Потоцький і Бобжинський. IV.

IV.

Намісник Вітольд Коритовський

 

Уступаючи з уряду, Бобжинський радив президентові міні­стрів розв’язати Сойм, а намісництво передати тимчасово Стані­славові Устияловському. Але цісар не погодився на тимчасовість. Бо Галичина — край великий і обставини небезпечні, тому для держави потрібний компроміс між обома народами [1]. Цісар не гаючись, призначив намісником Галичини Вітольда Коритовсько­го [2], який зробив добру кар’єру у Відні, як високий урядовець і міністер фінансів. Далеко не дорівнював політичному форматові свого попередника, не мав політичної концепції для Галичини, тому швидко підпав під вплив ендеції. «Народова Демократія ціл­ковито опанувала його». Пізніше, в розмові з Коритовським у Відні, Бобжинський докоряв йому, що «Ендеки правлять тепер країною, а Ґрабський, знаю, заряджує бюрами намісництва... а я не вирікаюсь мого переконання, що партія Народової Демокра­тії в найшкідливіша не тільки з австрійського погляду але й з поль­ського» [3].

Цісар, обурений за провал реформи, зробив вибір кандидата без консультації з Колом Польським. З цього приводу зголосив димісію міністер для Галичини Владислав Длуґош, але швидко відкликав її. Цісареві дуже відповідала ця кандидатура. Кори­товський «був передовсім австрійським урядовцем». Уже його потягнення в Дирекції Фінансів не завжди відповідали вимогам Кола Польського. До міністерства дістався як урядовець і щойно пізніше приняв вибір до Парляменту.

Цісар ламав опір шовіністичних противників виборчої рефор­ми — тим, що розв’язав Сойм і проведення виборів доручив лю­дині, яка більшість свого життя перебула на урядничій службі. Призначення Коритовського означало одночасно й попередження на адресу «Антибльоку» (противників реформи), щоб не перетяг­нули струни, бо тоді уряд мусів би застосувати драстичні адміні­стративні ваходи.

Розпочалась передвиборча кампанія. Польський єпископат ви­дав Пастирський Лист, який іще сильніше ніж попередній, ви­ступив проти проєкту реформи з минулого Сойму (проєкту Бобжинського). Єпископи заявляли, що правильно вчинили, коли провалили тамтой проєкт, бо він «серйозно загрожував зрадикалізуванням країни». Звертаючись до своїх вірних, єпископат на­в’язав до біблійної історії про змія, який спокусив перших ро­дичів у раю: «Так у вас вмовляють, що будете самі вирішувати, що добре а що зле, що має бути законом, а що не може бути... Бо, чи ж вони не говорять і не пишуть про права народу і робітни­чих прошарків — таким способом, неначе не Бог є найвищим за­конодавцем, а народ?... Бо для них тільки одна влада існує, влада народу» [4].

У передвиборчій кампанії розгорілась крайнє пристрасна бо­ротьба, яку повели народові демократи, «тепер уже в явному союзі з духівництвом», стверджує Бобжинський, боротьба не так проти радикальних елементів як проти краківських консервати­стів. У напастях на цих останніх перевищував усіх архієпископ Теодорович. А намісник залишив вибори їх власній долі [5].

Не менше пристрасною була ця боротьба проти українців.

Новий намісник, не бажаючи наразити собі єпископів, при­няв позицію «прихильного невтралізму» супроти обох політичних орієнтацій. З великою фурією вирушили на бій різні прибудівки ендеків, що діяли по селах. У Східній Галичині підтримували їх подоляки. Обі ці партії підлещувались національній пустоті й розпалювали польсько-український національний конфлікт, закли­кали до боротьби «проти української небезпеки», що «загрожу­вала цілому польському народові». Не залишалась у довгу і на­ціональна демократія українська, — заявляє сучасний варшав­ський історик [6].

«Народний Комітет» проголосив, 17 травня 1913, маніфест «До руського народу Галицької Землі» — заклик до виборчої праці. Русофіли уклали виборчий союз з ендеками й подоляками. Також греко-католицький єпископат видав Пастирський Лист у справі виборів і соймової реформи, «в лагідному патріотичному дусі, наголошуючи потребу єдности з народом». Голова Україн­ського Сеймового Клюбу передав намісникові вимогу справедли­вої адміністрації та збереження законности при виборах. Коритовський відповів, що саме до цього зобов’язався перед цісарем.

Його першим актом був обіжник до старостів — зберігати повну законність [7].

На першому етапі виборів (у правиборах) українці вийшли переможцями, бо намісник уневажнив надужиття й наказував ста­ростам «безоглядну безсторонність», — стверджує К. Левицький. Другий етап також пройшов з успіхом. У сільській курії прова­лилися проводирі протиукраїнської кампанії — Т. Ценський і А. Скарбек. «Це була наша велика побіда... Ми відібрали полякам десять сеймових мандатів; змели русофільську партію, з котрої на показ лишився одинокий Димитрій Марків, та ввійшли до Га­лицького Сойму в силі 31 посла», — пише К. Левицький і ствер­джує, що перший раз не було виборчих розбоїв, хоч не обійшлося без надужить. Український Сеймовий Клюб обрав К. Левицького головою, Евгена Петрушевича та Івана Макуха заступниками го­лови, старорусин Михайло Король приступив до Клюбу як госпі­тант. Вибори відбулись 30 червня 1913 [8].

 

Реформа — головне завдання. Хроніка подій

 

Реформа сеймових виборів стає перед головним завданням га­лицької політики. Тут подаємо хронологію подій.

Український Сеймовий Клюб постановляє: заради мирного співжиття обох народів краю виборча реформа — конечна; на пер­шій сеймовій сесії вона має бути поставлена як перша.

Намісник: треба пождати зі скликанням сесії, бо між поль­ськими партіями є різниці поглядів у питанні реформи.

Віденський уряд і намісник намагаються вплинути на поль­ські партії, щоб узгіднили погляди. Але без успіху.

Українці постановляють загострити тактику в Парляменті.

Український Парляментарний Клюб формулює свою позицію: центральний уряд пасивний у питанні реформи, не притримується цісарської заяви про рівне трактування обох народів. Галицький уряд поступається польській коаліції, що є проти реформи. У краю продовжується плянова польонізація у школах, у судах, у дер­жавній адміністрації.

Польські партії натискають на скликання соймової сесії, але це неможливе без української згоди.

Намісник запитує про українські передумови для скликання сесії. К. Левицький з’ясовує: 1. нехай уряд виготовить проєкт реформи, 2. справа реформи буде першим пунктом нарад сесії.

У віденському Парляменті розпочалась українська обструк­ція. Українці два тижні паралізували сесію.

Результат цього: справа виборчої реформи до Галицького Сойму стала актуальним питанням австрійської політики. «Кож­ний при всякій нагоді говорив про це. Уся преса писала про це». Цісар, зажадав звіту про цю справу.

Заряджено перерву в нарадах Парляменту, щоб українці роз­глянули Проєкт центрального уряду.

На українську нараду кличуть митрополита Шептицького та єпископа Чеховича. Нарада всіма голосами відкидає Проєкт, але вважає, що він може бути передумовою скликання сеймової сесії, якщо Сойм візьме до уваги узгіднений Проєкт з березня 1913.

Намісник намагається узгіднити погляди польських партій після того, як вони відкинули його Проєкт.

Голова уряду вдруге йде до цісаря зі звітом. Цісар каже: далі переговорювати.

Уряд почав погрожувати польським партіям позаконституцій­ними заходами.

Погрожувала й віденська преса. Українське «Діло» закли­кало уряд проєктувати нову конституцію для Галичини, яка виз­нала б оба народи господарями краю.

Виявляється, що польські партії не могли погодитися навіть на інтервенцію намісника. Президент міністрів, граф Штюрк узяв справу в свої руки. Принаглювала його ситуація в Парляменті, де треба було залагодити важливі державні справи, а русини гро­зили обструкцією.

«Погроза не була пуста, бо русини знайшли б у парляменті досить елементів, готових піддержати їх в обструкції» (Бобжин­ський).

Президент міністрів відклав наради Парляменту. Запросив до Відня провідників польських партій, намісника й маршалка Сой­му. Натиснув, щоби погодилися на принципи попереднього про­єкту, бо інакше поляки візьмуть на себе відповідальність за роз­биття Парляменту.

«Під тією загрозою провідники польських партій погодились на засади попереднього проєкту й у кабінеті міністрів підписали відповідну заяву» (Бобжинський).

З цього приводу Бобжинський заявляє у своїх споминах: «Дав­ніше я мав амбіцію, як поляк, щоби поляки самі, без інтервенції віденського уряду, хіба що з участю міністрів поляків, довели до порозуміння з русинами в найважливішій справі... Тепер же Чарториський, Пінінський і Ґломбінський у Відні підписали ци­рограф, чого не хотіли зробити супроти намісника поляка» [8a].

Але після того подоляки ще довго не могли здобутись на свою згоду, висували застереження. Граф Штюрк запрошував до Відня за чергою: провідників ендецько-подоляцьких, провідників Укра­їнського Клюбу та посередників — митрополита Шептицького і єпископа Чеховича. «Українські націоналісти, інспіровані своїми єпископами, пішли знов крок далі в своєму опортунізмі», — так оцінює сучасний варшавський історик [8b]. «Цим актом доверши­лось тимчасове порозуміння на віденському терені. Українська сто­рона ще раз дала доказ доброї волі», — так заявив голова Укра­їнського Посольського Клюбу. Цісар скликав сесію Галицького Сойму на 5 грудня 1913 [8c].

 

Митрополит Шептицький приводить до порозуміння

 

Маршалок, граф Адам Ґолуховський, відкриває сесію, намі­сник закликає до порозуміння. Юліюш Лєо, колишній співробіт­ник Бобжинського в його проєкті, знов стає головою комісії для реформи. Після двох днів нарад комісії справа реформи виходить на пленум Сойму. Противники реформи влаштовують обструкцію і два дні паралізують сесію.

Українські посли їдуть до Відня на сесію Парляменту і 10 грудня розпочинають обструкцію з інструментами. Хочуть прине­волити уряд, щоб зламав польський опір. Українська демонстра­ція без успіху. «Що ви хочете від нас, ми ж тут ні при чому», — така була реакція. «Треба було світити очима на конвенції сень­йорів», — пише К. Левицький.

На принятті «Делегації» у цісаря, Франц-Йосиф зробив до­кір голові Українського Клюбу: «Чому ви робите для мене таку прикру демонстрацію? Ви же знаєте, що я за те, щоб ваш нарід одержав належні йому права».

Польська сторона не рушилася з місця. Загрожувало розбит­тя цілої акції. Більшість української репрезентації обстоювала припинення переговорів. «Але моє сумління не дозволяло», — визнає К. Левицький. Він за згодою Клюбу просив митрополита, щоб старався посередничити.

Крайовий маршалок (голова Сойму) запросив на 26 січня 1914 президії соймових Клюбів на нараду. «Тут знову станули проти себе дві сторони, українська і польська, а безрадний намісник станув без ніякого предложення угодового, та відізвався з про­сьбою до митрополита Шептицького, щоб він сказав якесь слово поєднання. Тоді митр. Шептицький виголосив промову — в пер­шій частині по-українському, а в другій частин по-польському, і від себе предложив умови компромісу».

Після двох днів нарад підписано угоду. «Пам’ятного дня», 28 січня 1914, підписано «формальний компроміс» на таких умовах:

– приняте відношення членів Крайового Виділу — (два укра­їнці на вісім членів, крайовий маршалок матиме один голос, а не два, як вимагали поляки) — не буде пересуджувати ні складу сой­мових комісій, ні крайових інституцій;

– буде 14 двомандатних виборчих округів у районах, де є 35% неукраїнського населення;

– польські соймові партії заявилися за негайним створенням українського університету.

«Після підписання угоди митрополит заявив, що це лиш одна справа, але дуже важлива, та вона дає надію, що за нею послідує полагода інших спірних справ в інтересі мирного співжиття обох народів».

«Навіть пп. Абрамович, Ґломбінський і граф Скарбек заявили, що тепер настануть інші відносини між поляками й українцями, та що поляки будуть підтримувати стремління українців у справі заснування самостійного університету. Віденська преса була пе­реповнена признаннями для галицьких українців» [8d].

Угода була загрожена ще нераз. Але на засіданні Сойму 14 лютого 1914 завершено реформу крайового статуту й виборчої ор­динації до Галицького Сойму.

 

«Перша історична угода»

 

«Оце була перша історична угода, яка мала вигляди бути епохою у визвольних змаганнях нашого народу. Забезпечення на­ших виборчих округів у значній частині національним кадастром та застережений вибір українських членів Виділу Крайового, сей­мових комісій і крайових інституцій нашою сеймовою репрезента­цією мали стати зародком політичної автономії українського на­роду», — так, з перспективи оцінює угоду тодішній лідер укра­їнської політики в Галичині, д р Кость Левицький.

У соймі говорив голова Українського Клюбу, К. Левицький: По довголітніх змаганнях, аби дійти в нашім краю до реформи виборчого права, станули остаточно обі сторони, українська і поль­ська, на становищі компромісу... Заради компромісу мусіли ми зробити другій стороні незвичайно відчутні поступки, нарушуючи правильне відношення наших членів Виділу Крайового та само­стійність українського мандату в столиці краю; посуваючись у на­шій терпеливості до границь самовідречення і залишаючи в душі нераз важке почування нарушення національного достоїнства, пі­шли ми на те, щоби принести рідному народові пільгу в його полі­тичнім життю. Хоча виборча реформа в многих пунктах не задо­вольняє наших домагань, проте приймаємо її як заповідь ліпшої долі українського народу, як народу самостійного і рівноправ­ного. Хочемо спільно працювати зі заступниками польського на­роду, але для цього жадаємо конечної передумови, щоби поль­ська сторона руководилася супроти нас засадою повної національ­ної рівноправности. Виборча реформа не є ціллю а знаряддям, щоби покласти основи під мирне співжиття обох народів. (Подано в скороченні).

Зокрема відзначив український речник «благородне посеред­ництво нашого митрополита графа Шептицького».

Голова Української Радикальної Партії, Микола Лагодин­ський, застерігся проти упослідження українського народу в компромісовій виборчій реформі, але визнав, що вона великий крок вперед [9].

«Мала група українців лівого напрямку запротестувала в Соймі проти закону, який, як говорила їхня деклярація, «забезпе­чує польській меншості у Східній Галичині на українській тери­торії 87 мандатів супроти 61 мандату руського, через це в штучний спосіб спихає руський нарід на його власній землі до ролі мен­шости. А короною тих постанов, які кривдять нас і наші почу­вання, є позбавлення руської людности міста Львова, осідку ста­родавних князів, окремого мандату в цій нашій столиці краю, яка завжди була та є для Галицької Руси осередком національного життя» [10].

«А польські єпископи, пише Юзеф Бушко, хоч останній Проєкт мало різнився від попереднього, всі з’явилися в Соймі, заявивши в раніше оголошеній енунціяції, що погоджуються на новий за­кон..., ’бо доцінюють трудну ситуацію’ польської більшости й усвідомлюють, що не все зло з попереднього проєкту можна було направити. Ця постава ще раз підтверджувала тотожність полі­тичної позиції єпископів з ендецько-подоляцьким табором [11].

Цю ідентичність стверджував також попередній намісник:

«Проєкт, на який остаточно погодилися..., цілком згоджу­вався з моїм попереднім проєктом щодо змісту й майже цілком щодо стилізації. Важко було виправдати, чому в попередньому Соймі знівечили його й наразили країну на вибори 1913 р. і на вибух цих великих пристрастей... За всяку ціну старались затерти участь попереднього намісника» [12].

Погляд польського демократа на виборчу реформу висловив Іґнаци Дашинський:

«Польська шляхта виявила, як упродовж віків, обурливу сліпоту свого середовища. Боялася русинів як вогню, робила вра­ження впертих ослів, що не хочуть перейти через місток конечної реформи. Пригадувалися часи конаючої Річносполитої, нездібної в більшості своїх станів зрозуміти, а ще менше провести спасенні реформи, щоб урятувати державу. В дикий спосіб спотворено прин­ципи виборчого закону й доведено до того, що чотири єпископи майже викляли намісника Бобжинського за те, що підтримав ре­форму. Ці слуги Церкви не виділи страшного факту, що чужа дер­жава дала кожному дорослому чоловікові в Галичині політичне право голосувати до Парляменту, а ’польський’ Сойм у Львові не хоче дати цього права власним громадянам...

«Я спостерігав ’панський’ клас більше 40 років і бачив тіль­ки політичну та суспільну гнилизну. Я до глибин пізнав загони цих людей, у приватному житті милих та елегантних людей, що мають нераз жінок, яким вони не гідні цілувати їх стопи; і зав­жди бачив я стимул їхнього життя: прагнення грошей без праці. І, можливо, щойно їх сини, позбавлені лятифундій та привілеїв, стануть корисними людьми в суспільстві.

«Виборчий закон, ухвалений Соймом після трирічних страж­дань, не ввійшов у дію — на щастя. Отже буде цей юридичний до­кумент шляхетської ганьби і глупоти поневірятись тільки на сміт­никах історії як об’єкт дослідів для трудолюбивих університет­ських доцентів» [13].

 

Незвичайне поширення русофільства

 

Характеристичною рисою правління Коритовського було нез­вичайне поширення русофільської діяльности й російської аген­турної роботи у Східній Галичині.

Пише Константан Сроковський:

Закордонна політика Австро-Угорщини супроти Росії була особливо неясна. Ця політика відзначалась наївною вірою, що Ро­сія робить тільки блефи, а насправді ніколи не рішиться на війну. А проте у Відні боялися такого її рішення, тому оминали все, що могло би, всупереч передбачуванням ц.к. психологів, викликати таке рішення. Об’єктивний стан був такий, що війна Австрії з Ро­сією була неминучою конечністю. Кожен акт закордонної політики Австрії, незважаючи на найліпші бажання її виконавців, діставав виразно антиросійський характер. Та уряд не важився робити най­простіші висновки з цього факту. А у внутрішній політиці ті чин­ники, які явно виступали за Росію, сиділи далі на своїх впливо­вих постах.

«У Галичині русофільська агітація серед русинів досягла не­бувалих розмірів. По східно-галицьких містах за гроші, яких по­ходження ніхто не досліджував, з’являлися бурси, де розговір­ною мовою була мова російська; її навчали спеціяльно для цього спроваджені з Росії вчителі та вчительки... По селах почали про­пагувати православія. Серед гімназистів вибирали молодих лю­дей до православних семінарій; після спеціяльного короткого кур­су вони вертались уже як священики-місіонарі.

«Намісник Бобжинський, свідомий значення такої роботи, протидіяв енергійно. Але його зарядження часто нівечив централь­ний уряд, також польські крайові чинники, які в боротьбі проти українців воліли підтримувати ’аполітичних, спокійних і помір­кованих’ галицьких росіян. Наступник Бобжинського д-р Кори­товський пристосувався цілковито до хиткої і двозначної політики центрального уряду. За правління Коритовського русофільська агі­тація дійшла до цілковито небувалих розмірів. Крайовий уряд, щоправда, вдавався до репресій, але не мавши ані директив ані пляну дії, застосовував їх непослідовно, що радше дратувало ніж протидіяло.

Свідомі та явні російські агенти, під проводом д-ра Дудике­вича, працювали без ніяких перешкод... Діяли радше як амбасадори дружньої держави ніж як громадяни своєї держави. Одно­часно уряд організував нагінку проти російських шпигунів серед селян, залізничних робітників і шкільної молоді. А тим часом офі­цери російського генерального штабу, під видом французьких ін­женерів, зайняті в нафтовій промисловості, робили мапи галиць­ких теренів, докладніші від тих, що їх мав австрійський штаб. Щоб цим ’інженерам’ полегшувати роботу, приділяли їм асисту крайових жандармів, які мали завдання усувати від гостей всі­лякі перешкоди...

«Галичину навістила 1911 р. велика катастрофа — наслідок довготривалих дощів і поводі. Під виглядом допомоги потерпі­лому населенню російський уряд організував інтенсивну пропа­ганду. По галицьких селах роз’їздили вози зі зерном і борошном. Під наглядом австрійських жандармів роздавали це селянам як дарунки від царя Миколи... В Коломиї, в адвокатському бюро д-ра Дудикевича, аж до війни працював спокійно, як скромний кан­целярист, полковник російського генерального штабу» [14].

На початку травня 1914 р. Народний Комітет Національно-Демократичної Партії приняв постанову проти русофільського руху і провів у краю протестну кампанію [15].

 

Війна 1914

 

На початку серпня 1914 р. розпочалась війна, що дістала піз­ніше назву «Перша світова війна».

Від «Балканської війни» (1912) воєнні хмари щораз більше згущувалися над Европою. Марево війни стало реальною небез­пекою з початком 1914 р. Хоча ніхто з державних мужів не хотів війни, вона прийшла з неминучою послідовністю в розвитку сто­сунків між європейськими потугами.

У напрямку до війни діяли різні сили.

Сербія свідомо прагнула розвалу Австро-Угорщини. В цьому сприяла Сербії Росія, щоб здобути перевагу над Австрією в бал­канському просторі. Крім того Росія прагнула захопити україн­ську Галичину, здобути Дарданелі й застромити православний хрест на царгородській Софії, перетвореній на мечеть. Франція мріяла про відплату німцям за упокорення національної гідности Бісмарком, який 1871 р. проклямував у Версії (!) Німецьке Ці­сарство. Суперництво між Берліном і Лондоном загострювалося драматично, бо Німеччина хотіла стати колоніяльною імперією.

На початку 1914 р. керівники Генеральних Штабів німець­кого та австрійського дійшли до висновку, що війна неминуча. Ще до 1914 р. між Лондоном і Парижем прийшло до мілітарного порозуміння на випадок війни.

Хоча війни не хотіли, кожна з європейських потуг якоюсь мірою відповідає за неї. У Відні гадали, що шляхом льокальної війни приборкають Сербію і таким чином збережуть двійну ім­перію. Лондон виявляв разючу нерішучість, що робити у випадку війни. Теж Франція була політично неактивна в останніх днях перед вибухом. Росія своєю мобілізацією стимулювала вибух. Ні­меччина підтримала Австрію в її конфлікті зі Сербією і цим фак­том заохочувала віденський уряд до війни. І він був перший, що виступив з війною. Але Сербія була тією державою, що ки­нула ту грудку снігу, з якої розвинулась велика лявіна світової війни.

Таємна організація сербських націоналістів, «Чорна Рука», у співпраці з вищими офіцерами сербської армії, підготувала атен­тат на австрійського престолонаслідника. 28 червня 1914, у столиці Боснії, Сараєві, Ґавріло Прінчіп (18 років) убив архікнязя Франца Фердинанда і його дружину графиню Софію. Досі погляди істо­риків поділені в питанні — чи уряд Сербії знав про підготову атентату. Переважає думка, що знав. Але інше питання — чи сприяв йому [16].

Про архикнязя було відомо, що він обстоює пляни ґрунтовної перебудови імперії, які включали широку демократизацію. Наро­став воєнний зудар [16а]. Австрію, в її конфлікті зі Сербією підтри­мала Німеччина. Сербію - Росія. Австрійський уряд передав (23 липня) сербському десять ультимативних вимог, частину яких серби відкинули. Треба припускати, що деякі пункти ультиматуму були свідомо сформульовані так, щоб для сербів були несприйнятливі. 28 липня Австро-Угорщина проголосила Сербії війну. Вслід за тим війну проголосили: Німеччина - Росії - 1 серпня, Франція - Німеччині та Австрії - 3 серпня, Велика Британія - Німеччині 4 серпня, Австрії - 12 серпня, Австрія - Росії - 6 серпня.

 

Галицька трагедія 1914-17

 

Російська армія 3 вересня ввійшла до Львова, 11 листопада 1914 розпочала облогу фортеці в Перемишлі. Для Галичини на­стали чорні дні. Австрійські команди з перших днів почали шу­кати винних за свої невдачі на фронті. Але, не орієнтуючись у на­ціональних відносинах Галичини, легко повірили антиукраїнським підшептам, що «русини-зрадники». І легенда про «руську зра­ду» поширилась як пошесть, досягнула до Відня і до високих вій­ськових інстанцій. Почалась погоня за «шпигунами». Польові суди приймали кожний злобний і фальшивий донос і посилали на шибеницю зовсім невинних людей. Не можна заперечити, що спан­теличені русофільською пропагандою селяни й дехто з греко-ка­толицьких священиків сприяли російській армії. Але не їх «зра­да» була причиною невдач на фронті. Дійсна зрада була деінде (про це нижче). Польові суди судили без ніякого закону, не да­ючи позваним ніякої змоги оборонитись.

Кость Левицький наводить, як ілюстрацію, деякі випадки.

Польовий воєнний суд під проводом авдитора Станіслава За­ґурського 30 вересня 1914 у Мукачеві засудив «за шпигунство» на шибеницю троє українців зі Стрийського повіту, священика, громадського писаря і селянина, які втекли на Закарпаття, бо­ячись переслідувань російської влади. (Суд у Стрию, 17 січня 1918 визнав їх посмертно невинними.) Цей самий авдитор у Синевідську 18 жовтня 1914 післав на шибеницю одинадцять невинних селян. Угорські вояки, на вулиці в Перемишлі 15 вересня 1914 розстрі­ляли більше сорока українців, яких мали доставити до табору інтернованих [17].

Терор проти галицького населення посилював той факт, що на галицькому фронті були й угорські військові частини. А мадяри не робили різниці між русинами й росіянами. І, зустрівшись у Галичині з руським (українським) населенням, шукали нагоди, щоби мститися за те, що 1848 р. російський цар допоміг австрій­ському цісареві придушути повстання Кошута.

Фальшива легенда про «зраду» русинів довела до створення на території властивої Австрії кількох таборів, куди запроторено тисячі галичан, запідозрених у русофільстві. До таборів інтерно­ваних висилала галицька адміністрація, визначувала людей без суду, що дало змогу антиукраїнським, шовіністичним, елементам винищувати громадський актив галицького населення як русо­фільського так і українського напрямку. Ті самі шовіністичні елементи, що впродовж десятиріч підтримували русофільство се­ред галицьких русинів, тепер били їх за цих самих русофілів.

Найбільший табір інтернованих, Талергоф, мав під кінець 1914 року кругло 8.000 в’язнів. За роки 1914-16 зареєстровано там 14.000 людей. Погані санітарні умови, холод і голод, недбало збудовані бараки — все це сприяло хворобам: поширився плями­стий тиф. У Талергофі офіційно записали 1.767 жертв тифу, в дій­сності було більше.

«Талергоф став символом страшного воєнного лихоліття з рр. 1914-17... це синонім Голготи нашого народу з початку світової війни» — так К. Левицький висловлює оцінку громади. Щойно в кінці 1917 року ліквідовано табори інтернованих.

 

Начальна Команда Армії проти намісника

 

Невдачі австрійської армії в Галичині, що їх у Відні припи­сали «зраді» русинів, захитали становище намісника Коритов­ського й довели до його падіння.

Цісарська канцелярія отримала меморандум начального ко­мандира австро-угорської армії — в справі галицького намісника й 22 жовтня 1914 переслала його відповідним міністрам. Архикнязь Фрідріх з’ясував русофільську проблему на тлі національних сто­сунків Галичини. Він стверджував поширення русофільської пропа­ганди в Галичині, яка здобувала ґрунт тому, що частина руського населення, наслідком безвиглядности в боротьбі проти польського гнету, шукала допомоги від Росії. Цьому русофільському рухові українські політичні чинники не в силі протиставитись успішно, бо польські партії потаємно, також явно, підтримують цей рух у божевільному переконанні, що русофільський напрямок менше небезпечний їх пануванню, ніж свідомий своєї сили, хоч льояль­ний для австрійської монархії, руський нарід. Так дійшло до того, що з вибухом війни руський нарід поділився на два ворожі та­бори, з яких один не завагався всебічно підтримувати (нашого) ворога. Команда армії вже давніше вимагала боротьби проти цього стану. Але не зроблено ніяких рішучих заходів проти антидер­жавного руху. Наслідком того, після вибуху війни, наше військо на власній території зазнало важких утрат від зради русофіль­ського населення. А тим часом ворог, виступаючи як «визволи­тель», міг бути певний усякої підтримки.

Територія, розтерзана такими партійними роздорами, вимагає енергійних і доцільних заходів, зокрема вимагає твердої керівної руки. Треба рішуче придушити ворожу державі роботу, але пе­редовсім потрібне безпартійне трактування і матеріяльна підмога, щоб зискати масу населення. За даних умов — щоб заповнити най­вищі посади, — входять до уваги політики польської національ­ности. Але для русинів, однаково русофільського й українського напрямку, польський керівник крайової адміністрації буде вва­жатися завжди представником польського панування. Конечним є здобути довір’я всіх, а це може тільки представник армії, бо вона від десятиріч трактує рівно всі національності. Отож, Начальна Команда Армії просить цісаря призначити намісником Галичини генерала вищого ранґу — такий (переданий у скороченні) зміст меморандуму архикнязя Фрідріха [18].

 

Боротьба за Намісництво

 

Меморандум Начальної Команди «робить зухвалі закиди поль­ському народові який має відповідати за руську зраду», — так висловився у своїх споминах тодішній голова Кола Польського, Лєон Білінський [19].

Але не польський нарід відповідає «за руську зраду» а га­лицькі ендеки, подоляки й крайова адміністрація таких намісни­ків, як Потоцький та Коритовський, бо всі вони штучними засо­бами втримували при житті неприродний у Галичині русофіль­ський рух, однаково шкідливий й ворожий українському та поль­ському народам. Цей же Білінський згадує російську публікацію для військових команд, яка називає галицьких ендеків під прово­дом Ґломбінського і Станіслава Ґрабського партією прихильною для росіян.

Не «руська зрада» була причиною воєнних невдач, а зрада на верхах. І Начальна Команда не могла не знати цього. Керівник австрійської розвідки, полковник Альфред Редль, ставши жертвою російського шантажу, майже до війни працював для росіян і ви­дав їм усі таємниці австрійського Генерального Штабу [20]. Не треба пояснювати, які наслідки були з цього для австрійської армії в Галичині.

Меморандум Начальної Команди передав цісар голові уряду, гр. Штюркові. На засіданні уряду Лєон Білінський, тоді австро-угорський міністер фінансів, зумів повалити вимогу Начальної Команди: загрозив уступленням на випадок перелання Намісництва не-полякові. Під впливом Білінського гр. Штюрк переконав ці­саря, що усунення поляка з Намісництва зробить дуже шкідливе для Габсбурґів враження в Конґресівці (російська займанщина Польщі), в зв’язку з габсбурзькою концепцією польської пробле­ми. Цісар відступив. Коритовський залишився намісником.

У червні 1915 австрійське військо зайняло Львів і Начальна Команда поновила свої вимоги. Цього разу цісар мусів поступи­тись. Якщо мав бути генерал Галицьким намісником, Лєон Білін­ський (тоді голова Кола Польського) запропонував генерала Роз­вадовського. Але цей кандидат відпав. Цісар призначив своїм на­місником генерала польського походження Колярда (його батько був офіцером у Тернополі). Цісар запевнив Білінського, що авто­номія Галичини не буде обмежена, і польська мова залишиться мовою урядовою.

Голова Кола Польського був дуже незадоволений ген. Коляр­дом. Він «на кожному кроці підтримує безпідставні вимоги ру­синів з одної і війська з другої сторони... І наша автономія, що її наш цісар обіцяв зберегти, опинилась у руках найбільш чудер­нацьких руських номінатів (як наприклад у Дрогобичі) [21] і різ­них офіцерів. Генерал Колярд помер на початку 1916 року «не залишаючи в польському народі ні крихітки жалю». Зате його наслідник, ген. Діллер, «був справжнім улюбленцем польського народу. Полюбили його загально, бачили в ньому головного оборонця перед Віднем і Начальною Командою» [21а].

Цісар Франц Йосиф помер 21 листопада 1916 р. Його наслідник, Карло, в січні 1917 зажадав уступлення Діллера і призна­чив своїм намісником генерала графа Карла Гуйна. Намісник Гуйн уступив 1 листопада 1918, коли Українська Національна Рада перебрала владу у Східній Галичині.

 

Перший листопад 1918

 

Прийшов фатальний для Габсбурґів 1918 рік. Президент Спо­лучених Штатів Америки Вудров Вільсон, реагуючи на мирові переговори в Бересті Литовському (мир Центральних Держав з Українською Народною Республікою, 9.II.1918, і з комуністич­ною Росією 3.III. 1918) проголошує (8.I.1918) 14 пунктів як основу для миру в світі. Тринадцятий пункт вимагає утворення незалеж­ної польської держави на теренах, «заселених безсумнівно поль­ським населенням». У серпні 1918 австро-угорський уряд наполя­гає на закінчення війни. 29.ІХ.1918 приходить розгром болгар­ської армії в Македонії. Тиждень пізніше Болгарія проголошує припинення боїв. Капітуляція Болгарії став передвісником упадку Австро-Угорської імперії.

Цісар Карло, 17.X.1918, видає маніфест «До моїх вірних ав­стрійських народів» (Угорщина відділюється і проголошує неза­лежність). Цісар заявляє:

«Австрія, волею своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем’я в країні, яку заселює, творить свій власний державний організм». Така перебудова, ніяк не порушуючи ці­лости св. угорської корони, «має забезпечити кожній національ­ній державі її незалежність, — одначе вона буде успішно берегти спільні інтереси...». До народів, що «на їх самовизначенні буде основана нова держава, звертаю мій заклик, щоб вони співпра­цювали в цьому великому ділі через Національні Ради, створені з послів кожної нації до Державної Ради...» [22].

18 жовтня 1918 у Львові збирається українська конституанта [23]. До її складу входять: Львівський митрополит і два галицькі єпископи, українські посли з Галичини й Буковини до австрій­ського Парляменту, українські посли до Сойму Галичини й Сойму Буковини та відпоручники політичних організацій. Зібранням ке­рує голова Української Парляментарної Репрезентації, д-р Євген Петрушевич. Нарада оформлює Українську Національну Раду як політичне представництво українського народу Австро-Угорщини. Посилаючись на право народів на самовизначення, проголошує створення української держави на етнографічних землях Австро-угорської монархії (Східна Галичина включно з Лемківщиною, ук­раїнсько-руські області угорського королівства й північно-західна Буковина). Закликає національні меншості цих територій вислати своїх представників до Української Національної Ради. Заповідає конституцію і вибори до сойму на основі демократичних принци­пів і представництво для національних меншостей.

На 19 жовтня 1918 скликано до Львова всенародні збори «Ук­раїнських Нотаблів» — утворена попереднього дня У.Н. Рада і делегати з усіх українських повітів. Збори підтверджують поста­нову У.Н. Ради про утворення української держави на західно­українських землях, окремої від Української Гетьманської Дер­жави — з уваги на непевне становище в Києві [23а].

Галицькі соціалісти вимагали беззастережного приєднання до Києва. Коли їхня вимога не пройшла, покинули народні збори.

Від початку жовтня — після наради у Львові з представниками краю — ішла в повітах потаємно підготова до перебрання влади в українські руки. Почуття національної солідарности було на­стільки розвинене, що акцію збережено в повній таємниці, хоч вона охоплювала широке коло людей.

У Відні 30.Х.1918 представники Української Парляментарної Репрезентації вимагають від президента Ради міністрів Ляммаша, щоб дав доручення галицькому намісникові передати владу У.Н. Раді. Ляманш погодився і вислав відповідну телеграму до Львова. Але її затримали на телеграфному уряді в Кракові й вона до Львова не дійшла.

31.Х.1918 з’явилась у намісника Гуйна делегація У.Н. Ради, щоб він передав українцям владу. Семичисельна делегація під про­водом Костя Лєвицького з’ясувала намісникові аргументи своєї вимоги:

«На узасаднення наших вимог... подали ми такі причини: право самовизначення українського народу, що вважає Східну Галичину своєю національною територією та покликав до життя Українську Національну Раду, як свою конституанту для вико­нання його іменем державного права на цій території; — далі ма­ніфест австрійського цісаря з 16 жовтня 1918, що узнав це право Національних Рад — як також небезпеку, яка грозить україн­ському народові від поляків, що взяли вже в свої руки Західну Галичину і незабаром схочуть забрати Східну Галичину під свою державну владу».

Намісник граф Гуйн відразу відмовив, заявивши, що в цій справі не має ніякого наказу ані від цісаря, ані від центрального уряду. І тому вважав своїм обов’язком залишитись на позиції ав­стрійського намісника. Додав, що свого уряду не віддасть і по­лякам, бо, на його думку, Галичина має бути під австрійською владою аж до вирішення її справи мировим конгресом. В іншому випадку прийде до страшної боротьби між обома народами в краю.

«Ми відійшли від нього, не натякаючи про якісь інші наміри з нашого боку», — записав голова делегації [24].

На досвітку 1 листопада 1918 українці перебрали під свою владу всі державні установи у Львові. До всіх повітів пішли по­сланні — зробити там це саме. Доручення були всюди виконані. Український Військовий Комітет, що проводив перебрання влади у Львові, мав для цього завдання 60 офіцерів і 1.200 вояків (за­пасний курінь тернопільського полку, курінь буковинців і військо­ва поліція).

Пополудні 1 листопада прийшла вдруге українська делегація до галицького намісника.

«Намісник, незвичайно зворушений подією з ранку цього дня, заявив нам, що він є тепер в’язнем українського війська і як та­кий не може виконати ніякого акту в хосен української держави і тому, по докладній розвазі, він рішив передати свій уряд у руки віцепрезидента Намісництва п. Володимира Децикевича, а цей поступить по своїй волі. Відносна грамота була вже приладжена і підписана намісником і він вручив її п. Децикевичеві в нашій приявності. В дальшій розмові з нами сказав намісник, граф Гуйн, вже свобідніше, що він як цісарський намісник не міг інакше по­ступити супроти українців, хоча признає нам повне право до Схід­ної Галичини, що по останній конференції з нами він догадувався чогось недоброго, але мусить нам признати дуже зручне і гладке переведення акту перевороту, а уступаючи зі свого становища, бажає нам успіху та просить нас про особисту свободу, щоб міг в найближчих днях без перепон виїхати зі Львова.

«Відпоручники Української Національної Ради відповіли на­місникові, що залишають йому повну свободу, дякують за все добре, що він міг зробити українському народові, та бажають всього най­кращого і з тим словом попращалися з останнім австрійським на­місником у Львові.

«Відтак пішли відпоручники Української Національної Ради до бюра віцепрезидента Володимира Децикевича. як заступника намісника, і йому поновили своє домагання передачі управи краю. На це відповів п. Децикевич, що по думці цісарського патенту з 16 жовтня 1918 р. й однодушного жадання українського населен­ня передає свій уряд Українській Національній Раді. Про переєм влади списано негайно урядовий протокол та рівночасно віддано п. Володимирові Децикевичу тимчасову управу Намісництва у Льво­ві. Цей протокол підписали іменем Української Національної Ради пп. д-р Кость Левицький і д-р Льонгин Цегельський та п. Володи­мир Децикевич як передаючий заступник австрійського намісни­ка» [25].

Лєон Білінський не міг простити намісникові Гуйнові. Обу­рений, заявляв: «...Намісник — генерал а не простий заляка­ний цивіліст, дався, як кажуть, стероризувати українцям і 1-го чи 2-го листопада 1918 віддав у їхні руки владу... по-зрадниць­кому видав місто Львів у руки українців» [26].

Українська Національна Рада 9.XI. 1918 визначила назву дер­жави: «Західно-Українська Республіка»; а 3.I.1919 у Станисла­вові приняла постанову про з’єднання з Українською Народною Республікою в Києві. Ця постанова була здійснена 22.1.1919 в Києві на Софійській Площі.

У польській історіографії та громадській думці досі панує фальшива легенда про Перший Листопад. Походить вона від та­кого поважного історика, як Міхал Бобжинський. У своєму творі «Постання польської держави», який вийшов анонімно. Бобжин­ський пише:

«Найбільшою раною на тілі Польщі була Східна Галичина. Австрійська Начальна Команда, віддаючи владу над військом по­лякам у Кракові, віддала одночасно 30 жовтня руських вояків Національній Раді Українській у Львові... і підготувала віддан­ня Східної Галичини українцям... і тому Українська Національна Рада дуже легко військом їй відданим опанула Львів. Удар за уда­ром надав на ту країну, в якій польська культура впродовж шести сторіч витиснула таке п’ятно. в якій правління до вибуху війни перебувало в польських руках. Управляючи країною з мандату Австрії і підтримуючи руський національний рух проти грізної російської пропаганди (тільки частина польського суспільства це робила - МДД), поляки всетаки не зуміли замиритися з україн­цями і зискатн їх для себе. Перешкодила в цьому перед війною Народова Демократія...» [27].

Кость Левицький, активний учасник Першого Листопада, зав­важує до цього:

«Польський історик, котрого можна назвати об'єктивним та можливо найбільш об'єктивним щодо українців., (навіть у нього) все ще покутує фальшива легенда, немов би то Австрія з кінцем світової війни зорганізувала Західну Україну і її військові сили під командою австрійських старшин. Спираючись на історії відно­сних подій, мусимо обстоювати, щоби й ці останні легенди не пов­торювалися в історії української державности» [28].

На жаль, і досі, 65 років після Листопадових подій у Львові, польські історики, не виключаючи і найповажніших. повторюють цю фальшиву легенду, хоча для неї немає джерельних підтвер­джень а є, натомість, ряд українських свідчень, що її заперечу­ють. Польська преса залюбки популяризує цю легенду серед своїх читачів.

 

________________________________________________

[1] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 651.

[2] В. Коритовський (1850-1923) галицький дідич, експерт державних фі­нансів, консерватист.

[3] М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, ст. 382-83.

[4] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 257-9.

[5] M. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 375.

[6] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 259-260.

[7] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 651-2.

[8] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 956-9.

[8a] M. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 376.

[8b] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 262.

[8c] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 672.

[8d] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 685-6.

[9] Там же, ст. 687-691.

[10] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 265.

[11] J. BUSZKO, там же, ст. 265.

[12] М. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 379.

[13] І. DASZYŃSKI, цит. тв., ст. II, 98-100.

[14] К. SROKOWSKI, цит. тв., ст. 38-41.

[15] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 704.

[16] Голова сербського уряду Нікола Пашіч переконаний, що Сербія, пі­сля двох балканських воєн, не є готова до війни з Австрією, старався осте­регти Відень, але безуспішно.

На початку 1950-тих років у Югославії, та згодою Тіта, опублікували звіт сербського полковника, Димитрієвича, який організував атентат. Він по­дає, між іншим, що гроші на цю акцію дістали заговірники від «військового агента» російського уряду в Белграді, полковника Артаманова. Димитрієвич був розстріляний 1917 р., на підставі фальшивого обвинувачення, «бо забагато знав про Сараєвське вбивство». Н.П. ПОЛЕТИКА, Виденное и пережитое, Тель-Авів, 1982, ст. 355.

[16а] Після вбивства наслідника престолу «шовіністична польська преса піднесла була теревені про українські інтриги покійного архикнязя та заяв­ляла вдоволення, що не буде політики Бельведеру а буде тільки одна полі­тика Бурґу». (У Бельведері жив архикнязь, у Бурґу - цісар).

[17] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918, ст. 76-78.

[18] Повний текст меморандуму друкований у К. СРОКОВСЬКОГО, цит. тв., ст. 361-3, у Л. БІЛІНСЬКОГО, цит. тв., т. II, ст. 395-7, в українському пере­кладі у К. ЛЕВИЦЬКОГО, цит. тв., ст. 81-4.

[19] L. BILIŃSKI, цит. тв., т. II, ст. 16.

[20] Альфред Редль, шеф «Nundschafts Stelle», організації, що охоплю­вала розвідку і контрозвідку, дуже здібний у своїй ділянці і вислужений для австрійського та німецького Ген. Штабів, став одним з найцінніших агентів, які мала в Европі російська розвідка. Він видав росіянам: австрійську роз­відчу сітку на території Росії з повним списком австрійських шпигунів, не ощаджуючи й своїх приятелів; австрійські мобілізаційні пляни; стратегічні пляни на випадок війни з Росією, також війни si Сербією; таємний військо­вий код, що дало змогу росіянам упродовж перших місяців війни читати всі радіотелеграми австрійських команд. Більше того, Редль допоміг росіянам розбудувати свою розвідчу сітку у Відні, в Празі та в інших осередках. Зде­маскований 1913 р. - «Його зрада викликала паніку у вищих сферах австрій­ської армії». З уваги на честь офіцерського стану постановлено його зраду закрити таємницею. Офіцерам, які з'явилися у нього в готелі, Альфред Редль сказав: «Я знаю за чим ви прийшли, я зруйнував своє життя і я приготова­ний відійти». Офіцери дали йому револьвер і відійшли. Кінець у такому ви­падку відомий. RICHARD DEACON, А History of the Russian Secret Service, London 1972, p. 151-2. 169.

[21] Білінський натякав на Казимира Ґужковського. Полковник австрій­ських уланів, барон Ґужковський (1864-1919), ставши старостою у Дрогобичі, виявив багато політичного такту серед складних відносин найбагатшого в Га­личині повіту, де зустрічалося стільки суперечних інтересів. «Повіт віджив під його справедливою управою» (К. Левицький). За намісника Діллера пе­ренесено його до Сокаля, потім взагалі усунено. 1918 року Гужковський всту­пив до УГА. Про К. Ґужковського, «Наш Львів», Нью Йорк 1953, ст. 139-140.

[21а] L. BILINSKI, цит. тв., т. II, ст. 17-22.

[22] Повний текст, у перекладі: К. ЛЕВИЦЬКИЙ, Великий зрив, Львів 1931, ст. 108-110.

[23] 20.Х.1918 президент Вільсон вимагає незалежности для народів Австро-Угорської монархії, як передумову замирення.

21.Х. 1918 розпочинаються заворушення у Відні.

27.Х.1918 віденський уряд приймав вимогу Вільсона.

28.Х.1918 у Празі проголошують державну незалежність Чехо-Словаччини.

28.Х.1918 у Кракові твориться «Ліквідаційна Комісія», що мав пере­брати всю Галичину для польської держави; з тією метою її делегати мають приїхати 3 листопада до Львова, щоб узяти владу в польські руки.

29.Х.1918 Югославія скасовує всі державно-правні зв’язки з австрій­ською монархією.

1.XI.1918 твориться угорський уряд незалежний від Австрії.

3.XI.1918 Австро-Угорщина припиняв воєнні дії проти держав Антанти.

11.XI.1918 Цісар Карло зрікається корони і виїжджає до Швейцарії, кінець Австро-Угорської імперії і монархії Габсбурґів.

[23а] Ще раніше, з доручення Українського Парляментарного Клюбу, ви­їхали до Києва д-р Степан Баран і д-р Осип Назарук, щоб вияснити тамошню ситуацію. О. Назарук залишився, а С. Баран, повернувши до Львова, зві­тував, що влада гетьмана загрожена повстанням, яке підготовляє Український Національний Союз.

[24] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, Великий зрив, Льиіи 1931, ст. 130-131.

[25] Там же, ст. 138-9.

[26] L. BILIŃSKI, цит. тв., т. II, ст. 26, 184.

[27] М. KOBRZYŃSKI. Wskrzeszenie Państwa Polskiego. Kraków 1919. p. 39-30.

[28] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст.146,144.

 

* * * * * * *

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

Leon Biliński: Wspomienia i dokumenty, 1846-1914, 2 tomy, Warszawa 1924.

Michal Kobrzyński: Wskrzeszenie Państwa Polskiego, 2 tomy, Kraków 1920, 1923, anonimu.

Michal Bobrzynski: Dzieje Polski w zarysie, T. III. Dzieje porozbiorowe. Warszawa 1931.

Michal Bobrzynski: Z moich pamiętników, Wrocław-Kraków 1957.

Michal Bobrzynski: Dzieje Polski w zarysie, T. 1-2. Opracowali M. H. Serejski A.F. Grabski. Warszawa 1977.

Józef Buszko: Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905-1914. Warszawa 1956.

Ignacy Daszyński: Pamętniki. Kraków 1925-1926.

Roman Dmowski: Niemcy. Rosja i kwestja polska, Lwów 1908.

Roman Dmowski: Polityca polska i odbudowanie państwa. Warszawa 1925.

Geoffrey Drace: Austria Hungary, London 1909.

Wilhelm Feldman: Geschichte der politischen Ideen in Pulen. 1795-1914, München 1917.

Heinrich Friedjung: Das Zeitalter des Imperialismus, 1884-1914. 2 Bände, Berlin 1919-1922.

Aleksander Janta: Lustra i reflektory, Warszawa 1982.

Stefan Kieniewiz: Galicja w dobie autonomicznej 1850-1914, Wrocław 1952.

Stefan Kieniewicz: Historja Polski 1795-1918, Warszawa 1969.

W. Kutschabsky: Die Westukraine im Kampfe mit Polen und Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. Berlin 1934.

Michael Lozynskyi: Documente des polnischen Russophilismus. Berlin 1915.

Walter Recke: Die polnische Frage als Problem der europäischen Politik, Berlin 1927.

Konstanty Srokowski: N.K.N. Zarys historji Naczelnego Komitetu Naro­dowego, Kraków 1923.

Stenographische Protokole über die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des östrreichischen Reichsrates, Wien 1908-1099.

WIaiusIaw Studnicki: Sprawa polska, Poznań 1910.

Ukraine’s Claim to Freedom, New Jork 1915.

Leon Wasilewski: l’kraina i sprawa ukraińska. Kraków 1911.

Leon Wasilewski: Ukraińska sprawa narodowa w jej rozwoju historycznym, Warszawa-Kraków 1925.

Leon Wasilewski: Sprawy narodowościowe w teorji i w życiu, Warszawa-Kraków 1929.

Henryk Wereszycki: Historja polityczna Polski popowstaniowej, 1864-1918. Warszawa 1948.

Alfred Wysocki: Sprzed półwieku, Krakow 1956.

В. А. Бобринской: Пражскій съѣзд, Петербург 1909.

Михайло Демкович-Добрянський: Українсько-польські стосунки в XIX сто­річчі, Мюнхен 1969.

Кость Левицький: Історія політичної думки галицьких українців, 1848-1914. 2 томи, Львів 1926-1927.

Кость Левицький: Історій визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918, 2 часті, Львів 1928-1929.

Кость Левицький: Великий зрив (До історії української державності) від бе­резня до листопада 1918), Львів 1941.

Олександер Лотоцький: Сторінки минулого, 3-ій том, Варшава 1934.

Михайло Лозинський: Акт 12 квітня 1908, Збірка статей, Львів 1909.

Кирило Трильовський: Потоцкий, Січиньский, Шептицький. Коломия 1908.

 

* * * * * *

 

RESUME

POTOCKI AND BOBRZYNSKI: IMPERIAL GOVERNORS OF GALICIA, 1903-1913

The struggle of the Galician Ukrainians for a democratic Soim (Diet) in Lviv and the Peace-making role of Metropolitan Andrei Sheptytsky

The peasants’ strike in Galicia in 1902 brought about the resignation of the imperial governor, Count Leon PiniAski. The large landowners of Eastern Galicia, the so-called Podolians (podoliaki), could not forgive him for not having crushed the strike with police repressions. In his place the emperor designated Count Andrzej Potocki, who had been put forward by those who had toppled Pinirtski; Potocki had a reputation as a supporter of a tough policy towards the Galician peasants. He was a member of the Cracow Conservative Party, which supported a policy of Polish-Ukrainian reconciliation.

In his administration Potocki did not adopt a policy of reconciliation, because he strove to reconcile the Ukrainians with the Poles through administrative and police measures. He applied methods of divide et impera. He supported the Russophile tendency against the Ukrainian national camp. His aim was to break the Galician Ukrainians’ habit of seeking the support of the Austrian government against the repressions of the Galician administration, which was entirely in Polish hands (as a result of the 1867 agreement of the Polish aristocracy with the emperor). By such methods he hoped to subdue the Ukrainian leaders and then to dictate to them the terms of a reconciliation with the Poles.

Potocki’s Ukrainian program was not vindicated, because (1) the Ukrainian rebirth in Eastern Galicia in the second half of the nineteenth century yielded significant positive results, and the Ukrainians began to demand equal rights with the Poles; (2) the democratic reform of the Austrian Parliament stimulated a demo­cratic movement among the Ukrainians; and (3) Potocki did not succeed in taking control of the state administration in order to make it an instrument of his program of reconciliation; instead, the Podolians and the Polish nationalist party under the leadership of Roman Dmowski (Narodowa Demokracja, the so-called Endeks) took over it. The Podolians supported the Russophiles against the Ukrainians for social reasons (conservative elements predominated in the Russophile camp); the Endeks supported the Russophiles for political reasons.

At the turn of the nineteenth-twentieth centuries the National Democrats attained a predominant influence over the Polish gentry and intelligentsia in Eastern Galicia. This fact led to a significant exacerbation of relations between the two national groups in Eastern Galicia, for the nationalist doctrine of the National Democrats ruled out the Ukrainians’ right to exist as a separate nationality. In practical politics in Eastern Galicia, they struggled against the Ukrainians in every respect.

New possibilities were created for the Ukrainians when, on the initiative of the emperor, the central government carried out a democratic reform of the Austrian Parliament; all male citizens twenty-four years of age or above obtained electoral rights (1906).

The new elections to the Austrian Parliament gave the Ukrainians in Eastern Galicia a brilliant victory: out of twenty-eight mandates, the national camp won twenty-seven, while the Russophile camp won only one. Besides this, two Zionist Jews were elected by Ukrainian votes. Counting the Ukrainians from Bukovina, thirty-five Ukrainian deputies entered Parliament.

The President of the Council of Ministers needed the Ukrainian votes in Parliament. And this led to an accord between the Ukrainians and the govern­ment, which promised to affect the rehabilitation of the Galician administration. The Ukrainian leaders’ direct contacts with the Council of Ministers concerning Galician affairs angered Potocki and aroused hostility towards the Ukrainians. Potocki realised that the accord between the Ukrainians and the Council of Ministers (modest though the government’s promises to the Ukrainians were) signified the beginning of the end of Polish hegemony in Eastern Galicia.

This affected the elections to the Galician Soim (February 1908) — elections held under the old, two-tiered system, which gave the Polish gentry a great preponderance. The Galician administration supported the Russophile candidates. As a result, the Russophile party received half of all the mandates designated for the Ukrainian population.

These elections, accompanied by massive abuses by the administration and by police terror, caused a strong exacerbation of relations between the Ukrainians and the Poles in Eastern Galicia. A very dangerous situation arose. The leader of the Bukovinian Ukrainians, Baron Mykola Wasylko, intervened to prevent an explosion. And Potocki initiated secret discussions with the head of the Ukrainian club in the Soim, Eugene Olesnytsky (Olesnyckyj), in order to bring about a comp­romise with the Ukrainians. The governor promised that a court would examine , the electoral abuses and nullify some of the Russophile mandates.

An assassination interrupted the discussions; on 12 April 1908 Myroslav Sichynsky (Siczynskj), a Ukrainian student, shot the imperial governor of Galicia, Andrzej Potocki.

The impact of this act was terrible. Ukrainian-Polish hostility reached the boiling point. Metropolitan Sheptytsky (Szeptyckyj) tried to promote calm. From the pulpit of St. George’s Cathedral he condemned Sichynsky’s act; moreover, under his leadership the Ukrainian episcopate condemned the murder of Potocki in a special pastoral letter.

While reconciliation and mutual understanding were in the interests of both peoples of Galicia, the assassination by Sichynsky removed this possibility to the indefinite future.

The intensification of the Ukrainian-Polish conflict evoked concern in Vienna, both in the government and in the imperial court. For there they had to take into account the danger of war with Russia, and for that reason the emperor appointed as Potocki’s successor Michal Bobrzyiiski, a professor of Cracow University who was a supporter of Polish-Ukrainian reconciliation. Bobrzyński was a distinguished historian and one of the leaders of the Cracow conservatives, a decided partisan of the pro-Austrian orientation. He felt that a reconciliation of the Poles with the Ukrainians was necessary not only for the dynasty but also for the Poles, but he desired that the Poles themselves reach an understanding with the Ukrainians, without intervention from Vienna.

The first steps in this direction were the calling of Metropolitan Sheptytsky to serve as vice-marshal of the Galician Soim, and the introduction of a Ukrainian representative into the Galician Executive Board. Bobrzyński rejected the Endeks’ demand that he aply repressions against Ukrainian organisations as retribution for the murder of Potocki. He began to limit Russian propaganda, and discontinued support for Russophile organisations.

He applied much effort towards making the administration respect the laws and treat all citizens justly without distinction as to their nationality.

Bobrzyński understood that democratisation of the system of elections to the Galician Soim was a precondition of reconciliation with the Ukrainians, and he worked intensively in this direction. In this matter he encountered the most stubborn opposition on the part of the Podolians and Endeks.

When Bobrzyński created the Viceregal Block, a coalition of Polish parties which supported his project for reform, the Endeks formed a coalition against the reform (the Anti-Block), which the Galician Russophiles joined as well.

The Endeks stirred up propaganda against Bobrzyński, especially against his reform plan. They carried on rabid propaganda, indiscriminate in its methods, against the Ukrainians: they launched the false theory that the Prussian Germans were supposedly financing Ukrainian political and cultural activity.

The Polish majority in the Galician Soim deferred the matter of reform from year to year. The Ukrainians used the tactic of filibuster in the Soim and in the Austrian Parliament in order to compel the central government to intervene in favour of reform.

After four years of strenuous efforts, Bobrzyński suceeded — with the support of Metropolitan Sheptytsky — in obtaining the agreement of both sides, Polish and Ukrainian, to his plan for the electoral although his plan was far from a universal franchise, for it ensured a majority for the Polish gentry, all the same it made some concessions to the Ukrainians.

Unexpectedly for Bobrzyński, the (Polish) Roman Catholic hierarchy of Galicia came out against his plan. This was a reaction to the fact that the Ukrainian hierarchy supported the reform plan.

Bobrzyński took this as a declaration of mistrust on the part of the Polish hierarchy. His party, unreservedly loyal towards the hierarchy, withdrew its sup­port for his plan of reform.

Bobrzyński left the gubernatorial administration (May 1913), although the emperor strongly insisted that he not resign.

The emperor, angry at the Polish hierarchy, appointed a new governor — for the first time, without consultation with the Polish Grde in the Parliament. Bobrzyński's successor, Witold Korytowski, a high official in the central gov­ernment, was given a mission by the emperor: to complete Bobrzyński’s endeavours in the matter of an electoral system for the Galician Soim. But Korytowski, a bureaucrat with good intentions but nevertheless without political experience, could not deal successfully with the political parties, which renewed their opposition to the reform. In this critical situation Korytowski appealed to Metropolitan Sheptyt­sky for help. The Metropolitan succeeded in bringing both sides, Ukrainian and Polish, to a compromise agreement to Korytowski’s plan, which in its essential points did not differ from the plan of Bobrzyński.

On 28 January 1914, the two sides signed the accord, and on 14 February 1914 the Soim adopted the new electoral system.

Witold Korytowski was totally passive towards Russian propaganda, which during his term of office increased to an extraordinary extent and because especially active among the Ukrainian population. When war broke out, the supreme com­mand of the Austrian army appealed to the emperor to appoint an Austrian general as his governor in Galicia. Korytowski resigned. During the war, generals Kollard, Diller and Huin served as governor.

When the Ukrainians — in accord with the principle of self-determination of peoples, which President Wilson had announced — assumed power in Eastern Galicia on 1 November 1918, the delegation of the Ukrainian National Council in Lviv appealed to General Huin to turn the gubernatorial administration over to it. General Huin refused, but turned authority over to his deputy W. Decykiewicz, who signed a decree on the transfer of the governor’s administration to the Ukrainian National Council.

 

* * * * * *  *

 

ПІСЛЯСЛОВО

Висловлюю щиру подяку головному редакторові «Богословії», о. архи­мандритові д-рові І. Хомі за те, що видрукував мою розвідку в цьому жур­налі. О. мітрат д-р І. Музичка вложив багато труду в мій рукопис, щоби підготувати його до друку, коли я не міг зробити цього через недугу очей. Йому належиться особлива подяка за цей труд. Але помилки є виключно мої. За них перепрошую Шановного Читача. Передаю до його рук працю дуже недосконалу, бо я писав її з послабленим зором. Проте відважуюся віддати її Вам у цьому стані. Це мій внесок до українсько-польської ди­скусії, яка розвивається з кожним роком жвавіше, і я радію цим фактом.

Десятиріччя намісників Потоцького й Бобжинського в рішальний спосіб — мені здається — заважило на дальшому розвитку українських сто­сунків у Галичині. Якби не помилкова політика Потоцького (підтримка ру­софілів) і фатальний стріл Січинського, якби не антиукраїнська фурія Ен­деції і загадкова поведінка римокатолицької ієрархії — якби не це все, то Бобжинський з допомогою митрополита Андрея досяг би польсько-української угоди. І може тоді 1918-ий рік не довів би до взаємного крово­пролиття... Сьогодні це вже тільки спекулятивні міркування. Та вони спону­кали мене віддати Вам цей труд, хоч і недосконалий.

За порадою сучасного київського правопису я пишу: Анджей Потоць­кий, Міхал Бобжинський, Станіслав Ґломбінський і т.п. Бо гадаю, що це єдино раціональний спосіб передавати польські імена в українському тексті.

 

 * * * * * * * 

 

ПОКАЖЧИК ІМЕН

Абрамович Давід

Артаманов рос. полк.

Бадені Казімєж

Бадені С. Генрик

Бадені Станіслав

Баліцький Зигмунт

Баран

Барт прокурор

Бек Максиміліян

Бігун Діоніз

Білінський Лєон

Більчевський Юзеф аєп.

Бінерт Ріхард

Бісмарк Отто

Боберський Іван

Бобжинський Міхал

Бобринской Владимир

Бохенський Александер

Будзиновський Вячеслав

Бушко Юзеф

Валенга Лєон єп.

Валенрод Конрад

Василько Микола

Висоцький Альфред

Вільсон Вудров

Вітовський Дмитро

Гандельсман Марцелі

Гоетцендорф Конрад

Голубович Сидір

Гуйн Карль

Гурик Йосип

Ґавч Павль

Ґадомський Ян

Герман Людоміл

Ґломбінський Станіслав

Ґолуховський Аґенор мол.

Ґолуховський Адам

Ґрабський Станіслав

Ґужковський Казимир

Дашинський Ігнаци

Децикевич Володимир

Дзєдушицький Вацлав

Дзєдушицький Войцєх

Димитрієвич Драгутін

Діллер Еріх

Длугош Владислав

Дмовський Роман

Дністрянський Станислав

Дудикевич Володимир

Еренталь Апьойз Лєкса

Загайкевич Володимир

Загурський Станіслав

Задворка Антонін

Залєський Філіп

Залозецький Роман

Заморський Ян

Здзєховський Маріян

Ізвольський Александр

Іссакович Ізаак аєп.

Кавур Камілло

Каганець Марко

Карло цісар

Кивелюк Іван

Клєберг

Козловський Влодзімєж

Колярд ген.

Коритовський Вітольд

Король Михайло

Котляревський Іван

Копко Адам

Кошут Ляйош

Крамарж Карель

Лагодинський Микола

Левицький Євген

Левицький Кость .

Відсилки:

Лєкчинський суддя

Лео Юліюш

Ліберман Герман

Лозинський Михайло

Любомірський Тадеуш

Лям Ян

Ляммаш Гайнріх

Макух Іван

Марків Дмитро

Масарик Томас

Меншиков М.

Микола І

Микола II цар

Міцкевич Адам

Назарук

Німчук Іван

Новаківський Степан

Окуневський Теофіл

Олесницький Євген

Остапчук Яцко

Охримович Володимир

Пашіч Нікола

Пельчар Юзеф єп.

Петрушевич Євген

Пілсудський Юзеф

Пінінський Лєон

Полетика Микола

Поплавський Ян

Потоцька Хрнстина

Потоцький Адам

Потоцький Адам мол.

Потоцький Анджей

Пржилуський суддя

Прінчіп Ґавріло

Редль Апьфред

Розвадовський Тадеуш

Романчук Юліян

Сангушко Евстахи

Сапіга Адам еп.

Єврейський Маріян

Єедлецький Іжимала Адам

Січинський Микола свщ.

Січинський Мирослав

Скалковський Тадеуш

Скарбек Алєксандер

Скжинський Стефан

Слоневський прокурор

СмальСтоцький Степан

Софія ж. Франца Фердинанда

Сроковський Константин II

Сталінський Ян

Стадіон Франц

Старосольський Володимир

Стефанович суддя

Стояловський Станіслав

Стронський Станіслав

Тарновський Станіслав

Теодорович Юзеф аєп.

Трильовський Кирило

Устияловський Станіслав

Федькович Юрій

Фельдман Вільгельм

Франц Йосиф цісар

Франц Фердинанд

Фрідріх архикнязь III

Хомишин Григорій єп.

Хробак Микола

Цегельський Лонгін

Цеглинський Григорій

Цеглинський Микола

Цєнський Тадеуш

Чарторийський Вітольд

Чехович Константин єп.

Шашкевич Маркіян свщ.

Шевченко Тарас

Шептицький Андрей митр.

Шередам Андре

Штюрк Карль

Яворський Владислав

Янта Алєксандер

Aehrenthal Alois Lexa

Biliński Leon

Beck Maximilian

Bienerth Richard

Bobrzynski Michał

Buszko Józef

Daszyński Ignacy

Deacon Richard

Dmowski Roman

Drage Geoflreu

Friedjung Heinrich

Gautsch Paul

Hoetzendorf Conrad

Janta Aleksander

Kieniewicz Stefan

Lammasch Heinrich

Lozynskyj Michał

Philips Walter Alison

Recke Wałter

Schillingfürst Konrad zu Hohenlohe

Srokowski Konstanty

Studnicki Władysław

Stürgh Carl

Wasilewski Leon

Wereszycki Henryk

Wysocki Alfred

 

13.07.2013