Дві події були в центрі уваги мешканців Львова 340 років тому, у листопадові дні 1673 року – смерть короля та перемога над турками під Хотином.
Польському королю Михайлу Корибуту Вишневецькому, було лише 33 роки. Народжений у Червоній Руси (у містечку Білий Камінь), він був сином українського князя, руського воєводи Яреми Вишневецького та Ґризельди Замойської,. В його жилах змішалася кров Рюриковичів, Гедиминовичів, Пястів, Острозьких, Могил та інших відомих родів Центрально-Східної Європи. 19 червня 1669 року Михайла обрали королем Польщі та великим князем Литви, а 27 лютого 1670 року – одружили з Елеонорою з Габсбурґів – донькою цісаря Священної Римської імперії Фердинанда ІІІ. Але за своє коротке правління молодий король не встиг розвинути своїх здібностей і помер 10 листопада 1673 року у Львові.
Михайло Корибут Вишневецький (портрет пензля Марчелло Бачареллі)
Король Михайло Вишневецький приїхав тієї фатальної осені в Галичину, щоби своєю присутністю надихати військо Речі Посполитої для оборони краю перед турецькою навалою. 28 вересня 1673 року король прибув до Львова. Монарх не планував затриматися у місті, бо поспішав до Глинян, до війська, вирядженого для походу на турків. Та наступного дня він несподівано занедужав і залишився в місті. Трохи зміцнівши, Михайло Корибут поїхав до Глинян і взявся інспектувати військо. А коли 12 жовтня монарх повернувся до Львова, хвороба зайшла вже надто далеко. Надвірний медик Браун розпустив чутку про отруєння короля для того, щоби зняти зі себе відповідальність за лікування.
Причинна королівської смерті банальна – немиті овочі та фрукти викликали хворобу, яка за кілька тижнів призвела до трагічного фіналу. 20 листопада забальзамовані останки М.Вишневецького повезли до Кракова, щоби поховати серед королівських гробів на Вавельському замку. А його серце в урні замурували у стіну Латинської катедри у Львові.
Ян Собєський (портрет роботи Даніеля Шульца)
І це за кілька тижнів до тріумфу, коли 17 грудня 1673 року коронний гетьман Ян Собєський в’їздив до Львова після розгрому турецького війська під Хотином.
Попереднього, 1672 року, після здобуття Кам’янця на Поділлі величезне військо султана Мухамеда IV під командуванням Каплан-паші рухалося на Львів, який оточило до 25 вересня. Крім турків, в облозі брали участь теж данники султана: кримські ординці, війська Молдови, Волощини, Трансільванії та козацькі полки Петра Дорошенка.
Обороною міста керував призначений королем Михайлом Корибутом Вишневецьким та коронним гетьманом Яном Собєським комендант Еліяш (Ілля) Лонцький. Напередодні Собєський приїздив до Львова, порадив вивезти з міста майно, дітей і жінок, натомість залишити чоловіків здатних до оборони й просив боронитися якнайдовше, поки прийде відсіч.
Турецьке ядро 1672 року, підвішене на мурі Латинської катедри у Львові в пам'ять про османську облогу міста
Сили оборонців були мізерними, турки обстрілювали місто з усіх боків, особливо зі східного боку, де їм вдалося зайняти монастирі Кармелітів і Бернардинок (Кларисок), звідки вони робили підкоп під укріплення міста і Бернардинського монастиря. Ситуація оборонців, попри їх мужність і посвяту, виглядала безнадійною. Але 29 вересня до турецького табору прибули королівські посли з пропозиціями щодо перемир’я. Наближалася зима, й турки зрозуміли, що Червоної Русі того року їм уже не здобути, й вирішили вдовольнитися від Львова викупом, обсяг якого по довгих торгах визначили у 80 тисяч дукатів.
Під Львовом 4 жовтня польські посли узгодили умови мирного договору, який був підписаний у Бучачі два тижні по тому. Згідно з тєю угодою, Польща відступала туркам Поділля з Кам’янцем і бралася платити султанові щорічну данину в 20 тисяч талярів. Тим самим Річ Посполита ставала залежною від Стамбула васальною країною. Правобережну Україну король мусив віддати гетьману Петру Дорошенку, вивівши звідти всі військові залоги.
Звичайно, такі умови не могли задовольнити Річ Посполиту, і наступного року в Галичині та на Поділлі тривали з перемінним успіхом воєнні дії. До осені 1673 року в таборі під Глинянами зібралося 35 тисяч польсько-литовського війська з 65 гарматами. Командував цією армією великий коронний гетьман Ян Собєський (1629–1696). Народжений в Олеському замку, він був сином краківського каштеляна Якуба Собєського гербу Яніна та Софії Теофілії з Даниловичів. Майбутній король велику частину свого життя провів у Галичині, де його улюбленими резиденціями були Яворів, Золочів, Олесько, Жовква та нинішня кам’яниця № 6 на львівському Ринку. Значну частину війська становили хоругви з Руського воєводства (Галичини).
Собєському вдалося нейтралізувати деяких союзників Туреччини. Гетьманові П.Дорошенкові через львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського він обіцяв розширення його володінь на обох берегах Дніпра. Можливо тому козаки не воювали 1673 року разом із турками. Не брали участі в поході на Ляхистан і кримські татари, на яких напали тоді союзники росіян – калмики. Але й Польщі не вдалося приєднати собі союзників (Австрію чи Московію), які воліли не втручатися у війну проти турків.
На початок листопада османське військо зібралося у трьох точках концентрації. 18 тисяч вояків під проводом Галіла-паші становило гарнізон Кам’янця на Поділлі. 15 тисяч під командуванням Каплана-паші стояли біля Ясс, столиці залежної від турків Молдови. А під Хотином зібралося близько 30 тисяч вояків під орудою силістрійського бегляр-бея Гусейна-паші. Вони зайняли фортецю над Дністром і колишній табір, у якому 52 роки перед тим. оборонялися польське військо гетьмана Яна Кароля Ходкевича та козаки Петра Конашевича-Сагайдачного.
Саме проти Гусейна-паші вирішив завдати свій удар гетьман Собєський, який 9 листопада підійшов зі своїм військом під Хотин. Сили сторін були приблизно рівні.
Але полякам, які 10 листопада почали штурм турецького табору, допомогла погода – сильний холод із дощем і снігом, який давався взнаки звиклим до теплішого клімату туркам. Наступного дня поляки продовжили штурм за участі кавалерії. Гармашам Речі Посполитої вдалося зруйнувати міст через Дністер, що викликало паніку в таборі й прискорило розгром османського війська. Лише 4 тисячі турків з пашею Гусейном пробилися до Кам’янецької фортеці. Решта загинула, потрапила в полон чи розбіглася.
Ян Собєський під Хотином (з картини голландського художника Фердинанда ван Кеселя)
Військовий тріумф Собєського був величезним, він планував наступати далі на Дунай, але надходила зима й кампанію 1673 року треба було завершувати. До того ж бракувало грошей, щоб оплатити військо, й воно повернулося додому.
Турки вже у 1674 році відбили Хотин і перейшли через Дністер, займаючи українські землі, щоби підтримати Петра Дорошенка, якому загрожувало московське військо. Обраний 21 травня 1674 року новий польський король Ян ІІІ Собєський вирушив у жовтні того року з невеликим військом зі Золочева на Поділля, зайняв Бар, Брацлав і Немирів, де й перезимував. Наступної весни кримський хан Селім Гірей вирушив у Галичину, дійшовши до Збруча. Собєський висилав до хана посланців, сподіваючись на мирні переговори. Тим часом влітку 1675 року на Поділлі з’явилося 60-тисячне османське військо Ібрагіма Шишмана (Товстуна). Польським послам він висував вимоги віддати всі українські землі до річки Горинь і спільно розпочати війну з Москвою.
Журавно (Жидачівський район, Галичина). Колона, встановлена в пам'ять про битву 1676 року й укладення Журавненського миру
1675 року Собєському вдалося розбити татарів під Львовом, а наступного – зупинити турецьку навалу біля містечка Журавно. Там 17 жовтня 1676 року підписано Журавненський мир, який звільняв Річ Посполиту від щорічної данини та повернув їй частину Подільського воєводства (по Збруч). Натомість Кам’янець залишався під турками до 1699 року.
Коронація Яна III Собєського (лютий 1676 року)
13.11.2013