Стівен Сіґал – професор Університету Північного Колорадо (США). Є автором книг з історії сучасної східноєвропейської географії, геополітики та критичної картографії, одна з яких присвячена Україні – Ukraine under Western Eyes ("Україна очима Заходу", Видавництво Гарвардського університету, 2011). У березні 2015 року дослідник приїздив до Львова, де прочитав дві лекції у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Ми поговорили зі Стівеном Сігалом про його дослідження, людей і книжки, що його надихали в роботі, а також про мапи як джерело знань і простір політичної боротьби. Подаємо погляд професора на деякі питання.
Про революцію в географії та Мішеля Фуко
Дозвольте мені почати з революції в географії, яка відбулася завдяки дискурсивному аналізу (discourse studies) і яку пов’язують з Мішелем Фуко. Ключовими поняттями його лекцій у Колеж де Франс у 1970-х роках є «мистецтво керувати», «біовлада», «культурна географія». Останнє є фактично географією в’язниць – дуже цікава тема для вивчення дисидентських рухів – особливо у випадку країн Варшавського договору або Польської Народної Республіки, а також України. Витоки цих дискурсів сягають 1890-х і 1900-х років – часів появи геополітики. Ми зустрічаємо це поняття у працях Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена (шведського географа й політика, а навіть радше політолога, який придумав термін «геополітика»), Гелфорда Маккіндера (одного з найвидатніших британських географів) ще перед Першою світовою війною. А вже під час Першої світової війни відбулася націоналізація географії – спершу маркувалися межі національностей, а згодом впливові географи змогли виокремити нові території, використовуючи принцип національності, а також результати перепису населення, статистичні дані про віросповідання, релігію, і таким чином зобразити нову батьківщину.
Про кар’єру найвидатнішого українського географа ХХ століття
С.Рудницький, Е.Ромер, П.Телекі, А.Пенк, І.Бовмен
У книзі, яку я зараз пишу про Рудницького, Еуґеніюша Ромера, Пала Телекі (останній, до речі, двічі був прем'єр-міністром Угорщини та покінчив життя самогубством в 1941 році), Альбрехта Пенка (німецького географа, який помер 1945 року у Празі у віці 87 років), Ісаю Бовмена (американського географа), я намагаюся зрозуміти суб'єктивну природу ментального мапування, що стоїть за цими дискурсами. Яку мову вони обирали, які можливості професійної реалізації мали й якої форми дискримінації зазнавали?
Для Рудницького, насправді, все було досить очевидним. Йому не дозволили займатися науковою кар'єрою в Польщі у міжвоєнний період, його університет перейменували на Університет Яна Казимира; він не зміг там залишитися, тож емігрував до Праги та Відня. У середині 1920-х років географ переїхав до Харкова, де планував заснувати український інститут географії та картографії. Звичайно, цей проект не був втілений. Ще до того, як Сталін в кінці 1920-х років розробив перший п'ятирічний план, Рудницький все частіше стикався з проблемою поколінь серед молодих комуністів, які боролися з так званою «західною буржуазною географією». Ось і урок з історії України: Рудницького, найвидатнішого географа України, арештовують у 1933 році, у розквіті наукової кар'єри, та розстрілюють у 1937 році. Для нього, як і для багатьох інших представників української інтелігенції, рішення переїхати до Української РСР означало кінець життя, сенс якого полягав у географії, втіленій через карти та науку.
Таким чином, з одного боку у вас є дискурси, а з іншого боку – дуже складна історія людей, в яких актуалізується національний фактор. Ці люди є національними будівничими, і багато з них – це націоналісти, що дотримуються принципу обмеження, як у випадку ОУН Мельника та Бандери, а також в історії про тих, кому не дозволено бути частиною території України. Я думаю, що питання включення та виключення в українській географії XXI століття починається з вивчення особистостей, які упорядковували мапи, а також із тих, хто використовує мапи як зброю, інструменти та символи своєї ідентичності.
Про політику та сучасне українське суспільство
Мапа України Й.Б.Гоманна (1720)
Я погоджуюся з основним твердженням Андрія Портнова, що Україну слід розглядати в якості суб'єкта, а не об'єкта. Це дуже просте твердження, яке, однак, підкреслює верховенство дії над структурою. Завдяки цьому можна зрозуміти, як люди мапують речі – на локальному рівні й на рівні широких мас. Я розглядав карти не лише з позицій політичної географії і того, як представники владної верхівки чи у Білому домі, чи в Кремлі, чи в штабі НАТО в Брюсселі визначають простір; бо просторовий вимір, як правило, є геополітичним. Серед коментаторів, які постійно плекають ревізіоністські мрії, ймовірно, Дугін є найвідомішим і найгорезвіснішим прикладом. Проте є й інші, наприклад, Карл Гаусгофер [німецький географ і соціолог, засновник німецької школи геополітики] є яскравим прикладом геополітичних крайнощів. У багатьох випадках вони дотримуються точки зору «правих» і агітують за свої геополітичні фантазії. Але політика – це не єдина відповідь.
Перемістившись із площини політичної географії в соціополітичну географію або в соціологію, дослідник мусить поставити питання, як конструюються знання: які інституції, для яких цілей, в який момент і коли відбувається перехід від об'єкта до суб'єкта? Щоби зрозуміти українське суспільство, слід розглядати його не лише крізь призму української або російської мови, а через різноманітність мов, якими розмовляють українці, і застосовувати ті категорії, які самі українці використовують для того, щоби створювати, представляти, уявляти, мріяти щодо свого власного простору. Від простих громадян слід прийняти чесну та реалістичну критичну оцінку спадщини українського етноцентризму. Під «етноцентризмом» я маю на увазі тенденцію трактувати нації über alles («понад усе», прим. ред.), або схильність націоналістів чи націоналізаторів розглядати карти як всеосяжні, коли вони насправді є обмежуючими.
Про вибір джерел і мультикультурність
Класичним прикладом мультикультурності є багатонаціональні імперії. Наприклад, Габсбурзька імперія чи Австро-Угорщина, Османська та Російська імперії – у багатьох випадках це багатонаціональні імперії, особливо після 1840-1850-х років, коли укладалися етнографічні мапи. Ці мапи класифікували як наукові й авторитетні, бо вони базувалися на статистичних даних – «перепис, карта, музей» (“census, map, museum”), як про це писав Бенедикт Андерсон . Але коли починаєш вивчати ці карти ретельніше, стає зрозуміло, які бюрократичні механізми за ними стоять, і відразу розвінчуються всі заяви про відкритість, мультикультурність і толерантність. Бо ці заяви, які, безумовно, є політичними, розпадаються на локальні простори – космополітичні і регіональні центри, в яких формуються ці знання. Як потім можна порівняти знання, отримані в Івано-Франківську зі знаннями з Парижа, або знання, отримані у Вашингтоні та в Луганську? Відмова від великої політики чи геополітики на користь соціології вимагає дуже критичного підходу в процесі відбору джерел.
Для книги «Мапування європейських кордонів» я шукав, передовсім, військові, військово-топографічні й оглядові мапи, зроблені інженерами – людьми, які здобули освіту в галузі математики, природничих наук і геодезії. Ці люди мали вплив; багато з них були аристократами або високопоставленими особами, які працювали на царів чи імператорів.
По-друге, я шукав історичні мапи. У ХIX столітті, в епоху романтичного націоналізму, принаймні, від часів Гердера, Фіхте, Руссо і, можливо, раніше, мапи, укладені інтелігенцією з Центрально-Східної та Східної Європи, містили стільки ж науковості, скільки й вигадки. Тому я хотів зрозуміти, як мапи використовували і як вони вплинули на багатьох засновників історіографічної школи: Карамзіна, який вочевидь є найбільш показовим прикладом із Росії, Лелевеля – представника Польщі, який був затятим колекціонером мап, і Грушевського. Останній підтримував контакти з Рудницьким, вони вели переписку про Наукове товариство ім. Шевченка, і саме Грушевський заохочував Рудницького писати перші підручники з української географії.
Третій набір джерел – це карти, які географи XIX століття та географи націоналістичного спрямування XX століття зазвичай називали науковими. Ці мапи є тематичними, присвячені питанням геології, гідрології, кліматології, хорографії й агроекономіки. Ці мапи були науковими у тому сенсі, що, люди, як правило, уважно і точно вивчають землю, яку збираються експлуатувати. Вас би не задовольнила неточна мапа, якби ви працювали на фірмі, яка займається видобутком горючого газу з природних кам’яних родовищ або в гірничовидобувній компанії, бо тоді би ви копали не в тому місці. Тематичні мапи, які я шукав і які зазвичай мали під собою наукове підґрунтя, ще треба було критично осмислити за допомогою сучасних комп’ютерних технологій та критичної картографії чи географії – багато з цих гуманітарних наук розвинулися у 1990-х і в 2000-х роках.
Про те, хто і навіщо збирає мапи
Для книги «України очима Заходу» я розглянув Україну очима Богдана Кравціва. Це був колекціонер, якому вдалося витворити власний особливий простір. Ось що важливо у культурній географії, і саме тому культура є моєю основною темою. Погляньте, як люди споруджують і облаштовують свої приватні помешкання, які меблі, книги, лампи, прикраси використовують, як вони змінюють простір заради зручності й затишку. Подібно до помешкання, карти також можуть бути запорукою комфорту. Їх купують і розвішують на стінах як ознаки певної ідентичності. Люди мають дуже тісні відносини зі своїми мапами, коли з гордістю їх показують або ж дають, говорячи: «Це одна з найцінніших зібраних мною речей». Іноді карти сприймають як державні таємниці, думаю, це найбільш притаманне для Росії. Але часто їх віддають – у культурному й антропологічному сенсі як подарунки. Антропологія подарунків означає, що мапи володіють «аурою» у розумінні Вальтера Беньяміна. Мапи збирають, часто вони стають товаром, їх відтворюють і поширюють онлайн таким чином, що дозволяє як окремим людям, так і цілим групам створювати свій найбільш близький, навіть тілесний простір.
Про Ярослава Грицака, Тімоті Снайдера та Ларі Вулфа
Є три книги і три людини, які справили на мене великий вплив. Це – Ярослав Грицак, який був моїм першим викладачем історії України. Я вчився у нього як студент маґістратури в Гарвардському університеті у 2000 році. А також Тімоті Снайдер, який писав тоді «Перетворення націй». Тепер про неї ніхто не згадує, тому що успіх книги «Криваві землі» затьмарив попередній, проте «Перетворення націй» є дуже важливою книгою. Я пам’ятаю, як читав рукопис, який містив його дослідження польсько-українських стосунків й історії етнічних чисток після Другої світової війни. І третьою доленосною особистістю був, мабуть, Ларрі Вулф.
Мапа 9 цивілізацій (С.Гантінґтон "Зіткнення цивілізацій")
Читаючи праці з історії України всіх цих трьох видатних істориків, іноді було важко розмежувати інтелектуальну та культурну історію від історії соціальної та політичної. Вони не завжди гармонійно поєднуються. Описуючи інтелектуальну та культурну історію, ви розповідаєте про мандри та книги про подорожі, подорожні нотатки та перетин країн, що дуже важливо для тієї чи іншої ментальної мапи. Але іноді ви залишаєте поза увагою політику, а саме такі складні теми як історія геноциду й етнічних чисток і постгеноцидної пам’яті. Коли ви пишете соціальну історію (а я вважаю, що Грицак чудово справився з цим завданням у розвідці про Івана Франка), ви присвячуєте більше уваги ментальності та структурам відчування. Тут проблема полягає в тому, що вам все одно слід враховувати хронологічний порядок і події й рухи, як вони розвивалися в часі (іноді цей час дуже лінійний), і соціальні історики цим нехтують. Через більшу зацікавленість у структурах і тенденціях вони нерідко не вказують дат взагалі.
Про дружбу та кордони
Для кращого розуміння свого підходу я наведу вам приклад із книги, над якою я зараз працюю. Отож, я досліджую, як у період між 1870-ми та 1950-ми роками перетиналися долі географів – біографічно, особисто, через свого роду постколоніальну історію повсякдення (нім. Alltagsgeschichte): з ким вони взаємодіяли і спілкувались. Це нагадує читання чийогось електронного листування, але замість цього я читаю їхні листи один до одного, і ключовий для мене момент – коли їхнє спілкування обривається. Наприклад, коли припиняєтсья дружба чи розриваються професійні відносини? Чи причиною цьому служать політичні переконання, чи щось інше? Ромер і Рудницький перестали розмовляти один з одним після 1908 року. Спілкування припинилося, коли Рудницький написав статтю польською мовою – одну з небагатьох праць, які він коли-небудь писав і публікував польською мовою. Відносини між Ромером і Альбрехтом Пенком також припинилися. Ромер і Рудницький були студентами Пенка у 1880-х роках у Відні. У зв’язку з німецько-польським конфліктом через кордони під час і після Першої світової війни (особливо після підписання Версальського договору) відносини розірвалися. Справді, між 1917-18 та 1933 роками було небагато контактів між польськими та німецькими географами загалом. Проте було багато контактів, які Рудницький намагався встановити з німецькими географами – зокрема, він був запрошений на святкування ювілейних уродин Пенка, після еміграції він встановив і підтримував зв’язки з впливовими людьми у Німеччині.
Я розумію кордони не тільки у вигляді абстрактного дискурсу, але й також з точки зору того, що значить для людей їх перетинати та стикатися з ними. Я не думаю, що можна ідеалізувати перехід кордонів. Історик культури описав би цей процес як трансгресію [ключове поняття у філософії постмодернізму, яке фіксує феномен переходу між можливим і неможливим]. Для мене ж кордони є реальними, вони охороняються військовими і стають зонами окупації. А також кордони завжди виглядають по-різному: товсті лінії, пунктирні лінії, різні кольори для позначення територій, так званих «зелених зон», оспорювані території, особливо, коли існують проекти поділу країни або міста, як, наприклад, Берліна. Кордони не схожі одні на одних, і вони – реальні. І саме на цьому етапі я перетворююся із історика культури в соціального географа або соціально-політичного географа, який хоче зрозуміти проблеми насильства, питання правопорядку, питання військової історії.
Про географічні товариства та колоніалізм
У дослідженні про Першу світову війну я зробив ряд цікавих відкриттів. Спершу, коли я писав свою докторську дисертацію, я хотів обмежитися 1914 роком; період моїх досліджень був від Третього поділу Польщі й Литви до Першої світової війни. Я був вражений масовим випуском мап під час Першої світової війни. У Сполучених Штатах Ісайя Бовмен, географ, що здобув освіту у Гарвардському та Єльському університетах, був добрим фахівцем з Латинської Америки. У 1915 році його призначили директором Американського географічного товариства, яке у всіх аспектах є колоніальною організацією, створеною за зразком європейських географічних товариств у XIX столітті. Товариство було засноване у 1851 році, а колоніальні географічні товариства почали засновувати в Західній Європі в 1820-х і 1830-х роках: спершу в Парижі, потім у Берліні, далі у Лондоні – Королівське географічне товариство. Окрім того, такі товариства існували і в інших великих містах, наприклад, в Санкт-Петербурзі.
Бовмен не знав жодної східноєвропейської мови, мав лишень поверхневе знання німецької, французької й іспанської, коли президент Вілсон призначив його для збору мап Центральної та Східної Європи й укладення мап Центральної та Східної Європи після падіння імперій. Боумен не був фахівцем бодай тому, що у нього практично не було досвіду роботи у Східній Європі. Проте він і його команда з 30-40-річних фахівців зібрали величезну кількість мап, укладених як до, так і під час Першої світової війни. Повертаючись до Бенедикта Андерсона, важливо зазначити, що в епоху, де панував принцип «перепис-мапа-музей», суспільство було неймовірно політизоване, тому статистика та демографія досягли свого апогею під час розквіту імперії у 1870-х десь до 1910-1920-х років, а потім пройшли процес деколонізації у 1960-1970-х роках.
Про «війни карт» під час Першої світової війни
Ці мапи, які були зібрані під час Першої світової війни, насправді посилювали упередження, а не розвінчували їх, бо були частиною системи європейського колоніального й імперського знання. Вони були есенціалістськими, бо визначали внутрішній характер або душу окремих груп, а також одержимі кількісними показниками до тої міри, що доводили приналежність українцям чи полякам міста Лемберґ / Львув / Львів / Леополіс (Lemberg / Lwów / Lviv / Leopolis). Сам Бовмен постійно наполягав на тому, що мапи мають бути наукові; він критикував пропагандистські плакати й зазвичай звинувачував у їх виробництві німців або якісь геополітичні ревізіоністські групи. Але між «науковими» мапами та мапами грубого, пропагандистського штибу є зв'язок. Вивчаючи мапи XIX століття, які, на відміну від геологічних мап щось упускають або містять картуш (кольорову літографію на одній зі сторін або на полях мапи), ми бачимо, що ці речі є невіддільними.
Коли я всерйоз зацікавився мапами цього періоду, я згадав Брайяна Гарлі та Девіда Вудворта і їхній проект «Історія картографії», який вони запустили в 1970-1980-х роках, і який був присвячений замовчуванням й ідеологічній основі виробництва цих мап. Плакати поширювалися серед громадськості, а наукові мапи – серед фахівців. Інша справа, що фахівці – це також частина громадськості, і, гадаю, найкраще це розуміли представники Центральної-Східної Європи, зокрема чехи та поляки. Ромер буквально стукав у двері фахівців у Парижі, щоби домогтися, аби Львів (Lwów) став частиною майбутньої Польщі; він стукав у двері впливових осіб і товаришував із такими особами, як Бовмен, для того, щоби ґарантувати Польщі Помор’я, Данциґський коридор та інші речі, які стали частиною 14 пунктів Вілсона. Під час Першої світової війни до Сполучених Штатів прибували делегації з майбутньої Чехословаччини або з майбутньої Польщі з мапами й атласами, щоби довести своє існування і важливість національного самовизначення. Проблема для українців і для Рудницького полягала в тому, що вони багаторазово були на боці переможених. Після більшовицької революції і після 1917 року, протягом періоду революційної війни в Україні, стало набагато важче поширювати ці наукові та ненаукові мапи.
Про Галичину як загублену Атлантиду
Одна з моїх перших інтелектуальних зустрічей з Галичиною відбулася 2001 року, коли я приїхав до Міжнародного центру культури в Кракові, ще на початку його діяльності. Центр був заснований Яцеком Пурхлою і мав на меті популяризувати на Заході образ культурної та цивілізованої Польщі, а також мультикультурного минулого Галичини. З одного боку, це був вияв політкоректності та спосіб отримати фінансування Європейського Союзу (хоча Польща тоді ще не входила до ЄС). З іншого боку, діяльність центру викликала захоплення та змусила мене зрозуміти множинність наративів: єврейського, польського, українського, німецького й інших, а також те, де пролягають межі мультикультурності.
Один із моїх перших текстів окреслював Галичину як загублену Атлантиду. Ця тема просякнута глибокою ностальгією. Андрухович й інші багато писали про неї як свого роду фантазію. Проте Галичина стає свого роду експериментом, зразком віртуальної сюрреалістичної мапи землі Захер-Мазоха. Ми не можемо назвати таку карту науковою та досліджувати її за допомогою тих самих інструментів, якими досліджують будь-який інший простір. Випадок Галичини потребує поєднання різних модерністських, постмодерністських і поструктуралістських підходів, які допоможуть мапувати регіон і зрозуміти, як він був історично змапований.
Розмовляли: Євген ПОЛЯКОВ, Люба КУЙБІДА
Запис: Люба КУЙБІДА
Переклад: Cоломія КРАЦИЛО
Функціональність мап у сучасному світі безмежна: рибний ресторан просить своїх відвідувачів позначити на мапі, звідки вони приїхали
29.11.2015