Історики і час

В Українському Католицькому Університеті тривають лекції провідних українських науковців на тему часу. 21 березня з лекцією виступив відомий український історик і публіцист Ярослав Грицак, який розглянув питання часу з історичної перспективи. Дещо скорочено, подаємо лекцію Ярослава Грицака.

Модерне суспільство має свій час і свій ритм часу. Коротко його можна звести до формули: «все швидше, і швидше, і швидше, і більше, і більше, і більше». За таких умов, брак часу є мірилом успіху. І навпаки, коли ми пробуємо віднайти час, ми йдемо туди, до церкви чи монастиря, де він пливе іншим темпом. Власне на різниці – а  рівно ж таки зв’язку - між тими двома часами: часом модерним і часом традиційним, часом секулярним і часом релігійним — значною мірою буде побудований мій виступ.

Початковою точкою відліку слугує концепція часу одного з отців церкви, Святого Августина (354-430).

У своїй відомій праці «Про град Божий» Августин стверджує, що існують два гради – божественний і земний. Вони не існують окремо один від одного, а є радше двома способами існування часу. Град земний (Августин ототожнював його з Стародавнім Римом, який у 410 р. завоювали готи) або світська держава є гріховною, і тому вона не є вічною, бо приречена на падіння. Град Божий (небесний Єрусалим) – вічний. Таким чином, час – це ознака гріховного людського єства. Хід історії почався, тому що Адам і Єва згрішили. І якби не було первородного гріха, в раю люди би були вічними.

Важливість двох способів існування часу (час як земна історія та як вічність «небесного граду») полягає в тому, що Августин вперше розриває циклічне розуміння часу, яке було перед ним. Думка про те, що історія йде циклами, і окремі події повторюються (а таке розуміння домінувало в епоху Античності), за Августином, є гріховною, адже Ісус помер за наші душі тільки один раз.

В Августина вперше виникає розуміння історії як поступу. Мислитель поділив історію на шість віків (число шість – символічне, адже Бог створив світ за шість днів), кожен з яких тривав тисячу років: 1. від Адама до Ноя, 2. від Ноя до Авраама, 3. від Авраама до Мойсея, 4. від Мойсея до Давида, 5. від Давида до Ісуса, 6. між першим та другим пришестям Христа. Шостий вік – це сучасна історія, і ми всі живемо в очікуванні другого пришестя Спасителя.

Очевидно, що Августин не так проголошує щось принципово нове, а розвиває те, що вже було в юдео-християнській традиції (у Старому і Новому Заповіті). Тим не менше, його інтерпретація часу стала революційною. Вона стала одним із наріжних каменів західної інтелектуальної традиції. Його порівнюють часом то з Декартом, то (навіть) з Айнштайном – бо св. Августин виразно говорить про відносність часу. Мало хто, однак, у сучасному світі усвідомлює, що ми мислимо «вслід за Августином», подібно як відомий герой Мольєра не підозрівав, що говорить «прозою».

З певною іронією це показав Бертран Рассел, який провів паралель між концепцією Святого Августина і марксизмом:

Бог – Діалектичний матеріалізм

Месія – Маркс

Вибраний народ – Пролетаріат

Друге Пришестя – Революція

Пекло – Кара для капіталістів

Тисячолітнє царство Христа – Комуністичне суспільство

Рассел жартує, що ця схема накладається і на нацизм – тільки що тут, однак, месію заміняє фюрер, і якщо марксизм більше схожий на Новий Завіт, то нацизм – на Завіт Старий.

Проте,  від лінійного розуміння історії залежить не лише марксизм чи нацизм, але й інша, набагато могутніша ідеологія і рух - націоналізм. Це переконливо продемонстрував британський історик Бенедикт Андерсон у своїй книзі «Уявлені спільноти». Якщо дивитися на твори мистецтва Середньовіччя чи епохи Відродження, які зображують релігійні сцени, - стверджує Андерсон, - то впадає у вічі те, що їхні персонажі дуже часто одягнені не як люди, що жили в Палестині у І столітті, а як сучасники художника (Святий Йосип, наприклад, може носити одяг фламандського купця XVI століття). З сучасної точки зору, це виразний анахронізм. Однак, з точки зору середньовічного суспільства, в якому релігія була домінантою, ніякого анахронізму немає. Адже сприйняття тоді було таким, наче усі люди живуть у шостому віці та є сучасниками Христа, і, отже, можуть малювати так, як їм звично. Уявлення, наче ми «ув’язнені» в шостому віці та очікуємо другого пришестя Христа, суперечить ідеї нації, яка потребує поступу та розгортання перед собою часових горизонтів. Як християнська, так і національна історія ґрунтується на лінійному часі, однак їх відмінність в тому, що національна перспектива «розмикає» останній вік та дивиться в необмежене майбутнє.

Як не парадоксально, на думку іншого британського історика Адріана Гастінгса, саме Біблія спричинилась до «розмикання» шостого віку та формування концепції модерної нації. У Старому Завіту розгортається націоцентрична історія, яка подається з точки зору вибраного єврейського народу. Оскільки з усіх європейських мов Біблія була найраніше перекладена англійською мовою, Старий і Новий Завіт стали моделлю для нації – котра, подібно до парламентаризму чи індустріальної революції, є виразно  англійським «винаходом».

Порівняно з епохою Середньовіччя, на думку Б. Андерсона, наш час -  інакший. Вчений називає наш час «часом газет і повістей» та ілюструє цю тезу дотепним прикладом. Уявімо собі, що є роман про чотирьох осіб – А, Б, В і Г. Чоловік (А) має жінку (Б) і коханку (В), в якої теж є коханець (Г). Припустимо, що в якийсь момент часу А сперечається з Б, а В і Г кохаються. В інший момент А дзвонить В, Б робить покупки, а Г грає в більярд. В третій момент Г напивається в барі, А обідає вдома разом з Б, а В сниться страшний сон. Цікаво, що впродовж усіх цих сцен А і Г між собою не зустрічаються, а при правильній поведінці В можуть ніколи не дізнатися про існування один одного. Що ж тоді пов’язує А і Г? По-перше, вони є часткою «суспільств», реальність існування яких є настільки сталою  і тривкою, що можна зобразити, як вони розминаються на вулиці, так і не познайомившись, проте все ж пов’язані між собою як частки однієї ланки. По-друге, їх єднає не лише реальне суспільство, але й суспільство іншого порядку, яке Андерсон називав «уявленим» і якого не знала епоха Античності чи Середньовіччя. Звідки А і  Г знають, що належать до однієї спільноти? Відповідь дуже проста: коли читають одну і ту ж газету одного і того ж дня на одній і тій самій мові. Пересічний американець, для прикладу, знає лише мізерну частку з 240 млн. інших американців, але він абсолютно впевнений у їх постійній і одночасній активності, оскільки він читає ті ж самі газети, що й вони (чи, відповідно, дивиться ті самі телевізійні передачі чи відвідує ті самі інтернет-сайти).

Нація, за Андерсоном, - це «уявлена спільнота», яка існує в однорідному інформаційному просторі та читає одні і ті самі газети, журнали, книжки тощо. Символом нації є газета, читання якої, за словами Гегеля, заміняє сучасній людині вранішню молитву. Найкраще, однак, націю конституює читання однакових книжок, умовно кажучи «бестселерів». Першим таким бестселером була Біблія, перекладена на національні європейські мови (Мартін Лютер, нагадаймо, видав повний переклад Біблії на німецьку мову). По суті, нація – це «плем’я читачів».

З формуванням нації змінилось уявлення про час. На зміну одномоментному християнському часу (ми всі – сучасники Христа, які живуть у шостому віці та очікують Його другого пришестя), прийшла ідея однорідного, пустого часу, який прив’язаний не до "божественного Граду", а до цілком конктрених годинника та календаря. Нація ж у цій перспективі трактується як соціологічний організм, який розмірено просувається крізь історію – символ чого, до прикладу, маємо у назві відомої поеми Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє».

Цікаво, що історики прийшли до осмислення часу зовсім недавно: праця Андерсона з’явилася лише у 1983 році. Проте він був не першим, хто торкнувся цієї проблеми. Першою була французька історична школа, так звана "школа анналів", яка зародилася у 1920-х роках навколо журналу Annales d'histoire economique et sociale. Школа анналів об’єднувала три покоління істориків (разом кількадесят вчених), які не мали ні спільного предмета досліджень, ні спільної методології. Те, що їх єднало, було прагненням зробити історію наукою в строгому значенні цього слова. Для цього вони, по-перше, визнавали доцільність використання в історичних дослідженнях методів інших наук (наприклад, економіки, лінгвістики, географії, психології чи соціології), а, по-друге, критикували найпоширеніший на той час спосіб писання історії, відомий як «школа Ранке», названий так на честь прусського історика Леопольда фон Ранке (1795-1886). За Ранке, вивчення історії зводиться до дослідження архівів, і усю правду про минуле можна знайти в архівах (послідовником цієї школи, до речі, був Михайло Грушевський). Особливістю «школи Ранке» є акцент на дослідженні окремих пластів історії, передусім політики та дипломатії, адже саме політика та дипломатія залишає найпомітніший слід в архівах. Мільйони простих людей, про життя, світогляд та діяльність яких архіви нічого не говорять, послідовники Ранке, таким чином, залишали поза увагою. Школа анналів збунтувалася проти методу Ранке і оголосила, що він є зовсім не науковий. Якщо історія прагне бути наукою, вона повинна зосереджуватися на пошуку тенденцій, закономірностей, причинно-наслідкових зв’язків (як це робить фізика, хімія тощо). Завдання історії – шукати ширші підставові структури, які б виходили за межі самих лиш фактів та давали би змогу їх інтерпретувати. Пошук «рушійних сил» історії зближує послідовників школи анналів з марксистами, але, на відміну від них, вони не зводили усі пояснення до економічних факторів, а шукали за альтернативні поясненнями, зокрема у географії, ментальності та ін. Найбільшим теоретиком школи анналів був французький історик Фернан Бродель (1902-1985), який, між іншим, першим сконцептуалізвував поняття «історичного часу».

У працях Броделя одне із центральних місць займає концепція longue durée (фр. довга тривалість) – історія довгортивалиї структур. У праці «Середземноморя і середземноморський світ у добу Філіпа II» (1949) Бродель виступив з тезою, що добу Філіпа ІІ не можна зрозуміти лише з погляду фактів, які тоді відбулися. Натомість він запропонував розглядати її з ширшої історичної перспективи – з позиції longue durée. Для цього Бродель ділить свою книгу на три частини, які розкривають різні типи історичного часу:

* Географічний час - час, що визначається середовищем, тече дуже повільно, майже непомітно, але визначає перебіг історичних подій (мірою його тривалості може бути 1000 років).

* Соціальний час - час, який рухається все ще поволі, але швидше за географічний, бо має ритми, помітні зі зміною поколінь і століть (його масштаб – декілька сот років).

* Індивідуальний (або подієвий чи пригодницький) час - найшвидший і найбільш помітний час, час подій - такий, як битв чи людських вчинків.

Більшість істориків зосереджують свою увагу лише на третьому – «подієвому» – часі, нехтуючи географічним та соціальним. Насправді індивідуальний час – найбільш неглибокий. Він не фіксує причинно-наслідкові зв’язки, а є лише хвилюванням поверхні. Рушійні сили історії слід шукати в першому та другому часі - longue duree.

У центрі книги Броделя є морська битва під Лепанто (1571), в якій іспанський флот імператора Філіпа ІІ переміг флот Османської імперії султана Селіма ІІ. Тодішнє Середземномор’я було поділене між двома імперіями – іспанською Габсбургів та Османською. Цікаво, що, незважаючи на перемогу, Філіп ІІ не зумів з неї скористатися, а сама битва під Лепанто засвідчила кінець Середземномор’я як центрального осердя людської цивілізації. Пояснити, чому так сталося, на думку Броделя, можна лише з позиції тривалого історичного часу. Як іспанська, так і турецька імперія стали надто великими, щоб ними ефективно  управляти; комунікації в них стали надто розтягненими. Отже, щоб пояснити, чому як іспанська, так і турецька армії потерпіли поразки, не можна виходити лише з однієї історичної події, але й слід брати до уваги два інші часи.

Слід пам’ятати, що longue durée – це не лише географічні фактори, але й людська культура (чи, як писав Бродель, «ментальні структури»), яка, як і географія, міняється дуже повільно. Щоб її дослідити, недостатньо сидіти в архівах, бо ментальність це спосіб думання людей, які часто були неписьменними, а тому не залишили по собі багато документів.

За такий спосіб писання історії Броделя багато критикували. Критики вважали, що такий виклад історії є надто детермінованим, а географічні фактори постають чимось на кшталт тюрми. Прикметно, що і сам Бродель пізнаше переглянув свою концепцію longue durée. У наступному виданні книги він стверджував, що історію творить не географія, а люди, які її відкривають. У своїх пізніх працях Фернан Бродель взагалі зосередився лише на тій історії, яку вважав поверхневою – на писанні національної історії та біографій.

Те, що сталося з Броделем, спіткало і саму школу анналів. Цікавою закономірністю людського досвіду є те, що надлам часто трапляється в момент найбільшого тріумфу. Коли школа анналів стала майже глобальною, а французький історик Емануель Ле Руа Ладурі навіть написав некролог подієвій історії, історики почали відходити від методології longue duree. У 1979 році британський історик Лоренс Стоун заявив, що наукове пояснення минулого більше неможливе, і історіографія повертається до наративу (розповіді). Претензії історії стати точною наукою потерпіли фіаско, адже чим більше історики шукали кореляції між різними подіями, тим менше вони могли пояснити, що ці кореляції означають. Крім того, школі анналів кинули виклик постмодерністи, зокрема Мішель Фуко, які прогосили сам спосіб писання про великі структури і довгі тривання різновидом метанарративу, який, з їх точки зору, прикриває домінування певних середовищ чи взагалі Заходу (чи, за словами пост-модерністів, є великою брехнею «західних білих мужчин», що покликана замаскувати їхнє панування над не-Заходом, не-білими і жінками). Творення метанарративів почало вважатися підозрілим й скомпроментованим, і тому нині багато істориків свідомо уникають думання у термінах longue durée.

На щастя, цього не роблять дві інші категорії суспільствознавців - економісти і політологи, особливо ті, які задумаються, чому ринок чи демократія діє краще в одних країнах чи цивілізаціях, ніж в інших. Ключові питання у цьому контексті є такими: як так сталося, що у сучасному світі домінує так званий «Захід»; що в ньому є такого, чого немає в інших цивілізаціях; чому у ньому щось працює (скажімо, капіталізм), а в інших не працює.

Одним із вчених, хто намітив шлях вирішення цієї проблеми, був американський політолог Роберт Патнем, відомий завдяки своїм дослідженнями соціального капіталу. У праці Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy він розглядає приклад Італії, в якій, як відомо, існують протиріччя між багатою та розвиненою Північчю і відсталим Півднем. Патнем бере до уваги такий факт: коли у 1970-му році центральний уряд Італії рівномірно розподілив кошти між різними провінціями, виявилося, що ефективність їх використання на Півночі була набагато вищою, ніж на Півдні. Якщо стартові позиції одинакові, тоді чому, умовно кажучи, Півночі вдається, а Півдню не вдається. Щоб пояснити цей феномен, Патнем бере до уваги різні показники, включаючи демографічні дані, рівень освіченості тощо. В підсумку він не знаходить ніякого пояснення, за винятком того, що карта італійського Півдня накладається на історичну карту Норманського королівства, в якому, на відміну від північноіталійських міст, не було самоврядування чи горизонтальних структур; де ініціатива подавлялася, а домінували родово-клієнтельні відносини (що, у майбутньому, призвели до появи мафії). Головний фактор, який визначає ефективність суспільства, за Патнемом, є дуже простий:  це довіра. Якщо люди звикли довіряти не лише один одному, але й інституціям (банку, владі і т.д.),  то суспільство функціонуватиме ефективно, бо воно нагромаджує позитивний соціальний капітал. Така  довіра виховується тільки громадськими інституціями. Натомість там, де цих інституцій немає, виникає  зовсім інший тип довіри, а саме довіра, при якій люди довіряють майже винятково своїм родичам, знайомим, кумам. Суспільство ж, де існує саме така довіра, не може бути ефективним з погляду економіки та демократії. Чому так сталося, що в одних спільнотах домінує інституційна, а в інших – міжособистісна довіра, відповідь слід шукати в історії.

Цікаво, що книжка Патнема послужила основою для аналогічних досліджень України. Шведські історики Мартін Оберґ та Міхаель Сандберґ дійшли до висновку, що якщо між Заходом та Сходом України існують глибокі розходження в плані ментальності та ідентичності, то плані соціального капіталу вони відрізняться набагато менше, рівень якого, однак, змінюється, коли перетинаємо польсько-український кордон .

Прикметно, що сучасний український політичний поділ співпадає з тривалістю та глибиною польського впливу, який був найповніший в Галичині (1 зона), менш глибокий в Центральній Україні (2 зона), поверхневий в історичних землях Козаччини (3 зона) та практично відсутній у зоні Дикого степу (4 зона). Карта польського впливу на сьогоднішній день співпадає з картою вживання української мови. А крім того, це карта всіх українських голосувань. Перше голосування (Чорновіл-Кравчук, 1991) – це різниця між першою зоною та рештою території України; друге голосування (Кравчук-Кучма, 1994) – це різниця між першою та другою зонами і рештою території, а третє (Ющенко-Янукович, 2004) – це різниця між усією територією України, що входила до складу Речі Посполитої, та територією, що не входила до неї.

Напрошується висновок: якби серед істориків було немодно говорити про longue durée, не-історики зовсім на соромляться це робити. Цікавою в цьому контексті є думка кардинала Любомира Гузара, який сказав, що, якщо Україна прагне змінитися, вона має змінити систему цінностей. А цінності – це не що інше як longue duree.

Підсумовуючи, можна зробити два висновки. По-перше, історики почали пізно говорити про час, однак це був той випадок, коли краще пізно, ніж ніколи. По-друге, якою б немодною була концепція longue duree, її все-таки не треба боятись. Бо, як казав Ернест Ренан, часом, щоб бути правим, треба мати мужність бути немодним".

Зреферував Євген Ланюк