Степан Балей

 

Слово від автора

 

Безсумнівно не одному з нас, кому довело ся стрінути з новими методами розсліду мистецької творчости, які у нїмецькій лїтературі, а також і деинде набрали тепер широкого розголосу, приходимо на гадку, що булоби цїкаво приложити одну чи другу з сих метод до Шевченкової творчости. Бо в супереч поширеному у нас доволї поглядови, що творчість Шевченка по своїй сутї проста і нескомплїкована, та що про неї сказане вже “останнє слово”, остає фактом, що її жерела доволї зложені і що ми далеко ще від сего, щоби зрозуміти її цїлковито. Ми знаємо вправдї вже в приближенню, яких “впливів” можна дошукувати ся у творчости нашого поета, і знаємо також, що співчуттє для пригнїчених і покривджених є її головною, накидуючою ся від разу на очі темою; одначе багацтво душі і глибінь творчости Шевченка тим іще не вичерпуєть ся. Шевченко належав до сих одиниць, яких індивідуальність занадто сильно розвинена як на те, щоби вона могла затратити свою окремішність під напором зовнішніх виливів і занадто багата, щоби її відношеннє до суспільности могло її в цїлости поглотити. Поетове я могло хвилями нуряти ся до дна у морі суспільного орґанїзму, але воно не могло розтопити ся у ньому. Живчик його індивідуального життя міг часто підходити під ритм життя народу так дуже, що тяжко відріжнити їх від себе, одначе він не затихав нїколи зовсїм. І власне схопленнє лїнїй сього індивідуального життя поета і слїдів його у творчости, близче означеннє того ядра Шевченкової душі, яке не містить ся у рамцях його народницьких чи суспільницьких переживань і почувань, отсе задача, яка доперва жде на розвязку. А згадані нами на вступі методи можуть бути тут помічним середником. Бо хоч як діяметральними можуть бути ріжницї, що ділять напр. методу, якою Зіммель розслїджує творчість Ґете чи Рембрандта — від методи, якою розслїджує творчість так звана психоаналїза, то прецїнь одно в них спільне, а саме — що для них є творча індивідуальність як така точкою виходу при розслїдї і що вони старають ся бачити у творчости плід індивідуальних питоменностий одиницї, а не зеркало, що відбиває свою світ окруження.

 

Пробувати розглядати одну частину творчости поета під сим власне кутом погляду, отсе цїль нашої короткої розвідки, яка — очивидно — не має претенсій, вже хочби з огляду на свої розміри, вичерпати навіть в приближенню назначену проґраму, стараєть ся одначе іти по можности в тім напрямі. Беручи за свій предмет головно жіночі постатї у творчости Шевченка, вона має основою переконаннє, що поетів культ для жіноцтва, а особливо почесть його для материнства, його нїжний згляд для “незаконних” материй-покриток — не є лиш проявом високого усуспільнення поета, виразом його любови для ближніх і співчуття для покривджених, але має іще свою, так сказати-б, особисту сторону; що він є показником якогось душевного процесу, що лежить поза областю суспільницьких інтересів поета. Деякі згляди промовляють за тим, щоби вихідну точку згаданого процесу бачити у крізї, якій мусїла підлягти психіка Шевченка через вчасну втрату матері у змаганню його душі — передужати отсю крізу і відзискати душевну рівновагу, захитану фактом сирітства. Культ поета для материнства представив ся би при такім заложенню як внутрішня реакція на ту крізу, як зусиллє здобути собі у світї творчої уяви назад те, що забрала дїйсність. З сього боку можна повести паралєлю між Шевченком і цїлим рядом инших творців, в яких також культ матері остає в повязанню з сирітством.

 

Утаєнним дїланнєм образу втраченої матері можна вияснювати також окреме забарвленнє еротики Шевченка, сей тон дитинячого віддання і глибокого пієтизму, який перенизує любовні почування поета. Згаданим чинником не пояснюють ся одначе єще всї черти, якими вражають нас жіночі постатї Шевченкової творчости. Лишить ся іще глибока черта болю, яка притемнює більшість образів тих постатий, терпіння спричиненого лихою долею, що кидає на поталу святість їх тїла і душі і робить з них мученицї терплячі неповинно. Ґенезу сеї черти не дасть ся пояснити достаточно самим тільки бажанєм поета постояти за покривдженими. Ся питоменність жіночих постатий поета дасть ся зрозуміти лиш так, що поет вчуває в них своє власне я; святотацтво, яке доконуєть ся на цінностях їх єства, є прообразом святотацтва, яке довершуєть ся у поета самого на цїнностях його власної душі. Святість, що в образах тих жінок вицвітає з їх поганьблення і осквернення, є святістю почування його власної душі, що родить ся там з неповинного страждання. Жіночі постатї Шевченка не є одначе свідомо придуманою алєґорією чи поетичним символом нутра його душі. У власнім своїм почуттю поет був завсїгди реалїстом у тім значінню, що хотїв відтворювати постатї дїйсного життя. Символами вони стають ся доперва через те, що поет несвідомо підкладає їм зміст власної душі.

 

Отсе — в найзагальнійших обрисах — гадки, які я старав ся розвести у слїдуючій статї. Я відчуваю найкраще сам, що їм далеко до систематичного викінчення, і що вони більш доривочно сказані, чим основані і одноцїльно повязані. Може факт, що не знаю, чи будучі обставини позволять менї колись перевести річ так, як я сього сам бажав би, оправдає мене, що я скористав з гостинности “Шляхів” і рішив ся списати сї гадки в їх теперішнїм видї.

 

У Львові. 31.XII. 1916

 

 

1. Замітки про психоаналїзу.

 

Естетична вартість твору штуки независима від психічного підкладу, з якого він виріс у душі творця. Сей погляд проголошувала теорія штуки нераз, з більшим або меншим притиском. Він не чужий і нинїшнїй добі. Бо переконаннє про автономію світа штуки, про окремішність його прав від законів так званої дїйсности має і тепер своїх оборонцїв і приклонників. Можливе навіть, що сього погляду не висказано ще нїколи так різко, та не поглублено тав далеко, як в останнїх часах (Зіммель).

 

Коли одначе сучасна доба схильна признати своєрідність світа артистичної творчости і не шукати мірила вартости творів штуки в причинах і наслїдках, якими вони повязані з фактами дїйсности, то не значить се зовсїм, щоби питаннє психольоґічних жерел і мотивів, з яких родять ся артистичні твори, не цїкавило і не займало сучасних людий. Навпаки нїколи може ще не було таких сміливих і далекосяглих спроб заглянути через мистецький твір в глубину душі творця, як в сучасній добі.

 

Приноровленнє методів т. зв. психоаналїзи, — якій початок і розголос дав віденський учений Freud, — до розслїду творів штуки є ярким свідоцтвом сього стремлїння. Горяча дискусія, що тичить ся научної вартости вислїдів психоаналїзи взагалї обіймає в свої круги також вартість психоаналїтичного розслїду артистичної творчости.

 

Нинї не пора ще видавати рішаючий осуд про те, що із цїлої психоаналїзи удержить ся як трівкий добуток науки, а що окажеть ся нестійним.

 

Все таки незміненим останеть ся факт, що границя, до якої звичайно доходила психольоґічна аналїза творчости, шукаючи її корінїв в творчій душі, остала переломана.

 

Хоч мистецький твір, на приклад поема, є як цїлість випливом душі автора, то все таки внутр твору, здаєть ся можливим віднайти лїнїю, що відграничує дві сфери: субєктивну сферу, де автор зраджує прямо своє „я“, свої особисті почування і бажання і більш обєктивну, де він дає образ не себе самого — а окружаючого світа, образ, що правда, закрашений особистим темпераментом творця.

 

Психоаналїза ломить сю лїнїю і отсю другу, „обєктивну“ область втягає в першу, Вона силкуєть ся показати, що і під покришкою образів та постатий, яким позірно чужа звязь з особистими нахилами, бажаннями і мріями творця, криєть ся з правила все його власне „я“, і зглядом сього „я“ отсї твори сповнюють завсїгди ту саму задачу; вони дають заспокоєнне нахилам і бажанням сього „я“, яких дїйсність не в силї вдоволити. І не шкодить се, що автор сам не бачить сеї звязи, що він може позірно вийти поза себе і зображати щось чуже його жадобам. Бо в тій точцї творець може так само підлягати злудї, як постороннїй чоловік, що стоїть перед готовим твором штуки.

 

Для автора се навіть вигідний самообман, бо коли-б він був свідомий, що, говорячи про когось иншого, він на дїлї говорить про себе самого, чи стало-би йому тодї смілости сказати все те? Чи важив-би ся він розкривати людську душу до дна разом з нахилом до гріха, що там причаєний завсїгди сидить, коли-б був свідомий, що він на власній сповіди? Так творець, зображуючи сам себе безнастанно в ріжних постатях і видах, не пізнає в них свого „я"; на те треба доперва психоаналїтика з його методом, щоб він, прослїдивши сї твір, міг сказати авторови слова: de te fabula narratur.

 

Сей погляд на психольоґію творів є випливом загальнїйшого погляду аналїтиків на уклад і взаїмне відношеннє пружин психічного механїзму взагалї, не лиш о скільки він проявляєть ся в артистичній продукції. Метод психоаналїзи вяжеть ся ось так з психоаналїтичною теорією душі, яка в багатьох точках іде в розріз з тим, що схильна є подавати як наукову правду „офіціяльна" психольоґія. Правда, і психоаналїтична теорія душі не однакова у всїх її представників. Психоаналїтична школа, яка спершу ґрупувала ся довкола Freud'a, розбила ся з часом на кілька таборів, з яких один т. зв. ортодоксів і дальше держить ся його проводу, між тим як деякі з учеників Freud’a станули з часом в противенстві до свого майстра і, гуртуючи коло себе нових приклонників, дали привід до витворення нових психоаналїтичних шкіл. (Adler, Jung).

 

Все таки погляди усїх психоаналїтичних шкіл мають одно спільне ядро. А саме всї вони кладуть велику вагу, о много більше, чим се звичайно дїєть ся, на значіннє переживань дитячого віку на пізнїйшим психічний розвій одиниць. З сього боку психоаналїза дивить ся також на психіку дитини у дечім зовсїм инакше, як се буває загально в психольоґії і педаґоґіцї. Типовими в тім зглядї є погляди, які проголошує Freud дотично почування любови у дїтий.

 

Буденне життє, лїтература і психольоґія розріжняють всїлякі відтїнки, які може прибрати любов. Істнує любов полова і неполова, еґоїстична і альтруістична, змислова і ідеальна і т. д. Який характер мають в зіставленню з сими можливостями почування любови, чи там симпатії у дитини для осіб, з якими вона стикаєть ся? Над сим не роблено дотепер точних розслїдів. Freud намагаєть ся доказати, що ся симпатія, а поруч з нею і антипатія в дитини має дуже зложений характер і містить в собі відтїнї, яких у нїй звичайно не добачуєт ся. Первісна симпатія дитини се на погляд Freud'a корінь, з якого мають з часом видїлити ся усї ті форми почувань, до яких колись буде спосібна дитина; на разї усї ті форми находять ся внутр сього почування у зародї і воно в деякій мірі творить нерозвинену цїлість усїх тих форм. Проте у тім почуванню є також завязок полового чувства, хоч у станї елєментарнім. Сим вияснюють ся анальоґії, які заходять між симпатією дитини і половими почуваннями зрілої людини. Любов дитини се еґоістична любов, яка не хоче дїлити ся з нїким улюбленим предметом; дїти є заздрі на пестощі, якими родичі обдаровують їх братчиків і сестер, а також на взаїмні пестощі родичів, на яких вид вони часто голосно проявляють своє невдоволеннє. Таким робом має тут почуваннє прикмету ексклюзивности, характеристичну для полових почувань. Дальше ся любов має змисловий характер, вона домагаєть ся зближення улюбленого предмету і змислового діткнення з ним. Обійми і поцїлуї, якими дитина надїлюс улюблену особу, зраджують змисловий характер почування подібно — як у материй, що в пригортанню і цїлованню нїжного дитячого тїла дізнають „змислової“ роскоші. Одначе не сама тільки субєктивна сторона почування вказує на завязки полового життя в дитини. Freud вказує на факт, що дїти дуже вчасно починають на свій лад застановляти ся над половим проблємом. Замітне і в них стремлїннє пізнати будову і призначеннє усїх орґанів людського тїла. Їх живо обходить питаннє, звідки береть ся їх молодша рідня, а не одержавши від старших вдоволяючої відповіди на такі запити, вони творять собі спеціяльні теорії походження людини, що, як Freud стараєть ся доводити, дадуть звести ся до кількох типових форм. Відношеннє батька до матері є також предметом їх обсервації і темою здогадів. Особа батька та матері стає при тім для дитини не тільки предметом привязання, але також предметом подиву і взірцем до наслїдування. Бути мамою або татом се перший дитячий ідеал. Трапляєть ся при тім звичайно, що почуваннє дитини не однаково роздїлюєть ся між родителїв. Малий хлопчик, що пристрасно любить свою матїр, бачить у батькови суперника, до якого попри подив для його сили і власти (батько є в очах дитини всемогучим єством) відчуває таєну нераз обережно перед старшими нехіть. Його мрією бути „татом“ з домішкою неясно скристалїзованого бажання, заступити його ролю у відношенню до матері. Се те бажаннє, яке пробиваєть ся в наводжених психоаналїтиками висказах хлопчиків, що наївно прирікають матерям одружити ся з ними, як що умре батько.

 

Під ослоною любовної услужливости для матери несвідомо в сей спосіб виходить на зверх неясно освідомлене бажаннє позбути ся суперника.

 

Любов дитини має однакож попри „еґоїстичну“ і „змислову“, також і „ідеальну“ закраску в тім значінню, що її перші мрії, перші проби будувати при помочи фантазії світ, що піднїмаєть ся понад дїйсність, мають отсю любов осередком кристалїзації.

 

Дитячі перші сни про силу і могучість, про царство щастя, ріжне від заспокоєння безпосереднїх ростинних потреб, вводять на його престол кромі нього самого і перший „ідеал" дитячої любови.

 

Співдїланнє амбіції і еротики, двох головних, а може одиноких жерел людсьих бажань, характеристичне для зрілого чоловіка не є проте доперва проявом і вислїдом „зрілости“, а фактом питомим людській душі вже на перших степенях її розвитку.

 

І як на вищих степенях еротика є дорогою, що еґоїзмови, якого цїлю є власне „я“, підсуває инші предмети і перетворює його таким робом в альтруізм, так і на нисчій стадії слїдний уже напрям сього розвитку.

 

Дитячим фантазіям (в значінню не спосібности фантазовання, лиш душевного витвору сеї спосібности), в котрих висловлюють ся отсї прикмети дитячої душі, присвячує Freud дуже багато уваги. Спосібність мріяти на яві дитина має пересічно у вищій степенї, чим дорослий; та форма мрії, яку називають „сном на яві", „сном з отвертими очима" („Tagtraum") а яка в зрілого чоловіка робить часто вражінє чогось анормального, не є нїчим анормальним в дитини, яка „бавить ся“ своїми мріями через довгі години. Недостача виробленого змислу дїйсности, почуття можливости і неможливости не накладає в тім зглядї дитинї нїякого стриму. Окруженнє дитини, що правда, не багато довідаєть ся про ті „замки у воздусї", що їх у таких снах вичаровує душа дитини. Бо дитина вправдї з початку з отвертою наївністю признаєть ся до своїх мрій, які їй самій являють ся під видом подїй, що „колись“ будуть. Та замітивши, що такі вияви стрічають зі сторони старших на „спростовування“ і усмішку, дитя учить ся з часом скривати ся з своєю мрією „щоб світ не бачив і люди не чули". А що предмет мрій часто сходить ся з сим, чого, як вона довідуєть ся, робити і думати „не випадає“, то дитина учить ся також з часом соромити ся деяких своїх мрій перед другими, а відтак також перед собою, в міру, як накинена дитинї з початку зверха ріжниця між „моральними" і „неморальними“ річами, починає звільна вростати в її душу. І дитина переходить тодї велику „моральну крізу“. Їй приходить ся розпрощати ся з сим, до чого почала прилягати її душа, а що тепер зачинає являти ся їй як світ неможливости, противорічя, недоладности і — гріха.

 

Який є найлїпший і найлекший вихід із сього положення? Безперечно найпростїйше забути про сей світ. І се є та дорога, якою йде більшість з нас. Царство хлопячих мрій топить ся в морі забуття, так що ми не в силї пригадати собі його красок і форм; „дїйсний світ" витискає його з нашої свідомости і приневолює зсувати ся у пропасти несвідомого.

 

Чи значить се одначе, що світ дитинячих бажань і мрій втратив тим самим дальше усяке значіннє для психіки людини? На кождий случай нї! — твердять психоаналїтики. Можливі притім ріжні евентуальности. Або перехід від дитячої психіки у зрілу відбуваєть ся постепенно, тягло, без наглих перерв і скоків і тодї почування і бажання душі дитини перетворюють ся з одної форми в другу як гусинниця в мотиля; вони вбірають ся у нову стать і инший стрій, змінюють предмети і напрям, піднімають ся проте з одного уровеня на другий, або як кажуть психоаналїтики „сублімують ся“.

 

Инакше річ дїєть ся одначе тодї, коли обставини не сприяли процесови „сублїмовання“ дитячих почувань, і коли замісць причинити ся до повільного степеновання процесу, перетинають його нитку в однім місцї. Тодї первісні бажання і гони дитячого серця і цїла побудована на них система зображень, очікувань і мрій, витиснена з свідомої области, ховаєть ся на дно душі; одначе ті мрії і вижидання не нидїють там, лиш не находячи для себе виходу на внї через „сублїмованнє“, ждуть причаєні в несвідомих глубинах нашої душі на відповідну хвилю. І колись опісля, коли отсе зверхнє, свідоме, на підвалинах пригніченого, тепер вже несвідомого здвигнене, нове життє заворушить ся сильнїйше, так що його хвилї сягнуть в глуб душі, тодї і се підверхнє жнттє відізветь ся, як „дзвін затоплений“. Чим вразливійша була дитяча душа і чим буйнїйше проте розцвітало се перше, давнїйше життє, тим певнїйше воно тепер прокинеть ся. Не значить се, щоби воно мало при якійсь пізнїйшій нагодї в незміненім, давнїйшім видї вийти знову над поріг свідомости і опанувати на-нову душу; бо на се не дозволяє наросла на душі від сеї пори нова верства психічного життя. Не на поверхню свідомого життя виходить се давнє, придавлене, лиш з глубини душі підходить під його поверхню і звідси кидає на нього свою тїнь. І від сеї хвилї се свідоме життє над порогом іде вже в зависимість від несвідомого „комплєксу“ під порогом; се друге бере властивий провід у душі, рішає про те, до чого душа має стреміти і в котру сторону звертати ся. Отсї несвідомі комплєкси стають ся пружинами годинника, що хоч невидимі самі, викликують рух вказівок на виднї. А хоч одиниця, якої душа опанована таким комплєксом, не освідомлює собі властивого жерела своїх теперішнїх бажань і мрій, то прецїнь глибший душевний розслїд, яким власне хоче бути психоаналїза, зуміє викрити у них вплив несвідомої психічної верстви. Бо те, до чого буде стреміти і про що буде мріяти така людина, без огляду на се, як вона буде се перед другими і перед собою оправдувати, покажеть ся зусиллєм найти заспокоєннє несповнених давних жадань і склонів, утаєних в несвідомім життю. В душі зрілої людини наступить таким чином зворот до дитинства „інфантілїзм“, що відповідно до зверхнїх обставин і до психічного устрою може приймити ріжні форми.

 

Одна з тих форм як доволї типова заслугує на згадку. Отся нїжна і пристрасна любов дитини - хлопчика до матері і цїлий звязаний з нею комплєкс зображень, почувань і мрій може найти стрим, давлячий його дальший природний розвій, у смерти матері. Коли не найдеть ся можність звернути ті почування на инший предмет, на якім вони могли би найти дальшу основу і можність перетворювання, тодї цїлий сей комплєкс підтятий нагло в своїм істнованню, не могучи удержати ся, западаєть ся у дно душі. І вправдї приходить опісля в такої одиницї позірне помиреннє з реальними обставинами окруження; пізнїйше одначе при відповідній нагодї, а такою може бути на приклад розбудженнє полового інстинкту у зрілім віцї, приходить рецедива. Випертий давно комплєкс вмішуєть ся у верству свідомого життя; і тодї любов нова стає під знаком бажання заспокоєння давної, дитячої любови. І се буде матїр тим ідеалом, за яким шукати буде нова любов. В любови шукати-ме така людина попри еротично-змислове вдоволеннє сеї нїжности почування, сього почуття захисту і внутрішнього укоєння, яке дає дитинї материнська любов. І передусїм те в жінках, що схоже на матїр, буде притягати його любовну симпатію. Обожаннє жінки буде заразом обожаннєм материнства, а образ материнської любови буде найкращим образом, який буде в силї викликати його захват.

 

Між ріжними формами впливу випертих з свідомости комплєксів на свідоме життє є і такі, що мають виразно патольоґічний характер. Комплєкс може натиснути такою силою на свідомі психічні процеси, що викликує в них заколот, і спричинює скривленнє їх перебігу у формі нервової чи умової недуги. Одначе се не є одинока евентуальність, так як ріжні є степенї відщіплення сих комплєксів від свідомости і ріжні роди психічно-нервового устрою, на котрого тлї сей процес відщіплення і його віднова відбуваєть ся. Поетична творчість се власна одна з тих форм, в яких свідомість одиниці реаґувати може на напір підсвідомого життя. Тут лежить особливість погляду проголошуваного психоаналїтиками дотично артистичної творчости; а саме бачити у нїй витвір психічної енерґії, що зібрана під порогом свідомости шукає для себе виходу; видїти у нїй орудє, яким послугують ся приспані давно колись в дитинячім віцї бажання, щоби найти заспокоєннє.

 

Се є цїль, яку сповнює творчість артиста, і якій підчинюєть ся вона без повної свідомости жерел, з яких пливе. Відшукати нитки, що від схованих на днї душі пружин ведуть до творів артиста, відкрити звязи між особистими бажаннями творця і продуктами його творчости, віднайти дїланнє сеї утаєної сили, що з несвідомої области надає напрям процесови творчости, се є стремліннє психоаналїтиків в обсягу психольоґії творчости.

 

Ми вправдї не хочемо станути тут на точцї психоаналїзи і признавати без застережень стійність її теорії і методу її розслїду. Все таки здаєть ся нам, що приміненнє загального способу психоаналїтичного розслїду до аналїзи артистичної творчости, а саме стремлїннє іти як найдальше в глубину душі творця від його творів і відтак знову шукати дороги, що веде звідтам до сих творів — може кинути в дечім нове світло на творця і творчість. Се є вихідна точка для нас у спробі розслїджувати деякі прояви Шевченкової творчости.

 

Ми бажалиб приложити до сих проявів згаданий спосіб розгляду в надїї, що вказаннє психольоґічних основ сих проявів у душі поета, зможе і їх самих зробити в дечім більш зрозумілими і виказати звязь, що лучить поодинокі области творчости Шевченка між собою. Се цїль слїдуючих наших розважувань.

 

 

2. Ендіміонський мотив у Шевченка.

 

Кнут Гамсун розказує в своїм „Голодї" дивну пригоду, що лучила ся героєви його повісти. Коли збідований, голодний, лихо приодїтий і брудний блукав улицями міста, заступила йому дорогу женщина молода, гарна, чепурна з видним наміром запізнати ся з ним. Він не зараз відважуєть ся зблизити ся до незнайомої. Вкінцї навязуєть ся між ним і женщиною розговір. Знайомість зроблена, та збентежений і онесмілений герой, хоч і захоплений красою женщини, не відважуєть ся на якийсь виразнїйший висказ своїх почувань. Вони мають вже розійти ся. На прощаннє каже женщина до нього : „Дякую за нинї вечір“. Він не може навіть найти у відповідь властивих слів. „Я — розповідає герой про себе — схилив голову і не важив ся згадати що-небудь. Відтак зняв я капелюх і стояв перед нею з відкритою головою. Чи не схоче вона подати менї руки? — „Чому ви не просите мене, щоб могли підвести мене трохи ?“ — питає вона тихо і глядить на кінцї черевиків“. Він підводить женщину і вони стають перед брамою її хати. „Коли ми станули при брамі хати — признаєть ся дальше герой вдарила мене знову моя нужда. Як можна було задержати відвагу, будучи таким зломаним. Стояв я там перед молодою женщиною брудний, обдертий, заснїчений голодом, невмитий, одїтий лиш на половину — я бажав майже сховати ся під землю. Я зробив ся малим, зігнув ся мимовільно і сказав. „Чи можу вас знову стрінути?“ Я не важив ся надїяти ся, що вона позволить менї на ще одну стрічу; бажав я майже острого: нї, яке змогло би зробити мене сильним і рівнодушним. „Так! — відповіла тихо, майже нечутно".

 

Приходить хвиля розстання. Несмілий герой ограничаєть ся тим, що обтрясає рукою снїг з її плаща, щоби бути близько неї. „Нечайно вона зробила резолютний рух та відсунула воальку високо аж над чоло, через секунду глядїли ми на себе.. Вона піднесла ся, обняла мене раменами за шию і поцїлувала в уста. Оден раз, скоро, одурюючо скоро, в уста..."

 

Женщина, молода і гарна, що кидаєть ся сама на шию несмілому, заляканому, а при тім брудному і менше чим елєґантному мужчині, — се річ, що в дїйсности лучаєть ся дуже рідко, коли взагалї вона коли- небудь лучаєть ся. За те подїя така часта — у мріях того рода людий, як герой Гамсувівського „ Голоду “. Чим менше люди такого покрою мають внїшнї і внутрішнї дані на те, щоби зєднати для себе женщину, чим менше в них смілости і певности себе, потрібної до здобуття любовної ласки, чим дальше вони від сего, щоби в дїйсности бути героями любови, тим богатїйша їх мрія в таке щастє.

 

Чим дальше втїкає в життю перед ними здїйсненнє їх любовних бажань, а їм хибує волї чи відваги піти за ним вздогін, тим частїйше щастє се приходить само до них — у снї. Любка, що-до якої вони за І мало смілі, щоби мати певність успіху, за горді, щоб наражати ся па відмову, якій нїколи може не виявлять своєї любови — приходить до них у мрії і сама руками обвиває їх шию і цїлує уста.

 

З ними дїєть ся таке чудо, як з Ендіміоном, до котрого — як каже грецький міт — богиня Селєне сама зіступала з неба, навівши на його сон, щоби могла без перепон пестити його до волї.

 

Коли ми навели з Гамсуна приклад „Ендіміонського" любовного відношення, то зробили ми се тому, що Гамсун знаменито знає тло, з якого росте такий любовний ідеал. Багато його романів се або аналїза душі гордих і несмілих заразом мрійників, яким снить ся така власне любов, або олицетвореннє „Ендіміонських“ мрій, а зглядно одно і друге побіч себе.

 

Олицетвореннєм такої любки-богинї, що з неба мрії зіступає до любчика є „Вікторія“, геройка звісного роману Гамсуна, котра, хоч вона горда дочка поміщика, жевріє безмежною любовю до бідного сина - мельника Івана. Іван знову се тип мрійника, який, хоч багатий золотими, пишними мріями, не вміє сміливо йти „на зустріч сонцю золотому“, а тільки з якоюсь дивною внутрішньою перекірністю жде на солодке упоєннє, що дає щастє, яке само приходить непрошене. (Сцена подібна до цитованої нами з „Голоду“ повторюєть ся також у Вікторії, як і в инших повістях Гамсуна).

 

Та таке щастє, що сповнюєть ся лиш у мрії, не може бути трівалим — так, як не можна вічно жити в світї злуди. Дїйсність що хвиля перериває немилосерно золотий сон і навіває на душу огірченнє і розчарованнє. І тим вияснюєть ся, що в історіях, яких героями того рода мрійники, відзивають ся також сумні тони, що вони хоч часто звенять голосом безмежного упоєння — розпливають ся нерідко сумним акордом.

 

Сей рід любовного відчування, який ми власне схарактеризували, може прибірати ріжнородну закраску в міру, як комплїкують ся психічні жерела, що мають вплив на характер любовного чувства.

 

І так нерідко набірає воно закраски чогось „немужеского“, дитинячого. Безрадність і неміч дитячого віку вимагає, щоби була якась сила, що зглядом дитини була би родом провидіння; дитина з природи річи приневолена займати у відношенню до окруження більше пасивну роль, вона полишена добрій волї сих, на котрих опіку вона оставлена. А сїй природній потребі опіки в дитини відповідав у матері інстинкт, що робить її вражливою на безпомічність дитини і розбуджує в нїй потребу заопікувати ся слабим сотворінєм.

 

Через се дитина призвичаюєть ся до такого материнського способу поведення з нею. Вона звикає підчиняти себе слухняно якійсь висшій силї і ждати від неї сповнення бажань, яких вона сама не змаглаб і не смілаб перевести в дїло. Сей „пасивізм“ дитини уступає в міру, як вона з дитинячого віку переходить у мужеський, часто одначе ще його останки сходять ся з початковими проявами еротичних почувань і витискають на них своє пятно.

 

Улюблений колись давнїйше мотив лїтературних зображень — любов „пажа“ до „дами“ („Pagenliebe“) — давав нераз ріжним письменникам нагоду змалювання такої закрашеної „пасивізмом“ і „інфантилізмом“ любови. „Дама“ се для „пажа“ предмет такого почування, в якім крізь дитяче привязаннє тільки несміло і для самого підмету ледви замітно пробивають ся перші проблески любовного склону. Зглядом „пажа“ стає дама як його „панї“ і як віком більше від нього зріла женщина, на такім високім уровенї, що обожанє, яке він для неї відчуває, не сміє скристалїзувати ся в якесь стремлїннє, в якесь виразно сформуловане жаданнє, хиба тільки дає початок мрії, що пишна панї сама схоче надїлити його своєю ласкою.

 

Хоча, як ми завважали, такі форми любовного почування відпадають в міру, як психічне життє переходить у зрілу форму, то всеж таки щось з дитини, з „пажа“ остаєть ся живим і в душі зрілої людини. І тим, що, дійшовши до зрілого віку, переконались, що „світ не батько" а „доля не ненька“, хвилями робить ся жалісно у серцї, як малій дитинї, що плаче за матїрю, і якесь дитяче домаганнє родить ся в душі, щоби добра і тепла рука приголубила їх, успокоїла так, як матїр дитину, Коли правдивий є висказ фільософа, що ґенїї є цїле життє великими дїтьми, то правдивість його лежить у тім, що у ріжних ґенїїв, хоч вони розвитком психічних спосібностий переростають пересїчного чоловіка, слїди „інфантилїзму“ задержують ся у них виразнїйше чим у пересїчного чоловіка. Психольоґічна аналїза ґенїїв змогла перевести доказ на се у багатьох случаях. А вкінцї багато творцїв-ґенїїв самі сповідають ся з таких дитинячих настроїв душі, і признають ся до дивної охоти вернути назад в дитинячі лїта. Се те почуваннє, якому наймаркантнїйший дав вислів Стріндберґ, розповідаючи про прошибаюче часом його душу вражіннє, неначеб він за скоро вийшов з лона матері.

 

Сей інфантилізм слїдний часто і в любовних почуваннях артистів - ґенїїв. Певне, почування, ґенїя-артиста, відзначає всесторонність, що позволяє йому переживати багату скалю ріжних почувань, позірно протиставних і взаїмно себе виключаючих, через що і любов їх буде мінити ся багацтвом ріжнородних красок. Тому й згадана „пасивістична“ закраска не буде виключною і незмінно трівалою; а всеж таки попри і крізь инші „мужеські“ почування, також і дитинячі любовні настрої пронизують ся нерідко в їх душу і хвилями займають її цїлком.

 

Звернено увагу, що постать „Беатрічи“, яка обводить творця „Божественної Комедії“ Данта по небі, піклуєть ся ними, заступає перед небезпеками, а коли треба також картає¹, ся любка-матїр, котрої наказам так слухняно піддаєть ся поет, — є відблеском зілляння любовних почувань з дитячим „пасивізмом“ в душі поета.

 

Слїди сього психічного настрою дались відшукати також в „Новім життю“ Данта і зроблено навіть спробу відшукати лїнїї психольоґічного розвитку, що ідуть звідтам до дитинячих переживань поета (Alice Sperber).

 

Дїланнє такого психічного підкладу як чинника поетичної творчости, слїдив виразно між иншими також у Словацького, поета-мрійника par excellence, котрий подає дуже виразну ілюстрацію сеї інтерпретації Ендіміонового міту, якою ми займали ся передше. Ось говорячи про Фільона, в котрім поет представляє мрійника „на власний образ і подобіє“, каже про нього:

 

„Во Filon marzył los Endymiona,

Marzył, że kiedyś po blasku miesiąca

Biała bogini, różami wieńczona

Z niebios błękitnych przypłynie i drżąca

Czoło pochyli, a koralowemi

Ustami usta jego rozpłomieni.“

 

Поема Словацького, „В Швайцарії“ якої психольоґічна ґенеза була здавна загадкою для польської критики, є в переважній частинї поетичною парафразою Ендіміонської мрії поета, вирослій на еротичнім тлї, а забарвленій пасивїзмом і інфантилізмом, який у Словацького висловлюєть ся нераз в доволї досадний спосіб („Jako na matki odejście się żali mała dziecina, tak ja płaczu blizki.“)

 

І так поетова любка зі згаданої поеми перша виявляє поетови свою любов („Oto przed Tela kościołem pierwsza na kamień wyskoczyła płocha, i powiedziała mi w głos, że mnie kocha“) — приходить сама як Селєне до Ендіміона цїлувати свого любчика підчас сну, є для нього провідницею як Беатріче для Данта („A ona tak mię prowadziła wszędzie") і становить для нього предмет сего улягло-мягкого „пасивістичного“ обожання, яке найвищу роскіш находить у безмежнім підчиненню себе волї другої особи („і mogła była со chce zrobić ze mną"). Варта ще додати, що поетова любка є одною з тих фантастичних постатий з його творчости, що під трохи зміненими видами повторюють ся у ріжних його творах, а котрі відтак у містичній епоцї його творчости зливають ся разом в одну містичну стать, в якій поет бачить і оживотвореннє своєї любки з молодечого віку і своєї матері (Kleiner).

 

Коли ми в попереднїм старали ся начеркнути сей рід любовного відчування і назначити в найзагальнїйших обрисах образ психічного тла, з якого він виводить ся, то зробили ми се тому, що бажали би розглянути роль „Ендіміонського мотиву“ в творчости Шевченка. А приступаємо до обговорення сього мотиву тепер, на вступі нашої спроби аналїзувати Шевченкову творчість не в переконанню, щоби сей мотив мав як чинник творчости Шевченка якесь виїмково велике, передове значіннє. Для нас рішаючий инший згляд — а саме, що розгляд сього мотиву дає нагоду запізнати ся з деякими прикметами психіки Шевченка, що є рішаючим для відношення, в якім його особисті, „приватні“ почування і бажання остають до його поетичних творів.

 

Є між Шевченковими творами два, що насувають ся на гадку, коли річ йде про Ендіміонський мотив: ся частина „Гайдамаків", що зображає любов Яреми до Оксани і вірш „Менї тринайцятий минало“. Обі ті твори Шевченкової музи, замітні тим, що лїрика обох незвичайно сильна, що Шевченко вложив в них дуже багато своєї душі. Почуваннє, з якою виплили сї прояви творчости, було дуже глибоке.

 

У першій згаданій поемі поет не говорить про себе, а про Ярему, „сироту убогого“ „жидівського попихача“, що хоч ходить у „сїрій свитинї“, а від жида мусить зносити кепковання, що він „хамів син“, любить Оксану, титарівну. Він знає, що вона йому „не пара“, що вона як титарівна моглиб погорджувати його сїрою свитиною, та він потїшає себе мрією, що ось колись, діставши „свячений“, добуде „срібло, золото і славу“ і що тодї посадить свою любку, пристроєну „як паву" „як гетьманшу“ „на дзиґлику“ та дивити-меть ся на неї так до смерти. Часом одначе, коли верне свідомість дїйсности, а обставини приневолять його пригадати собі його низшість від любки, тодї налягає його душу зневіра, сумнїв, чи не зпишнїла його любка і не відцурала ся його, Та власне в такий момент приходить вона, „злїтає з неба“ до нього як зоря („Одпочинь, моя ти зоре, ти з неба злетїла!“). Зневіра щезає, розтоплюєть ся в обіймах і поцїлуях. — Ендіміонський характер сеї любовної історії слїдний відразу, так що не потребуємо вже вказувати на анальоґії між нею і між обговорюваними нами передше прикладами.

 

Коли в „Гайдамаках“ поет говорить про любов Яреми, з яким він себе прямо не індентифікус, то в стишку „Менї тринайцятий минало“ розказує Шевченко виразно вже про свою власну особу. Ріжниця дальше в сїм, що коли там йде мова про зрілу любов зрілих людий, то тут маємо до дїла з напів-дитячою пригодою, якої нїжно-еротична закраска пробиваєть ся ледви замітно крізь инші почування.

 

Малий хлопчик пасе ягнята, і не знати чому якось любо і радісно робить ся йому на душі. І видалось йому, що цїле окруженнє дїлить його радість, що веселить ся „господнє небо“ і село і ягня. А ось за хвилю так як передтим нечайно душу найшла радість, так і розвіялась вона нараз, сховалась разом зі сонцем і на душу наляг тяжкий сум, давляче почуттє бездомности і опущення. „І хлинули сльози, тяжкі сльози...“ Та нараз, зовсїм несподївано його розжалоблена душа найшла розраду. Добра доля зіслала йому власне в ту хвилю зневіри ангела-хранителя в жіночій постатї. Зявилась якась дївчина, як ті богинї, що колись давно сходили з неба потїшати героїв відданих їх опіцї, отерла сльози дитини-хлопчика і на устах його зложила поцїлуй. Пригода, здавало ся би не така дуже незвичайна; а прецїнь, кілько чувства вкладає в неї поет; чуємо, що якась діспропорція заходить між описаним фактом і почуваннєм, що його супроводжає; так що відразу видно, що зовнішня подїя як така не мотивує як слїд внутрішнього переживання. Властиво і поет, як каже, не знає добре сам, що так дуже ворушило його душу і звідки такий наглий перехід від якоїсь радости без границь до слїз гірких і відтак знову до радости. Майже не хочеть ся вірити, щоби тринайцятьлїтня дитина могла бути спосібна до таких чувств надземського захоплення і безграничного одчаю, що роблять вражіннє містичної глибини.

 

Обговорюючи передтим Ендіміонський мотив, вказували ми на нитки, що від нього ведуть до людської душі, яка родить його з своїх нездійснених жадоб і бажань. А коли ми сконстатували слїди сього мотиву в Шевченка, то перед нами стає тепер питаннє:

 

Яку роль грає сей мотив у Шевченковій душі? Які особисті переживання і бажання дають почин до появи сього мотиву в Шевченковій творчости? І чи можна на основі творів Шевченка робити здогани дотично сих особистих чинників ?

 

Се річ, над якою прийдеть ся нам тепер застановити ся.

 

Життє Шевченка плило серед обставин, які легко могли витворити в його душі мрійливість. Самота, що найбільш сприяє розвиткови сеї властивостя душі, була часто і довго товаришкою поета, по його волї і неволї. Чи коли хлопцем ховав ся по бурянах, чи коли вже як дорослий пересиджував безконечні години в казармі, могла легко витворити ся в його душі спосібність, що позволяє людинї відтяти ся гадкою від окруження, замкнути ся в области власної душі і так творити собі світ злуди.

 

Була ще друга обставина, що мусїла йти на зустріч самотї в настроюванню Шевченкової душі на мрійливий тон. Коли поет „мов окаянний“ плаче, що молодість його минула „без пригоди“, то таку скаргу вириває з його душі обставина, що доля відмовила йому переживань, яких вижидало його серце. Які головно Шевченко має на гадцї „пригоди", яких не принесла йому молодість, не тяжко догадати ся. Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Се перша область бажань поета незасвокоєних дійсністю. Доля відмовила дальше Шевченкови трівкого життєвого захисту, казала йому бути бездомним цїлий його вік; таким робом невдоволеним остав ся другий рід бажань, вщіплених подібно як потреба любови кождому чоловікови.

 

Не инакше як з особистими хотїннями поета дїяло ся із бажаннями, що виростали в його душі на тлї загальних, національних чи суспільних почувань. Тут також приходило ся поетови „завдавати серцю жалю", що не осущав ся ідеал такого життя України, який він лелїяв в душі.

 

Не все однакові є дороги, по яких людська душа шукає виходу з такого положення, де дїйсність і бажання постійно ідуть в розріз. Пасивна резиґнація се найпростїйшим вихід; одначе він веде до нидіння душі, і тому натури надарені багацтвом внутрішнього життя не легко повертають в сей бік. Люди вражливі і нїжні, тип, до якого належав Шевченко, вибирають часто иншу дорогу, а іменно ту, про яку ми говорили передше; відтручені дійсністю, вони засклеплюють ся в собі як черепахи і творять власний, фантастичний світ злуди і сну, в котрім подібно як курцї опіюм переживають у пишних візіях те, чого відмовила їм дїйсність. Мрія стаєть ся таким робом суроґатом, що заступає дїйсність там, де вона сама не є осягаєма; вона має виразну цїль в життю душі: приспати бажання, коли не можна заспокоїти їх цїлком.

 

Така дорога стояла і перед Шевченком і певно манила його нераз підчас довгих самітних хвиль, коли серце його накипало болем незаспокоєної жажди і тужило за „пригодами". А прецїнь поет не пішов в сей бік; мрійником, в значінню, в якім звичайно береть ся се слово, він не був. Душа його була видно відпорна на покуси, якими тягнув його до себе світ злуди і мрій. Де шукати жерел сеї відпорности?

 

Коли річ йде про прикмети Шевченкової психіки, що обусловлювали собою роль мрії у внутрішнїм життю поета і відбили ся на його творчости, то насуваєть ся зараз на гадку слїдуюча обставина, намічена деякими критиками Шевченка. Вони замічають (Яків Ярема, Остап Грицай), що уява Шевченка зраджує при точнїйшім її розглядї якесь обмеженнє, якесь внутрішнє звязаннє, яке не позволяє їй на широкий розгін; вона остає все в нутрі не дуже великого круга, поза якого границї не виходить.

 

Не входячи покищо в точнїйший розгляд сего питання, слїд завважити одно: звуженнє обсягу уяви, недостача в неї богацтва, обильности, не виключає ще зовсім мрійливости. Мрійливість не обусловлюєть ся тим, щоби скількість та ріжноманїтність образів, які перед собою розсновує душа, була дуже велика; навпаки у мрійників вона замикаєть ся часом у кількох повторюючих ся безупинно мотивах. Річ тут не в богацтві образів, а в ролї, яка припадає їм у психічнім життю одиниці. Коли мрії стануть ся ддя душі її насущним хлїбом, коли вони в силї відбирати умови часто память про дійсність, коли вони роблять з людини невільника, абсорбуючи для себе цїлу творчість його душі — тодї, хочаби зміст їх був убогий і одностайний, накидають вони на душу пятно мрійливости. Так отже коли у Шевченка, не дивлячись на ряд сприяючих обставин, не розвинула ся мрійливість, причина сего факту не дасть ся пояснити вузкістю скалї його уявної творчости; бо вузкість фантазії не виключає мрійливости. На властивий напрям, у котрім шукати треба сеї причини, наводить нас инша прикмета, яку, попри обмеженість, придає дехто з критиків уяві Шевченка, а саме її „реалістичність“ (Яким Ярема). Річ неперечна, що в душі поета лежали якісь чинники, на яких означеннє мимохіть насуває ся поняттє реалїзму. Тілько що, обкладаючи щонебудь назвою „реалїзм“, не богато через те зискуємо, бо слово се може мати ріжні значіння і ріжні нюанси. Те, що в творчости ріжних артистів прозвано реалїзмом, мало у кождого з них окремі черти; є тілько родів реалїзму, кілько реалїстичних творців. Тому то і говорити про Шевченковий реалїзм тодї тільки матиме змисл, коли означить ся точнїйше, у чім він проявляєть ся. Се річ не легка тим більше, що і в Шевченка самого „реалїстичність“ має так сказати би ріжні облича і не дасть ся через те вхопити одним словом. Саме розгляд Шевченкової уяви доводить нас до одного з проявів сего реалїзму. Рамцї, наложені фантазії Шевченка мають, як нам здаєть ся, своє головне жерело не в нїй самій, а лежать поза нею; межі, внутр яких порушаєть ся уява поета визначує його сумлїннє. В його почуванню дїйсність окружаючого світа має занадто велику вагу, є чимсь за дуже серйозним як нa те, щоби хтонебудь мав право без оправдання скривлювати її образ уявою. Не значить се, щоби в Шевченка дїйсність покривала ся з тим, що добре і справедливе. Коли є тип людий схильних відчувати світ по словам Геґля, що „was wirklich ist, ist vernünftig", то Шевченко належить як раз до противного типу. Він має незвичайно високу вразливість на дісонанс між тим, що повинноб бути, а тим що є в дїйсности; біль ізза того, що „правда пяна спить“ навіщував його дуже часто. Коли одначе богато людий вдоволяєть ся вже тим, що вони відкрили світ правди, до якого вони можуть тїкати перед осоружністю дїйсности, то для Шевченка не могло плисти чисте, непомішане вдоволеннє з такого жерела. Йому здавало ся гріхом проти правди попадати в захват перед пишністю уявленого світа, між тим як дїйсність затоплена морем лиха. „Латана свитина" дїйсности ставала заслоною між ним і мрією і гасила її чар.

 

Є в дневнику Шевченка інтересне місце, де він веде полеміку з Ґете на тему значіння надїї для чоловіка. Поетови розходить ся там о слідуючу річ. Сам він сидить у кріпости, а мрієть ся йому стріча з людьми „милими його серцю“, мрієть ся побут в академії штук і в петербурській опері. Щось наче надїя на те все знїмаєть ся в його душі. Та тут же зараз підносить ся внутрішнїй голос і стає дорікати йому, що він забавляєть ся вигадками не основаними на нічім і тиснуть ся йому в душу Ґетові слова „що надїєю живуть нїкчемні душі“. І поет чуєть ся приневоленим оправдатись перед совістю із своєї мрії-надїї полемізуючи зі своїм нїмецьким братом по пері і проголошуючи малий трактат про моральне оправданє надїї: „Надїя властива і малим і великим і навіть дуже матеріялїстичним і позитивним людям... Вона, прекрасна, і у всемогучого царя і у всесвітного мудреця і у бідного хлїбороба і у мене мізерного все і все голубить довірчиву фантазію і вколисує недовірчивий розум своїми чарівними казками, в котрі кождий з нас так радо вірить. Я не кажу — на слїпо: се справдї нїкчемна голова, котра вірить, що на вербі грушки виростуть. Але чомуб менї не вірити, що, хотя під зиму, але напевно буду в Петербурзї? Що побачу людий, милих мому серцю, побачу мою прекрасну академію..? О, як солодко, як невимовно солодко вірити в сю прекрасну будуччину! Я був би байдужний, холодний атеїст, якби не вірив в сего прекрасного бога, в єго чарівну надїю“.

 

Річ інтересна: надїяти ся „на слїпо“, се в почуванню Шевченка, не як дехто думавби, нерозумно, лиш — нікчемно. І щоби оправдати себе перед собою за прогрішеннє хвилиною надійної злуди, поет уважає доконечним переводити аж довгу арґументацію вговорюючи в себе з одного боку, що і материялїсти надїють ся, а з другого, що він ставби атеїстом, не маючи надїї.

 

Хотя сей змисл дїйсности підносить ся в Шевченка хвилями до степенї свідомої рефлексії, то не значить се, щоби він був у него завсїгди висловом ясно сформулованого принціпу волї. Се дїєть ся в него часто мимохіть і є правилом внутрішнього життя душі ранше, заки стає свідомим катеґоричним імперативом.

 

Саме у тім Шевченковім змислї для дїйсности, у тім імперативі не прогрішати ся проти неї „голубленнєм довірчивої фантазії“, „на слїпо“, лежить стрим для фантазії, який пригинає розмахані до лету їі крила; тут жерело відпорности його душі на покуси мрії. В тім змислї Шевченко „реаліст“ не тому, що його фантазія була по своїй сутї реалїстична, а наоборот його фантазія стаєть ся „реалістичною“ тому, що її розмах запинює вкорінений глибоко в душу поета змисл дїйсности.

 

Реалізм Шевченка в обговоренім нами: значінню витискаєть ся глибоким слїдом на його поезії. Свідомий проґрамовий його вислів дає поет, як звісно, в стиху : „Як би ви знали паничі“. „Творити ідилї“, між тим як люди „плачуть живучи“, здаєть ся поетови насміхом з людських сльоз. Очивидно, доріканнє „паничам", що вони писаннєм „ідилїй“ нехтують гірку дїйсність, вкладає обовязок і на поета самого; жадаючи від инших, щоби вони видуманими образами щастя не прислонювали перед своїми очима і перед очима других злиднїв дїйсного світа, поет такий сам постулят ставити мусить і до власної поетичної творчости. Вважаючи „ідилї“ насміхом із людських сльоз, поет що правда надає свому реалїзмови етичну закраску; співчуттє для людського горя підсуваєть ся як мотив опрокидування світляних образів брехливої уяви. Було би одначе невірним шукати повного жерела сего реалізму в альтруїзмі поета, в його любови для ближнїх і для України. Наведене нами передше місце з „Дневника", показує, що здержуваннє розмаху фантазії здавало ся Шевченкови обовязком не лиш з огляду на себе самого. Сумлїннє, що казало йому держати ся дїйсности, не було проте виключно суспільним сумлїннєм, лиш було совістю в ширшім сего слова значінню, яка диктує приписи поведенню чоловіка і там, де добро других зовсїм не входить в гру. В тім розумінню був реалїзм Шевченка в своїй основі дїлом „чесности з собою“, як нинї дехто висловив ся би.

 

Підчеркнути се слїд тим більше, що безнастанне підношеннє суспільницького і народницького моменту як чинника творчости Шевченка несе з собою небезпеку насильно втискати психіку поета в тїсні трохи рамцї апостольства суспільної справедливости і затирати ті черти його душі, що виходять поза сей обсяг.

 

О скілько поетична творчість була для Шевченка средством виладовання почувань гірких і прикрих, що раз-у-раз переповнювали його душу через верх, почуттє дїйсности не накладало їх поетичному впливови нїякого стриму; бо Шевченкови дїйсність видавала ся якраз прикрою і злорадною. Инакше одначе було тодї, коли душу його обгортала жадоба почувань нїжних і теплих, коли він діймаючо відчував потребу ввійти на якийсь час у атмосферу погідну і ясну. Охота силою уяви творити світ, в якім було би се вижидане поетом тепло і добро, входила тодї у конфлікт з Шевченковим почуттєм дїйсности. Тому то поетови не оставав инший вихід, як або зрезиґнувати зовсїм з відради, яку міг йому давати сотворений ним самим ідеальний світ, або старати ся довести якось до компромісу між обома стремлїннями душі, шукати для ідеального відблиску бажань і почувань якогось опертя на дїйсности, на якімсь „документї“², як висловлюєть ся Шевченко. Змаганнє поета в тім напрямі ми бачимо на способі, в якім „ендиміонський" мотив вплїтаєть ся в його поезію; на нїм можемо також слїдити перші стадії еволюції, якому підлягає се зусиллє. Ми передше вже вказали на участь сего мотиву в „Гайдамаках", а саме в любовній історії про Ярему й Оксану. Що Ярема се поет сам, а що любов Яреми до Оксани се проекція у поетичний світ його власних любовних бажань і настроїв, се річ, що насуваєть ся безпосередно при читанню поеми: своє духове спорідненнє з Яремою признає і сам поет:

 

„От такий то мій Ярема

Сирота богатий.

Таким і я колись-то був!“

 

Оба вони, Ярема і поет були бездомними сиротами, обом „сїра свитина" казала двигати тяжку і упокорюючу долю рабів. І обом їм мрілось на перекір життєвим обставинам золоте щастє в постатї любки - кралї, яка не дивила ся би на сїру свитину і „злїтаючи з неба" як зоря принесла б зболїлим їх душам найбільшу радість життя. Поет робить Ярему тим рідким щасливцем, якого мрія стаєть ся дїйсністю, очивидно на те, щоби мочи разом переживати се, що для него самого не стало ся дїйсністю; він дає Яремі Оксану, щоби разом з ним нагріти ся її любовю. Коли таким робом любовна історія Яреми і Оксани здаєть ся бути поетичною парафразою еротичної мрії поета, то треба всеж таки узгляднити слїдуючий момент. Поет не говорить прямо про себе самого, а про Ярему; таке обєктивованнє власного я в неособистій формі може плисти у поетів з артистичних мотивів, бо через него стаєть ся можливим дістати для зображення корисне тло. Одначе у Шевченка ми можемо догадувати ся ще инших мотивів. Про Ярему каже поет, що він на половину видуманий; значить він принайменше на половину також невидуманий, дїйсний (як історична особа). Олицетворюючи себе в постатї почасти реальній, мрія поетова находить через те опертє о дїйсність, леґітимуєть ся на внї „документом", а через те й поетів змисл дїйсности дізнає хоч в части заспокоєння. Тут власне, як нам здаєть ся, треба шукати мотиву, для якого Шевченко кинув вимріяну ним любовну „ідилю" на історичне тло.

 

Сей чинник психіки Шевченка, про який ми власне говорили, комплїкуєть ся з иншим, для характеру творчости Шевченка незвичайно важним. А саме в Шевченка був сильний склін особам, які знав з історії і особам, з якими зводило його життє, підкладати свою власну психіку, свої власні почування і бажання. Ся експанзія поетової душі розширюєть ся подальше і на єства природи, стоячі поза людським світом.

 

Спосібність вчувати свою душу в инші єства була в поета розвинена до незвичайно високої степенї; тільки що вона обмежуєть ся до предметів, до яких поет відчув симпатію і в яких він (справедливо чи нї) добачував схожість з самим собою.

 

О. Грицай гарно виводить, як ґеніяльно і як глибоко поет вчуває самого себе, а іменно своє почуваннє суму і самоти в тополю. При тім являєть ся тополя поетови не якимсь символом чи алєґорією його душевного стану; він прямо бачить тополю такою, якою її описує; бачить, бо вкладає в неї свою душу.

 

Поет часом і сам освідомлює собі свій схил дошукувати себе самого в постатях окруження:

 

„А ще до того як побачу

Малого хлопчика в селї:

Мов одірвалось од гіллї

Одно - однїсеньке під тином

Сидить собі в старій ряднині —

Менї здаєть ся, що се я,

Що се-ж та молодість моя“.

 

Що в історичних постатях, якими інресував ся Шевченко, він схильний був добачувати психічні черти анальоґічні до його власних, слїдно на постатї „Черця", як на се звернув увагу В. Щурат. Рефлексії і почування „Черця“, що відтятий від світа у келїї згадує свої лїта молоді, се почування і рефлексії поета самого замкненого в тюрмі на засланню.

 

Ся спосібність до вчування, хотяй сама по собі независима від схилу до респектовання дїйсности, могла прецїнь легко піти на його услуги. Бо почування вчуті в дїйсні предмети діставали через те оперте о дїйсність, діставали „канву", на якій могли свобідно розсновувати ся, не наражаючи поета на докір совісти, що на перекір гіркій дїйсности забавляєть ся „твореннєм ідилій". Так проте як в „Черця“ вчував Шевченко свою душу на основі анальоґій, які добачував між ним і собою, так і в Ярему, якого стать він уважав чимсь на половину дїйсним і який притягав до себе його симпатії, вкладав він зміст власних бажань і мрій.

 

Одначе половина дїйсности се було за мало для поета; в його тенденції було мати за собою цїлу дїйсність. І тому, чим більше скріпляло ся його сумліннє дїйсности, тим менше могла вспокоювати його того рода проекція власних почувань, яка мала місце в „Гайдамаках“, де поет мусїв на половину видумувати. З сеї точки погляду стане для нас зрозумілою друга, пізнїйша форма, в якій „ендіміоновий“ мотив повертає в творчости Шевченка, а саме в стиху „Менї тринайцятий минало“. Там усе єсть вже дїйсністю, бо єсть, а принайменше здаєть ся Шевченкови спомином з молодих лїт. Ся добра, тепла жіноча ласка, що осущує сльози з очий: і поцїлуєм вливає в душу безконечне блаженство, те щастє, за яким тужить поет в мурах тюрми, посїщає його там не в видї мрії, а в формі пригаду з минулого. Не могучи найти в теперішности якоїсь „канви“, на якій дали ся би розсновувати натискаючі ся на душу почування, а не хотячи задурювати себе мрією, гадка поета повертаєть ся в зад, в обсяг давно пережитого, і відкриває там дїйсність сего, чого тепер душі бажаєть ся. Чи одначе справдї те, що в видї спомину насуваєть ся душі поета, є тільки чистою, вірною обновою давнїйших, дитинячих переживань? Чи не є се радше почування, яких дізнав би поет колииб тепер стрінула його „пригода“ така, яка лучила ся йому в тринайцятім роцї життя? Чи не вчуває поет в своє давнїйше, дитяче „я“ своєї теперішньої душі?

 

Ми замітили вже передше, що почування, з яких сповідаєть ся поет в сїм віршу, є того рода, що мож мати сумнїви, чи Шевченко міг переживати їх в тринайцятім роцї життя. Чувство відчуження від світа, зірвання з ним усякого контакту, яке обгортає душу без ясних свідомих мотивів, і чувство захвату, яке так само без свідомої причини переповнює серце, викликує у нїм піднеслий настрій неначеб душа ввійшла вже у царство Боже і лучила ся з Богом у молитві, і те почуваннє експанзії власного я, в якім воно відчуває світ цїлий як свою власність — усе те разом є характеристичне для переживань звісних під назвою містичного досвіду чи там містичної екстази, яку в ріжних степенях сили переживають не самі лиш містики „par excellence“, лиш також і люди „нормальні“, надарені високою вражливістю. Вірш Шевченка, який висловлює сї почування, є доказом, що поет переходив в своїм життю хвилї містичних настроїв ; а коли він у своїм віршу вяже таке переживаннє з впливом любовного елєменту, коли поцїлуєви дївчини приписує силу привернути душі назад радісне захопленнє, яке уступило вже було місце одчаєви, то се доказує, що відвічня, глибока звязь між містикою і еротикою, тількократно стверджена у ріжних містиків, найшла відзвук і в Шевченковій психіці. Одначе спосібність до містичних переживань розвиваєть ся звичайно в пізнїйшім трохи віцї, і тому хотяй містична екстаза, про яку каже поет, виступає там в звязковій, елєментарній формі, можна мати сумнїви, чи ся містична закраска почувань, так як стрічаємо її в вірші Шевченка, сягає дїйсно уже тринайцятого року його життя. Так отже є безсумнївним, що Шевченко переживав хвилї містичного настрою, нема також причини не вірити поетови, що він у дитячім горю находив нераз відраду у співчуттю дївчини, одначе синтезу тих елєментів в одну часову цїлість з датою: тринайцятий рік, мож вважати пізнїйшим витвором довершеним під впливом потреби, дошукувати ся у своїй минувшинї хвиль щастя глибокого і інтензивного, якого теперішність відмовляла поетови.

 

Вірш сей, сам про себе взятий не давав би повної основи до сего рода інтерпретації його ґенези, коли б у творчости Шевченка не находили ся инші ще случаї, що підсувають подібний спосіб їх толковання.

 

В поезії Шевченка находимо іменно инший ще спомин з молодечого віку, який дехто вяже з сею самою жіночою особою, що грає роль в стиху: „Менї тринайцятий“; Йде тут о сю маленьку якусь Оксаночку, про яку поет згадує виразно в двох стихах: „Ми в купочцї колись росли“ і „Не молила ся за мене“. Мала се бути товаришка лїт дитинячих поета, з якою вони колись любили ся дїтьми і мали опісля, по волї родичів, творити пару. В обох згаданих поемах поет проявляв велике заінтересованнє Оксаночкою і колишнім своїм відношеннєм до неї. Відчуває глибокий жаль, що Оксаночку постигла доля „Катерини“, і що вони вже нїколи в двоє не будуть могли дивити ся на гори і тїшитись подружнім щастєм. Річ інтересна одначе, що сей живий спомин минулого находимо у поета доперва так пізно і що анї поезія анї біблїоґрафічні доступні нам дані не вказують на се, щоби в межичасї отся Оксаночка грала в гадках поета якусь більшу роль. Догадувати ся, що її має поет на гадцї в „Менї тринайцятім“ ми не маємо нїякої фактичної основи.

 

Про якусь Оксану (не Оксаночку) згадує поет вправдї також у віршу: „Три лїта“, одначе і тут здогад ідентичности сеї Оксани з товаришкою його з молодих лїт не дасть ся переконуючо мотивувати. Колиб навіть і так було, то лишаєть ся факт, що поет ставить її тут на тім самім уровенї зглядом своєї особи, що „Катерину“³, особу будь-що-будь тільки поетичну, і що навіть говорить про неї доперва на другім місцї. В дїйсности про те здаєть ся, що коли поет і вертав колись ранїйше гадками до товаришки молодечих забав, то не був се з початку для него спомин живий, такий що до дна ворушив би душу та вагою своєю вибивав ся би понад инші спомини; доперва пізнїйше, коли душа поета зачала з незвичайною інтензивністю тужити за раєм любови і добра, до якого ворота були для поета зачинені, тодї в противенстві до теперішнього горя і тьми минувшина зачала набирати в очах поета світла і красок; поетови здалось, що в раю, до якого тепер так дуже тужить, він був уже колись давно, дитиною і що до осягнення щастя вистарчило би вернути назад в сей рай дитинства. В світлї такого настрою і кучерява товаришка молодечих лїт здалась йому ідеальною любкою, призначеною йому вже в дитинстві, з якою він міг бути щасливий цїле життє; і здавало ся йому, що коли колись просив Бога о подругу, товаришку життя, то власне отся Оксаночка була предметом його прошень.

 

Від здогаду, що Шевченко носив у собі постійно образ любки з дитинячих лїт аж до пізного віку і що сей образ був психольоґічним товчком деяких його поетичних креацій (передовсїм Оксани з „Гайдамаків“, з якою вона має спільне імя), здаєть ся нам імовірнійшим здогад противний, а саме що ідеальна стать любки виростала з бажань поета без замітнїйшої співучасти спомину Оксаночки і що спомин сей, сам по собі з початку без глибшого значіння, зачав для Шевченка набирати ваги доперва тодї, коли поет для образу ідеальної, вимріяної любки став шукати відповідника у дїйсности. Сe торкаєть ся нe лиш споминів поета про Оксаночку а також, як нам здаєть ся, його спомину про пригоду з тринайцятого року життя. Се психічний процес, анальоґічний до сего, який у життю народів веде до творення численних мітів; так міт про рай страчений людскістю є проекцією ідеальних, нездїйснимих бажань людства в дитинячі його часи; він є перенесеннєм: в минуле образу щастя і совершенства, за яким тужить людство, а якому теперішня дїйсність не дає осущення.

 

Так ось моменти звороту до дитинства рід „інфантилізму" — стрічаємо і в Шевченка, подібно як і у багато инших ґенїїв почування; і подібно як в них інфантілїзм сей входить в звязь з еротикою. Сей інфантілїзм лежить не тільки в тім, що поет переносить уявою своє любовне щастє в дитячі лїта (Оксаночка) і в хлопячий вік („Менї тринайцятий“), а також в тім, що еротичні почування перенизують ся чувствами дитини до матері, як се слїдно в віршу: „“Менї тринайцятий“. Коли в дївчинї з „Менї тринайцятий" дехто догадуєть ся любки Шевченка з дитинячих лїт, то всеж остає фактом, що відношеннє, в яке ставить поет себе до неї у сїй поемі, має рівночасно виразний нюанс відношення дитини до матері; потішаючи зажуреного хлопчика і обтираючи йому сльози, ся дївчина заступає йому на хвилю матїр, якої йому недоставало.

 

Тенденція до креовання постатий лїплених з памяти і фантазії, які олицетворюють по части любку, а по части матїр і які є предметом по части любовних, а по части дїточих почувань, постатий таких як Беатріче Данта чи Словацького любки з „Швайцарії" — лежала отже і Шевченківській психіцї; більшої поетичної креації що правда вона у Шевченка не видала; але слїди її істновання не тяжко віднайти.

 

 

3. Фемінізм Шевченка.

 

Описуючи сам себе в автобіоґрафічній повісти, каже Шевченко про себе між иншими, що в него були очі „розумні і лагідні як у дївчинки“. Щось жіночого, що вязало ся з вродженою йому вражливістю і чутливістю, добачував як видно поет сам в своїй душі. В тій жіночій чертї Шевченкової психіка лежить певно одна з причин, що він виявляє безнастанно тільки зрозуміння для душі женщини і тільки співчуття її долї. Факт, що в поетичній творчости Шевченка жіночі креації висувають ся на перший плян перед мужеськими, має отже по части тут своє жерело. Усїм тим не пояснюєть ся ще одначе спосіб, в який поет виводить постать женщини і особливе, своє рідне освітленнє, в якім представляєть ся йому жіноча душа і жіноча доля.

 

Коли приглянемо ся численним поетовим жіночим постатям і звернемо увагу на душевні переживання, які підкладає їм поет то мимохіть кидають ся в очі зараз анальоґії між чувствами і бажаннями поета самого а чувствами і бажаннями креованих ним жінок; не менше одначе і доля їх показує схожости з долею поета.

 

Почуттє осамітнення, бездольности, нудьги, незаспокоєної любовної туги, почування, які переповнювали душу Шевченка, являють ся головним мотивом переживань жінок, ним зображених.

 

При розглядї більшости з тих постатий відносить ся вражіннє, що поет уживає їх як форми, в яку вкладає власну душу, чи як символу, за яким ховаєть ся його власне я. В деяких віршах Шевченка в яких поет переповідає скаргу жіночого серця, вистарчить пропустиси пару стрічок зі стереотипними зворотами Шевченка, характеризуючими зовнїшно жіночу стать (чорні брови, карі очі), щоб вони представили ся по части повтороннєм, а по части поглибленнєм і піднесеннєм на висший лїричний тон скарг, що їх в инших віршах передає поет прямо від себе. (Річ замітна, що поет в деяких із сих віршів уживає в імени жінки першої особи. На приклад в віршу : „На що менї карі очі, на що чорні брови“). А чи можна подумати собі краще малярське узмисловленнє любовної туги поета, як сей представлений нам в иншім стиху образ лежачої дївчини з буйним, розплетаним волоссєм, з розкритими пишними грудьми, якої тїло вєть ся від давленої роскоші, а пальцї впивають ся в подушку ? Що правда, поет не творить свідомо таких алєґорій чи символів власних душевних станів. Те, що він хоче подати в своїй поемі має бути відтвореннєм недолї других, а не підкладаннєм під чужу маску власного я. Обставина ся не противорічить одначе фактови, що поет у жіночі постатї вчуває самого себе, подібно як вчуває себе в постать малого хлопчика, що тиняєть ся під плотом, або в самітню тополю, яку вітер вигинає серед поля. Його „я“ криєть ся у тих постатях, хотяй поет не освідомлює собі сего як слїд. Таким чином креованнє таких постатий дає поетови нагоду до виливу власних, особистих почувань, до облекшення власної душі, до „катарзи“ в розумінню Аристотеля.

 

Чому одначе поет послугуєть ся залюбки такою непрямою формою вислову власних почувань? Чому потягає його несвідомо до себе сей спосіб обєктивовання власної душі, в якім вона затаюєть ся під видом для неї позірно чужім і під яким вона часто не пізнає самої себе. Грав тут неперечно ролю слїдуючий момент: О скілько поет власне горе вспів добачити поза собою в предметах окруження, в других особах, о стільки негодованнє тим горем тратило для него еґоістичний характер; імперативи суспільної етики, які заборонюють одиницї затоплювати ся гадками і почуваннями у власнім горю, а одобрюють співчуттє з горем других, не входили в колїзію з внутрішньою потребою поета пережовувати до сита своє горе, о скілько вдалось йому вчути сю недолю в світ окруження, а тим самим надати своїм почуванням суспільний характер. Негодованнє поета з власної бездольности зливало ся зі співчуттєм для недолї других, а через те діставало етичну санкцію і могло кріпшати і виливати ся без перепон.

 

Річ ясна одначе, що до такого перенесення власного я не конче булоб потрібно, щоби воно місцем своїм мало жіночу стать. Вистарчилоб обєктивувати його в людях окруження взагалї. І коли психіка Шевченка склонюєть ся до вчування себе передусім в жіночу форму, то мусїли бути ще окремі чинники, що спричинили сей факт. Нам слїд за ними пошукати.

 

Коли душа розжалоблюєть ся над власним горем, тодї дивна якась внутрішня міць склонює її до сего, щоби се горе бачити в як найчорнїйших красках і в як найбільшім розмірі. Якусь перекірну роскіш переживає душа в почуттю, що біль, який її затоплює, не має дна. Позірно, в супереч усяким життєвим інстинктам душа, придавлена довгим лихом, намагаєть ся відшукувати у нїм яркі болючі черти і навіть прибільшувати його в уяві. Для тих, яких душу перегризає велике горе, лежить відрада якраз у розпамятуванню його великости.

 

Отсе явище грає, як нам здаєть ся, у розвитку психіки Шевченка велику роль. Почуттє покривдження через людий і через долю було у Шевченка дуже сильно розвинене і він, як ми вже бачили, жалуєть ся часто на свою судьбу, нарікає на горе, яке переслїдує його від дитинячих лїт. Життє Шевченка, в очах його самого, представляєть ся йому як велика траґедія; герой сеї траґедії се Шевченко сам, а передусім те, що творило ядро його душі, стремлїннє до повного інтензивного життя, до наситу жадоби любови і краси; отсе стремлїннє входило одначе в конфлїкт з життєвими обставинами, які спинювали його і ломили його розмах. А де лежала траґічна вина конфлїкту? Були хвилї, де поет, як сам признаєть ся, бачив свою вину в тім, що покинув свій первісний стан і своє родинне село; одначе се дїяло ся тільки хвилями. Бачити знова у собі містичну жертву за відкупленнє свого народу чи суспільности, так як се робили инші славянські поети — месіянїсти сеї епохи, Шевченко не пробує. Загалом поет відчуває свою долю не як жертву чи кару, в якім небудь розумінню сего слова, а радше як кривду йому заподіяну. І зусилля Шевченка ідуть не в тім напрямі, щоби віднайти причини терпіння і якось з ним погодити ся а радше в тім напрямі, щоби для своєї кривди найти як найсильнїйший і найяркійший вислів, та перемірити безмір свого горя аж до дна. Коли поет стоплює своє горе з недолею широких верств свого окруження, то се, відіймаючи почуванням поета екслюзивно еґоїстичний характер, ставить їх рівночасно, так сказати б, на ширшу підставу. Горе, яке переживає поет, набірає через те в його почуттю більшої ваги і росте в розмір. Одначе тенденція до поглублення почуття дізнаного лиха не обмежувала ся на поширюванню його розміру, а степенувала його заразом та прибільшувала його яркість. Яка-ж була, запитаймо тепер, в почуттю поета найяркійша форма, в якій могла обявити ся траґедія скошеного цвіту, траґедія, котрою наболїла була його душа?

 

В почуттю поета отся траґедія не могла мати більшої грози, не могла бути чимсь більш болючим, діймаючим, як коли тим цвітом, що нидїв скошений немилосерною рукою, була женщина, молода і гарна, якій власне її краса і молодість давали право на повне життє. Велика вражливість поета на жіночу красу робила нидїннє сеї краси в його очах чимсь особливо болючим і кривдячим. З сеї причини образ жінки здоптаної судьбою притягав до себе поета, даючи йому можність вчувати там його власне я, його власне горе і при тім скріпляти і поглублювати відчуваннє сего горя силою контрасту лежачого в тім образї.

 

До сего прилучуєть ся дальше ще один новий момент, що мимохіть склонював поета обєктивувати свої почування в жіночих постатях. У жінцї поет подивляв не лиш її красу; вона була для него заразом храмом святости. В тім зглядї в душі Шевченка відбувала ся еволюція, яка з поступом його віку чим раз більше висувала первень святости в жіночім образї на перший плян, поперед первень краси.

 

До ходу сеї еволюції ми вернемо ще опісля, а на разї вистане нам сконстатувати факт, що Шевченко мав для жінки кромі естетичного також і релїґійний культ; коли вдивляв ся в жіночу стать, здавало ся йому, неначеб дивив ся на святу, його душу обгортав релїґійний настрій і хотїло ся йому молити ся до неї:

 

„І станом гнучким, і красою

Пренепорочно молодою,

Старії очі веселю.

Дивлю ся інодї, дивлюсь:

І чудно! мов перед святою

Перед тобою помолюсь.“

 

Сей релїґійний культ женщини концентрував ся передусім довкола двох точок: дівочої непорочности і материнства. Обяви Шевченкового культу материнства находять ся обильно розсїяні в його поезії; з висказів поета, які задержали ся в його листах, слідує знову, що дївоча чистість і непорочність вражали його душу не менше глибоко як материнство жінки. Тому потоптаннє недолею і лихими людьми женщини мало в почуттю поета характер якогось святотацтва, якогось гріха проти божества і святости. Особливо коли занапащеннє жінки топтало її дївочу чистість, а опісля в дальшій консеквенції поневіряло її материнство, набирало воно познак нищення святости, бо торкало ся сего, що передусім було в почуттю поета святим у жінки. Коли Шевченко говорить в однім зі своїх стихів про „образ божий осквернений багном", то власне поганьблена жінка є в очах поета найяркійшим обявом такого осквернення, багном божої святої, іскри замкненої в душі чоловіка. Тут і лежить притягаюча сила сего мотиву, яку він мав на фантазію Шевченка. Поет вважав свою власну судьбу оскверненнєм божого образу, який лежав в його душі; а в постатї поганьбленої жінки йому підсував ся найсовершеннїйший символ сего осквернення. І знову завважити тут мусимо подібно як передше: Мати-покритка не є для поета свідомим символом його власного горя; він вчуває себе в її постать так совершенно, що, боліючи над її лихом, забуває про своє я. Не менше одначе остає фактом, що в тім співчуттю з нещасною жінкою бере участь його власний біль, який находить тут можність найти для себе дорогу відпливу і насичення. Образ матері-покритки, так як він представляєть ся уяві Шевченка, має дальше в собі ту яркість, ту закраску чогось по своїй сутї переражаючого, нечуваного, в якій яркість почувань поета самого, острота його власного болю і негодовання находить свій вислів і заразом підпору.

 

Ось такі були, як нам здаєть ся, причини, які вчуванню душевних станів поета підсували радше жіночі чим мужеські постатї. Цїнности, котрих запропащеннє розжалоблювало і обурювало Шевченка, а саме краса і святість — вязали ся в почуттю Шевченка більше і лекше з єством жіночим як мужеським; тому й почування поета, в яких переживав він власну траґедію затрати тих цїнностий кристалізували ся лекше вокруг постатий жіночих як мужеських. Ті самі причини обусловлювали собою також факт, що особливо жінка-покритка приковувала до себе гадки поета. Траґедія потоптання тих вартостий не видалась поетови нїгде більш болючою і більш страшною, як у тій життєвій негоді, що, роблячи з непорочної дївицї покритку, віддавала на потялу рівночасно і святість дівоцтва і святість материнства. Для траґедії, що довершувала ся на цінностях єго власної душі не міг поет найти образу сильнїйшого, яркійшого.

 

Погляд, після котрого стать матері-покритки є у великій мірі олицетвореннєм особистого горя поета, погляд, після якому поет несвідомо індентифікує себе з її постатю, основували ми на анальоґії, яка заходить між способом, в який поет відчував свою особисту недолю і способом, в який вражала його недоля обездоленої жінки. Ми маємо одначе ще инший доказ на се, що в Шевченка була тенденція трактувати мотив споневіряної жінки не лиш як предмет співчуття для чужої недолї, тільки втягнути його в сферу особистих життєвих відносин. Як розповідає поет у згаданім нами вже передше своїм віршу, доля покритки мала стрінути його любку з дитинячих лїт Оксаночку. А коли поет каже, що власне отся Оксаночка була його вимріяним щастєм, о яке він молив Бога, то доля, яка кинула на поталу Оксаночку, діткнула поета самого дуже діймаючо. Мотив поганьбленої жінки є осьтак звязаний в душі поета з гадкою про зломаннє його власного щастя. З сего приводу могло би здавати ся навіть на перший погляд, що його пригода з Оксаночкою була причиною, для якої згаданий мотив так дуже затяжів на душі поета. Одначе вже сама хронольоґія не допускає такої інтерпретації. Мотив покритки грав уже в гадках Шевченка ролю скорше, заки судьба Оксаночки затяжіла на його душі. Напрям психічного дїлання ішов тут, як нам здаєть ся, якраз в противнім напрямі. Доля Оксаночки зачала в пізнїйших лїтах займати поета власне через те, що в нїй находив він „документ" у світї дїйсности для мотиву, який займав його уяву; а як ми вже перше бачили, „реалізм“ Шевченка в поданім нами давнїйше значінню, його змисл дїйсности домагав ся завсїгди опертя предметів фантазії на якімсь реальнім підкладї. Але „документ“ сей заключав в собі ще одну для психіки Шевченка дуже важну прикмету. Дитиняча любов до Оксаночки представляла ся Шевченкови, як ми вже передтим видїли, здїйсненнєм його мрії, вона була проекцією в минувшину щастя, за яким тужив поет, а якого не давала йому теперішність. Життєва недоля розвивала одначе в Шевченка в міру лїт чим раз більше песимістичний настрій почувань. Він стояв чим раз більше неспосібний до чистої, інтензивної радости. В його душу вкорінював ся чим раз глибше склін предвиджувати у всїм лихий кінець, побоювати ся, що лиха доля і лихі люди потопчуть те, що гарне і святе. Ся песимістична зловіра торкала ся і його власної особи і других осіб і була там сильнїйша, чим більша була цінність, яку Шевченко там добачував. Коли поет дивив ся на женщину, молоду і гарну, в його душі пробуджувало ся наперед роскішне почуттє змішане з естетичного захвиту і релїґійної контемпляції; але зараз опісля се чувство уступало місце сумови; прикрі прочуття обгортали поетову душу; його очі бігли в будучність і перед ними виринала болюча і страшна візія; його уява показувала йому образ сеї женщини споневіряний лихою долею; він бачив її, як вона покриткою тиняєть ся десь по світї, як марнують ся її молодість і краса.

 

„Щось пророче

Менї вже зазирає в очи

. . . . . . . . .

. . . . . . . . .

Менї приснилось: Ти вже мати.

Не в оксамитах, не в палатах

Твоє голоднеє дитя.

І вянеш ти. А днї летять,

Несуть все добре за собою,

Уже й надїю понесли,

А ти осталась на земли,

Одна — однїсенька.“

 

Навіть вид маленької дівчинки викликує у поета подібну візію і він радить маленькій Марянї, „маковому цвітови“, щоби не розцвітала ся, а радше зовянула тихо, бо:

 

„Анї лїта молодії

Повиті красою,

Нї карії оченята,

Умиті сльозою,

Анї серце твоє тихе,

Добреє дївоче

Не заступить, не закриє

Неситії очи.

Найдуть злії, та й окрадуть...

І тебе убогу

Кинуть в пекло“...

 

Мимохіть при читанню сего вірша зверненого до „Маленької Маряни" насуваєть ся на гадку споріднений предметом вірш Гайне, де нїмецькому поетови також вид дївчини насуває рефлексії і де також порівнаннє дївчини з цвітом творить вихідну точку:

 

„Du bist wie eine Blume

So hold, so schön, so rein...“

 

Також німецькому поетови дївоча краса насуває сумні рефлексії, які одначе розпливають ся в погідний настрій. Тим часом у Шевченка сумне, давляче почуваннє бере верх, так що вірш кінчить ся крайно понурими тонами. Песимізм поета виступає тут у яркій формі.

 

Дуже інтересний прояв отсего схилу поета переходити від захвату, яким захоплювала його жіноча краса до понурих, чорних образів фантазії малюючих споневіряннє жіночої краси находимо у „Дневнику“ Шевченка. Поет розповідає там про трикратно повтаряючий ся сон, в якім артистка, до котрої поет відчував дуже живу симпатію, являєть ся йому як слїпа жебрачка, що просить милостинї. Є се рівночасно цїкавий приклад звязи, яка лучить поетичну творчість артистів з їх підсвідомим психічним життям, що виходить на верх у снах.

 

Сей песимістичний схил поета мусїв і на його спомини дотично Оксаночки кидати свою тїнь. Поет вже згори схильний був вірити, що його дитиняча любов не могла увінчати ся трівалим щастєм і що Оксаночку мусїла стрінути лиха доля. А коли почув, що так в дїйсности стало ся, то віра в сей факт мусїла підходити під його песимістичний настрій і давати йому гірку приємність почуття дізнаної кривди: кривди заподїяної жіноцтву взагалї і його особистої кривди. Для почувань поета був се „документ“ дуже пригожий. Річ дуже ймовірна, що Оксаночку полюбив Шевченко справдї у споминах доперва тодї, коли довідав ся, що її стрінула доля Катерини.

 

Говорячи передше про „ендиміонський“ мотив у Шевченковій творчости, ми стрінулись були зі способом відчування женщини відмінним від сего, який нам тут відслонюєть ся. Там видїли ми, як поетови являлась жінка чимсь світляним, ясним, що має в собі міць втихомирювання болю, осушування слїз і упоювання щастєм; тут бачимо противно, як жінка сама стаєть ся олицетворевнєм недолї, образом болю і муки. Сї два способи відчування жіночого світа, додатнїй і відємний, оптимістичний і песимістичний ведуть з собою в душі поета борбу о перевагу, в якій другий поволї бере верх.

 

Істнують одначе вязи, що лучать з собою ті два жіночі образи і творять перехід від одного до другого. Інтересною постатю із сеї точки погляду являєть ся особа „Наймички“. І так належить вона що правда до ряду зображених поетом материй-покриток, які, як знаємо, є для Шевченка завершеннєм образу страждаючої і споневіреної жіночости. Одначе поет не кладе натиску на кривду, яка дїєть ся „Наймичцї“ через те, що вона є покриткою; він не обстоює за нею і не обурюєть ся за її пониженнє. Момент, який при представлюванню инших материй — покриток грає найпершу ролю, уступає тут на другий плян. Поет зображає відношеннє матері до сина, що вивязуєть ся на тлї такої несанкціованої суспільністю форми материнства серед обставин, які мимо все, не можна в тім случаю ще назвати крайно лихими анї для матері, анї для дитини. Любов матері, яка, затаюючи материнство перед власною дитиною, приходить, щоби заопікувати ся нею і осолоджувати їй як найбільше долю, отсе предмет, який в тім случаю головно займає поета. І тут є точка, в якій постать „Наймички“ зближуєть ся до світляних, „ендиміонських“ жіночих постатий, що є олицетвореннєм спливаючого на людий добра, ласки і щастя, а не образом горя і пониження. Наймичка, що являєть ся неначе ангел хоронитель, щоби стеречи добра дитини-байстрюка, є психольоґічно споріднена з постатю отсеі дївчини з „Менї тринайцятий“, яка приходить потїшати малого сироту. Коли Шевченко відчував тугу за матїрю, і коли у мрії материнська стать являла ся йому, то мала вона ймовірно черти, які зближали її до постатї „Наймички“, між тим як поет сам вчував себе у роль Марка. Не забудьмо, що судьба байстрюка, хотяй він і має матїр, зближуєть ся своєю невідрадністю до долї сироти; що Шевченко отсе посвоячене відчував дуже сильно, так що в його душі поняття сирота і байстрюк майже зливають ся в одно. Байстрюк, се для Шевченка, так сказатиб, сирота у вищій степенї. Тому поет, почуваючи себе сиротою, вчував ся легко в постатї такі, як син наймички і, можна сказати, по части ідентифікував себе з ними. З сего боку не буде дивним, що постать матері у мрії поета набирала легко черт матери-покритки, яка кидає свою рідню дитину і лишає її чужим людям, подібно як мати Шевченка умираючи лишала його. Узгляднїм також, що дитина до родичів, які покинули її умираючи, відчуває свого рода тяжко давлений жаль за кривду тим способом дитинї неповинно заподіяну, і домагаєть ся за неї експіяції. Поворот матері до дитини під постатю наймички і опіка над нею у тій для матері прикрій ролї, се власне форма такої експіяції за лишеннє дитини сиротою, — форма в якій, як можна здогадувати ся, затоплювала ся через якийсь час залюбки уява Шевченка, даючи у нїй вплив почуванням власної душі.

 

Колиб сей здогад, що під постатю „Наймички" скриваєть ся перетворена фантазією постать матері Шевченка, а під постатю Марка Шевченко сам, був влучний, то мали би ми тут новий мотив, для якого мати-покритка грає у психіцї Шевченка таку велику роль; заразом відкривав ся би нам слїд одної нитки, яка від постатий таких як дївчина з „Менї тринайцятий" веде до постатї матері покритки. На тій лїнїї розвитку відчування поета являєть ся мати- покритка олицетвореннєм материнської опіки і охорони, за якою тужить поет сирота. А що жіноча постать з „Менї тринайцятий" лучить в собі, як ми передше видїли, черти любки з чертами матері-опікунки, то постать „Наймички", вносячи у постать матері-опікунки черти покритки, являєть ся новим звеном, яке твори фантазії поета, вирослі на еротичнім тлї, лучить з творами фантазії вирослими на тлї співчуття для поганьбленого материнства.

 

Постать матері-покритки є ось так у творчости Шевченка явищем, на якого ґенезу складаєть ся більше чинників; вона є осередком, в якім збирають ся і стоплюють почування поета, пливучі з ріжних жерел⁴. За обличєм матері-покритки, так як вона являєть ся поетови в ідеалїзованій формі в кінцевій стадії розвитку його психіки, ховаєть ся і ідеалїзована любка Шевченка з його дитинячих лїт і, як можна догадувати ся, матїр поета, а дальше, як ми бачили передше, поет сам. У постатї матері покритки знаходять синтезу і завершеннє і ті ясні „ендіміонські" жіночі постатї, які мріли ся поетови в молодих лїтах, ті, що дають щастє і роскіш, і ті темні, прибиті горем, зломані судьбою постатї жінок, в які вчував поет сам себе чим раз більше інтензивно в міру, як гіркнїла його власна душа. Всї ті елєменти одначе, з яких стоплюєть ся стать дївчини-матері, мають попри свою ріжнородність одну спільну черту, яка через се у постатї матері-покритки зарисовуюєть ся дуже сильно; а саме всї вони вносять у сю постать первень величі, цїнности і сьвятости. Пієтизм, який відчував Шевченко для свого любовного ідеалу, культ спомину його матері і почуттє святости поривів власної душі, переливаючись у постать матері-покритки, ставляли її на пєдесталь мадонни. Шевченко входить ось так до круга сих ґенїїв, котрих почування зглядом жінки завершують ся у культ мадонни, такої іменно, якої образ вони беруть не з релїґійної традиції, а вичаровують його з глубини власного серця. Психольоґічний процес, що в розвитку релїґійного життя людства довів до культу дївицї-матері, сеї ідеальної постатї, в якій святість дївицтва лучить ся в одно зі святістю материнства, отсей процес повторюєть ся в душах згаданих ґенїїв, і дає їм спосібність бачити очима душі святі мадонни на землї. Независимість, в якій сей психічний процес оставати може від віри в доґми традиційної релїґії находить дуже виразний вислів в одного з сучасних поетів обожателїв мадонни Штурмбуша, найкрасше в його стиху: „Марія“:

 

„Nicht in Kirchen Kapellen und Klöstern,

Die Dir gläubig die Menschen gestellt —

Ich suchte dich draussen im

Leben Unendlich weit in der Welt.

 

Und sah ich ein blühendes Mädchen

Holdselig, versonnen und rein,

Ich senkte in Andacht die Stirne,

Stets denkend, Du selbst müsst es sein.

 

Іhr wundersamen Madonnen,

In den Tempel der Schöpfung gestellt....

Ich wandle in Eurem Zeichen

So gottlos ich bin, durch die Welt.

 

Варто зіставити отсей стих Штурмбуша з віршом Шевченка: „І станом гнучким і красою“ про який ми вже передше мали нагоду згадувати. Подибуємо тут у нашого поета ту саму психічну спосібність, до якої признаєть ся Штурмбуш: а саме відчути у постатї натрапленої в життю молодої, гарної женщини попри красу (до чого спосібний кождий пересїчний чоловік) святість мадонни; спосібність впасти перед такою постатю в релїґійний захват, у настрій молитви („мов перед святою перед тобою помолюсь“).

 

У Штурмбуша, як бачимо, творить ся релїґійне чувство викликане образом земських мадон не тільки в независимости від традицій офіціальної релїґії, лиш навіть в противенстві до них. Одначе не се противенство, а независимість в тім случаю річ головна. Душа сама із внутрішнїх переживань і потреб викристалїзовує тут психічний стан, який з инших людий може витворити доперва під дїланнєм суґґестії, що пливе з віри в доґми обявленої релїґії, так як воно було на приклад у деяких христіянських святих. Спосібність душі добувати з власного нутра такі почування доволї комплїковані і своєю появою не часті, є доказом її творчої сили і багацтва, і притім надає їй окреме, характеристичне пятно. Ось так психіка Шевченка, і тодї навіть, колиб його культ для мадон подибуваних „im Tempel der Schöpfung" не переняв ся у поетичну творчість, являєть ся через факт істновання в нїй сеї спосібности інтересною і вартною розслїду. Факт, що Шевченко був ґенїєм почувань, находить тут своє потвердженнє і освітленнє.

 

А Шевченковий культ мадонни з окрема ще цїкавий тим, що висуваєть ся в нїм на передове місце елємент, який на перший погляд здавав ся би противорічити йому. Шевченко вправдї так само як инші поклонники мадонни стоплює у містерії внутрішнього переживання в одну психічну цїлість обожаннє непорочного дівоцтва з обожаннєм материнства; але в Шевченка матїр, якої постать, зливаючи ся з постатю дївицї, творить мадонну, є рівночасно покриткою; актови „благовіщення“, яким релїґійна традиція вяже дївоцтво Мадонни з її материнством, відповідає у земських мадон Шевченка щось, що в опінїї широкого загалу має причіплене до себе пятно гріха.

 

І гадка про сей „гріх“ в Шевченка супроводить чувство обожання мадонни. Його мадонна є свята мимо сего гріха, а властиво власне через сей гріх. Ся обставина робить Шевченків культ мадонни ще більш скомплїкованим і надає йому своєрідний, виїмковий характер.

 

Постать Шевченкової мадонни, не оглядаючись на противенство елєментів, з яких вона складаєть ся, є твором, що лежить прямо на лїнїї розвитку творчости Шевченка і випливає з його психіки з повною послїдовністю. Бо є вона послїднїм, найвищим щеблем, на який підносить ся Шевченкова стать матері- в котрій, як ми передше бачили, зосереджують ся і находять свій відблиск головні тенденції його творчости. Сей останнїй щебель знаменуєть ся тим, що черта святости, яка в перших щеблях розвитку сеї постатї находить ся в стадії утаєння, зарисовуєть ся тут дуже виразно. Проблески релїґійно-містичного настрою, замітні вже в його відношенню до дївчини з „Менї тринайцятий“, доходять тут до повного розвитку. А контраст, який заключує у своїм нутрі стать мадонни, факт, що її святість стоїть так близько поганьблення, що вона до певної міри і з него і йому на перекір виростає, усе те находить тут також своє повне уоснованнє в психіці Шевченка. Постать мадонни являєть ся з сего боку образом дороги, по якій ішов внутрішнїй розвій поета, котрий розвивав скарб святостий власної душі, борючись проти знеславлення його через злих людий і лиху долю.

 

З огляду на ті факти є річю зрозумілою, що біблїйна історія про Марію мала на уяву поета велику притягаючу силу і що вона у відчуванню поета приодягла ся в форми, які вона має в його стиху, що бере за предмет сю біблійну тему. Приковувала його до себе стать біблїйної Марії, бо добачував він схожости між її постатю і постатю матері- такої, якої образ викристалїзував ся з життєвих бажань і переживань самого поета. А сила, з якою сей образ опанував уяву поета, робить зрозумілим, що образ сей стоплював ся з біблїйною постатю та накидав йому свої черти.

 

Грає тут отже ще раз велику ролю сей, передше обговорений нами чинник, а саме, що у Шевченка був, більше як у багато инших поетів, схил — свої почування, те, що його самого обходило і болїло — вчувати в постатї і подїї, які насували ся його увазї.

 

Поет який навіть про містичний грецький світ не може думати так, щоби не перенизати його зараз гадками зі сфери, яка вічно займає його, який навіть „над самим Флеґетоном або над Стиксом“ хоче збудувати хату з садочком довкруги „неначе над Днїпром широким" думаючий про біблїйний світ, не міг вдержати ся від перенизання його почуваннями і образами, що переповнювали його душу. І не мало се в почуттю Шевченка зовсїм характеру профанації релїґійних святостий. Бо постать жінки, яку поет підставляв в місце біблїйної Марії, була для него свята, тою самою святістю, яку носять у собі мадонни Штурмбуша.

 

Зіставлюючи Шевченкову постать мадонни з мадонною Штурмбурша, замітили ми, що є се точка, в якій творчість Шевченка стикаєть ся з творчістю цїлого ряду ґенїїв-мистцїв, в котрих апотеоза жінки-матері грає велику роль. Особливо насувають ся тут на гадку назвиска двох творцїв з огляду на факт, що схожість їх відчування з Шевченковим здаєть ся оставати в звязи зі схожістю їх життєвих обставин: Рафаель і Сеґантінї. Що правда — оба вони були малярами, між тим як ся область Шевченкової творчости, яку ми тут маємо на увазї, належить до царини поезії. Та сей факт не виключує зовсїм можливости, що остаточні пружини артистичної творчости є тут і там ті самі. Рафаель, як відомо, лишив цїлий ряд образів, що представляють мадонну з дитятком. Малювати мадонни було, що правда, свого рода малярською модою тодї, коли творив Рафаель; одначе, як на се звертає увагу історія штуки, доперва Рафаель зумів усунути з лиця мадон вираз мертвої торжественности і заступити його виразом правдивого, живого почування. З постатий мадон, які у инших мистцїв здавали ся недоступні для людських почувань, він створив живі матері, повні любови до дитини. Його образи стали не самим тільки зображеннєм святих осіб, лиш апотеозою материнства взагалї. Коли запитати ся тепер, які причини повернули творчість Рафаеля в тім напрямі і дали йому силу переломити конвенціональні рами та поставити материнство людське на пєдісталь святости, то насуваєть ся на гадку обставина, що Рафаель — так як і Шевченко — був від раннього віку сиротою без матері; мимохіть творить ся здогад, що Рафаель у світї штуки творить те, чого відмовило йому життє, що його зображеннє мадонни є на дїлї апотеозою спомину його власної матері. Ми маємо одначе за малий вгляд в пружини творчости Рафаеля як на те, щоби звязь між сирітством і апотеозою материнства можна було виказати переконуючим способом. За те вгляд такий маємо в Сеґантінього, який так само як Шевченко і Рафаель вчасно втратив матїр (в пятім роцї життя) і так само як вони в своїй творчости апотеозує материнство. Що звеличаннє материнства належало до основних завдань творчости Сеґантінього, на се вказують не лиш чудові його картини, які якраз материнство мають своїм сюжетом; автор сам в теоретичних міркованнях про штуку зачислює звеличаннє материнства до основних завдань⁵ штуки. При нагодї варто завважити, що не лише культ материнства зближує до себе творчість обох мистцїв. Любов до сїльської природи, до ріднїх гір, до вітчини — спільна обом творцям. Про супокійне житіє на лонї природи, в хатинцї, з якої можна би „удвоє дивити ся на гори", про яке безнастанно мріяв наш поет, мріє й Сеґантінї. І коли італійський мистець був стільки щасливійшій, що міг свою мрію ввести в життє, то при читанню способу сего життя, так як представляють його біоґрафи і сам Сеґантінї, мимохіть безнастанно приходить на гадку, що так власне був би уладив собі життє наш поет, колиб доля була ласкавійша для него. Спільні є дальше обом мистцям спосібність і схил настроювати душу на сумний той, упоювати ся сумом без краю. А коли ще вернемо до ідеї материнства, так як звеличують її оба творці, то вдаряє іще одна спеціальна схожість. Шевченко високо підносить ідею материнства; материнство є для Шевченка завсїгди святе, без огляду на форму, в якій воно виступав. Таке глибоке розуміннє материнства ми находимо також у Сеґантінього. Між образами Сеґантінього, яких предметом є материнство, находить ся одна картина з підписом: дві матері, — де представляв він женщину з дитиною побіч корови з телятем. Се зіставленнє показує, що артист вміє відчути велич материнства в кождій його формі, що воно в його очах завсїгди однакове має достоїнство.

 

Ми згадали вже, що у Сеґантінього дасть ся виказати переконуючим способом звязь, яка заходить між його ідейно-артистичним культом для материнства і відношеннєм артиста до його власної матері. Матїр, яку величає артист у своїй творчости, являєть ся у великій мірі ідеалізацією його власної матері, яку забрала йому за скоро доля, а якої образ остав вічно в душі поета. „Я ношу її в памяти, мою матїр; а колиб було можливе, щоб вона тепер, у сїй хвилині явилась перед моїми очима, то я пізнав би її по трийцять один роках зовсїм добре. Я бачу її знову очима душі, ту високу стать, як вона втомлена поступає. Вона була хороша; не як рання зоря або полудне, лиш як захід сонця на веснї" — пише артист у своїй автобіоґрафії. Коли образ матері так глибоко врізав ся в душу артиста, то річ не дивна, що він надавав напрям його уяві, піддаючи їй за предмет материнство. Ґенеза одного з творів артиста, розказана ним саним, вказує найкраще дїланнє сего утаєного на днї душі мотиву, що притягає до себе безнастанно уяву поета. Раз, каже він про себе, пнучись на вершок високої гори, побачив він незвичайну візію. На тлї неба зявив ся перед ним великий ясний цвіт. Сей цвіт ріс звільна і став прибирати людські форми Било перемінило ся в галузку, на якій оперла ся молода жінка, що держала на руках голе дитятко; воно тримало в руках яблоко, що утворило ся з стовпчика цвіту. — Ось так збережений на днї душі поета образ матері каже цвітови у візії перетворювати ся в мадонну. І зрозуміла річ, що така мадонна буде мати в собі черту божества, хочби артист не окружив її голови авреолею. Містичне світло, що йде з дна душі, просвітлює й без сего їі стать.

 

Коли ми звернули увагу на спорідненнє, яке заходить між творчістю Шевченка і Сеґантінього з одної, а життєвими обставинами обох творцїв з другої сторони, то зробили ми се, як вже було сказано, тому що ся схожість підсуває можливість — розуміти психольоґічну ґенезу їх творчости анальоґічним способом. Промовляв за тим зіставленнєм зокрема іще сей згляд, що до Сеґантінього приложено вже метод згаданої нами на самім вступі психоаналїтичної методи і поставлено відповідаючу сему методови психоаналїтичну теорію його творчости.

 

Ся обставина влекшувала би поставленнє психоаналітичної теорії дотично Шевченка, яка в розслідах над Сеґантінїм могла би найти взір і опертє. Спроба такої теорії творчости Шевченка була би безперечно дуже інтересна, вже хочаб з огляду на факт, що вона могла би в розслїд Шевченкової творчости ввести нові точки погляду. Ми вправдї старали ся при дотеперішнїх замітках про Шевченкову творчість покористувати ся способами розсліду психоаналітичної методи, одначе ми не стояли при тім іще на становищі, що відповідало би поглядам переважної більшости психольоґів психоаналітичної школи. Карло Абрагам, приклонник поглядів Freud-a, аналїзуючи психольоґічні мотиви творчостп Сеґантінього, вказує на вплив, який мали на неї почування артиста до матері, та доходить згідно з тенденцією поглядів Freud'а до висновку, що отсї почування не дадуть ся звести до самої лише пошани і пієтизму, яку може мати дитина до померших родичів. На погляд психоаналїтика відношеннє, яке заходило між сином і матїрю, мало того рода характер, який начеркнули ми у вступних замітках про психоаналїзу. Почуваннє, яке відчував Сеґантінї в дитячих лїтах до своєї матері, було на погляд сего автора дитячою любовю в окремім, через психоаналїтиків зясованім розумінню любови. Йде тут о почуваннє зложене, що крім привязання і пошани містить в собі також завязки еротики і робить з матері заразом першу любку дитини-хлопця. Зложеність почування робить зрозумілою його силу і вияснює, чому втрата матері може мати такий переможний вплив на дальший психічний розвій дитини, і чому образ її, запавши в душу дитини-хлопчика, надає напрям також його будучому еротичному життю. Сей образ, вкорінивши ся на дно душі, каже їй — на погляд аналітика — шукати в любови зрілого віку повторення і поглиблення любови дитинячих лїт. Така одиниця стараєть ся у пізнїйших любках відшукати свою матїр і звідси бере початок культ материнства, характеристичний для таких одиниць. Згідно з отсею точкою погляду висказує Абрагам гадку, що культ материнства у Сеґантінього витворив ся через „сублїмованнє“ пристрасної любови дитини до матері: „Ans dieser und anderen Erscheinungen — geht der Schluss hervor, die kindliche Libido habe sich bei Segantini in Gestalt übermächtiger Regungen der Liebe und des Hasses seiner Mutter zugewandt, habe aber dann eine äusserst energische Sublimierung erfahren. Sie wurde — so nehme ich an — vergeistigt zum Kultus der Miitterlichkeit, zu innerlichen Verehrung der mütterliehen Natur“...

 

Безсумнівно, що психоаналїтик фрайдівської школи шукав би і для культу материнства, який стрічаємо у Шевченка, такого самого жерела; він припускав би, що і Шевченковий культ для материнства є витвором сублїмовання дитячої „libido", якої предметом мала би бути матїр поета. Чи і о скілько такий здогад у відношенню до Шевченка можна вважати влучним, сего, як ми вже зазначили, не беремо ся тут рішати вже хочби з огляду на факт, що роль дитячої „libido" не є ще до сеї пори достаточно розсвітлена. Одначе варто тямити, що Шевченко належить до того рода творчого типу, який теперішнї психоаналїтики залюбки розслїджують і в якім вони добачують потвердженнє своєї теорії, і що проте остаточний вислїд, до якого доведе згодом дискусія про влучність психоаналїтичних теорій, буде мати своє значіннє для пояснення Шевченкової творчости. Будучі критики творчости нашого поета будуть проте мусїли мати на увазї сю дискусію. (При тій нагодї позволимо собі згадати, ще є у нас іще другий поет, до якого творчости дали ся би приложити психоаналїтичні теорії — а саме Федькович, якого любов до матері і ворожнеча до батька підходили би в великій мірі під психоаналїтичний погляд про відношеннє дїтий до родичів).

 

Коли ми в попереднїх розважуваннях не хотїли без застережень прикладати до творчости Шевченка психольоґічних теорій, голошених Freud-ом, то прецїнь ми не хотїли ставити ся до неї в нїякім противенстві; і тому нам слїд іще буде вернути до одної точки наших мірковань, де вони здавали ся би ставати в незгоді з психоаналїтичними теоріями. Обговорюючи постать матері-покритки в Шевченковій творчости, ми головно старали ся показати, що та постать є відблиском нутра поетової душі, між тим як в тенденції психоаналїтичних поглядів лежало би радше шукати у тій постатї образу матері поета. На дїлї є воно так, що одна можливість не виключає другої. Самі психоаналїтики звертають увагу на істнованнє психічних образів, що відповідають ріжним предметам рівночасно і є спільними слїдами ріжних переживань, які стопили ся в одну цїлість („mehrfache Determinierung" Freud’а). Коли проте такі зложені психічні твори є взагалї можливі, то тим більше стає ймовірною така річ у Шевченка, в якого психіцї лежить дуже сильний склін концентрувати всї зображення і переживання і всюди вчувати своє власне я. І тому не буде противорічністю приймити, що ідеальна жіноча постать Шевченка є з одного боку формою, під якою автор обєктивує нутро власної душі, а рівночасно є „сублімованим" образом його матері. Коли узгляднимо обставину, про яку вже ранше була в нас мова — а саме, що психіка Шевченка мала в собі деякі жіночі черти, то стопленнє, яке тут маємо на гадцї, тим менше являтиметь ся неймовірним.

 

Приписуваннє більшої ролї образови матері Шевченка у його творчости може ще стрінути ся із замітом, що Шевченко, як небудь слово „мати" є для него „великим", „найкращим" словом, прецїнь про своє відношеннє до власної матері не говорить нїгде обширнїйше. Коли напр. Сеґантінї вертає нераз гадками до своєї матері, а образ її все живий в його душі, то в Шевченка не находимо таких виразних слїдів, щоби його гадки і спомини бігли частїйше в сей бік. З точки погляду психоаналїтичної теорії не лежить тут одначе нїяка трудність; згідно з нею не є умовиною впливу дитинячих переживань на психіку пізнїйшого життя, щоби в душі лишив ся із них свідомий спомин; вистане, як ми вже перше згадали, щоби слїди їх лишили ся під порогом свідомости. Таке підсвідоме істнованнє психічних комплєксів улекшує навіть нераз їх вплив на свідоме життє, бо підійшовши у свідомість ті комплєкси могли би увійти в контакт з явним її змістом та могли би бути ним поглощені і позбавлеві психічного впливу; противно підсвідома область, в якій вони затаєні, є для них рівночасно захистом, який — охоронюючи їх від тертя зі свідомим змістом душі, позволяє їм задержати довше свою силу. Річ инша, що доказ впливу таких комплєксів на свідоме життє тяжше перевести, і що він має завсїгди характер здогаду більше або менше ймовірного. Переконаннє про те, що сей або инший психічний прояв є наслїдком підсвідомого дїлання такого чи иншого комплєксу, є по части згори вже обусловленним вірою в правдивість теорії про дїланнє таких несвідомих комплєксів.

 

Багато людий думало над дивною тайною усміху, до якого зложені уста славної Монни Лїзи Лєонарда да Вінчі. В чім лежала притягаюча сила сего виразу лиця на артиста, яка приневолювала його довгі часи працювати над увічненнєм сего виразу на образї і займало безнастанно його уяву? Freud пробує дати розвязку сеї загадки. На його погляд те саме зложеннє уст, яке да Вінчі замітив у жінки, що була моделем до образу, мала матїр Лєонардова, яку артист втратив в дитинячих лїтах. І власне та схожість мала на поета такий дивний притягаючий вплив. Freud звертає увагу, що сей сам вираз лиця надає артист також Мадоннї на однім зі своїх образів та дошукується в тім апотеози матері артиста. Здогад безперечно ґенїяльний. Але се тільки здогад, який не може виключати всїх сумнївів. А так само, як в Лєонарда да Вінчі, так і в Шевченка психоаналїтик, дошукуючи ся тут і там в його творчости слїдів впливу, ідучого від образу матері поета, мусить обмежувати ся такими здогадами. Вже коли ми передше дошукували ся в „Наймичцї“ слїдів дитинячих фантазій поета, в яких він бачив свою матїр, вертаючу до нього і спокутуючу покиненнє свого сина, то був се лише здогад, на який нема безумовно переконуючого доказу⁶. Ще тяжше буде такий вплив виказати там, де він міг бути несвідомий для артиста самого. Чому перша, виразнїйше нарисована постать із ряду поетових материй-покриток має імя Катерина, таке саме, як мала мати поета, а дальше крім сього і його сестра? Психоаналїтик школи Freud'a бачив би тут безумовно доказ участи образу матері поета при творенню сеї постатї і потвердженнє погляду, що за постатями материй-покриток скриваєть ся постать його матері, з якими він несвідомо ідентифікує її так, як себе із дїтьми тих материй. Таких вказівок, що підпирали би подібну інтерпретацію, можна би навести більше. Усї вони є доказом скомплїкованого характеру жіночих постатий Шевченка, уявняють психічну глибину сього продукту його творчости, але не вияснюють її ґенези аж до дна. Якась дрібка нерозвязаної тайни лишить ся злучена з нею подібно як із загадочним усміхом Монни Лїзи Лєонарда да Вінчі. І може добре, що так воно є. Бо найглибші твори людської душі завсїгди є символами, які допускають велику скількість розумінь і пояснень, одначе не дадуть ся вичерпати ними до дна⁷.

 

4. Замітки про містицизм в творчости Шевченка.

 

Обговорюючи передше вірш Шевченка „Менї тринайцятий“, ми наткнули ся на питаннє участи містицизму в Шевченковій творчости. Тепер ми хотїлиб вернути іще раз на хвильку до сего предмету, який дасть нам нагоду з иншої ще сторони освітити деякі стремлїння, що лежать в основі творчости поета. Питаннє, чи в творчости Шевченка замітні слїди містицизму, не нове, хоч декому зайвим здавати ся може взагалї ставленнє такого питання. І так проф. Здзєховскі (у книжцї „Mesyaniści і Sławianofile“) добачує слїди месіянського містицизму у Шевченкових „Неофітах“. Поема ся заключує на погляд Здзєховского відповідь на питаннє, яке займало славянських поетів месіянїстів, а саме: яка є цїль терпіння, що навіщує народи і одиницї, а далї як має ставити ся до сего терпіння одиниця, ним навіщена. Коли инші поети, як напр. Міцкевич чи Словацкий надають терпінню якийсь змисл, коли терпіннє дотикаюче неповинну одиницю являєть ся їм містичною жертвою за відкупленнє инших, то Шевченко не добачує в терпінню такого змислу; терпіннє не являєть ся в його очах лихом, що колись зродить з себе добрі овочі, а є воно для него темною, безрозумною силою, що без якогось вищого оправдання приносить одиницї загладу. Як проте ставити ся має до терпіння одиниця ним навіщена? На се питаннє Шевченкова відповідь звучить: їй не остать ся нїщо як повна, безнадїйна резиґнація. Не маючи наміру аналїзувати точнїще погляд Здзєховекого, зазначимо тільки, що хоч в Шевченка подекуди пробиваєть ся настрій, який здаєть ся підпирати інтерпретацію сего автора („Не нам на прю з Тобою стати..."), то нїщо не приневолює нас, щоби таку чорну фільософію болю добачувати чи в основі „Неофітів“, чи в Шевченковій творчости взагалї. Одначе, хотяй ми не добачували б у Шевченка містицизму там, де бачить його згаданий критик, то прецїнь можна на наш погляд говорити про містичні прояви в творчости Шевченка. Лише тямити треба, що відповідь на питаннє, чи і о скілько слїдний містицизм в творчости Шевченка зависиме від того, як розуміти мемо слово містицизм, яке не завсїгди береть ся у тім самім значінню. Річ тут подібна, як з питаннєм релїґійности Шевченка, котре з питаннєм про містицизм поета остає у внутрішнїм повязанню. Чи Шевченка вважатимемо релїґійним чоловіком чи нї, то у великій мірі зависиме буде від сего, що будемо розуміти через релїґію: чи будемо мати на гадцї христіянську віру, чи релїґію в розумінню Шляєрмахера, Джемса, чи Віндельбанда. Ми лишили тут на боцї питаннє, чи і о скілько поет був релїґійним чоловіком з точки погляду христіянської релїґії. Річ тільки певна, що відповідь на се питаннє, як небудь вона вийшла б, не пересуджує ще відповіди на питаннє про релїґійність в ширшім розумінню сего слова, яке в поняттє релїґїї не втягає віри у якісь доґми. Є люди, яких гадки і почування відносять ся з правила тільки до предметів їх окруження, блищого або дальшого, і рідко лиш і неохотно вибігають поза круг землї. І є знову люди, яким тяжко приходить ся обмежити своє заінтересованнє на відтинок світа доступний досвідови їх змислів. Їм хочеть ся обняти оком душі цїлість світа в часї і просторі, передерти заслону, що віддїлює окруженнє, в якім вони живуть, від решти вселенної. Вони намагають ся затопити ся гадками в глибінь космосу, а душа їх переповнюєть ся при тім почуваннями захвату і подиву. В отсих почуваннях, що родять ся в душі чоловіка тодї, коли вона силкуєть ся поставити себе в відношеннє до цїлости світа, в т. зв. почуваннях космічних добачує багато фільософів крітерію релїґійности. Релїґійні є на сей погляд люди з високо розвиненою спосібністю до дізнавання космічних почувань; нерелїґійні, в яких сих почувань нема, або лиш у дуже малій степенї.

 

Коли б ми тепер згодили ся на таку дефінїцію релїґії, то на її основі Шевченка безперечно треба би зачислити до ряду релїґійних людий. Що правда поет не дає в своїй творчости багато місця виливови космічних почувань, одначе сама тільки інвокація до звізд і місяця зі вступу до „Гайдамаків“ („Все йде, все минає і краю не має...“) стане за доказ, що в Шевченка була жива потреба вживати ся в безмір вселенної, що вона давала йому хвилї космічного упоєннє.

 

Від так понятої релїґійности не далекий крок до містики, взятої у значінню, в якім се слово буває часто уживане. Коли взаємини між одиницею і космосом (без огляду на се, чи космос сей буде для одиниці приодягати ся в форму божества чи нї) піднесуть ся на сю степень, що одиниця хвилями відчуватиме безпосередній контакт між собою і космічною силою, коли одиниця буде в силї на короткий момент стопити ся з нею в одно, так що перерветь ся на хвилю границя між одиницею і рештою світа, — тодї відношеннє одиниці до космосу набирає черт містицизму. Ся форма містики найбільш знана і не тяжко зрозуміла. Щож торкаєть ся Шевченка, то ми перше вже видїли, що завязки того рода містики можна замітити в його творчости. Вже коли Шевченко у згаданім нами власне уступі з „Гайдамаків“ говорить про те, що любить розмовляти з місяцем „як з братом, сестрою“, то є се знаком, що поет не лиш вміє відчувати велич космічних творів, але що він відчуває якесь посвояченнє між ним і собою, він вміє входити з ними в контакт, що позваляє йому обмінятись з ними гадками і приставати з ними як з ріднею. Є се спосіб відчування, що лежить уже на лїнїї містицизму. Ми бачили одначе передше, що Шевченко був в силї відчувати контакт між світом і собою іще в иншій, до містицизму ще більш зближеній формі; що його часом захоплював стан екстази, захват, в якім здалось йому, неначеб він був у царстві божім, а світ цїлий ставав ся його власністю.

 

Розуміннє релїґії, яке ми розглядали перед хвилиною, не єсть одиноким. Особливо в найновійших часах стаєть ся замітний инший ще напрям розуміння сутї релїґії, напрям репрезентований між иншими Віндельбандом. Центральним поняттєм релїґії є по його думцї святість („das Heilige“), а релїґійним сей чоловік, для якого істнують вартости „святі“. Коли чоловікови якомусь не вистарчають естетичні і моральні цїнности життя, а шукає він у нїм ще чогось, що міг би почитати як святе, тодї він є релїґійною одиницею; а чи форма, під якою добачує він святі вартости є ся або инша, чи вона має божеське чи людське лице, се вже річ другорядна; так само другорядною є річю, чи сей внутрішнїй культ лучить ся з вірою у якісь доґми чи нї.

 

З огляду на попереднї наші замітки є річю ясною, що можна говорити з оправданнєм про релїґійні прояви в творчости Шевченка також, коли беремо поняттє релїґії в сїм другім, нами власне начертанім значінню. Шевченкова душа потребувала кромі естетичних і етичних також святих цінностий і ті, як знаємо, добачував поет в постатях деяких жінок, яких вид викликав в його психіцї торжественний настрій молитви. В тім зглядї в душі поета відбуваєть ся розвиток. Красу в жінцї був поет в силї ранше відчути і подивляти, як молити ся перед її святістю. Одначе завязок отсего релїґійного культу жіноцтва дасть ся слїдити вже у самих початках його творчости. Він лежить у „ендіміонськім" способі відчування женщини, над яким ми вже пепередше ширше розводили ся.

 

Варта ще замітити, що вартости святі побіч естетичних автор відкриває не лиш в єстві чоловіка, але також в мертвій природї. І так гори раз манять його до себе красою („гори мої високії, та не так високі, як хороші, хорошії") а другий раз розкривають йому свою святість („тодї б зостав ся сиротою з святими горами Днїпро").

 

Се друге розуміннє релїґії веде нас з черги до иншої ще форми містицизму, якої завязки можна добачувати у Шевченка. Містична екстаза заключує в собі завсїгди чинники, які можна вважати свого рода пізнаннєм. Містик, стоплюючись в одно з космосом, пізнає рівночасно власне через акт сего стоплення, що він і космос творять єдність. Знаннє те одначе, з якого він на сїй дорозї доходить, є ріжне від пізнання в звичайнім сего слова значінню. Бо пізнаннє се не основуєть ся на нїяких льоґічних арґументах, на умовім процесї мірковання, а є безпосереднїм огляданнєм правди; в тім значінню говорить ся часто про містичну інтуіцію. Таке містичнє пізнання стоїть понад розумом і через те є воно в силї обявляти правди, яких розум нїколи не в силї поняти, такі навіть, які противорічать льоґічним законам розуму. Так на приклад правда, що Бог є злученнєм в одно усїх противенств, що він є великим і малим, справедливим і несправедливим, добрим і злим рівночасно, не може бути нїколи доступна розумови, бо вона йому противорічить, лиш може бути тільки вхоплена містичною інтузіцією. Тому й правда така є містичною. Так ось містичними в тім значінню вважають ся ті переконання і взагалї твори душі, які, виростаючи з її дна, не мають своїх корінїв в тій силї душевній, яку називаємо розумом, так що вони усувають ся з під контролї ума, не підчиняють ся його вимогам і навіть нерідко ідуть з ним в розріз. В тім значінню містичною була віра, що грала ролю в славянськім месіянстві, яку одначе стрічаємо і деинде, а саме що терпіннє, яке переносить якась одиниця може відкупити нарід чи людство, що воно може бути жертвою, яка змиває гріхи других. Містичною у тім значінню є віра про відроджування тої самої душі під ріжними видами, очоловіченнє сего самого духа у ріжних часово від себе відмежених історичних особах.

 

Хоч містицизм у тім розумінню не є ідентичний з містицизмом, про який була мова передше, то прецїнь обі ті його форми мають те спільне, що обі вони з правила виростають з почувань і бажань людських, яких розум вдоволити не в силї. Бо там, де бажання сильні, а душа не всилї осягнути їх через розум, йде вона до заспокоєння їх проти розуму. Говорячи передше про „ендиміонський“ мотив, ми наткнули ся на одного поета-містика, якого містичні зображення і відчування мають дуже виразне жерело в бажаннях поета, Словацкого. Його віра в метемпсихозу, так як вона кристалїзуєть ся у постатї „Короля-Духа", котрий відроджуєть ся у постатях ріжних королїв і воплощуєть ся остаточно в поетови самім, має своє жерело безсумнївно в безмірній амбіції поета, в його нестримнім бажанню блеску, сили і могучости, між тим як сучасні поетови обставини життя противно приносили йому упокореннє і пониженнє. Містична постать Короля-Духа, з якою ідентифікував себе поет сам, була спасеннєм його душі від крайної розпуки.

 

У творчости Словацкого находимо ми одначе ще иншу постать, яка має тут для нас більше значіннє, хоч вона у поета самого зарисована не досить виразно. Маємо тут іменно на гадцї отсю жіночу стать, про яку згадували ми вже раз передше, що займає Словацкого в послїднїх часах його творчости, а яка, як показує Кляйнер, оплочує собою його любку з раннїх лїт і його матїр. Постать та є, очивидно, витвором містичної синтези елєментів, якої розум не може довершити. Її жерело се безперечно несвідоме бажаннє стопити в одно дві речі найцїннїйші для поета: матїр і любку. По тім, що ми передше говорили про постать дївицї-матері-покритки у творчости Шевченка, є річю відразу ясною, що ся послїдня постать, о скілько ми її добре розуміли, носить у собі так само черту містицизму, як згадана постать Словацкого і що вони обі споріднені з собою своею психольоґічною ґенезою.

 

Те саме стремлїннє утворити синтезу між любовю для любки і любовю для матері, яке лежить в основі містичної постатї Словацкого, слїдив і в Шевченковій творчости, тільки що воно тут є о много сильнїйше. Що мимо сего стремлїннє се не скристалїзувало ся в Шевченка у постать, яка вже на внї зраджувала би свою містичну породу, так як се дїєть ся в містичних постатях Словацкого чи инших поетів-містиків, то причина лежати тут буде знову у „реалізмі“ поета. Ми вже згадали передше одно зі значінь, в якім можна говорити про реалїзм у Шевченка. Він представив ся нам тодї як „змисл дїйсности", як рід сумління, що казало поетови респектувати те, що реальне і не творити самовільно „фантазій“. Річ зрозуміла, що таке сумліннє перешкаджало фантазії поета у творенню символів, які синтезу, що довершувала ся між ріжними бажаннями і почуваннями на днї його душі, приодягали б в багату, блискучу зверхню поетичну одїж. В душі поета був ще одначе й инший „реалїзм“, сей іменно, що бє з деяких малюнків Шевченка, в яких представляє він мужеський і женський акт, а замітний також в описах жіночого акту, який стрічаємо в його поемах. Є се реалїзм змислового спостереження, що бачить світ у виразних, певних, майже твердих чертах і у тім видї її утревалює. Око не тїкає перед контрастами, перед сильно, з розмахом вигненими лінїями і яркими красками а навпаки насичуєть ся ними з розкішю. Проявом отсего „змислового“ реалізму єсть факт, що фантазію поета, як видно з його поем, притягне акт жіночий і що він уміє представити його читачеви в нечисленних і дуже виразних та досадних чертах, неприслонюючи його пишноти і багацтва. Се „змисловий" образ женщини, який дає нам поет. Безсумнївне, що і сей „реалїзм", звертаючи увагу поета на змислові якости річий, стояв на перешкодї творенню містичних символів. Але нїяка людська душа, а тим більше душа поета, не є стоплена з одностайного металю. Нїякий артист не був нїколи „реалістом“ аж до краю. Склін продирати шкаралущу змислів і шукати під нею внутрішньою ядра, психічної вартости, не дасть ся викорінити з людської душі. „Ідеалїстом“ в тім значінню є до якоїсь міри кождий артист. Нїколи душа артиста не може бути заповнена „реалізмом“ чи „ідеалізмом“ у всїх своїх закутинах. В душі є все побіч себе оба ті первнї, а їх борба становить часто головний зміст її життя. Так і в душі Шевченка „реалїзм“ і „ідеалізм“, містились побіч себе і змагались з собою. Його змисли оглядали жіночу стать і тїшили ся багацвом і пишністю її тїла, одначе рівночасно „око душі“ бігло поза шкаралущу змислової постатї жінки і находило там рідну собі другу душу перекипілу болем і любовю. Акт жіночий зміняв ся на очах поета в золоту чашу, зберігаючу в своїм нутрі святия святих. Змисловий захват обмінював ся з торжественним настроєм молитви. „Реалїзм“ і „ідеалізм“, стоплюючи ся разом в творчости поета, викристалїзовували із себе чудову постать жіночу, що нїби лїплена з земської глини, нїби перша-лїпша з тих дїйсних жінок, що ходять по землї а прецїнь по своїй сутї містична Мадонна, якої властивим місцем, побуту — царство небесне.

 

Так жіноча постать в творчости Шевченка заключує в собі іще другу, для душевної орґанїзації поета характеристичну синтезу. Раз стоплює в нїй поет, як бачили ми, культ для матері з обожаннєм любки і з дороженнєм святостий власної душі. А рівночасно доходять у сїй постатї до одноцїльного получення дві струї його індивідуальности, що змагались зі собою у нутрі поета через цїлий час розвитку його творчости: схил держати ся твердо дїйсности і схил продукувати з дна душі вартости, що стоять понад дійсністю. Перед поетом стояла через те тяжка задача погодити одно з другим, яку він старав ся розвязати в сей спосіб, що намагав ся конче найти у дійснім світї предмет, в якого нутрі ідеальні цїнности його душі могли би найти приміщеннє; бо обєктивувати їх з творах уяви не позволяла йому, як знаємо, його совість. Сей предмет дїйсного світа, що містить в собі позадїйсні цїнности найшов поет власне у женщинї. І звідси ся своєрідна прекмета його жіночої постатї, на яку ми власне вказали, а саме — що вона є „звичайною“ жінкою, „наймичкою“, „покриткою“, а рівночасно святою. Жіноча постать Шевченка являть ся ось так найкращим у його творчости обявом получення сих двох згаданих тенденцій, найсовершеннїйшим виразом такого ідеалїзму, який — щоби піднести ся в гору, мусить зачіпитись за дїйсність.

 

(Кінець).

 

_____________________________________

¹ „Вона здалась менї як тая мати,

Що до дитини остро промовляє

Та в гіркости чуть смак єї любови“.

 

² З нагоди одержання листу від Лазаревського, що робить йому вигляди на можливість освободженя з вязницї, пише поет у своїм „Дневнику“: „ .. слава Богу, у мене в сей неоцїнений документ (себ-то згаданий лист), значить у мене є канва, на якій я можу виводити найвигадливійші і найвибагливійші здогади"

 

³ „Тії добрі сльози

Що лили ся з Катрусею

В московскій дорозї,

Що молились з козаками

В турецькій неволї.

Оксану, мою зорю

Мою добру долю,

Що день божий умивали“.

 

⁴ На сей факт звертає особливо увагу Кр-ський в статї „Марія“ друкованій в „Українї“.

 

⁵ Порівнай: Karl Abraham: Giovanni Segantini, Leipzig 1911. (Стор. 14).

 

⁶ Для нас при тім здогадї були вихідною точкою анальоґії, які заходять на тій точцї між Шевченком і Сеґантінїм. У Сеґантінього є іменно образ підписаний: „Злі матері“. На сїм образї представлено жіночу постать, що з волоссєм зачіпленим до дерева уносить ся над снїговим полем і дивить ся з повними жалю очима на дитячу головку, приложену до її ледяних грудий. Абрагам здогадуєть ся, що є се відтворенє фантазії артиста, в якім находить вислів жаль артиста до матері, що не дала йому заспокоєння усїх його бажань. Ми приложили анальоґічний спосіб інтерпретації — до Шевченкового твору.

 

⁷ При читанню Шевченкових поем мимохіть насуваєть ся питаннє, чому жінки, які він зображує, мають з правила карі очі і чорні брови. Чи не є тут основою які особисті спомини поета ? Для психольоґічної аналїзи тих постатий було би дуже інтересно мати про се якісь дані. Одначе біоґрафічний матеріял про Шевченка, на жаль, за скупий, щоби можна робити про се які-небудь імовірні висновки.

 

==========================

 

Д-р Степан Балей

 

З психольоґії творчости Шевченка

 

 

 

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЦТВА „ШЛЯХИ“.

 

ЛЬВІВ 1916.

 

„НОВІТНЯ БІБЛЇОТЕКА“ Ч. 20.

ДРУКАРНЯ СТАВРОПИҐІЙСЬКОГО ІНСТИТУТА

під управою Ю. Сидорака.

 

[в цій публікації (окремий випуск,91 с.) в порівнянні з першодруком в журналі "Шляхи" (1916, с.268—272, 310—313, 374—376, 413—417, 516—519, 588—590, 649—656) додано „Слово від автора“, останній абзац, кілька речень в 2-му розділі та зроблено кілька дрібніших редакційних змін]

09.03.2016