяття пояснень. Проте він і "монахині" чинили спротив. Лише за допомогою бійців «Беркуту» його посадили в автомобіль міліції ⁵¹.

 

Факт завдання легких тілесних ушкоджень громадянці Гузіль Е.І. визнав Шевченківський районний суд Львова 20 липня, наклавши на Доґнала адміністративне стягнення ¹⁷.

 

Як повідомив 21 липня речник ГУ МВС у Львівській області, громадянин Чехії Антонін Догнал мав сплатити штраф в розмірі 51 грн за опір працівникам міліції при затриманні, а також залишити територію України. До відповідальності за фактом нападу на жінку його притягатимуть пізніше, уточнив речник ГУ МВС ⁵².

 

А 27 липня журналіст Данило Мокрик писав: після нападу на жінку і спротиву працівникам міліції Догнал відбувся штрафом у 51 грн., а розмови про видворення з України наразі так і залишилися розмовами ¹⁸.

 

Він же пише при нагоді: «Чимало розмов ведеться про покровителів, що їх догналівці знайшли у найвищих ешелонах влади – називаються, зокрема, імена народних депутатів як з провладного табору, так і номінально опозиційного. Цікаво, між іншим, що самі «правовірні» в неформальних розмовах без проблем визнають покровительство з боку однієї доволі близької до Віктора Ющенка екс-депутатки львівського походження, пояснюючи його тим, що свого часу шановна пані важко хворіла, і Догнал допоміг їй зцілитися молитвою». Про цю депутатку ми вже згадували. Але зрозуміло, що у владних коридорах розкольники Греко-Католицької Церкви знайшли покровителів набагато більше. І тема депортації Догнала за межі України на кілька років стала «притчею во язицех» для всіх зацікавлених темою «догналітів» ¹⁸ ³⁵.

 

Про серйозне політичне запілля «групи Догнала» у 2011 році говорив керівник інформаційного проекту «Католицький оглядач» о. Орест-Дмитро Вільчинський: «Відомі імена народних депутатів, політиків, бізнесменів, які в той чи в інший спосіб підтримують догналівську секту. Але, як казали, старі римляни, «Nomina sunt odiosa» [«Не називаймо імен» – Z]. Думаю, що зарано ще називати конкретні імена, хоча вони відомі й ширшому загалу. Можливо, ці люди були обмануті догналівською мімікрією, можливо, не зуміли розібратися, хто є хто. А вказавши їхні імена, можна перетворити тему догналізму на інструмент міжпартійної боротьби і чорного піару. Проте насторожує той факт, що догналівській секті було дозволено відправляти у каплиці Верховної Ради» ⁵³.

 

Мас-медіа час до часу нагадували громадськості про «справу Догнала», а проте вона роками не рушала з місця. Наприклад, у грудні 2011 року «Католицький Оглядач» з посиланням на власні джерела повідомив про те, що «лідеру так званої секти догналітів» Антоніну (Іллі) Догналу, громадянину Чехії, відмовили у продовженні візи на перебування в Україні. Але сам Догнал заявив, що не збирається коритися цьому рішенню і продовжить свою діяльність.  Продовженням цих його слів стало кількаденне пікетування Головного управління МВС України у Львівській області, під час якого адепти Догнала вимагали скасувати це рішення й залишити їхнього ґуру в Україні.

 

Заява Догнала і агресивні публічні акції його прихильників дозволяють припустити, що не виключений тиск на посадовців, які ухвалили рішення про відмову Догналу на перебування в Україні, – таке припущення висловлював «Католицький Оглядач». Його інформатори припускали можливий тиск «згори», щоби посприяти скасуванню цієї відмови. Було очевидно, що «догналівці» мали підтримку з боку деяких високих достойників, які вже допомагали їм у подібних ситуаціях ⁵⁴.

 

 

Стурбованість кліру

 

 

Стурбованість католицького кліру України ситуацією навколо «догналітів» наростала.

 

26 жовтня 2011 року у Брюховичах біля Львова відбулося спільне засідання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ і Конференції Римо-Католицьких Єпископів України, присвячене «небезпечним явищам у духовному житті України». 28 жовтня оприлюднено звернення, підписане його учасниками.

 

Католицькі ієрархи України підкреслили, що «група Догнала не має жодного відношення до Католицької Церкви, оскільки її проводирі, колишні католицькі священики, за важкі церковні злочини були покарані карою великої екскомуніки – відлучені від Церкви». А ті, «хто приєднується до цієї групи сам себе ставить поза правдивою Католицькою Церквою і таким чином не може називати себе католиком».

 

«Католицькими є лише ті єпископи, які перебувають у єдності із Святішим Отцем – Папою Римським, одностайно й правильно навчають тих самих істин Христової віри у всьому світі, зберігають непорушну Традицію Католицької Церкви, благодатно звершують її Святі Таїнства та істинно здійснюють її Учительський уряд, будучи визначеними, або потвердженими на своє служіння декретом Святішого Отця Папи Римського», – тлумачили у спільному зверненні католицькі ієрархи.

 

Владики УГКЦ та РКЦ попередили українську владу про те, що «угруповання Догнала виділяється винятковою релігійною нетерпимістю, що веде до міжконфесійного протистояння та до відкритих конфліктів. Його діяльність вносить неспокій та розбрат в українське суспільство». Архипастирі зажадали від влади вжити відповідних заходів для «припинення шкідливої протизаконної діяльності цієї секти».

 

Натомість душпастирів закликано «відважно боронити Христове стадо від хижих вовків, котрі приходять в овечих шкурах» ⁵⁵.

 

На прес-конференції після спільного засідання ординарій Луцької дієцезії РКЦ в Україні владика Маркіян Трофим’як заявив, що псевдокатолицькі рухи (зокрема, група Догнала) «намагаються скалічити Церкву». А єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ владика Йосиф (Мілян) навів аналогію між групою Догнала та тоталітарною сектою «Біле братство»: «Такі організації негативно впливають на психіку людей, маніпулюють їх свідомістю, становлять загрозу для суспільства». Отець Орест Вільчинський розповів про наслідки такої маніпуляції. За його словами, ця релігійна організація має всі ознаки тоталітарної секти, бо застосовує практики, які негативно впливають на психіку людини, яка після такого впливу потребує тривалої  ресоціалізації ¹⁵.

 

Ще одного, вже традиційного питання торкнувся на прес-конференції владика Йосиф (Мілян). В УГКЦ, сказав він, намагалися переконати народного депутата Оксану Білозір змінити ставлення до «групи Догнала». З цього приводу з нею зустрічався колишній Глава УГКЦ Любомир (Гузар), але «розмови не вийшло». На запитання журналістів, чи УГКЦ має докази щодо лобіювання нардепом О.Білозір інтересів «групи Догнала», владика Йосиф відповів, що прямих доказів вони не мають. Як також не мають достовірної інформації, чи цій групі належатиме храм під Києвом, який тоді будували за сприянням депутатки.

 

Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ) до інформації про прес-конференцію владик додала дещо від себе: «За інформацією, яку РІСУ отримала від людей, що стали жертвами групи Догнала, О.Білозір не лише підтримувала цю групу, але й привозила до них відомих політиків і громадських діячів» ³⁵ ³⁶ ⁵⁶.

 

Через півроку відбулася ще одна прес-конференція. У березні 2012 року Архієпископ Львівський Ігор Возьняк оприлюднив офіційний ватиканський документ – «Декларацію Конгрегації віровчення щодо канонічного статуту «самозваних греко-католицьких єпископів з Підгірців»: Іллі Догнала, ЧСВВ, Маркіяна В. Гітюка, ЧСВВ, Методія Р. Спіржика, ЧСВВ, та Роберта Оберхаузера». Вона була датована днем 22 лютого 2012 року та підписана Префектом і Секретарем Конгрегації віровчення Римської Курії.

 

Архієпископ Львівський УГКЦ Ігор Возьняк, 29 березня 2012 р.

 

 

У документі Конгрегація констатувала: «Апостольська Столиця з тривогою слідкувала за діяльністю, розпочатою преподобними Іллею А. Догналом, ЧСВВ, Маркіяном В. Гітюком, ЧСВВ, Методієм Р. Шпіржиком, ЧСВВ, та Робертом Обергаузером, які, виключені з Василіянського Чину святого Йосафата, самі проголосили себе єпископами Української Греко-Католицької Церкви».

 

Зазначалося, що ці особи й надалі завдавали моральну та духовну шкоду «не лише Василіянському Чинові святого Йосафата й Українській Греко-Католицькій Церкві, але також і Апостольській Столиці та цілій Католицькій Церкві... Церковні представники різного рівня від самого початку цієї болючої справи надаремне намагалися відмовити їх від поведінки, яка, серед іншого, може ввести в оману вірних, що й сталося з певною їх кількістю… Апостольська Столиця, дбаючи про захист єдності Христового стада, сподівалася на покаяння та повернення цих духовних осіб до повної єдності з Католицькою Церквою. На жаль, останні події, як-от невдала спроба державної реєстрації «Підгорецької групи» під іменем «Українська правовірна Греко-Католицька Церква», показали їхню закам’янілість».

 

Тому, з огляду на спільне добро Церкви, переконавшись, що самопроголошені єпископи не виявляють жодного розкаяння, а, навпаки, продовжують створювати замішання, зокрема, «очорнюючи представників Апостольської Столиці та місцевої Церкви та стверджуючи, ніби верховна влада Церкви має документи, які б підтверджували дійсність їхніх єпископських свячень», Конгрегація віровчення, відповідаючи на запит церковної влади УГКЦ та відомств Римської Курії, «постановила цією декларацією проінформувати вірних, особливо в країнах походження самозваних єпископів, про їхній актуальний канонічний статус».

 

Конгрегація віровчення заявила, що «не визнає дійсності їхніх єпископських свячень і всіх свячень, ними уділених, чи які будуть уділені». Вона також нагадала про те, що канонічним статусом чотирьох згаданих осіб є екскомуніка, тобто виключення з церковного сопричастя. Було звернено увагу на те, що «вживання назви «католицька» групами, які не визнані авторитетною церковною владою, згідно з каноном 19 Кодексу Канонів Східних Церков, є незаконним».

 

В останньому пункті декларації наголошено: «Вірні зобов’язані не приєднуватися до згаданої групи, оскільки вона, згідно з усіма канонічними наслідками, перебуває поза церковним сопричастям» ⁵⁷ ⁵⁸.

 

 

«Догналіти» і преса

 

Стосунки «підгорецьких отців» з журналістами, які висвітлювали їхню діяльність, складалися по-різному (у тому розумінні, що до них застосовували різні «виховні методи»), але, здається, ні з ким із них ці стосунки не були добрими.

 

Щодо Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ), яка через свою спеціалізацію писала про «догналітів», мабуть, найчастіше, застосували «суто християнський» засіб впливу – екскомуніку (відлучення від Церкви). Журналісти РІСУ жартували, що потрапили в добре товариство таких самих екскомунікованих: Папи Бенедикта XVI, Патріарха Любомира (Гузара), правозахисника Мирослава Мариновича, сотень інших поважних людей.

 

Ведучий політичного спецпроекту «Люстрація» телеканалу ЗІК Павло Бук, який зробив на «догналітську» тему лише один випуск програми, обійшовся ”малою кров’ю” – отримав від своїх «персонажів» листа з їхніми думками про його творчий продукт.

 

Анна Козюта, керівник проекту «ПРАВОкація» на тому ж каналі ЗІК, згадувала, що під час інтерв’ю з монахинями ті кожен їхній крок і дію фіксували на відеокамеру. «Нам здалося, що вони нас провокують. Ми були свідомі: якщо дамо привід, вони будуть судитися і цим себе популяризувати», – каже вона (а популяризувати догналітів, поширюючи інформацію про них, Анна Козюта не вважала доцільним).

 

Тарас Антошевський, директор РІСУ, мав інше переконання: «Як тільки стало відомо, чим власне займаються догналіти, ми почали про них писати, навіть з ними особисто переписувалися, включно після того, як вони нас «екскомунікували». В той же час в самій УГКЦ вважали непотрібним про них згадувати, щоби не робити їм «піару». Але насправді все це сприяло тому, що рух догналітів без перешкод поширювався серед вірних УГКЦ… Люди не знали, що це за одні, і вірили догналітам».

 

Коли журналіст Юрій Оленець у своєму матеріалі про УПГКЦ, опублікованому 2011 року в тижневику «Новий Погляд», назвав цю структуру «сектою», «підгорецькі отці» звернулися до суду. Справу розглядали в Галицькому райсуді Львова влітку того ж року. «Але слово «секта» не ми придумали, – коментував тоді ситуацію Роман Онишкевич, головний редактор «НП». – Якщо зайти на сайт Львівської архиєпархії УГКЦ, то там чорним по білому написано: Антонін (т. зв. Ілля) Догнал є головним провідником і лідером секти, «беззаперечним вчителем» і гуру, «царем» і «богом» секти, свого «дітища». Які питання? Звернемося також до науковців за роз’ясненями. Будемо судитися» ⁵⁹.

 

Але всі ці дрібні епізоди блякнуть на тлі справжньої «війни», яка розгорнулася влітку 2012 року між УПГКЦ і редакцією львівського тижневика «Експрес».

 

«Битва титанів» – «Експрес» vs УПГКЦ

 

«Війна» почалася у першій половині червня 2012 року публікацією в «Експресі» матеріалу Ольги Єжижанської “Секта, що викрадає дiтей». Точніше сказати годі – «догналіти» датують публікацію 14 червня, тоді як на сайті «Online Експрес» вона позначена 1 червня. Але менше з тим ¹⁹.

 

«Вони називають себе християнами, але моляться до iкони, на якiй зображене якесь вогняне чудовисько, що пожирає людину. У християн таких iкон немає.

Одяг у членiв цiєї секти дуже схожий на одяг священикiв та монахинь Греко-Католицької Церкви, але вони – не греко-католики. Греко-Католицька Церква навiть оприлюднила спецiальний документ з цього приводу. …

Деякi їхнi осередки вiдправляють свої загадковi служби у закинутих християнських церквах, але вони – не Церква. Бо не знайдете згадки про них у жодному офiцiйному реєстрi церков чи релiгiйних органiзацiй. Але вони є. Вони дiють. I моторошнi чутки про те, як вони це роблять, заполонили мiста i села. То якому Богу вони моляться?.. Що це за люди? Це – секта Догнала, яку вже нарекли "Чорним братством" – на противагу "Бiлому братству", що на зорi української незалежностi швидко стало розростатися за допомогою гiпнозу та наркотикiв».

 

Це початок тексту Ольги Єжижанської. Далі вона розповідає кілька історій людей, чиї діти потрапили під контроль «секти». Наприклад, панi Ганни зі «сiм'ї вiдомого на всю країну митця», троє дітей якої – «у сектi Догнала». Або «iсторiю вчорашньої сумлiнної студентки Українського католицького унiверситету Наталi Зеневич, яка сьогоднi опинилась у сектi Догнала». Або історія «про бiду, яка прийшла в родину молодого дипломованого стоматолога Галини Романчукевич з мiстечка Перегiнське, що на Iвано-Франкiвщинi. Родичi взяли штурмом той сектантський будинок, бо саме там жила закритою вiд свiту їхня донька… Сектантську полонянку було визволено. Удома жертва пробула рiвно добу… Галина вiдмовилась їсти. Другого дня рiднi самi вiдвезли доньку в мiсце, яке ненавидiли всiм єством».

 

Журналістка вирішує «будь-що потрапити в той сектантський будинок, який вони вiроломно назвали "монастирем"». І їй це вдається – навіть порозмовляти «з чоловiком, який називає себе "єпископом Василем"», який стверджує, що «вiн тут сьогоднi головний» (можливо, це був "єпископ" Маркіян Василь Гітюк – один із небагатьох  питомих українців серед "єпископату" УПГКЦ).

 

Відтак у авторки виникають серйозні, але риторичні питання: «Отже, iноземнi громадяни провадять на нашiй землi якусь загадкову дiяльнiсть. Але їх чомусь нiхто за це не карає, не депортує. Чому?.. Чому не реагують на це державнi органи? Чому мовчить Служба безпеки України, адже вiдомо, що керiвники секти – iноземцi?».

 

«Все це нагадує ситуацiю в 90-х, коли в Українi з'явилося "Бiле братство"» – підсумовує Ольга Єжижанська, освіжаючи в пам’яті читача скандально-трагічну історію з 1993 року. І ще раз риторично запитує: «Хтось знову хоче повторити експеримент над людьми. Але хто? I навiщо? I чому в цiй диявольськiй грi заручниками знову стають нашi дiти?» ¹⁹.

 

На цю публікацію УПГКЦ відповіла «Експресу» «не словом, а ділом». Цитуємо «Експрес»: «Того дня екзальтовані члени «секти Догнала» на дві години захопили декілька приміщень редакції, паралізувавши її роботу» ⁶⁰, «Організована група здійснила захоплення частини приміщень редакції та утримували їх протягом двох годин» ⁶¹.

 

Згодом редакція тижневика подала розлогішу картину подій: «Сталося щось абсолютно дивовижне: вперше у нашiй майже 20-лiтнiй iсторiї понад три десятки членiв незареєстрованої секти Догнала iз незрозумiлими вимогами захопили декiлька примi­щень редакцiї газети “Експрес” i утримували їх понад двi години. Екзальтованi люди поводилися вкрай агресивно i неадекватно, паралiзували випуск газети. На вимогу охорони звiль­нити примiщення редакцiї та розблокувати роботу журналiстiв не реагували. Щоб нейтралiзувати кон­флiкт, ми викликали мi­лiцiю. Це привело нападникiв до тями, вони швидко покинули редакцiю. Мi­лiцiї були переданi їхнi фото i наша заява про напад» ⁶².

 

За словами начальника ГУ МВСУ у Львівській області Олександра Рудяка, міліція констатувала в цьому випадку правопорушення за участі «догналівців». На прес-конференції 20 червня він визнав, що доти в міліції нічого такого з їхнього боку не фіксували, але «на сьогодні зафіксовано – за намагання блокування роботи газети «Експрес»» ⁶².

 

Того ж самого дня 20 червня стався ще один інцидент з тими самими учасниками. Про нього повідомляла заява, яку редакція «Експресу» скерувала в правоохоронні органи з вимогою негайно відреагувати на згадані тут події:

 

"Сьогодні, 20 червня 2012 року, організована група людей перекрили єдиний проїзд для автотранспорту на територію редакції газети «Експрес». Блокування супроводжується вигуками та скандуванням з погрозами на адресу журналістів газети «Експрес» з використання мегафонів. Унаслідок цього повністю заблоковано роботу редакції, унеможливлено доставка до друкарні оригінал-макетів четвергового випуску газети «Експрес» та інших періодичних видань, що призводить до зриву виходу газети, безперервний шум унеможливлює нормальну роботу журналістів та інших працівників, працівники редакції позбавлені можливості дістатися додому власним автотранспортом… Зважаючи на вищевикладене, керуючись статтями 94, 95, 97, 98 КПК України просимо порушити кримінальну справу за фактами масового порушення громадського порядку, блокування роботи транспортних комунікацій, перешкоджання діяльності журналістів за статтями 171, 279, 293 КК України".

 

Також повідомлялося: «Зірвано графіки виходу у світ 18 регіональних газет, сектанти погрожували розпочати штурм редакції. Вхід в редакцію обороняли понад 20 священників, які, за збігом обставин, брали участь у "круглому столі", який організували журналісти відділу релігії газети» ⁶³.

 

Зовсім інакше виглядала ця подія очима «догналітів» (зокрема, присутність у редакції «за збігом обставин» багатьох священиків): «20.06.2012 відбулась маніфестація проти редакції газети «Експрес», яка допустилась численних брутальних очорнень і брехні з метою ліквідації Української Правовірної Греко-Католицької Церкви. Немає сумнівів, що брехлива стаття «Експресу» була замовлена апостатами. Доказом цього є і присутність протоігумена ОО. Василіян Пантелеймона Саламахи, який переодягнувся на охоронця «Експресу». Він погордив службою Богові, монашими обітами і габітом. Габіт зняв і проміняв його на камуфляжну сорочку охоронця «Експресу». Кому служить протоігумен Василіянин в уніформі? «Експресу»? Богу? Чи брехні?! Він живе подвійним життям! І такий приклад подає братам! Протоігумен в уніформі служби охорони лише демонстрував єдність апостатів з редакцією «Експресу» в наклепницькій кампанії проти УП ГКЦ… Скільки платять протоігумену оо. Василіян за охорону «Експресу»? А може це він платить їм з монастирської каси?».

 

 

«Догналітські» фотографи зафіксували журналістку «Експресу», яка спочатку «підступним способом намагалась потрапити до монастиря, видаючи з себе письменницю з Києва, маючи намір скомпрометувати стареньких сестер», а потім спілкувалася з о. Саломахою, перебраним на охоронця «Експресу» ⁶⁴ .

 

 

Наступного дня, 21 червня, події мали своє продовження. Редакція «Експрес» повідомляла про них таке: «Сьогодні вранці бійці спецпідрозділу «Титан» взяли під додаткову посилену охорону приміщення редакції газети «Експрес». Вони озброєні і мають повноваження застосовувати зброю у випадку виникнення загрози безпеці журналістів газети. Додаткові заходи безпеки запроваджені в «Експресі» після вчорашньої [20 червня – Z] повторної спроби членів «секти Догнала» захопити приміщення газети».

 

Була при цьому одна важлива обставина: «Втім, незважаючи на погрози релігійних фанатиків, сьогодні газета «Експрес» опублікувала нове розслідування [виділення наше  – Z], яке містить моторошні факти про діяльність «секти Догнала» ⁶⁵.

 

Нове анонімне розслідування мало назву «Мiстична секта i подвiйне вбивство». Ось його короткий зміст у викладенні самого «Експресу»: «Член загадкової секти Догнала складає “жертву Богу” – завдає дружинi у голову 10 смертельних ударiв ножем, а потiм накладає на себе руки, скочивши з даху власного будинку. Псевдосвященики та псевдомонахи, члени секти Догнала, одягненi як справжнi служителi церкви, активно вербують нових членiв на вулицях, у лiкарнях, вишах».

 

Це якщо дуже коротко. Докладніше трагічну історію «Експрес» виклав так: “Тодi уподобаєш собi жертву правди, приношення, тодi положать на вiвтар твiй тельцiв”. Цi рядки з картки 67-рiчний Роман Свистун (прiзвище справжнє), член секти Догнала, читав часто… А 14 червня 2012 року все закiнчилось… Цього дня … Роман Свистун завдав своїй дружинi Лесi Свистун понад 10 ударiв ножем у голову. А потiм – скочив з даху власного будинку головою вниз… Дружину в калюжi кровi знайшли перед дверима, якi були зачиненi зсередини. Судячи з усього, вона не добiгла до дверей всього якийсь метр. Мiлiцiя попередньо ква­лiфiкувала це як вбивсто на побутовому грунтi“.

Анонімний автор «Експреса» коментує ситуацію: «Ось уже понад 10 рокiв ми не практикуємо подачу на першiй сторiнцi текстiв, якi ґрунтуються на кримiнальних новинах. Лише раз за весь цей час ми зробили виняток – iшлося про справу псевдолiкаря Андрiя Слюсарчука… Сьогоднi ми вдруге за 10 рокiв порушили свої правила i винесли на першу сторiнку газети кримiнальну тему. Нi, не тому, що знову хочемо когось у чомусь звинуватити. Причина зовсiм iнша. Уже сьогоднi пiсля перших 5 днiв нового i вкрай несподiваного журналiстського розслiдування ми можемо цiлком впевнено сказати: мiж справою псевдолiкаря i справою секти Догнала дуже багато спiльного… Тут теж треба врятувати людей, запобiгти появi нових жертв… Й iсторiя родини Свистунiв лише вiдкриває новий список людей, що стали жертвами ще масштабнiшого обману, нiж у справi Слюсарчука…».

 

Головне послання тексту: як важко повірити, «що в нашi днi хтось може закликати до ритуальних жертв в iм’я Бога».

 

У тексті було вміщено світлину «глави секти Антонiна Догнал, громадянина Чехiї» з коментарем: «Як ми встановили, вiн перебуває на територiї України без будь-якої правової пiдстави. Якщо вам вiдоме мiсце його перебування, телефонуйте нам за номером: (032) 297-47-01» ⁶².

 

«Догналіти», звісно, не змовчали. 23 червня у Мережі з'явився текст «архиєпископа-секретаря УП ГКЦ» Маркіяна (Гітюка) під титулом «Злочини газети «Експрес»», адресований «Експресу» й Архиєпископу УГКЦ Ігорю Возьняку (копії: Генеральному прокурору України; прокурору м. Львова; голові СБУ, м. Київ; голові СБУ, м. Львів; голові ЛОДА; депутатам Львівської міської і обласної рад; ЗМІ).

 

"Владика" Маркіян (Гітюк), 27 червня 2012 року

 

 

«Владика Маркіян» писав: «Ідеться про цілеспрямовану підбурюючу кампанію з конкретною метою моральної і фізичної ліквідації Правовірної Католицької Церкви УПГКЦ. … Доказом того, що ієрархія УГКЦ є співініціатором цієї злочинної кампанії є висловлювання офіційного речника і оглядача УГКЦ Вільчинського у статті в «Експресі»».

 

Оминаючи звинувачення «владики Маркіяна» на адресу «кардинала Гузара і архієпископа Возьняка» у підтримці «всесвітньої організації масонів», можемо ознайомитися з його реакцією на публікації «Експресу»: ”«Експрес» абсурдно і брехливо пов’язує злочин вбивства з Правовірною Католицькою Церквою та її проводом… По перше, УП ГКЦ не є жодною сектою. По друге, дотичний чоловік [Роман Свистун – Z], ані його дружина, ані його сини ніколи не були і не є членами нашої Церкви… Дотичний до нашої Церкви не ходив і ми його зовсім не знаємо! Тут йдеться про цілеспрямовану брехню і злочинне очорнення невинних віруючих і проводу УП ГКЦ… Ця груба маніпуляція почуттями читачів має на меті на основі брехні розбудити страшну ненависть щодо всіх вірних УП ГКЦ”.

 

«Владика Маркіян» робить спробу аналізу останньої публікації «Експресу» в ґлобальному контексті: «На титульній сторінці «Експресу» є фотографії Біблії і Корану, а під ними напис: «Біблія і Коран – технологія підготовки членів секти Догнала, нагадує технологію підготовки терористів смертників»… Побоюємося, щоб після прочитання цього напису під Біблією і Кораном, якісь мусульманські віруючі не реагували на «Експрес» своїм традиційним способом. В такому разі напевне не допомогли б навіть бійці спецпідрозділу «Титан», які були змобілізовані у ці дні для охорони «Експресу». Пов’язувати нас, греко-католиків, з якоюсь терористичною організацією типу Аль-Каїда і робити з нас камікадзе, які викликають жах у суспільстві – це справді журналістська фантазія, що не має меж і є тяжким злочином».

 

І, як висновок, «попередження» на адресу «Експреса»: «Ця кампанія є кількакратним брутальним злочином, за який згідно міжнародних законів та законів України газета «Експрес» мусить бути справедливо покарана. Вимагаємо законного покарання редакторів і припинення діяльності цієї газети [виділення наше – Z]».

 

Автор також торкнувся конфлікту навколо каплиці на Плуговій, 6: «Кілька тижнів тому ієрархія УГКЦ просила мера Садового, щоб нас, правовірних, подав в суд з метою, щоби в нашій приватній каплиці унеможливити відправи Святих Літургій. Штучним аргументом було те, що мусимо зняти дах і знизити стіни на 1 метр, щоб повернути каплицю до попереднього зруйнованого стану. Тут ідеться про виразну релігійну дискримінацію, яка підлягає покаранню. Тому наші вірні по неділях приходять на Літургію під стіни Єзуїтського храму з проханням про почергове користування цим чи іншим храмом» ⁶⁶.

 

Наступного дня (24 червня) в Мережі з’явилася чергова епістолярія від “владики Маркіяна“, адресована вже Генеральному прокурору В.Пшонці (копії: Президенту України; прем’єр-міністру України; Міністерству культури України; голові СБУ; голові ЛОДА; депутатам Львівської міської та обласної рад; ЗМІ), під титулом “Організований злочин «Експресу»“. Її лейтмотивом були слова автора: «Сам від себе «Експрес» не розпочав би цю злочинну кампанію проти нас».

 

Автор писав, зокрема, таке: «14 червня 2012 р. газета «Експрес» на замовлення проводу УГКЦ розпочала брехливу кампанію проти правовірних віруючих. На титульній сторінці опублікувала статтю під назвою: «Секта, що викрадає дітей»... Цими викраденими дітьми мали бути 30-річна дівчина, яка добровільно вступила в монастир, та її дорослі брат і сестра, які живуть вдома з батьками, і які просто відділилися від церковників УГКЦ».

 

Про останню скандальну публікацію «Експресу» («Містична секта і подвійне вбивство») автор пише: «67-річний чоловік вбив свою дружину, і сам скочив з даху будинку і помер. На фоні цієї сімейної трагедії маніпулятори «Експресу», натхненні церковниками УГКЦ… з сімейної трагедії штучно сконструювали ритуальне вбивство. А тоді з правовірних католиків також штучно виконструювали сатанинську секту, що нібито формує терористів-смертників і вбиває людей ритуальними вбивствами. Провину за родинну трагедію приписують нашій правовірній Церкві! Ми про цих невідомих нам людей вперше дізналися з «Експресу». Отож йдеться про брехливе твердження, що вони були членами нашої Церкви і ходили на наші Богослужіння. Якщо б ходили на наші Богослужіння, то, однозначно, усі б досі  жили».

 

Висновок “владики Маркіяна“: «Якщо й за деякий час «Експрес» буде змушений вибачитися якоюсь короткою статтею, то це все ж не буде адекватною компенсацією за масову шкоду людським душам. Частковою сатисфакцією було б те, якщо б авторів статтей посадили у в'язницю, а діяльність газети була припинена [виділення наше – Z]». І потім в іншому місці: «Вимагаємо, щоб автори грубо очорнюючих статтей були справедливо покарані, а діяльність «Експресу» була зупинена».

 

Далі “владика Маркіян“ перекидає місточок від медіа-скандалу до не менш важливих питань – претензій УПГКЦ на храмові приміщення у Львові та її реєстрації.

 

Щодо першого автор пише: «Оскільки наша Правовірна Церква бореться за моральні цінності, маніфестує на захист дітей і сім'ї, то вже неможливим було б далі нас дискримінувати, не дозволяти нам служити в храмі і залишати нас на вулиці. Коли … церковники розуміли, що будуть морально змушені впустити нас до храму єзуїтів, щоб ми могли тут почергово відправляти Св. Літургії, то побачили в цьому свою поразку. Цей храм – пам’ятка архітектури, донедавна був власністю міста. Те, що мер міста Львова подарував його архиєпископству УГКЦ, є незаконним. Наші Богослужіння в храмі в центрі міста знищили б їхню монополію, засновану на брехні, що ми є сектою і розкольниками».

 

А з другого питання: «В УГКЦ добре усвідомлювали, що хоча три роки їм вдавалось блокувати нашу реєстрацію в державних органах, то тепер це зупинити вже неможливо. Якщо б держава зареєструвала УП ГКЦ, багато священиків з парафіями відійшли б з їхньої корумпованої і єретичної системи, і вони б втратили свою кар'єру і гроші. Тому в цій, критичній для них ситуації, усвідомили, що мусять зробити шокуючий скандал. Для цього їм послужив «Експрес»» ⁶⁷.

 

РІСУ так охарактеризувала події червня 2012 року: «Якщо раніше догналіти в основному воювали з УГКЦ, то віднедавна свою увагу вони переключили на ЗМІ. Агресивність адептів Догнала до журналістів і дикість їхніх методів просто вражає. За останні 20 років на Львівщині жодна релігійна група ще так не конфліктувала з представниками мас-медіа».

 

 

Перебіг наступної акції УПГКЦ проти «Експресу», яка проходила під безпосереднім проводом «владики Маркіяна», передаємо у викладі РІСУ:

 

 

«Журналісти львівської газети «Експрес», які написали кілька різких матеріалів про діяльність групи Іллі Догнала, вже починають потрохи звикати до візитів псевдо-священнослужителів та їхніх вірних послідовників. Лише у червні вони тричі навідувалися в редакцію газети з’ясовувати стосунки. Один із останніх візитів на власні очі міг спостерігати журналіст РІСУ… Близько 4-ї години 27 червня біля воріт редакції у вигляді підкови вишикувалися десь з 30 жінок, одягнених у одяг монахинь. Позаду ще кілька десятків людей у світському. Хтось тримав плакати. На початку «монахині» посередині поставили коробку для сміття з написом «Експрес», і поки не з’явилися їхні провідники та основні дійові особи пікету, заспівали: «Україно, слухай, Ісус є твій Бог. З мертвих він воскрес». Коли через хвилин 15 прийшли чоловіки у священичому облаченні, спів змовк… На відміну від попередніх візитів, догналіти-пікетувальники цього разу вели себе доволі сумирно. Близько 6-ї години вони згорнули свою акцію і не стали хуліганити, як тиждень тому – вдиратися до приміщення редакції. Проте, навіть якби вони й спробували вчинити щось протиправне, їм цього б не вдалося. Кілька правоохоронців стояли збоку і уважно спостерігали за пікетувальниками. Зрештою, тепер й у інший, мирний день до редакції львівського «Експресу» потрапити не так просто. На коридорі стоїть боєць «Титану» і перевіряє кожного, хто туди входить» ⁶⁸.

 

 

Процитувавши слова Ольги Єжижанської «Ми будемо і далі писати про догналітів», РІСУ так охарактеризувала ситуацію: «В’язавшись у безперспективні баталії із львівськими та, очевидно, що із ЗМІ інших регіонів, догналіти поставили себе у вкрай незручне становище. Адже журналісти не лише підсилять голос УГКЦ, яка, чого гріха таїти, не так вже й ефективно воює з псевдо-священиками, а й внесуть свою посильну лепту в боротьбу з розвінчуванням цієї авторитарної і соціально небезпечної групи. Вони не вестимуть із опонентами дискусій історичного, канонічного-догматичного характеру. А лупитимуть їх їхніми ж методами, звертаючи увагу людей на плоди діяльності сектантів. І наслідки цієї кампанії релігійні екстремісти дуже швидко відчують на власній шкірі. Якщо вони в цьому сумніваються, то нехай уважно простежать за долею доктора Пі, починаючи від перших публікацій в «Експресі» і до останніх» ⁶⁸.

 

Найближчі події підтвердили висновок РІСУ. У липні «Експрес» розповів про «напружену ситуацію» в Дрогобичі. Зокрема, про суд над О.Загiрським і В.Веселим, яких  тижневик охарактеризував як «родичiв членiв секти» (зрозуміло, якої). Їх було звинувачено в тому, що вони о 2-й ночi ввiрвалися на обiйстя Ярослави та Петра Хруникiв, побили їм вiкна, намагалися залiзти до їх хати. Суд ухвалив виплатити потерпiлим 4 тисячi гривень збиткiв. Коментар «Експресу» до цієї ситуації був такий: «В маленькому Дрогобичi ситуацiя сьогоднi напружена. I не лише тут. У сотнях сiл та мiст батьки бояться, аби їх дiти не стали черговими жертвами незрозумiлої секти у чорному. I кажуть, що готовi порубати дверi сектантських домiв сокирами, а ватажкiв секти – за руки i ноги дотягти до кордону. Якщо СБУ – боїться. Але чому таке коїться? I хто привiв цих людей у чорному на нашi землi?» ⁶⁹.

 

Дрогобич. Сутичка між симпатиками й опонентами "підгорецьких отців". Світлина – "Галицька Зоря".

 

 

У липні «Експрес» опублікував також таке повідомлення: «Цими днями суд встановив, що громадянин Чехiї Антонiн Догнал перебуває на територiї України незаконно, без жодних на те правових пiдстав. Рiшення суду набуло законної сили, а це означає, що лiдером секти, яка сiє в Українi ненависть, є iноземець, який порушує закони нашої країни» ⁷⁰.

 

 

«Експрес» і «митрополит Михайло»

 

Ми ще пам’ятаємо історію з 2008 року, коли «догналіти» вперше оприлюднили склад свого альтернативного «синоду УГКЦ». Як пригадуємо, згідно з їхніми заявами, на чолі «синоду» стояв 78-річний «Верховний архиєпископ УГКЦ» «владика» Михайло Осідач. Щоправда, тоді священик Сокальсько-Жовківської єпархії (реальний статус о. Михайла) написав заяву про те, що до «синоду» жодного стосунку не має.

 

Проте в документах УПГКЦ він далі фігурував як «Верховний архієпископ». У січні 2011 року сайт «Обережно, секта догналівців» спробував «розставити крапки над «і»». «Якщо в минулому о. Михайло Осідач із Сокальсько-Жовківської Єпархії і був, можливо, до них прихильний, поки вони ще не показали цілком своїх “рогів”, то не зараз… Священик Михайло Осідач навіть не знає добре, що таке інтернет, тож не може бачити, що вони подають на своїх схизматичних ресурсах. На всяких електронних листах стоїть начебто його підпис, та це не ручний варіант, а тільки набраний на комп’ютері без відома самого отця зі с. Кунина, що не написав досі ще щодного офіційного листа на підтримку позакатолицького культу», – написали тоді «антидогналівці». При цьому вони посилалися на відеозапис розмови протосинкела о. Володимира Коткевича з о. Михайлом Осідачем, із якого «видно чітко, що о. Михайло відповідає на вагомі питання добровільно та охоче, щоби “УПГКЦ” не закидала потім, що на нього був якийсь тиск, фабрикуючи знову підло дійсність; не лукаву “ієрархію” секти Догнала він визнає, а саме законне керівництво нашої УГКЦ» ⁷¹.

 

Старенький священик, який, здається, мало розумів, що коїться навколо нього, опинився у вирі запеклої конфесійної боротьби. У липні 2012 року він став головним персонажем викривальних репортажів газети «Експрес». Наприклад, саме через нього журналістку «Експресу» Світлану Мартинець «псевдомонахині» УПГКЦ жорстоко побили – ледве не ланцюгами.

 

Як йшлося в першому репортажі з «липневої» серії «Експресу» (від 13 липня 2012 року), 6-го числа того місяця у вiддiл новин тижневика надiйшла дивна iнформацiя – про те, що у мiстi Жовквi, на вулицi Роксолани, 44 якiсь люди, одягненi, як монахи, утримують в заручниках 82-річного священника Михайла Осідача.

 

Коли журналістка «Експресу» знайшла потрібний будинок і спробувала вступити в розмову з о. Михайлом, з’явилися троє жінок вiком 27-35 рокiв, зодягнутих як монахинi, які заборонили старому священику, до якого вони зверталися «владико», розмовляти (при цьому у словах, мовлених до нього, вчувався іноземний акцент), а одна з них почала бити журналістку. Згодом судмедексперти зафіксували "забiй грудної клiтини, струс головного мозку, забiй тiм'яно-скроневої дiлянки".

 

Було викликано міліцію. Оперзагiн iз 8 чоловiк упродовж 4 годин марно намагався вмовити людей усерединi будинку вiдчинити дверi та пред'явити документи. Патруль мiлiцiї стояв навпроти будинку всю ніч. Зранку до будинку в супроводi працiвникiв прийшов начальник райвiддiлу. Але і його не впустили до будинку, особи кривдниць журналiстки встановити не вдалося. Зрештою, вночі троє людей покинули будинок Осiдача городами.

 

13 липня «Експрес» опублікував фото жінок, які його журналісти встигли зробити під час інциденту, з проханням до всiх, хто упiзнав цi обличчя, зателефонувати до редакції (з допискою «Анонiмнiсть гарантуємо») ⁷⁰.

 

Але це була лише перша частина публікації про події у Жовкві 6 липня. Відтак у «Експресі» була ще публікація «Підроблений патріарх» (24 липня), а потім друга частина матеріалу про нещасливу пригоду Світлани Мартинець (13 серпня).

 

У «Підробленому патріарсі» (авторство – вiддiл розслiдувань газети "Експрес") йдеться про те, що «пiд носом десяткiв тисяч працiвникiв СБУ 26 iноземцiв, що нелегально вже декiлька рокiв перебувають в Українi, можуть витирати ноги об закони країни, об нашi традицiї, нашi родини, об СБУ i багатотисячну міліцію... 26 iноземцiв-нелегалiв … дурять українцiв, викрадають наших дiтей, шахрайським способом забирають в українцiв квартири i будинки, доводять людей до самогубства, захоплюють церкви i редакцiї, тобто – порушують закони України. I все це триває... 9 рокiв!».

 

А про громадянина Чехiї Антонiна Догнала сказане таке: «Саме вiн придумав технологiю, як його секта iснуватиме в Українi. Усiх членiв секти вiн запропонував вбрати в одяг священикiв та монахiв традицiйних Церков. Так, щоб iмiтувати схожiсть з ними. Щоб заплутати людей. Щоб ввести їх в оману». Також у статті сказано, що документи «беззаперечно свiдчать – Догнал з 1978 року працював на комунiстичнi спецслужби. №23064, псевдо "Тонек", агент КДБ» ⁹.

 

Але це було лише інтермеццо між двома частинами оповіді про подію в Жовкві, яка сталася 6 липня. Другу частину розповіла на шпальтах «Експресу» сама постраждала в тій пригоді – Світлана Мартинець.

 

Виявляється, 13 липня «Експрес» розповів не все. У наступній публікації тижневика Світлана Мартинець написала, що «довго вагалася, чи розповiсти всiм правду про цей епізод, … бо [він] стосується людини старшого вiку, людини, яка нечебто усе життя служить Богу, називаючи себе священиком». А потім «зрозумiла, що вчиню помилку, якщо мовчатиму. Бо чи може старiсть бути виправданням безмежної людської пiдлостi?».

 

Йдеться про о. Михайла Осідача. Виявляється, то не просто «догналітські сестри» били журналістку «Експресу», то сам старенький священик перший замахнувся на неї своїм ціпком, а «монахині» напали потім. Таку реакцію в нього викликало запитання журналістки: "Отче, Ви з Церквою? Отче, з якою Ви Церквою?".

 

Світлина, зроблена кореспондентом тижневика "Експрес" на подвір'ї будинку по вул. Роксоляни, 44 у Жовкві 6 липня 2012 року

 

 

«Ця людина, пан Осiдач, давно зрадила i свою вiру, i своїх вiрян задля того, аби стати одним iз керiвникiв "секти Догнала"», – пише журналістка. Щодо нього вона у 2012 році мала цілу теорію: «Навiщо все-таки Догналу та його сектi потрiбен був Осiдач? Скажу точно – для ширми… Догнал … розумiє, що тут, в Українi, вiн – лише iноземець, котрий живе без жодних на те правових пiдстав… А внесенi змiни до законодавства щодо статусу iноземцiв вказують на те, що такi особи пiдлягають негайнiй депортацiї. Депортацiя руйнує плани Догнала та спiльникiв, оскiльки величезне майно, набуте ними за останнi 10 рокiв, опиниться поза їхнiм контролем. А хто наглядатиме за "вiруючими"?.. Ось тодi в його оточеннi й з'являється такий собi Михайло Осiдач, священик Росiйської Православної Церкви з мало кому вiдомого села Кунин. Iноземцi проголошують Осiдача "архиєпископом", правою рукою Догнала. А щоб усе вiдбувалося начебто з дотриманням канонiв, придумують спецiальну легенду. Мовляв, Осiдач – не просто священик Росiйської Православної Церкви. Вiн – священик РПЦ, котрого у пiдпiллi висвятили на... греко-католицького єпископа… Отже, 2008-го пан Осiдач раптом вирiшує змiнити, пiдкоригувати власну бiографiю. I заявляє, що вiн теж – iз переслiдуваних греко-католицьких священикiв. I, мовляв, його 1989 року таємно висвячено на єпископа iншими пiдпiльними єпископами УГКЦ… Але Догнал та Осiдач не врахували одного факту – процедура визнання пiдпiльних єпископiв ретельно документувалась. I вiдбувалося це не 2008 року, а ще 1990-го. Саме тодi вiдбувся надзвичайний синод у Ватиканi. На нього прибули всi пiдпiльнi єпископи УГКЦ. Їх було 10… Цi iмена знають мiльйони греко-католикiв… Прiзвища Осiдач тут немає».

 

І остаточний висновок журналістки: «Отже, Догнал – не патрiарх, а Осiдач – таки не архиєпископ. А хто вони? Та, видається, просто люди, котрi, незаконно провадячи релiгiйну дiяльнiсть, зiбрали досить грошей, щоб платити i чиновникам, i мiлiцiї, i СБУ. Бо iнакше важко зрозумiти, як групка аферистiв, дiючи так зухвало, досi за шахрайство не вiдчула на собi елементарної вiдповiдальностi, передбаченої законом» ⁹.

 

Публікація Світлани Мартинець негайно відбилася на долі о. Осідача. Уже через три дні, 16 серпня відбувся черговий «синод єпископів УПГКЦ». Ось інформаційне повідомлення про нього:

 

 

«Протягом липня та серпня 2012 року на Главу Української Правовірної Греко-Католицької Церкви (УП ГКЦ) владику Михайла Осідача створювався надзвичайно великий і систематичний психологічний тиск з боку представників УГКЦ і об’єднаної з ними газети «Експрес» (№86 (6492)). Владика пережив три інфаркти. Через це не лише його здоров’я, але і його життя було під загрозою. Створюючи великий тиск і маніпуляцію, Архиєпископа спонукали навіть до того, щоб він видав публічне проголошення, яким заперечив би те, що він є єпископом і священиком. Цим хотіли поставити під сумнів психічне здоров’я 83-літнього Архиєпископа. Це цілеспрямований, організований злочинний напад на Церкву УП ГКЦ з метою її ліквідації.

Синод єпископів УП ГКЦ з огляду на дану ситуацію, коли під загрозою знаходилося здоров’я і навіть життя Глави УП ГКЦ Архиєпископа Михайла Осідача, запропонував, щоб він добровільно і свобідно передав функцію Глави Церкви УП ГКЦ своєму секретареві владиці Маркіяну Гітюку, ЧСВВр. Владика Михайло з пропозицією Синоду єпископів УП ГКЦ погодився.

(Жовква, 16 серпня 2012 р.)» ⁷²

 

Через півроку о. Михайло Осідач упокоївся в Бозі, а Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ розмістила на своєму офіційному сайті його досить вичерпний життєпис:

 

«Отець Михайло Осідач народився 1 вересня 1930 року с. Хідновичі Старосамбірського району (тепер Мостиський р-н). З 1955 до 1959 року навчався у Волинській духовній семінарії. 24 липня 1959 року висвячений на священика. Душпастирську діяльність здійснював: с. Сопіт (Сколівський р-н), м. Львів, с. Тарасівка (Пустомитівський р-н), а з 6 березня 1965 року в с. Кунин (48 років). У 1989 році перейшов з православної Церкви в лоно УГКЦ. Написав книжки: «Любов Божа» та «Ідіть у світ». Помер 21 лютого 2013 року. Похований в родинному гробівці в с. Хідновичі».

 

У травні, у Пасхальний час, як повідомляє те ж джерело, єпархіальні священики відвідали могилу о. Михайла Осідача. О. Володимир Баран, о. Євген Прокіп та о. Михайло Підлипний помолилися за душу спочилого на місці поховання митрофорного протоієрея ⁷³.

 

 

Останній рік перед Майданом

 

Ми пам’ятаємо, як ще під час «війни» УПГКЦ з «Експресом» у червні 2012 року провід «догналівців» висунув претензії на гарнізонний храм Петра та Павла (колишній костел єзуїтів) – для початку у формі «почергового користування» з офіційною УГКЦ. «Догналіти» (а ще більше «догналітки») почали по неділях і в дні релігійних свят приходити до цього храму і відправляти там свою «літургію», а після того – влаштовувати походи центральними вулицями Львова.

 

Все це тривало як мінімум до пізньої осені. «Представники Догнала дуже багато хочуть отримати від церкви і від влади. Вони справді претендують на цей храм», – казав 31 жовтня настоятель храму Св. Петра і Павла о. Степан Сус.

 

«Поки ми маємо можливість мати їх лише нашими сусідами під стінами храму: щонеділі і в свята вони служать богослужіння надворі, між машинами клієнтів FashionClub… Дуже цікаво виглядає, коли багато клієнтів (клубу) бояться підходити до своїх дорогоцінних машин, коли вони проводять служіння, – розповідав отець Степан. – Ходять так по місту. І так виглядає, що і міській, і обласній владі це подобається – коли по Львову ходять з барабанами, рупорами «правди» і хочуть чогось добитися» ⁷⁴.

 

Водночас прихильники УПГКЦ, так би мовити, «перейшли від слів до діла». У ніч проти 23 вересня невідомі проникли до храму, зламавши замок вхідних дверей і викрали ключі. Отець Степан Сус був здивований обставинами крадіжки ключів: «Якщо хтось хоче їх вкрасти – він краде всі ключі. А тут вийшло так, що повибирали ключі від центральних, бічних дверей, від входів. Ключі мають бірки – вони підписані. Ми були змушені встановити нові замки і маємо нові ключі» ⁷⁴.

 

Львівська обласна рада, 10 жовтня 2013 року. Світлина Ярослав Іваночка (IPress)

 

«Догналітські» походи львівським середмістям з вимогами передання їм храму Петра та Павла не були єдиною ознакою зростання їхньої присутності в громадсько-політичному житті Львова й області. На початку жовтня стався ще один показовий випадок. На сесії Львівської обласної ради, яка мала голосувати пекуче тоді питання – за проект угоди про видобуток лупакового газу на «Олеській площі», раптом звідкісь з’явилася група “догналіток“, які притаманними їм методами намагалися зірвати голосування. Весь «цімес» був у тому, що в сесійну залу вони потрапили у статусі «помічниць» трьох депутатів облради від ВО «Свобода» (а «Свобода», як пам’ятаємо, тоді активно виступала проти видобутку лупакового газу в Галичині) ⁷⁵.

 

Монахині УПГКЦ і їхні симпатики пікетують Львівську обласну державну адміністрацію (5 листопада 2013 року). Світлина – Павло Паламарчук (Гал-Інфо).

 

 

Все це виглядало би кумедно, якби не суспільно-політичне тло цих подій. А саме – тривожні витоки інформації з «владних коридорів». ”Великий приятель” УПГКЦ, тижневик «Експрес» тієї осені опублікував дуже цікавий матеріал Богданни Мартиник «Удар по Церкві», основні моменти якого варто зацитувати:

 

”Цю надзвичайно тривожну iнформацiю ми отримали з джерел, яким можна довiряти. Вона засвiдчує, що так зване крило вiйни у правлячiй партiї схвалило новий вiроломний план, який, у кiнцевому результатi, повинен завдати ще одного дошкульного удару по опозицiї. Цей план полягає у тому, щоб послабити одну з негласних опор опозицiйного руху, твердиню нацiональної iдеї – Греко-Католицьку Церкву.

Як стверджується, нейтралiзацiя лiдерiв опозицiї, нищення незалежних телеканалiв, сайтiв та газет, дискредитацiя громадських лiдерiв та журналiстiв i, зрештою, розкол УГКЦ – це все ланки одного плану. I якщо першi три елементи цього плану впроваджуються уже впродовж кiлькох мiсяцiв, то на оголошення вiйни однiй із найбiльших українських Церков консенсусного рiшення довший час не було. Тепер, видається, воно з'явилось. План, який виношували кiлька рокiв, передбачає державну реєстрацiю ще однiєї Церкви з назвою, де будуть усi слова чинної [виділення Z], – вона теж, за задумом, матиме назву українська греко-католицька церква, але з якимсь словом-додатком”.

 

 

І якщо назва «Українська Греко-Католицька Церква» справді була запатентована (про що ми вже писали), то в умовах тієї «безпредельної» влади, яка тоді панувала в Україні, це вже не було жодною ґарантією нереєстрації УПГКЦ. Це відчув експерт «Експресу» Степан Павлюк, який сказав: «Знаю, що зареєструвати таку церкву законно не можуть. Та сьогоднi у нас усе можливо. Я впевнений: якщо в такий спосiб зухвало порушать канонiчне право Католицької Церкви – це буде свiтовий резонанс".

 

«Ставка робиться на те, щоб надати провладнiй так званiй греко-католицькiй церквi усiляку пiдтримку, у тому числi матерiальну й органiзацiйну, швидко розвинути її структури. Уже на перших порах про публiчну пiдтримку цiй псевдоцерквi мають несподiвано заявити деякi вiдомi люди, що свого часу були на спецоблiку КДБ. Проти теперiшнього керiвництва УГКЦ буде розгорнуто "вiрусну" кампанiю, яка передбачає поширення спецiальних компроментувальних матерiалiв методом "iз рук i в руки"… Усе це, за задумом, має посилювати недовiру у спiльнотах вiрян традицiйної УГКЦ, сприяти їх переходу у лоно псевдоУГКЦ»,йшлося в публікації «Експресу».

 

Цікаво, як по-різному відповіли експерти «Експресу» на питання, кому вигідна така тенденція:

 

Степан Павлюк: Думаю, це – проект ФСБ Росiйської Федерацiї, спадкоємицi КГБ. Наприклад, зараз функцiонує моторошна "секта Догнала", члени якої… неофiцiйно отримують величезнi кошти на свою дiяльнiсть. Звiдки? Мої знайомi в органах чiтко кажуть – iз Росiї.

 

Мирослав Маринович: Я за те, щоб за дебошi, якi вони влаштовують, вiдповiдало керiвництво тiєї секти. Тим часом нашi спецслужби не вдаються до вiдповiдних крокiв, на якi дає їм право українське законодавство. Це є пiдтвердженням того, що все те вигiдно нинiшнiй владi. Вона вдає, що не керує цим рухом, а насправдi всiляко сприяє йому ⁷⁶.

 

Події, які розгорталися в той час в Україні, підтверджували, що все це не були фантазії.

 

У колах УПГКЦ були підготовані й надіслані адресатам два звернення, датовані 22 вересня 2012 року, – одне до прем’єр-міністра М.Азарова від шістьох «представників громадських організацій», друге до сумно відомого нардепа України Вадима Колесніченка (того, що 2014 року втік до окупованого Севастополя) – від Синоду єпископів УПГКЦ в особі всюдисущого «архієпископа» Маркіяна Гітюка.

 

Зміст обох документів частково дублюється, варіюється лише гроно осіб, до яких автори висувають свої претензії. В обох листах автори апелюють до розпорядження М.Азарова №672 від 12.09.2012: «забезпечити своєчасне виявлення та припинення ... расової або релігійної ворожнечі, ненависті, ... захоплення державної влади...».

 

 

Головний мотив обох доповідей – у Львові заснували так звану «ініціативну групу», яка «має на меті «змінити правила гри у державі» (політичний путч)». У зверненні до прем’єра цим обтяжений винятково кардинал Л.Гузар, у листі до В.Колесніченка до нього долучено «голову масонської організації Львова» С.Павлюка і віце-ректора УКУ М.Мариновича.

 

Львівський архієпископ І.Возьняк, мовляв, ініціює голову облради О.Панькевича, щоби «протизаконно зліквідувати УП ГКЦ», а за це архієпископ «повністю підтримує обласну раду в антиурядових акціях» (бо ж «на обласній раді був створений координаційний штаб, який має антиурядовий характер»). У листі до В.Колесніченка до цього додано, що О.Панькевич організував збір підписів проти закону "Про державну мовну політику" ("закон Колесніченка-Ківалова").

 

Громадські діячі («у єднанні з УПГКЦ») у своїй петиції просять М.Азарова «взяти під контроль апеляційний суд у справі патріарха Іллі (А.Догнала) у Львові. Якщо справа не буде під авторитетним контролем, то монстр-процес буде довершений, а на Львівщині дійде до антиурядового політичного путчу». «Якщо підтримаєте законну реєстрацію УП ГКЦ, то монополія антиурядових сил УГКЦ на Західній Україні буде зламана», прямим текстом пишуть автори.

 

Автори листа до В.Колесніченка дискутують з попередніми виступами М.Мариновича та С.Павлюка в «Експресі» й на телеканалі ЛТБ-12 проти можливої леґалізації УПГКЦ («про нас публічно поширювали колосальні брехні»). Вони нарікають на заступника міністра культури Ю.Богуцького та на обласні державні адміністрації Галичини за те, що там «штучно перешкоджають у реєстрації» УПГКЦ.

 

 

«Якщо держава дозволила поділ Православної Церкви, то чому, за тим же принципом, не дозволяє існування також греко-католицької меншини?»запитує автор (Маркіян Гітюк) і розвиває думку: «Православну Церкву Міністерство культури з політичних намірів ділить і реєструє 5 православних церков, але для Греко-Католицької Церкви УГКЦ штучно утримує монополію, щоб вона могла і політично маніпулювати громадськістю».

 

Врешті-решт Синод єпископів УПГКЦ попросив В.Колесніченка як народного депутата, щоби він звернувся в Міністерство культури з проханням, аби «наше законне право на реєстрацію було нарешті реалізовано».

 

1 листопада В.Колесніченко скерував до міністра культури М.Кулиняка свій депутатський запит з проханням «розглянути звернення заявника [Синоду єпископів УПГКЦ] та вжити належних заходів” з наступним повідомленням нардепа та заявника у встановлений законом строк. Цей лист, щоправда, ні на що не здався, бо вже в грудні Михайло Кулиняк пішов з посади міністра ⁷⁷.

 

 

Настав доленосний 2013 рік. «Дамоклов меч» можливої реєстрації УПГКЦ продовжував вистіти над Греко-Католицькою Церквою. Просто «регіональна» влада, мабуть, бачила більше користі від такої потенційної загрози, ніж від самої реєстрації релігійно-політичного карлика.

 

1 лютого відома київська журналістка-релігієзнавиця Катерина Щоткіна відгукнулася на ситуацію з УПГКЦ великим текстом у тижневику «Дзеркало тижня». Її аналіз цього феномену вартий обширного цитування:

 

«Ще кілька років тому в це важко було повірити, пише журналістка,але факт доконується на очах: "підгорецькі отці", які здавалися однією з безлічі "сект-одноденок", от-от офіційно отримають статус Української правовірної греко-католицької церкви (УП ГКЦ), тобто стануть "альтернативною" греко-католицькою церквою в Україні… Є всі підстави припускати, що багаторічні спроби завадити офіційній реєстрації цієї церкви з боку державних органів у справах релігій невдовзі зійдуть нанівець. По-перше, навіть в українських чиновників іноді закінчуються відмовки. А по-друге, "підгорецьким отцям" є що запропонувати нинішній українській владі…

Можна сказати, нічого оригінального "підгорецькі отці" владі не пропонують. Політизація церковного питання, пошук союзників і готовність "узгоджувати інтереси" – все це ми спостерігаємо в державно-церковних відносинах всі 20 із гаком років існування нашої країни. Хіба що "отці" трохи спізнилися: така риторика в спілкуванні церкви і влади вже кілька років як вийшла з моди. Не кажучи вже про жанр політичного доносу…

Ще недавно така "альтернатива" УГКЦ видавалася просто смішною. Занадто багато чого в образі "догналівців" не вкладається в рамки здорового глузду. Починаючи з їхнього картинного фанатизму, вираженого в "анафемах для всіх", включаючи московського патріарха і закінчуючи порушенням візового режиму "патріархом" Догналом.

Пропозиція "православного сценарію" для УГКЦ, навіть на тлі вже зужитого поділу українського православ'я, теж видається відвертим шаржем… Та сміятися хочеться чимдалі менше – останнім часом занадто багато чого в нашому житті йде врозріз зі здоровим глуздом, щоб скидати з рахунків навіть, на перший погляд, найнеймовірніші сценарії. А "група Догнала", поза сумнівом, з тих зірок, чиє сяйво комусь потрібне. "Православний сценарій для УГКЦ" – непогана заявка. На тлі легко експлуатованих протиріч у православній церкві УГКЦ виглядає вельми монолітною та неприступною навіть для тих, хто знає про її внутрішні протиріччя: їхнього заряду бракує на те, щоб повноцінно "розділяти й панувати"…

Нестабільність в УГКЦ вигідна багатьом, а тому "підгорецькі отці" можуть розраховувати на союзників. І вони аж ніяк не кривлять душею, коли дають зрозуміти своїм потенційним союзникам, що реєстрація їхньої церкви – питання політичне».

 

Добре поінформована столична журналістка писала про «недавнє "спливання" у ЗМІ інформації про те, що в Міністерстві культури зріє план реєстрації УП ГКЦ». Тобто, процес, який почався у 2012-му, зовсім не зупинився на початку 2013-го.

 

Катерина Щоткіна висловлила тоді думку, що все це, «хоч і виглядало трохи сміховинно на тлі рішення про виселення з країни її лідера, однак має під собою вагомі підстави. Такий собі "план Б" просто не міг не існувати під спудом Держкомрелігій і його спадкоємців. Він не "зріє", а, скоріше, заготовлений уже давно… Він чекає тільки одного знака, щоб бути або пущеним у хід, або похованим під сукном».

 

За оцінкою журналістки, ідея леґалізації в Галичині конкурента для потужної УГКЦ владі «видається особливо привабливою, коли на іншій шальці терезів лежить не справжня масова церковна громада на чолі з авторитетним владикою – як це сталося із двома основними православними конфесіями України, з якими навіть в умовах поділу виявилося не так-то легко порозумітися, – а "потішна" група, яка навряд чи наверне до себе маси вірних та увагу світової громадськості, тобто утримати її в режимі ручного управління буде набагато простіше. А отже, попри тяганину й опір (справжній чи вигаданий) різних органів влади, УП ГКЦ має непогані шанси на офіційну реєстрацію» ⁷⁸.

 

Можливість реєстрації в Україні релігійної структури, альтернативної до Української Греко-Католицької Церкви, зацікавила навіть московські мас-медіа. Журналист Анатолій Хлівний, представник  «Независимой газеты», у лютому 2013 року зустрівся з Главою УГКЦ Святославом Шевчуком. Його, зокрема, цікавило таке: «Нещодавно в українських ЗМІ пройшла інформація, що в органах державної влади може бути зареєстрована ще якась Українська Правовірна Греко-Католицька Церква на основі групи «підгорецьких отців». Блаженніший Святослав не заперечив тоді такої можливості, але порівняв такий поворот подій із псевдособором 1946 року: «Я думаю, що нашим державним мужам стане мудрості, щоби в таких питаннях не робити помилок. Хоч, щиро кажучи, я не здивувався би, якби з боку держави таке визнання сталося. Наша Церква в своїй історії такі акції вже знала. Взяти хоч би Львівський псевдособор, на якому група священиків, яка не мала права виступати від імені Католицької Церкви, привласнила собі це право, і влада це визнала. Можливо, десь подібний сценарій хтось прокручує і тепер» ⁷⁹.

 

Приблизно у цей ж час Володимир Любчик, директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України, на відповідний запит «Збруча» відповів таке: «В Мінкультури подані відповідні документи на реєстрацію Української Правовірної Греко-Католицької Церкви. Вони знаходяться в стадії опрацювання. Про прийняте рішення Мінкультури повідомить представників УПГКЦ, журналістські кола, а також представників тих громадських і церковних організацій, кого це цікавить. В даному ж випадку нічого коментувати, тому що рішення не прийняте» ⁸⁰.

 

Зрештою, відсутність регістрації при наявності негласного сприяння з боку влади не була для «догналівців» такою вже дошкульною. Її вони до певної міри обходили, створюючи громадські організації (зокрема, молодіжні) – формально незалежні від УПГКЦ, але де-факто тісно з нею пов’язані: "Об’єднання віруючих Української Правовірної Греко-Католицької Церкви", "Сім’я під Покровом Богородиці", "Молодь за здорове життя", "Голос Господній", "Комітет зі збереження християнської спадщини "Покрови Богородиці", "Союз християнських матерів Львівської області" ("Союз християнських матерів України"), Зборівська районна ГО – Товариство зі  збереження християнської спадщини "Аве Марія", Золочівська районна  ГО "Батьки України", реабілітаційний центр "Тавор" у селі Кругові  (Золочівщина; нібито лікували від узалежнень), а також клон "Руху чистих сердець" ¹⁷.

 

Тим часом ситуація в країні загострювалася. Як ми тепер знаємо, наближався Майдан. «Прогинання» «догналітів» перед ненависною владою не могло додати їм симпатій. У вересні 2013 року академік Степан Павлюк уже констатував: «На щастя припинилося зацікавлення сектою. Більше того, помітний серйозний вихід людей із секти… Тільки на прикладі одного села Грабово Золочівського району яскраво ілюструється прихід до реальної пам’яті і зречення від догналівського сектантства. Були обдуреними майже 90% мешканців села, а на сьогоднішній день ще не позбулися догналівського лиха десь 2-3 особи старшого віку. Така тенденція і в селі Підгірці Бродівського району, а особливо на Тернопільщині. Сектантського дурману позбуваються ще в декількох населених пунктах Львівщини та Івано-Франківщини, зокрема у місті Дрогобичі та місті Тисмениці» ¹⁷.

 

На той час назбиралася ціла купа судових ухвал та інших документів, які будь-кого відправили би за межі України. Наприклад, висновок вченої ради Інституту філософії НАН України про те, що "існують підстави вважати діяльність іноземних громадян  (доґналівців із Чехії і Словаччини), зокрема, позивача (Доґнала) протизаконною, оскільки така розпалює релігійну ворожнечу, провокує нетерпимість до віруючих інших спільнот".

 

Зрештою, було резонансне побиття на вул. Плуговій, наслідком якого було рішення Шевченківського райсуду від 20 липня 2011 року (адміністративне стягнення, накладене на Доґнала). Наступного дня Управління СБУ у Львівській області склало лист №62/5/4-7868 (про те, що діяльність Доґнала спрямована на загострення суспільно-релігійної ситуації в регіоні, порушує вимоги ст. 24 Закону України  "Про свободу совісті та релігійні організації"). Потім було Рішення ГУ МВС України у Львівській області від 27 серпня 2011 року "Про заборону в’їзду на територію України громадянину Чеської Республіки Антоніну  Доґналу".

 

Потім були судові рішення. Наприклад, Львівського окружного апеляційного суду від 17 квітня 2012 року, залишена в силі апеляційною інстанцією від 8 червня 2012-го – про незаконне перебування в Україні громадянина Чехії Доґнала, який у добровільному порядку протягом 10 днів мав покинути територію України ("твердження  Доґнала А.Й. про його роботу в благодійному фонді "Повернення додому" жодним чином не були засвідчені в судовому засіданні першої інстанції"). А також рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2013-го (так само про незаконне перебування в Україні громадянина Чехії Доґнала) ¹⁷.

 

Тобто, міграційна служба України мала «мільйон підстав» щоби давно депортувати Догнала. І от начальник міграційної міліції Львівщини Василь Логін 2 жовтня повідомляє журналістів про те, що його відомство проводить заходи для з’ясування місця перебування Антоніна Догнала. За його словами, після судового рішення 7 вересня вона декілька разів викликала його для добровільного видворення з території України, однак він не з’явився. «Його неодноразово запрошували до нас. Потім перевіряли за місцем проживання – він там не проживає», - жалівся міграційно-міліцейський начальник. За його словами, на той час уже вирішувалося питання про затримання Антоніна Догнала з метою примусової депортації. Водночас Василь Логін не виключив, що Догнал вже залишив територію України. В такому разі його не пропустять назад, на її територію, казав він ⁸¹ .

 

«Керівництво міграційної служби у Львівській області попросту  насміхається над нами, казав академік Степан Павлюк у інтерв’ю у вересні 2013-го,коли бідкається про складнощі встановлення місця перебування Доґнала, тоді коли той  у травні-червні цього року із своїми сектантами із мосту через Дніпро, привселюдно, при телевізійних камерах, журналістах, скидав язичницького ідола у воду, або більше часу знаходиться у захопленому доґналівцями жіночому василіанському монастирі у Брюховичах» ¹⁷.

 

А, крім самого Догнала, в Україні перебували 23 особи із Словаччини, відлучені від монашого ордену сестер василіанок рішенням Архимандрині сестер ЧСВВ, затвердженим Апостольським Престолом. Це означало, що завершилася мета перебування в Україні цих осіб (богослужбова), а також анульовані запрошення на в’їзд в Україну. Відсутнє було право перебування в Україні відлучених від Церкви Р.Оберхаузера і Р.Шпіржіка.

 

Для того щоби в’їхати на територію України, іноземні громадяни повинні мати дозвіл на в’їзд з конкретною метою. Монахи і монахині були запрошенні у свій час Провінцією отців василіян, але потім їх усіх відлучили від Церкви, а отже вони змінили мету перебування в Україні і повинні були покинути її територію. Але вони всі порушували українське законодавство і далі перебували в Україні.

 

«На мою думку, обласна адміністрація розуміє, що догналівська секта є інородним тілом у суспільному житті Галичини, говорив у вересні 2013-го академік С.Павлюк. – Службу безпеки України у Львівській області теж турбує існування незареєстрованого агресивного сектантського угрупування, організованого іноземними громадянами. Обласне управління міліції готове виконати дії, відповідні до їх  вповноважень. Судова інституція доволі чітко і правдиво оцінює порушення чужинцями у частині їх перебування на території України. Тільки міграційна служба у Львівській області проявляє надмірну ласку до іноземних порушників, зайняла позицію невтручання, що можна розцінювати як прикриття для догналівців… З листа-відповіді можна зрозуміти, що міграційна служба  безсила що-небудь виконати, і нібито зайве юридичне утворення у системі МВС України» ¹⁷.

 

А в кінці грудня 2013-го (у розпалі Євромайдану) той самий С.Павлюк поширив відкритий лист до голови Львівської обласної ради Колодія. Називаючи «підгорецьких отців» «класично агресивною, непередбачуваною, суспільно-небезпечною, деструктивною сектою, яка  системно порушує норми українського законодавства», він сформулював дві недвозначні вимоги щодо УПГКЦ:

1) прийняти рішення обласної ради про припинення діяльності на території Львівщини догналівської секти, як це зробили у міській раді Львова, Дрогобицькій райраді та в деяких районах Тернопільщини;

2) зобов’язати правоохоронні органи: СБУ у Львівській області, Головне Управління МВС України у Львівській області, Прокуратуру Львівської області, Державний міграційний комітет у Львівській області здійснити дії у межах своїх повноважень для припинення діяльності догналівської секти, а іноземних громадян зі Словацької та Чеської Республік депортувати за межі території України ⁸².

 

 

Фінал

 

Тобто, в Галичині існувало загальне розуміння необхідності ліквідації протиправної ситуації, створеної «догналівцями», й існувала міцна правова база для цього. Все впиралося у відсутність політичної волі з боку Києва. Щойно в Києві усунуто від влади Януковича й Азарова, в Галичині зникли підстави для функціонування УПГКЦ. «Догналіти» негайно лягли на дно і перестали подавати ознаки публічного життя. Але через якийсь час, 2015 року було відновлено призупинене свого часу слідство у кримінальній справі за самоправство проти «догналітів», відкритій у Шевченківському райвідділі міліції 2013 року. Справа закінчилася ліквідацією «догналітського гнізда» в кінці червня 2015-го ².

 

Начальник УСБУ у Львівській області Віктор Андрейчук 25 червня 2015 року повідомив про відкриття у «догналітському» (колись василіянському) монастирі у Брюховичах схованки з флешками, комп’ютерами й іншими електронними носіями. Вони нібито містили антиукраїнські заклики. Там же знайшли проект статуту «догналітів», у якому нібито значилося, що вони «підпорядковуються Росії, ДНР та ЛНР». Ці папери проходили юридично-правову оцінку. Тоді, 25 червня 2015 року начальник УСБУ у Львівській області висловився так: «Проект статуту ще не є офіційним документом. Йому потрібно дати юридично-правову оцінку. Це може бути папірець, який нічого не говорить», – зазначивши, що наразі немає підстав відкривати справу за підтримку терористів.

 

На одному з вилучених зі схову відео, яке СБУ надала у розпорядження журналістів, лідери «догналітів» закликають утворити на терені центральних, східних і південних областей України територію, автономну від Європейського Союзу.

 

Відеозапис виступу одного з «підгорецьких отців»

 

«Пропонуємо, щоб Центральна Східна і Південна Україна створила автономію, яка збереже незалежність від Європейського Союзу… Тих зрадників, які пропонують підписати асоціацію з Європейським Союзом, пропонуємо, щоби всі були переселені на територію Західної України, де можуть спокійно поклонятися євродебілізму», – говорить на відео один із «єпископів». Запис було зроблено приблизно в жовтні 2013 року (саме тоді «догналівці» поширювали такі ідеї).

 

Начальник обласного управління СБУ Львівщини тоді обіцяв, що за результатами аналізу знайдених матеріалів і документів проти лідерів «догналітів» відкриють ще одну кримінальну справу за ст. 161 ККУ (порушення рівноправності громадян, залежно від їх расової, національної чи іншої приналежності). Він пояснив, що це «м’яка» стаття, але якщо працівники СБУ виявлять докази їхньої антиукраїнської діяльності, то справу перекваліфікують ².

 

 

«Догналіти» як такі

 

Цей текст про «догналітів» – радше хронологічно викладений нарис їхнього руху. У ньому по ходу ми з’ясовували деякі характерні особливості цього суспільно-релігійного феномену. Але не все вдається з’ясувати «по ходу». Тому окремо варто зробити короткий огляд, принаймні, того, як характеризували цей рух люди, що вивчали його в моменти його найвищого підйому.

 

 Отець Орест-Дмитро Вільчинський

 

 

У цій справі чи не найбільше було сказано й опубліковано керівником проекту «Католицький оглядач» о. Орестом-Дмитром Вільчинським, який протягом багатьох років уважно відстежував діяльність «групи Догнала». Але, звичайно, не лише ним.

 

Ось найзагальніша характеристика феномену «підгорецьких монахів» від отця О.-Д.Вільчинського:

«В Україні склалася унікальна ситуація: Україна однією ногою стоїть уже в епосі постмодерну (найсильніше це відчутно на Галичині та Закарпатті), а іншою – у глухому постсовєтизмі (найбільше це виражено на Донеччині та в Криму). З переходом в епоху постмодерну виникли і специфічні релігійні потреби. Їх можна окреслити положеннями документа під назвою «Феномен сект», що його спільно підготували Папський секретаріат з питань єдності християн, Папський секретаріат з питань нехристиян, Папський секретаріат з питань атеїстів та Папська рада з питань культури разом із Державним секретаріатом Ватикану. Згідно з цим документом, такими потребами людини сучасності є: пошук власної приналежності (прагнення бути в спільноті), пошук відповідей на насущні питання сьогодення, пошук цілості (голізм), пошук культурної (цивілізаційної) ідентичності, потреба визнання і унікальності, пошук трансцендентного, потреба духовного проводу, потреба візії, потреба участі й заанґажованості. Догналізмові вдалося дати відповідь на усі ці прагнення сучасної людини, і в цьому йому варто віддати належне. Догналізм пропонує своїм адептам відчуття приналежності до спільноти вибраних, догналістські базові спільноти дають людині відчуття прихистку» ⁵³.

 

Подібні думки отець розвиває в іншому своєму коментарі:

 «В наших умовах, коли значна кількість людей на свідомому чи підсвідомому рівні відчуває брак самоідентифікації, якраз певність, конкретність і однозначність є дуже затребуваними – і «підгорецькі» відповідають пропозицією на цей попит. До цього додається ще й почуття приналежності до певної елітної касти людей, які «пізнали істину і знайшли шлях до спасіння. В нас своєрідний здоровий елітизм витравлювався, хоча до радянської окупації він в нашому народі як-не-як культивувався… Це в нас забрали. Бути елітою – це було зле. Але людина все-таки хоче належати до чогось більшого… Якщо розчарованій людині дати ідеал і дати відчуття належності до еліти – це вже багато значить. Адже, щоби досягнути спасіння в традиційній церкві, необхідно за нього боротися. І до кінця людина не є певна у своєму спасінні, вона лише сподівається, але певності немає. А тут тобі дають певність: якщо ти будеш з нами, ти – спасенний. Ти належиш до тої еліти, яка спасається, ти покликаний рятувати Європу від того, що насувається: лібералізму, гомосексуалізму, ювенальної юстиції… Це відчуття вибраності використовується «догналівцями», люди, які це відчуття спробували, хочуть належати до того» ¹⁸.

 

Про те, як догналіти зловживають прагненням своїх адептів до «елітарності», керівник проекту «Католицький оглядач» каже й таке:  «Вміло маніпулюючи фактами, догналізм створює у своїх адептів почуття унікальності, вибраності, нездорового елітизму і водночас через різноманітні акції надає можливість самореалізації своїм прихильникам» ⁵³.

 

«Догналізм» добре розглядати через призму почуття відповідальності людини за власну долю. Отець Орест-Дмитро Вільчинський каже: «Не останню роль відіграють і самі пострадянські рудименти в суспільному менталітеті. Проживши багато років у тоталітарній системі, люди звикли до неї, і для багатьох із них значно простіше віддавати своє життя в руки лідеру секти гуруїстського типу, аніж брати на себе відповідальність за свої вчинки. До цього додається ще й природна, дещо загострена в наших умовах потреба належати до якоїсь спільноти, ідентифікувати себе з нею, що зумовлює не лише популярність релігійних організацій, а й різноманітних тренінгів особистісного росту, субкультур тощо» ¹⁸. 

 

Подібні мотиви спостерігає у прихильників «догналізма» Катерина Щоткіна: «Показова безкомпромісність у всьому – від тлумачень догмату до вимоги кристальної чесності від священноначалія – стала чимось на кшталт фірмового знака "підгорецьких отців". Вони просто не могли не викликати симпатій у консервативно й пасивно налаштованих вірних, котрі очікують, що "церковне життя" їм налагодить священик, а в ученні церкви (як і в самому житті) надають перевагу простим рецептам і "букві закону" перед складними концепціями духу любові. Для такої пастви не треба винаходити велосипед – досить створити вітчизняний аналог єпископа Діомида. Різниця тільки в мірі щирості, якої в єпископа Чукотського було все-таки значно більше» ⁷⁸. 

 

Отець Вільчинський акцентує на особливостях «догналітської» теології:

 «Догналізм на всі питання сьогодення дає чітку відповідь. Церква відпала від Божої правди, тому Бог карає невірне людство. Потрібно Церкву реформувати – відкинути «історико-критичну теологію», зректися міжрелігійного діалогу, гостро засудити будь-які прояви милосердя щодо представників сексуальних меншин і хворих на СНІД, відкинути всі прояви народного окультизму, відправити у відставку усіх єпископів Католицької Церкви і поставити до керма «правовірних» – і всі проблеми будуть вирішені. На особистому рівні догналізм перейняв відповіді протестантської теорії «євангелія просперітету», яка практично на всі проблеми дає одну відповідь – вони походять з гріха, відкинь гріх – і все буде добре, всі проблеми самі собою вирішаться. Таким чином догналізм фактично використовує голістичний підхід. Людині пропонується спасіння через кардинальне навернення і осягнення екстатичного релігійного досвіду, пропонується фізичне і духовне оздоровлення, допомога в проблемах з алкоголем і наркоманією, задовільнення емоційних потреб через екстатичні прояви на богослужіннях. Догналізм вперто виставляє себе єдиним спадкоємцем підпільної УГКЦ, наголошуючи на своїй «справжній» християнській ідентичності. Заклики до оборони традиційних цінностей перед навалою лібералізму створюють у адептів догналізму відчуття останнього бастіону європейського християнства, якщо не християнства взагалі» ⁵³.

 

Дослідники історії «догналітів» аналізують їхні практики й тактику їхнього прозелітизму:

 «Догналізм має чітко розпрацьовану систему реколекцій, які надають можливість людині пізнати Біблію, отримати досвід спасіння, відчути себе духовно сповненим, наголошують на дії Бога у житті кожного християнина», каже отець Вільчинський ⁵³.

 

Він констатує наявність у догналітів певних ноу-хау: «Що особливо небезпечне в їхній діяльності, – спосіб молитви, так звана бойова молитва: людина стоїть із піднятими руками та задертою головою і 15 хвилин повторює молитовну формулу. Такий спосіб молитви призводить до специфічного стану свідомості, подіб­ного до гіпнотичного трансу, відповідно особі можна будь-що наказати» ¹³.

 

Отець Вільчинський звертає увагу на одну рису "догналітів", притаманну майже всім сектам: «Варто було б згадати ще про закриття інформаційного поля у догналівців, що притаманно багатьом сектам. Заборонено читати газети та журнали, дивитися телевізор, гортати Інтернет-сторінки, слухати радіо. Особливо легко підгорецьким отцям це вдалося зробити зі сестрами-монахинями. Таке звуження інформаційного поля призводить до того, що людина, яка здалася на послух Догнала, отримує інформацію тільки від них. Це типова ситуація секти» ²³.

 

Ще одне ноу-хау «догналівців», на яке звертає увагу о. Орест-Дмитро Вільчинський: «Серйозною небезпекою догналізму є його мімікрійний характер – вони не лише мімікрують під УГКЦ, вони створюють різні громадські організації і фонди, засновують часописи, які, на перший погляд, не мають нічого спільного з догналізмом, але насправді створені догналівськими адептами і керовані прямими директивами сектантських гуру. Водночас про існування такого ручного способу управління цими організаціями більшість членів навіть не здогадується. Одним із способів дії є інфільтрація їхніх агентів у різні політичні організації, соціальні проекти тощо» ⁵³.

 

Він докладно пояснює причини застосування такої тактики «підгорецькими отцями»:

 «Це приховування є однією з тактик секти догналівців. Адже ніхто зі здоровим глуздом не захоче, щоб його ім’я пов’язували з агресивною сектою релігійних маргіналів… Керівники догналівського угруповання добре це розуміють. Ми можемо ставити під сумнів їхнє психічне здоров’я, але не варто недооцінювати їхні розумові здібності. Розуміючи власну непривабливість для суспільства, керівники догналізму вдаються до обману… У суспільстві вони діють через різні «нейтральні» організації, які під гарними назвами і гаслами приховують свої справжні цілі – втягнути у свої тенета чим більше людей, здобути владу в суспільстві. Не йдеться про простих членів таких організацій, які навіть часто не підозрюють, куди вони потрапили, мова йде про керівників цих організацій, які всіма силами намагаються приховати свою приналежність до догналізму. Хоча свідомо чи несвідомо видають себе, вживаючи специфічну догналістську лексику, виставляючи на своїх сторінках у Фейсбуці чи «В Контакте» догналістські тексти чи посилання на веб-джерела догналізму» ⁵³.

 

Дослідники «догналізму» (залежно від «пункту сидіння») по-різному пояснюють, «хто винний» у виникненні цього руху. Світські релігієзнавці поклалають провину на клір УГКЦ:

Не на голому місці вони з’явилися і отримали якусь частинку впливу. Часто наші священики недопрацьовують на парафіях. Часто є так: приїхав, відслужив – і поїхав… Якщо ми собі уявимо той образ, про який нам говорить Христос, про пастиря і стадо овець, то якщо ти череду лишив на полонині, а сам на тиждень поїхав, то коли ти через тиждень вернешся, вовки поїдять все або принаймні половину. Так в нас і відбувається… І коли священик сидить в себе на парафії і не виходить, знайдеться хтось, хто вийде і почне висмикувати. Оце є питання до наших семінарій, до керівництва Церкви», – каже Юрій Підлісний ¹⁸.

 

З подібними закидами виступає журналіст Данило Мокрик: ”Суттєвішим видається аналіз іншої причини стрімкого зростання позицій УПГКЦ – вад у роботі УГКЦ, причому не стільки на центральному рівні, скільки на місцях. Так, за давно сформованою практикою, східному чернецтву, на відміну від місіонерського західного, загалом більше притаманний крен в бік контемплятивності: воно не стільки виходить до людей, а радше приймає в себе тих, хто до них приходить сам. Це цілком природним чином залишає великий простір для прозелітської діяльності більш активних релігійних груп… Поки «підгорецькі» заповнювали інформаційний простір листами і газетами з гострою критикою греко-католиків, ті у відповідь лише написали декілька статей. Як на небезпеку священики УГКЦ також почали реагувати на групу Антоніна Догнала занадто пізно. Лише останнім часом [2011 – Z] в греко-католицьких церквах парафіян більш-менш системно застерігають від впливу «підгорецьких» і пояснюють, що використання ними слова «католицький» ще не робить їх католиками, а на вулицях людям роздають «контр-агітки»” ¹⁸.

 

Натомість церковні дослідники (наприклад, о. Орест Вільчинський) відповідальність покладають на державу та суспільство: «Майбутнє Іллі Догнала та його адептів залежить від того, як на їхню діяльність відреагує держава, суспільство. Ми знаємо, що Церква у суспільстві користується пошаною. Але суспільство, на жаль, звертається до Церкви лише тоді, коли йому вигідно» ⁵⁹.

 

Втім, Церкву більше турбують не причини появи «групи Догнала», а наслідки їхньої діяльності». Ось, що казав свого часу отець Борис Ґудзяк, тоді ще ректор Українського Католицького Університету: «Шкода самих «отців», а ще більше – їхніх прихильників, бо прийде момент (так буває зі всіма схизматськими, сектантськими тенденціями, які самі себе вивищують і визначають як єдиний критерій істини), коли наступить велике розчарування. Можливо, їхні послідовники, згіршені фанатичним досвідом, взагалі можуть потім відпасти від віри або, зазнати глибокої психічної травми» ³⁸.

Рух Догнала, за словами о. Вільчинського, сьогодні становить загрозу не лише для УГКЦ: «Вже минув той етап, коли ядро догналівського руху становили виключно греко-католики. Серед їхніх адептів тепер чимало православних і римо-католиків, вони тісно співпрацюють з деякими протестантами на хвилі «боротьби з ювенальною юстицією і пропагандою гомосексуалізму» ⁵⁹.

 

Деколи опоненти «догналітів» знаходять у них те, що самі «підгорецькі отці» закидають усім на світі, крім себе: «У релігії цього угруповання є елементи різних вірувань, розповів отець Вільчинський. Зокрема, особливе вшановування Марії, приписування їй божественних якостей. На думку отця Ореста, вірування догналів дуже близьке до сучасного постмодерного релігійного руху «Ньюейдж» або «Нова доба», який не має чітко окресленої форми, але намагається всі релігії звести до однієї. Цей рух є доволі популярним на Заході навіть серед інтелектуалів, його ще називають релігією білих комірців (офісних працівників). Там немає чіткої структури і церковних авторитетів, він, швидше, нагадує мережу. Серед представників цього руху, наприклад, є Пауло Коельо» ²³.

 

Але ми пам’ятаємо, що саме «догналіти» позиціонують себе найбільшими у світі супротивниками синкретизму, при чому найвищим його втіленням для них є саме рух «Ньюейдж» ²⁷.

 

Окреме питання – політична та геополітична сторона діяльності «догналітів».

 

«Відверта одіозність виступів і взагалі поведінки догналівців змушує замислитися над тим, що група ця щосили намагається залишитися маргінальною. Тобто її основна мета – розхитувати човен. Мінімум човен УГКЦ, а по можливості й увесь "корабель Святого Петра"», писала свого часу Катерина Щоткіна ⁷⁸.

 

Лаконічність Щоткіної компенсував подробицями о. Мирон Бендик, ректор Дрогобицької семінарії УГКЦ. Він пояснював, що «мета антицерковної кампанії – послабити УГКЦ через розкол, скерувати енергію Церкви на внутрішні чвари, спинити її динамічне просування на схід і замкнути в Галичині. Якщо така «підгорецька реформа» не здобуде собі ширшої підтримки, то бодай «відщипнути» від УГКЦ якусь групу вірних, зареєструвати як окрему Церкву і розколювати УГКЦ вимогою «погодинних богослужінь». За його словами, «цю технологію також використовували в Галичині в 90-і роки ХХ століття, розпаливши боротьбу різних «конфесій» за храми і церковне майно». Але «не виключено, що після завершення «реформи» отці дадуть команду своїм прихильникам возз’єднатися з Російською Православною Церквою і певним чином відтворити впливи цієї Церкви в Галичині. Адже після провалу і втрати Галичини було б наївно думати, що РПЦ змириться з цією поразкою. Тому для РПЦ і певних політичних кіл у Росії вигідна «реформа» підгорецьких отців, наслідки якої давали б РПЦ хоча б якісь шанси відновлення її присутності в регіоні з високою релігійністю населення» ³⁸ .

В унісон з о. Мироном Бендиком  промовляє о. Орест-Дмитро Вільчинський: «Московським геостратегам, вочевидь, не дає спокою греко-католицька Галичина. Спроба розколоти консолідуючу силу українства – УГКЦ – через створення групи о. Ковпака з тріском провалилася… Тому була зроблена чергова спроба – через агента спецслужб колишньої комуністичної Чехословаччини, колишнього римо-католицького священика, колишнього василіанського ієромонаха Антоніна (Іллю) Догнала і його групу розколоти УГКЦ. У результаті ми отримали нову секту, типову для часів постмодернізму, секту москвофільського характеру, з великими політичними амбіціями, надзвичайно радикальну і войовничу» ⁵³.

 

Отець Орест-Дмитро Вільчинський ввів у «догналітський» контекст популярне поняття «Русского мира»: «Фактично, догналізм є бойовим авангардом «Русского мира» на галицьких теренах… Усі, хто не хоче бути будівничими проекту «Русского мира», мали би бути пильнішими, щоб не стати іграшками в руках його агентів» ⁵³.

 

«Suum cuique» – безвідмовний і надійний інструмент у пошуках причин появи того, чого не мало би бути: «Мусимо поставити питання: кому вигідне саме існування секти Догнала? Адже догналівці безперестанку шельмують УГКЦ, безперестанку обливають її брудом, не припиняють висувати сміховинні тези про те, що уся Католицька Церква відпала від християнства. Вони останнім часом особливо активно поливають брудом блаженної пам’яті Папу Івана Павла ІІ. Кому це вигідно? Кому вигідні намагання послабити позиції католицизму в Україні? Адже український католицизм завжди був потужним заборолом українства перед русифікацією і полонізацією. За будь-якої політичної ситуації УГКЦ і надалі залишатиметься такою. Отже, боротьба проти УГКЦ ведеться передовсім для того, щоби полегшити поглинання українства новою Московською імперією. І догналівці є інструментом цієї боротьби. На те, що саме ці сили стоять за догналівською сектою, недвозначно вказує і архиєпископ Львівський владика Ігор (Возьняк) у посланні з нагоди підготовки до беатифікації Слуги Божого Папи Івана Павла ІІ, з яким він звернувся свого часу як Адміністратор УГКЦ», – каже о. Орест-Дмитро Вільчинський ⁵³.

 

Керівнику інформаційного проекту «Католицький оглядач» вдалося вирахувати в «русском мире» конкретних осіб, які забезпечували «піар» «догналівцям», і це багато що йому пояснило: «Догналівці не тільки повторюють тезу про те, що Захід – це ессенціальне зло. Згідно з їхніми листами, Україна, Росія і Білорусь (лист від 25.09.2010) мали би бути об’єднані в одну державу, в Католицькій Церкві неможливо спастися, але зате можливо осягнути спасіння в РПЦ (лист «Єдність з Римом» від 21.07.2009). Піар догналівців адептами «Русского мира» К.Фроловим і В.Анісімовим також підтверджує тезу про те, що догналівці є бойовим загоном того ж таки «Русского мира». Можна говорити про взаємний піар: догналівці не гребують рекламувати відомого українофоба Вадіма Колісніченка (лист від 09.09.2010). Тому не дивно, що в одному з їхніх листів маємо вислів про єдиний народ Росії, України і Білорусі (лист від 10.12.2010)» ⁵³.

 

Отець Вільчинський вважає, що «догналіти» такими не стали поступово, а від самого початку були сформовані як готовий проект. Щодо цього він має свою теорію:

 «Західноукраїнський ментальний ґрунт виявився вкрай родючим для зерен сіячів-«догналівців». Багато хто вбачає у цьому … доказ того, що УПГКЦ – це спеціально розроблений закордонними службами проект. «Приїжджають 4 іноземців, які мають в руках готову систему, яку українці сприймають. Скажімо, якби вони з тою системою вийшли в Польщі, її б там ніхто не сприймав. Але в Україні ця система працює. Вони ж пробували у Словаччині це робити – не пішло, пробували у Чехії – не пішло. Знаючи їх особисто, я не вірю, що вони – настільки інтелігентні, щоб провести такий серйозний аналіз всіх плюсів і мінусів українців, провести серйозний аналіз галицького менталітету, щоб подати щось, що галицький менталітет прийме відразу «на ура». А це сталося», – каже з цього приводу о. Орест-Дмитро Вільчинський» ¹⁸.

 

Цю думку дослідник «догналізма» повторив і в іншому своєму інтерв’ю: «Мене особ­ливо насторожує, що, коли проаналізувати їхнє вчення, то воно дуже добре враховує ментальність галичан. Зокрема, вони пропонують вирішення основ­них проблем, з якими зіштовхується людина:  негаразди зі здоров’ям, безгрошів’я, алкоголізм близьких. У них гіпернаголошений культ Богородиці, і це так само вписується в галицький менталітет. Саме це змушує припускати, що все це – чийсь розроблений проект».

 

На питання журналіста «Звідки така обіз­наність із галицьким менталітетом?» отець Орест-Дмитро Вільчинський відповів: «Антонін Догнал був агентом чехословацьких спецслужб, а колишніх агентів, як відомо, не буває, отже, можна припустити, що якась країна його використовує, перед тим добре вивчивши галицький менталітет. Роблять це в інтересах іншої держави, наприклад, аби спричинити розкол в УГКЦ, здійнявши релігійну колотнечу» ¹³.

 

«Свого часу чеський дисидент Петр Цибулка опублікував список осіб, які співпрацювали з таємними службами. Серед них є Антонін Догнал – ім’я, прізвище, дата народження збігаються. Є також приватні листи А.Догнала, в яких він домагався переведення на службу в Україну», - розповідає дослідник «догналізму» ¹³.

 

 

Коли «догналіти» пішли на службу Москві

Коли в розпалі конфронтації, у якій «ставка більша за життя», сторони застосовують «важку артилерію», дивуватися нема чому. Але минув рік, ворожий провід депортовано, супротивник майже звільнив поле бою. Можна глянути на справу спокійним оком.

 

У розпалі «антидогналітської» баталії арґумент про Антоніна Догнала – агента комуністичних спецслужб діяв безвідмовно. Але ніхто з полемістів – як це воно й буває в умовах à la guerre comme à la guerre – не обтяжував себе посиланням на першоджерела. А воно ж цікаво… Єдине, що вдалося знайти самому – чеський сайт отого Петра Цибулки, на якого всі посилаються. Нібито сторінка досьє конфідента чехословацьких спецслужб Антоніна Догнала ⁸³.

 

Для збільшення зображення клікніть по ньому

 

Найкумедніше, що ми вже бачили на початку цієї історії, як у розпалі конфронтації зі своїм тодішнім найбільшим оппонентом Ладиславом Гучком Антонін Догнал поширював твердження про те, що «єпископ Гучко був у списках співпрацівників КДБ» і  т. д. ⁶.

 

Зрештою, «догналіти» ніколи не надавалися на «хлопчиків для биття». Ще у грудні 2010 року вони опублікували на своєму сайті копію чеськомовного документу, датованого 2009 роком (наскільки можна зрозуміти, це довідка, видана Міністерством внутрішніх справ Чеської Республіки), який мав би засвідчити, «що владика Ілля Антонін Догнал ніколи не співпрацював з органами спецслужби» ⁸⁴.

 

 

Ми не є великими знавцями нюансів чеської мови та чеських реалій, тому не беремося судити, котрий із цих трьох документів (чи «документів»?) є найбільш автентичним і найбільш переконливим, але наразі розуміємо, що з належністю А.Догнала до спецслужб ЧССР не все так просто.

 

Натомість інтригує фраза, побіжно мовлена о. Вільчинським: «Є також приватні листи А.Догнала, в яких він домагався переведення на службу в Україну». Якщо такі листи справді є, то, мабуть, варто було би їх опублікувати. Це багато що пояснило би. Бо наразі здивовані питання «Звідки така обіз­наність «догналітів» із галицьким менталітетом?» викликають не менше здивування – хоча би в тих, що уважно прочитав запропонований текст. Адже вони пам’ятають, що протягом ТРЬОХ РОКІВ (2000-2003), коли «догналіти» мешкали в Чехії й офіційно являли собою «Чеську делегатуру ЧСВВ», вони інтенсивно спілкувалися з місцевими галицькими заробітчанами (греко-католиками) і так добре з ними порозумілися, що використали цих галичан як «ударну силу» у своїй боротьбі проти Ладислава Гучка. Тож чого їм не бракувало ще до появи в Галичині – це доброго знання галицького релігійного менталітету ¹³.

 

Так само дивно чути, що «догналіти» самі просилися в Галичину. Адже ми пам’ятаємо, що члени «Чеської делегатури ЧСВВ» так не хотіли 2003 року залишати свою чеську Батьківщину, аж зверталися до Чехословацької Гуситської Церкви (протестантської!), щоби ті прийняли «групу Догнала» до себе. Але не склалося ⁵.

 

Це вже з часом, нагромадивши в Галичині чималеньку нерухомість і налагодивши серйозні впливи, люди Догнала, не бажали цього всього позбуватися, а тому чинили опір депортації.

 

Тож, якщо відкинути конспірологію, то «бойовий шлях» Догнала та його вірних зброєносців виглядає цілком природно: купка амбітних кар’єристів у сутанах на чолі з параноїдальним харизматом ніде не може нагріти місця – ні в Чехії, ні в Словаччині, ні в Галичині – і в боротьбі з «ворожим оточенням» шукає собі потужних союзників згідно з засадою «ворог мого ворога – мій друг». А хто вже став їхнім «другом» у «русском мірє» – це тема окремого дослідження.

 

 

Епілог

 

У читача, звісно, напрошується питання: а що з фігурантами цієї історії сталося після червня 2015 року? Де вони всі тепер? Одразу скажемо: це теж тема окремого дослідження (може, до наступної річниці вдалося би чогось «накопати»). Наразі трапляються такі от повідомлення (наскільки вони відповідають реаліям, годі сказати наразі).

 

Не дуже заглиблюючись у тему, можемо констатувати таке: на двох найголовніших «догналітських» Інтернет-ресурсах – «Українська Правовірна Греко-Католицька Церква» і «Візантійський Вселенський Патріархат» – інформація оновлюється більш-менш регулярно (там, наприклад, можна час від часу переглянути відео-вітання «патріарха» Догнала з черговим християнським святом), але більшість її рідко коли буває дотична до сучасних подій в Україні.

 

Хоча трапляються винятки. Так, на сайті УПГКЦ з’явилося повідомлення про подію, датовану 13-14 лютого 2016 року, з якого можна зробити висновок, що й після депортації чехо-словацького проводу УПГКЦ за межі України у місті Броди на Львівщині функціонує догналітська «монастирська каплиця Різдва Христового» ⁸⁵.

 

Чесно кажучі, життя цих осиротілих громадок дещо нагадує багаторічну імітацію бурхливої діяльності в Україні численних осередків партії «Громада» після того, як її лідер Павло Лазаренко назавжди зник на просторах сонячної Каліфорнії.

 

Хоча, хто зна?

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹СБУ затримала у Львові лідерів секти «догналітів» // zaxid.net, 22.06.2015

 

² Володимир Рихліцький. Кінець ери «догналітів» // zaxid.net, 25.06.2015

 

³ Ватажків секти Догнала видворили з України // Християнський портал, 24.06.2015

 

Догналіти пікетують СБУ у Львові // РІСУ, 23.06.2015

 

Догналівці – група Догнала // РІСУ, 20.06.2012

 

Пару слів про авторів // Чотири слова з України

 

Upozornění před UPHKC // Římskokatolická farnost Slušovice, 30. 11. 2010

 

Лист архієпископа Оломоуцького Яна Граубнера до папського прелата Монсиньйора Яна Еугена Кочіша, 28.03.2003

 

Підроблений патріарх // Експрес, 24.07.2012

 

¹⁰ О. Мирон Бендик. Що пишуть про себе «підгорецькі отці»? // Дрогобицька духовна семінарія, 2009.

 

¹¹ Отець Мар’ян Поташ ЧСВВ (1918-2006) // Провінція святого Миколая. Василіянськи чин Святого Йосафата.

 

¹² Лист владики Вроцлавсько-Гданського Володимира Ющака, ЧСВВ, 2010.

 

¹³ "Догналівці" стали першою релігійною групою в Галичині гуруїстичного типу // "Львівська газета", 25.12.2011.

 

¹⁴ Громадські активісти Львова заявили, що не хочуть бути втягнені в акції розкольної "групи Догнала" // antydognalivci.blogspot.com, 14.04.2011.

 

¹⁵ Єпископи УГКЦ та РКЦ вимагають від державної влади припинити беззаконну діяльність групи Догнала // РІСУ, 28.10.2011

 

¹⁶ Dismas L. Juchelka // katopedia.cz

 

¹⁷ Будьте обережні – на Вас полює догналівська секта // Католицький оглядач, 13/09/2013

 

¹⁸ Данило Мокрик. Лакмусовий папірець ім. Догнала // zaxid.net, 27.07.2011.

 

¹⁹ Ольга Єжижанська. Секта, що викрадає дiтей // Експрес, 1.06.2012

 

²⁰ Что представляет из себя УПГКЦ // newsru.com, 1.06.2012

 

²¹ Догналіти: заморожена диверсія // Ратуша, 28.05.2015

 

²² Якою є правда про сестер? // Істина, 9.07.2011.

 

²³ Ірина Юзик. Підгорецькі монашки // Ратуша, 14.07.2011.

 

²⁴ Апостольська Сигнатура потвердила Декрет від 19 вересня 2008 р. стосовно священиків-догналівців // Milites Christi Imperatoris, 09.02.2010.

 

²⁵ Українська правовірна греко-католицька церква // Вікіпедія.

 

²⁶ Українська Правовірна Греко-Католицька Церква // Істина, 30.07.2011

 

²⁷ Византийский католический патриархат вслед за римскими папами предал анафеме Патриарха Кирилла // newsru.com, 1.06.2012

 

²⁸ Народження секти: крок третій // Milites Christi Imperatoris

 

²⁹ Спроба відвертого наступу // Галицьке слово, 4.11.2011.

 

³⁰ Звернення Управління Бучацької єпархії УГКЦ щодо останніх подій навколо парафії Преображення Господнього УГКЦ в м. Чорткові // Бучацька єпархія УГКЦ, 15.11.2010.

 

³¹ Сайт Бучацької єпархії УГКЦ, 5.11.2010

 

³² ЗІК, 15.08.2008

 

³³ Щодо подій у Стрийській єпархії – наступ догналівських вождів // Обережно, секта догналівців, 27.01.2011.

 

³⁴ О. Павло Худ. Громадськість Стрия готується дати відсіч Підгорецьким провокаторам // Сайт Бучацької єпархії УГКЦ, 2008

 

³⁵ ЗІК: Оксана Білозір причетна до секти догналівців // credo-ua.org, 07.12.2011

 

³⁶ Причетність Оксани Білозір до секти Догнала підтверджена документально // РІСУ, 8.12.2011.

 

³⁷ "Люстрація" // ТВ "ЗІК", 6.12.2011.

 

³⁸ "Група Догнала" шляхом застосування сили намагалася захопити храм Преображення Господнього у Чорткові // РІСУ, 15.11.2010.

 

³⁹ "Підгорецьким монахам" офіційно відмовили у реєстрації Правомірної греко-католицької церкви // zaxid.net, 14 серпня 2009.

 

⁴⁰ Друге Упімнення Генеральної Настоятельки ЧСВВ сестрам-догналіткам // Milites Christi Imperatoris.

 

⁴¹ Сьогодні у Львові оголосили відлучення від Чину 29 сестер-василіянок із Брюховичів // Львівські новини, 30.06.2011.

 

⁴² Проголошення вірності Папі і правовірному Синоду єпископів УГКЦ // Сайт УПГКЦ, 19.12.2008.

 

⁴³ Сайт «Українська Правовірна Греко-Католицька Церква».

 

⁴⁴ Храм Преображення Господнього 13 листопада 2010 року // Militis Christi Imperatoris, 15.11.2010.

 

⁴⁵ РІСУ, 14/04/2011

 

⁴⁶ Повідомлення про заснування і проголошення Візантійського Католицького Патріархату // УПГКЦ, 7.04.2011

 

⁴⁷ Проголошення екскомуніки на Папу Бенедикта XVI та Івана Павла ІІ // Українська Правовірна Греко-Католицька Церква, 1.05.2011.

 

⁴⁸ Католицький оглядач, 18/05/2016.

 

⁴⁹ У Львові освячено хрест поруч з каплицею, яка опинилася в руках сектантів // РІСУ, 18.07.2011.

 

⁵⁰ Освячення хреста на Збоїськах // Сайт «Редемпористи», 2011.

 

⁵¹ У Львові лідер секти Антонін Догнал затриманий міліцією за побиття жінки // РІСУ, 20.07.2011.

 

⁵² Лідера «підгорецьких отців» - Догнала виганяють з України // zaxid.net, 21.07.2011.

 

⁵³ “Ми отримали нову секту – надзвичайно радикальну і войовничу” // РІСУ, 19.04.2011.

 

⁵⁴ Лідеру секти догналітів заборонили перебувати в Україні //  Credo, 20.12.2011.

 

⁵⁵ Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ та Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України щодо небезпечних явищ у духовному житті України // РІСУ, 28.10.2011

 

⁵⁶ В УГКЦ не вийшло розмови з нардепом О.Білозір про секту догналітів // РІСУ, 28.10.2011.

 

⁵⁷ Ватикан оприлюднив декларацію про «самозваних греко-католицьких єпископів з Підгірців» // Credo, 29.03.2012.

 

⁵⁸ Марта Кривецька. Ватикан відмежувався від секти Догнала // zaxid.net, 2.09.2012.

 

⁵⁹ Догналіти відкрили другий фронт. Проти себе // РІСУ, 29.06.2012

 

⁶⁰ Редакцію газети взяли під охорону озброєні люди // Online Експрес, 21.06.2012.

 

⁶¹ Online Експрес, 20.06.2012.

 

⁶² Мiстична секта i подвiйне вбивство // Online Експрес, 21.06.2012

 

⁶³ Журналісти "Експресу" вимагають від міліції порушити кримінальну справу // Online Експрес, 20.06.2012.

 

⁶⁴ Фабрика брехні в Галичині // Інформаційно-аналітичний портал «Ostriv Galicia», 23.6.2012.

 

⁶⁵ Редакцію газети «Експрес» взяли під охорону озброєні люди // expres.ua, 21.06.2012

 

⁶⁶ Злочини газети «Експрес» // Українська Правовірна Греко-Католицька Церква, 23.06.2012.

 

⁶⁷ Організований злочин «Експресу» // Візантійський Вселенський Патріархат, 24.06.2012.

 

⁶⁸ Юрій Оленець. Догналіти відкрили другий фронт. Проти себе // РІСУ, 29.06.2012.

 

⁶⁹ Секта Догнала нападає на людей // Експрес, 9.07.2012.

 

⁷⁰ Секта Догнала б'є ланцюгами // Експрес, 13.07.2012

 

⁷¹ О. Михайло Осідач не є жодним Главою УПГКЦ!!! // Обережно, секта догналівців, 12.01.2011.

 

⁷² Ухвала Синоду єпископів УП ГКЦ // Українська Правовірна Греко-Католицька Церква, 17.08.2012

 

⁷³ Єпархіальні священики помолилися на могилі о. Михайла Осідача // Офіційний сайт Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, 23.05.2013.

 

⁷⁴ Догналівці у Львові претендують на храм Єзуїтів // Credo, 31.10.2012.

 

⁷⁵ "Свобода" використовує релігійних фанатиків для боротьби зі сланцевим газом // IPress.ua, 10.10.2013.

 

⁷⁶ Богданна Мартиник. Удар по Церкві // Експрес, 24.09.2012.

 

⁷⁷ Догналіти шукають захисту в народного депутата Вадима Колесніченка.

 

⁷⁸ Катерина Щоткіна. Українській греко-католицькій церкві можуть нав'язати "православний сценарій" // Дзеркало тижня, 1.02.2013.

 

⁷⁹ Анатолий Хливный. Грекокатолики готовят альтернативу "Русскому миру" // Независимая газета, 20.02.2013.

 

⁸⁰ Олекса Вікторчак. Догнал ставить на «Русскій мір». Чи поставить той на Догнала? // Zbruč, 01.03.2013.

 

⁸¹ Міліція розшукує Догнала // zaxid.net, 2.10.2012

 

⁸² Відкритий лист академіка Павлюка Степана до Голови ЛОР пана Колодія у справі секти Догнала // Католицький оглядач, 30/12/2013.

 

⁸³ Detail osoby – Dohnal Antonín // Персональний сайт Петра Цібулки.

 

⁸⁴ Копія офіційного документу, який підтверджує, що владика Ілля Антонін Догнал ніколи не співпрацював з органами спецслужби // Українська Правовірна Греко-Католицька Церква, 17.12.2010.

 

⁸⁵ ВВП. На замовлення УГКЦ знову було здійснено напади на невинних // Сайт УПГКЦ, 7.03.2016.

 

 

 

05.07.2016