Вже вересень – хоч теплий, а все одно осінь, часом дощить. І зовсім не віриться, що був перед тим спекотний серпень, затяжне літо без дощів, яке випило воду і з Дністра, і з Збруча, і з інших Дністрових допливів.
Цей серпень на Дністрі був для одних фатальним, для інших – благословенним. Селяни нарікали на посуху, яка нищить їхні городи, натомість туристи та відпочивальники дякували природі за незвично прозору воду в ріці, незвично повільну течію, незаболочені береги і, як наслідок, відсутність комарів.
Але найбільше раділи археологи (хоча тепер вони переважно «чорні»). Води Дністра подекуди відступили від берегів на сотні метрів. І нашим очам відкрилося стільки всього…
Екологічно-культурологічна експедиція «Дністер» щороку традиційно зупиняється на постій навпроти Хотинської фортеці – біля села Брага (яке, своєю чергою, є продовженням містечка Жванець, також відомого своїм замком, але не правобережним, як Хотин, а лівобережним). З кожним роком прибережна зона в цьому місці щораз більше заболочувалася, і приставати до заболоченого берега ставало все складніше. Аж раптом цього року зникло не лише болото, а й сама вода у тих місцях, де ми торік причалювали свої катамарани. Натомість у бік Хотинської фортеці від берега Браги простяглася смуга висушеного пекучим сонцем ґрунту, який ще недавно був річковим дном. А на тому ґрунті…
Вигляд на Дністер з мурів Хотинської фортеці у вересні 2014 року й у серпні 2015-го (світлини Сергія Клименка та Богдана Юрочка)
Скілько разів ми тут зупинялися, але лише цього року згадалося, що біля Хотина починається Дністровське водосховище, заповнення якого відбувалося у 1981-1987 роках.
"Тут було село, десь зо 50 хат, – розповів дядько, з чиєї криниці мандрівники брали воду. – Потім то всьо затопило, от воно і вилазить. А зара ще сильніше стало, бо построїли ще одну ГЕС, треба більше мощності".
"Ще одна ГЕС" – це, мабуть, Дністровська гідроакумулювальна електростанція (ГАЕС) – частина Дністровського каскаду ГЕС. Її перший гідроагрегат запрацював 2009 року, півтора роки тому запрацював і другий, а перед цим заповнили верхню водойму ГАЕС, видовбану в скелі над гідроелектростанцією. Як тепер працює біля Хотина екологічний механізм, що тутешні береги почали заболочуватися, нам не відомо, але, здається, місцевий дядько мав на увазі, що не лише спека, а й заповнення верхньої водойми посприяло теперішньому обмілінню.
20 метрів бруківки
Отже, 30-35 років тому південна частина Браги опинилася під водою, а цього літа вода раптом відійшла і відкрила те, що так довго було заховане від наших очей. На новоутвореному березі – сліди абсолютно прямокутних хатніх підмурівків, рівненькі кам'яні доріжки й цілі вулиці. Місцями навіть з бруківкою (нею викладений відрізок дороги – метрів до десяти). Добре проглядаються дві перехресні вулиці.
До речі, кожного разу ми ставали на постій біля місцевої Миколаївської церкви. Обговорювали її конструкцію і ще щось, але ніколи не замислювалися: як це так, що храм – не посередині села, а майже при самому березі Дністра.
Цвинтар у Бразі (світлини Андрія Бондаренка)
Та й що ми взагалі знали про Брагу навіть після всіх її відвідин? Нас більше тягнуло до Хотина чи Кам’янця-Подільського, а що цікавого могло бути у «звичайному» селі? Ну, ходили ми дивитися місцевий цвинтар (хоч і зрозуміло, що це був радше цвинтар сусіднього Жванця). Тут в очі впадала передусім імпозантна каплиця Жебровських. І на ній, і на деяких інших польських надгробках було знати сліди недавньої реставрації (робили її, звісно ж, майстри з Польщі). Ще є в селі (ближче до Жванця) стела з написом про те, що 350 років тому, восени 1653 року, козацьке військо тримало в облозі у Жванці польского короля Яна III Казимира (про подробиці можна прочитати у публікації Дмитра Полюховича). Оце й усе.
Досвід цього літа примусив уважніше придивитися до Браги. Моніторинг Інтернет-джерел виявив, що село своєю історією не поступається іменитим сусідам. Найбільше інформації знайдено на відомому сайті «Замки та храми України».
Вперше село згадане в середині XVI століття. Відтоді воно змінило з десяток господарів. У XVI столітті це були Федір (Богдан) Ластовецький, Кассіян Володиєвський, руський воєвода Юрій (Єжи) Язловецький, родина Струсів. У XVII-XVIII століттях селом володіли власники сусіднього Жванця: Калиновські, Скоповські, Лянцкоронські. Потім були Йордани, Комари, Ремери, Гіжицькі та Ковнацькі
1595 року перед походом на Ясси у прикордонній Бразі стояли військовим табором канцлер Речі Посполитої Ян Замойський і претендент на молдавський престол Ярема Могила. Тоді Замойському вдалося привести Могилу до влади у Молдові, і той займав престол у Яссах аж до смерті (1606).
Польсько-молдавські прикордонні ігри перед носом у турків підсилили османську загрозу, і 1620 року власник сусіднього Жванця Валентій-Александер Калиновський мусив збудувати у Бразі потужне та модерне як на той час земляне укріплення й назвав його на свою честь Олександрівським. Воно мало вигляд трапеції площею понад 2 га – з 4 бастіонами та равеліном і контролювало стратегічну ділянку – брід через Дністер навпроти Хотинської фортеці). Укріплення було обернене до Дністра своїм довшим фронтом з равеліном посередині та двома бастіонами з країв – згідно з вимогами староголландської фортифікаційної школи.
Не встигли збудувати фортифікацію, як вона стало у пригоді. З початком польсько-турецької війни в серпні 1621 року тут стояло об'єднане польсько-литовсько-козацьке військо під проводом гетьманів Яна Ходкевича та Петра Сагайдачного. Через спеціально збудований міст воно перейшло на правий берег, де невдовзі відбулася славнозвісна Хотинська битва.
У Бразі воювали й 1653 року. Всупереч усталеній думці, Хмельницький тримав в облозі короля не у самому Жванці, а в Олександрівському укріпленні, тобто у Бразі.
Через Брагу 1672 року йшли турки, щоби здобути штурмом Кам'янець. Перед усіма штурмами Хотинської фортеці, а потім перед усіма походами на Балкани тут стояли російські війська (1739, 1769, 1788, 1828, 1853, 1877). Від часів Барської конфедерації (1769-1793) у Бразі була російська поштова станція – чергували козаки, які перевозили пошту з Петербурга до Стамбула.
Рештки Олександрівського укріплення
У російських документах 1793 року Олександрівське укріплення зазначене як "Бастіонний шанець", а на мапі середини XIX ст. – як "Жванецьке укріплення". У цей час вали укріплення переробили на польові батареї. Понад століття тому місцевий краєзнавець В.Ґульдман так написав про одну з них: "Розміщена на скелястому лівому березі Дністра й займає площу близько двох десятин; форму має чотирикутну; оточена з чотирьох боків насипними валами й ровами, які в довжину мають по 70 сажнів; ширина валів – 1 сажень, а ровів – 2 сажні». Зараз частину валів розорано.
Миколаївська церква (світлина Андрія Бондаренка)
Окрема розповідь – про вже згадану Миколаївську церкву. Перша згадка про неї – 1748 рік. Тоді це була дерев'яна споруда під ґонтовим дахом. Через 10 років на гроші місцевого мешканця Івана Підгірного спорудили новий храм. Кумедний штрих із його історії: під час візитації 1759 року тутешньому пароху радили актуальну для цих місць тему для казань: щоби місцеві жінки оминали турків із Хотина. Бо, виявляється, аборигенки мали схильність кидати своїх чоловіків і перебиратися через Дністер до невірних. Такі проповіді фатально відбилися на храмі – саме турки і спалили його 1788 року (а, може, просто почалася чергова війна?). За рік на стражденному місці спорудили капличку – вже кам'яну. Водночас будували й великий мурований храм, який завершили вже на початку наступного століття. Він стоїть і досі.
До революції маєтком володіла Гелена з Гіжицьких Ковнацька. Її батько 1876 року в великому парку над Дністром збудував палац. Були тут також величезний тартак і єдина на Поділлі фабрика ефірних олій. Все це знищили в 1917-1918 роках збунтовані селяни та вояки.
Так от: підмурівки, бруківка, доріжки, які з’явилися з-під води, загалом не мали би дивувати. Так само, як і предмети 30-річної давнини: ковані цвяхи, завіси, кераміка, скляні вироби. А, проте, дивна річ – знайдене у затопленій частині села Брага, часом мало нагадує артефакти з часів «розвинутого соціалізму». Натомість ніби підтверджує, що далеке минуле села було бурхливим.
Наприклад, старовинна глиняна люлька. Або незрозумілий кавалок металевої пустотілої сфери – невже уламок гарматного ядра?
Гільза від унітарного патрона з клеймом Remington, десь так 7,62х54 мм. Певну партію таких у Першу світову отримала від США Росія. Або якась не бачена у нас куля – можливо, від того ж набою.
Польський гріш 1755 року
Ну і нарешті польський гріш 1755 року. Але звідки такі давні речі просто на поверхні землі? Ми ж нічого не копали. Звичайний «підйомний матеріал».
Люди, які цікавляться археологією, знають, як на орних полях у місцях, де є археологічні пам’ятки, після кожної оранки з землі рік до року «вилізають» уламки кераміки – так, наче вони живі. Таке враження, що на дні водойм відбувається щось подібне.
Втім, ось найдивовижніша знахідка: у місці, подібному до перехрестя колишніх вулиць, лежать уламки надгробних плит. Придивившись, на одній можна побачити барельєфи двох дивних тварин. Знавці скажуть, що це єдинороги. Але навіть із знавців мало хто спроможний прочитати написи. Це мацеви – надгробки з єврейського «окописька» (кіркуту).
І все ж ми знайшли потрібного фахівця. За його словами, надгробок з єдинорогами стояв на могилі жінки на ім’я Лана, доньки рабина Тодроса. Вона померла 9 дня місяця кіслев (листопад-грудень), а от якого року, важко сказати – дату на камені пошкоджено. Можна припустити, що знаки קמה означають 1785 рік. Ще один розбірливий напис на камені – "іша хашува" (перекладається приблизно як "важлива жінка"). Так на мацевах писали або про членкінь священичої родини, або про цілительок, лікарок тощо.
Питання, що плити з єврейського цвинтаря робили посеред вулиці колишнього села. Сумнівно, що це їхнє первісне місце. Можливо, хтось із кмітливих мешканців мав намір використати їх як будматеріал, завіз на місце, а далі йому перешкодило затоплення місцевості. Відкидати такий варіант не можна – автор сам бачив 1996 року мацеви, замуровані у фундамент мосту через Дністер у селі Заліски Жидачівського району. Можливо, вони і зараз там.
А звідки їх сюди привезли? Вважають, що у сусідньому Жванці нібито було аж три єврейські «окописька» (кіркути). Не виключено, що один із них міг насправді бути не в самому Жванці, а в Бразі (межа між цими поселеннями – досить умовна).
До речі, не виключено, що крім цвинтаря (християнського), розташованого на підвищенні, який зберігся, міг бути ще один – на затопленій території. Старожили Браги розповідають, що, коли затоплювали село, то люди переносили поховання своїх предків із зони затоплення. Хто зна, може, і єврейський цвинтар був у зоні затоплення.
Тут покопалися "чорні" археологи
Між тим, поруч із могильними плитами – свіжа яма. Щось шукали. Тут на березі людей з металошукачами – як на інших берегах рибалок. Місцеві кажуть, що вже років із 10 тут шукають і копають.
"То вже вдруге за останні 12 років так сильно вода відходить. Багато хто шукає", - каже мешканець Браги. На запитання, що саме знаходять, і чи взагалі є тут щось цінне, чоловік усміхається й відповідає: "Того вам ніхто не скаже".
Світлини Богдана ЮРОЧКА, Левка КВЯТКОВСЬКОГО, Дарини ПАЗЕНКО
Автор дякує за допомогу в підготовці цього матеріалу Олегові СТАСЮКУ, Левкові КВЯТКОВСЬКОМУ та Дмитрові ПОЛЮХОВИЧУ
PS. Експедиція відбувалась за підтримки компанії "МТС Україна".
20.09.2015