Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
У лютому 1966 р. в Москві відбувся перший відкритий процес над письменниками. Це була нечувана річ. Підсудні Синявський та Даніель не каялися, не просили помилування, а відстоювали свої права на свободу слова. Опісля вони відбували покарання в Мордовії. Юлій Даніель опинився в одному таборі з моїм батьком. Вони запізналися, і я, їдучи на побачення, привозив Юлію записки від його дружини Лариси Богораз з Москви. Це було одне з помешкань, де збиралися московські правозахисники, переважно євреї. Мені здається, що лише євреї, і вони про це своє єврейство відкрито говорили. Один з них, Пьотр Якір, син відомого командарма, кожен раз, коли я з’являвся в Москві, діставав мені квиток на спектакль до театру “На Таганці”, куди пересічний москвич практично не міг потрапити. Якір одного разу привів мене до себе на роботу в інститут історії. Заходимо до великої кімнати, багато науковців сидять за столиками, а він говорить:
– Ось син Михайла Сороки! Ми ще напишемо правдиву історію бандерівського руху в Україні.
Я обімлів, а ті науковці тиснуть мені руку, усміхаються. Павєл Літвінов, син міністра закордонних справ за Леніна, перейнявся долею мого тата і з адвокатом Софією Каллістратовою обговорював правові аспекти цієї судової справи. А так як Каллістратова не мала спеціального допуску до справ “особливо небезпечних злочинців”, то вона залучила до цього адвоката Рєзнікову, яка дістала з архіву справу і з нею добилася особистого прийому у голови Військового трибуналу СРСР. Правда, без результату.
Там, у помешканні Юлія Даніеля, де я зупинявся на декілька днів перед від’їздом на побачення до батьків, я познайомився з Анатолієм Марченком, який повернувся з мордовських таборів. Він був заарештований за спробу нелегального переходу кордону, а суджений за зраду Батьківщини. Відсидів, у таборі подружився з Юлієм Даніелем і вже в його помешканні написав свої спомини “Мої показання”. Я читав їх, щойно передруковані на машинці. Крім всього, він описує свої враження від Владімірської тюрми. Пише, що коли його вели подвір’ям, щось упало їм під ноги. Наглядачка з огидою копнула, і він побачив відрізаний чоловічий член. Там він побачив, як деякі в’язні спотворюють себе, ковтають ложки, розпорюють живіт, щоб дістати порцію наркозу при операції. Він описував, як в’язні не витримують постійного голоду, намагаються заподіяти собі смерть. В їхній камері була така історія. З ним сидів мадяр Антон. Коли він побачив, що сусід перерізав собі вени на руці, підставив свою миску і, назбиравши до половини крові, накришив туди хліба і став все це хлебтати. Марченко пише, що вони зі співкамерниками відвернулися, щоб цього не бачити. Начитавшись його спогадів, я приїхав до Владіміра на побачення з мамою. Коли ми зустрілися, я відразу випалив:
– Що ти пишеш, як ви з кришок хліба робите собі тортик? Я вже докладно знаю, як все це тут виглядає.
Та ні, це чоловікам набагато важче зносити голод. І взагалі, їм набагато важче переносити тюрму, ніж жінкам. Ми собі тут якось даємо раду.
Я розказав, що біля входу зустрів Масютка, який мав побачення зі своїм братом Михайлом. Він дуже мерзне, і йому дозволили передати теплі шкарпетки, але брат не привіз їх із собою. Я віддав йому свої вовняні. А мама сказала, що чоловіки тут подерті шкарпетки викидають в лазні. Вони з товаришками збирають їх, перуть, мотають з них нитки, знову в’яжуть шкарпетки на дротах і передають чоловікам через деяких наглядачів.
З Владіміра я повернувся в Москву. Переночував у Даніелів. Цілий вечір їхній син розповідав мені різні історії з їхнього правозахисного руху. Зранку я від’їжджав до Мордовії, і мені передали для Даніеля листа. Лист був написаний на тоненькому папері, скрученому у рулончик і запакованому у целофановий мішечок, краї якого були сплавлені між собою. Такий мішечок кладеться між зубами і щокою перед обшуком. Коли кажуть відкрити рота, то його не видно.
Приїжджаю до табору, пишу заяву на побачення, довго чекаю, врешті отримую дозвіл на вахту, а тут мене бере опер до свого кабінету. Каже, що батько не хоче носити пов’язку на рукаві, не хоче бути дружинником, підтримувати порядок в таборі.
– Ми би хотіли, щоб ви вплинули на нього. Ми постараємося продовжити вам побачення.
– Добре, я поговорю з ним на цю тему.
Побачивши тата, кажу:
– Ну що, ти не можеш пов’язку одягнути?
І ми разом засміялися. Я добре знав, що означає носити пов’язку: це співпраця з адміністрацією, шпигування один за одним і доноси.
25 серпня 1968 р. з лозунгами “Ганьба окупантам!”, “За вашу і нашу свободу!” на Красну площу вийшли Лариса Богораз, Павєл Літвінов та ще кілька осіб. Вони протестували проти придушення «Празької весни». їх відразу заарештували. Але за ті хвилини, що вони протрималися, світ побачив, що у цій жахливій державі є мужні люди із загостреним почуттям справедливості і прагненням до волі.
ПЕРШІ АРЕШТИ ДРУЗІВ
У серпні 1967 р. заарештували В’ячеслава Чорновола за книжку «Лихо з розуму. (Портрети двадцяти “злочинців”)». Його мали судити за статтею, що передбачала трирічне ув’язнення за наклеп на радянську дійсність. Процес був відкритим, і Чорновіл мав намір на ньому довести, що його “Лихо з розуму” не наклеп. Для цього він хотів мати незалежного адвоката (не такого, як призначали кагебісти, що був додатком до прокурора, а потім просив суд трошки зменшити заслужену кару), який міг би сміливо виступити і довести абсурдність звинувачення. Такого адвоката знайшли в Москві, але він дуже дорого коштував. Кошти були зібрані. Я дуже тішився, що наша бригада монументалістів долучилася до цього: кожен дав місячну зарплату.
У листопаді 1967 р. на вулиці Пекарській у Львові відбувся перший суд над В’ячеславом Чорноволом. В невеличкій кімнатці зібрався маленький гурт людей прихильників Чорновола. Серед них були Калинці, з Києва приїхали Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Алла Горська, Роман Корогодський, ще кілька осіб. Ми з Олегом Міньком сиділи поряд. Збоку сиділа Надійка Світлична і стенографувала перебіг процесу. Решту кімнати займали перебрані кагебісти та їхні люди. Коли слово мав адвокат, ми плескали, коли говорив прокурор – вони.
У своєму останньому слові Чорновіл процитував висловлювання Леніна, що при соціалізмі навіть кухарка зможе брати участь у керуванні державою. Він сказав, що зробив таку спробу, а що з того вийде, – ми зараз побачимо. Отримав максимальний термін за цією статтею. Відсидів півтора року, бо потрапив під амністію.
По закінченні судового процесу кагебісти схопили Надійку Світличну, скрутили її і повели на обшук, але вона перед тим встигла передати свої записи комусь іншому. Вже на вулиці ми з Олегом відчули, що за нами ідуть. Ми не мали чого від них ховатися, але вирішили трошки зробити їм неприємність: пішли в напрямку Високого Замку і врешті втекли від них, ховаючись між деревами.
Цього ж дня були уродини Олени Антонів (дружини В’ячеслава). Під вечір я заскочив до неї. Там зібралося величеньке товариство. Святкування було гучне. Потім ми відпроваджували киян на летовище. Там прощалися, обнімалися, цілувалися. Пам’ятаю, Алла Горська (а вона була кремезна і сильна) так стиснула мене, що аж кісточки мої затріщали. В листопаді 1970 р. її вбили.
Цієї ж зими Оленка Антонів зініціювала коляду.
Все починалося з її невеличкого особняка на вулиці Спокійній, де Чорновіл працював над “Українським вісником”, де не зачинялися двері для гнаних. Там ночували колишні в’язні, які верталися з таборів. Там був дискусійний клуб, кипіли політичні пристрасті, обговорювалися відозви. Оленка висилала листи й посилки в табори, допомагала людям як лікар. Коли сама не могла це зробити, просила помочі колег-лікарів. Вона підписувала заяви на захист Валентина Мороза. У Львові на вокзалі хлібом-сіллю зустрічала Опанаса Заливаху, коли він повертався з ув’язнення. Належала до тих рідкісних людей, що собою жертвують для інших. Не здійснила великих подвигів, не написала епохальних статей, але була всім потрібна. Без неї ми всі збідніли і змаліли, коли 2 лютого 1986 р. Оленка трагічно загинула. Виявилося, що вона незамінна. Я думаю, що її син Тарас Чорновіл поводився б інакше, коли б мама була жива.
А коляда починалася з Оленчиної хати. Там збиралося велике товариство, вчилися колядок, вчилися віншувати. На піаніно акомпанувала Оленка. Робили там ми й маски для вертепу. Найгарнішу маску зробила Марія Савка-Качмар. Це була маска жида. Цей образ я завжди використовував у своїх гравюрах на тему колядників. Ходили ми колядувати не на Різдво, бо відразу нас всіх посадили би як мінімум на п’ятнадцять діб, а під Новий рік. Господарі, які приймали колядників, знали, що коляда іде на підтримку політичних в’язнів, і тому були щедрими. Останній раз ми ходили з 1971 на 1972 рік. До нас тоді приєднався Василь Стус, який їздив до Моршина на лікування. Колядували ми в Григорія Нудьги, Ярослава Ісаєвича, були і в ректора університету Євгена Лазаренка. Він мешкав у професорському будинку на вулиці Коцюбинського і займав там цілий поверх. Пам’ятаю, на стінах висіли великі картини Труша і Новаківського. Ці шедеври ще за життя він подарував Музеєві українського мистецтва у Львові. Працівники музею розповідали мені, як їм жаль було дивитися на професора, коли вони виносили ці картини з його дому. Тоді ж ми ходили колядувати до Карла Звіринського, а потім пішли до Спілки художників, хоча Еммануїл Мисько переказував, щоб не приходили з колядою до Спілки. Але Спілка була поруч з помешканням Карла Звіринського, ми були веселі та зухвалі і зайшли їм заколядувати.
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся, ой радуйся, земле,
Рік Новий народився!
Першою до нас приєдналася примадонна нашої опери Володимира Чайка і силою свого голосу перекрила наш хор, співаючи: “Син Божий народився!”. І всі присутні за нею підхопили: “Син Божий народився!”.
Правда, господарі вже були у доброму гуморі: все-таки Новий Рік.
* * *
У 1968 – 69 рр. була дуже гарна сніжна зима і ми з Рожанківськими часто їздили до Славська на лещета. Вже майже навесні я почув, що Славко Чорновіл вернувся з табору. Я відразу пішов до нього. Кажу, що добре було би вам трохи перевітритися в горах. Така краса в Славську! Ми, Славко з сином Тарасом та Оленкою поїхали до Славська. Їм так сподобалося, що вони залишилися надовше, а я вернувся додому. Перед від’їздом Славко попросив позичити йому приймач. Я мав маленьке японське радіо і завжди перед сном слухав новини Бі-Бі-Сі або «Свободу», головно поза Львовом, бо у місті страшенно глушили. Він дуже цікавився економічними питаннями, розмірковував, яка економічна модель найкраще пасувала би Україні. Тоді він схилявся до югославського варіанту. Я собі подумав: «Яка економічна модель, які перспективи? Про що він думає?!». Але він хотів слухати блок економічних питань. Ну, нема ради, я залишив йому приймач. Але з моїм щастям все, що не позичу, мені повертають зіпсутим.
ЗНАЙОМСТВО З ПРАВОЗАХИСНИКАМИ (ПРОДОВЖЕННЯ)
У червні 1969 р. я поїхав на побачення до своїх батьків. Як завжди, зупинявся в Москві, і Славко попросив привезти йому найновіший самвидав Я мав зателефонувати до Ніколая Вільямса, сина академіка Вільямса, і сказати, що від Юри зі Львова. Дзвоню, кажу, що від Юри. Той перепитує:
– Від якого там ще Юри?
– Та, - кажу, - просив, щоб ви йому щось передали.
– А, то це зі Львова, від Славіка? А я відразу не зрозумів.
Зустрілися ми. Великий особняк. Дерев’яні сходи ідуть нагору. Все запущено, видно, що господарям не до порядків, але чоловік надзвичайно інтелігентний і привітний. В старому креденсі у величезній вітальні він щось довго шукав, нарешті дав мені повну валізочку, і ми розпрощалися. Приходжу додому (не пам’ятаю, в кого я тоді зупинявся), відчиняю валізочку, з цікавістю заглядаю. Перегортаю, перегортаю - а там купа нот для фортепіано. Забираю все це, біжу до телефону-автомата і знову телефоную.
– Це Юра. Хотів би з вами побачитися. Ви мені передали ноти. Я хотів би повернути вам їх назад.
– Які ноти? Ага, розумію, це ви для конспірації говорите, що ноти. Приходіть.
Знову добираюся: це ж Москва, відстані великі. Приходжу і показую йому ноти.
– Та це мені дружина (Людміла Алексєєва - Б. С.) все переплутала. Все лізе не туди, куди потрібно. Ох, вибачте.
І дав мені цілу купу самвидаву.
З цим всім я поїхав до Ленінграда. Там Любка проходила практику. Мешкала на квартирі з колежанкою. Ми з Любкою оглядали місто і ходили до Ермітажу, а за відсутності подружки перечитували самвидав.
Восени у Львові однокурсниця підійшла до Любки і сказала: «Будь обережною. У Першому відділі є на тебе донос, ніби в Ленінграді ти читала якусь недозволену літературу. Донесла твоя подружка Іра Мазурак».
ЧОРНОВІЛ ВІДСТОЮЄ ПРАВО ПИСАТИ УКРАЇНСЬКОЮ
1970 рік.
Ми випадково зустрілися з В’ячеславом на пошті. Разом висилали телеграми. Я посилав до Мордовії. Він скоса глянув на мою телеграму і каже:
– Ти що? Чому посилаєш російською мовою?
– Ну, а як? Телеграма ж іде поза межі України.
– Та ти не знаєш законів. Посилаєш українською мовою, тільки адресуєш російською.
– Вони так не приймуть.
– Приймуть. Подивися, як я це роблю.
Він підійшов до віконця і подав телеграму. Та, що приймала, віддала йому телеграму назад. Тоді він подав їй другу, вже заздалегідь написану телеграму до міністра зв’язку зі скаргою про відмову в прийомі українською мовою. Та завагалася. Тоді Чорновіл натиснув на неї:
– Ну, то яку приймаєте: ту чи ту?
Чорновіл дуже артистично все обіграв: в одній руці мав телеграму до друзів, у другій – до міністра.
– Ну, то яку: ту чи ту?
Вона вибрала телеграму українською мовою. В’ячеслав переможно на мене подивився. Я кілька разів користувався його способом. Але одного разу телеграфістка вибрала телеграму до міністра. Через певний час з Міністерства зв’язку до мене надійшов лист, написаний на міністерському бланку. Подаю його текст повністю:
«Львів-11
Воровського, 27, кв. 1
тов. Сороці
Відмова у прийомі від Вас телеграми, написаної на українській мові, адресованої у Мордовську АРСР, працівниками Львівського поштамту була зроблена невірно внаслідок недостатнього знання правил прийому телеграм.
Керівництву Львівського виробничо-технічного управління зв’язку вказано на неприпустимість таких відмовлень і запропоновано виключити повторення надалі подібних випадків на підприємствах зв’язку Львівської області.
Одночасно Міністерство зв’язку Української РСР приносить Вам вибачення за завдані неприємності, що виникли з вини окремих працівників зв’язку.
Начальник головного управління міжміського телеграфно-телефонного зв’язку Ю. Герчиков»
МОЄ ЗАХОПЛЕННЯ ГУЦУЛЬСЬКОЮ СТАРОВИНОЮ
У шістдесятих роках Володимир Патик організував студію на дві особи в музеї етнографії. Ми малювали там натюрморти, а з фондів могли собі випозичати мертву натуру. Були там і трійці, які Патик дуже любив малювати. Так я їх побачив перший раз. Потім, відпочиваючи в Косові, я почув, що до Шешорів приїхало велике товариство з Києва: Дзюба, Світличний, Галина Севрук; В’ячеслав Чорновіл читав лекції у місцевому клубі, тож приїхав навідати їх і я. З Галиною розговорилися про мистецтво. Розповів їй про трійці, від яких пахло поганськими ідолами, тим, що було таке близьке для її творчості. Ох, як захопилася вона! Вирішила шукати негайно. Пішли до першої хати, до другої... Врешті нам сказали, що в цій околиці нема, але бачили такі трійці в Брусторах. Ми на автобус і їдемо. Дорогою я запропонував, що будемо купувати по черзі: одна трійця - Галині, друга - мені. Десь за годину ґазда виніс першу трійцю. До вечора ми вже мали їх по три. На другий день Галина не поїхала, а мені самому не хотілося. (Потім я довідався, що вона по доброті душевній пороздаровувала всі трійці).
Виявилося, що ми відразу натрапили на місцевість, де були найкращі трійці. Це Брустори і Шепіт. Пізніше ми з Любкою та її сестрою Даркою бродили там від хати до хати і запитували, чи мають люди трійці. З однієї хати вийшов ґазда і каже:
– Маю. Можу показати, але не продаю.
Ми сіли на присьбі. Чекаємо. Серце тремтить. Виносить. Чудесна, з трьома головами. Оглядаємо, любуємося.
– Може, дівчата черешень скуштують?
– Добре.
Повилазили дівчата на черешню, а я веду бесіду:
– Ну, - кажу, - якщо вже нею так дорожите, то хоч шануйте, бо це дійсно велика цінність. От, - кажу, - в Америці могли би за неї авто купити. Ну, не нове, але авто.
Бачу, ґаздиня йде.
– Слава Йсу! А що, сподобалась трійця?
– Та сподобалася, але ґазда не продає.
– А я продаю. Скільки дасте? Три карбованці дасте?
Я завмер. Дівчата перестали їсти черешні, мало не попадали з дерева. А мені незручно казати, що можу дати й чотири карбованці.
– Дам три карбованці. Очевидно, що дам.
– Ну, то давайте.
Я глип на ґазду – він ні пари з уст. Витягаю гаманець, беру трійцю, кладу до наплечника. Дівчата скачуть з черешні.
– Бувайте здорові!
– Бувайте здорові!
Ми помалу відходимо по стежці, перелазимо через перелаз - і бігом...
Гуцули переважно дуже радо продавали свої трійці, часто дарували. їм вони стали непотрібні після того, як комуністичний режим заборонив ходити з трійцями на Водохреще. Нам було неймовірно жаль дивитися, як все це пропадає.
Забулися імена майстрів. Та вони і не дбали про те, щоб себе увіковічнити. Лише на деяких трійцях стоїть дата виготовлення, лише на одній - прізвище майстра. Під час подорожі по Шешорах влітку 1972 р. мені пощастило зустрітися, очевидно, з останнім із них - Дмитром Якубовичем Соколюком. Оповідь його я тоді записав і тепер наводжу повністю, нічого не змінюючи:
«Як був бахором і мав років 18, то робив ті трійці. Взір був по старих людях і в церкві. Не годен сказати відки. Робив з липи. Перед Йорданом замовлєли. Замовлєли по три-чотири, найбільше по 10. Продававім по 2 золоті.
Поки війни не було, то робив. По войні не потрібно було. Ніхто не замовляв.
Ніхто мені не показував, як то робити. На що ся подивлю, то маю зробити. Ножами робив. В єдної трійці посередині твар була. Що за твар, не знаю. То ніби Матінка Божа. Зверху лійки - то свічки ся забивали в них. Краями по три з кожної сторони зісподу висіли «когутики», або дармовиси.
Тепер роблю граблі, тачки, кісета, бочки, кошіль виплету. Люди не дають дихати – так замовлєют. Годен зробити столярку: вікна, двері.
Трійці робив: треба було жити. Тепер би ся не оплатило робити. Треба, жиби мені матеріал вісох. Але треба мати форму, а тепер вже я забув, а то треба знати напомацки.
Я ходив до школи лише два місяці. Вже забув писати. Граю на скрипці. Хто мене учив? Сам сі навчив».
Було багато випадків, коли до нової хати молодь не переносила старовини. Навіть старі печі з кахлями XIX ст. часто викидали в урвище. Нам доводилося бачити у древніх хатах ікони на склі, які вже нікому не були потрібні.
* * *
Володимир Вітрук був уже знаним і шанованим у Львові колекціонером. Він активно підтримував зв’язки з мистецьким середовищем і практично був у прекрасних стосунках із цікавими для нього художниками. Я щойно починав робити книжкові знаки, а він уже довідався про це й одразу замовив для себе екслібрис. Я зробив йому дзвонаря, як символ заклику до дій, що будить суспільство. Панові Вітрукові екслібрис сподобався, але тих кількох відбитків було замало. Йому потрібна була велика кількість для обмінів і подарунків. Отож він попросив дозволу прийти до мене і самому надрукувати свій книжковий знак.
Ми домовилися на дев’яту годину в суботу. Рівно в той час пан Вітрук задзвонив у двері. Я запросив його до кімнати (майстерні я тоді ще не мав). Він приніс із собою папір для друку, дві канапки і пару журналів «Жовтень». Зі свого боку, я виставив кліші, друкарську фарбу і валок. Пан Вітрук діловито приступив до роботи.
Мушу сказати, що ручно друкувати є досить важко. На склі розвалковується фарба, потім рівномірно наноситься на клішу, після чого на неї накладається папір; зверху ложкою потрібно сильно терти по папері, щоб отримати відбиток. Дуже часто папір зсувається з кліші і відбиток виходить невиразний. Значно легше поставити клішу з папером під прес. Тоді можна отримати якісний відбиток, причому швидко. Але тоді ще я преса не мав, і пан Вітрук мусив тяжко гарувати.
Зазвичай говірливий, він не хотів підтримувати розмови, бажаючи максимально використати час до вечора. Десь близько сьомої я прийшов, і виглядало, що він ані разу не присів. Відбитки були ще мокрі, і тому пан Вітрук старанно складав їх між сторінками журналу «Жовтень», бо папір цього журналу був поганеньким, не глянцевим і тому добре втягував надлишкову фарбу.
Потім кілька разів він запрошував мене подивитися на його колекцію. Мешкання мав маленьке, у повоєнному будинку. Стіни були завішані низками венеційських коралів, мосяжними і дерев’яними хрестами - то була його найбільша гордість. Попри це - трійці, кахлі, картини, були величезні папки з графікою і т. д.
Яко велику честь для мене п. Вітрук почав висувати шухляди в бюрку. Вони були заповнені різноманітними мосяжними хрестиками. Я ніколи не уявляв, що їх можна назбирати таку кількість. Пізніше йому все це вкрали. Тяжко навіть собі уявити, якою страшною була для нього ця втрата. Через півтора року після цього п. Вітрук помер.
Він багато розказував мені, як ходив по горах і з якими труднощами все це діставав. Від хати до хати все запитував, чи немає чогось давнього. Дерев’яних хрестів гуцули продавати взагалі не хотіли. Вважали, що не можна хреста продати, тобто зрадити його, можна хіба що подарувати.
Пан Вітрук зняв зі стіни чудесний дерев’яний хрест і ніжно тримав у руках: «Я відразу побачив його, як тільки увійшов до хати. Хотів купити, а гуцулка - ніяк. Навіть не хоче чути про гроші. Я зняв його зі стіни, бухнувся на коліна, поцілував його і поблагословив ним гуцулку, перед тим сказавши, що я греко-католицький священик. Вона оніміла - і я вийшов з хати з хрестом».
А часом він ішов на певну хитрість: купував якусь стару понищену миску, з якої кури їли, а потім йому вже дарували хреста.
Продовження – ТУТ.
03.07.2013