В 40-ві роковини знесеня панщини.

3 (15) мая 1848 — 3 (15) мая 1888.

Зазвонили по Европі

Великодні звони —

Заревло зелїзне слово —

Пирс кайдан неволї

І з пожежї засіяло

Ясне личко волї.

Засіяла золотая —

Галич освітила

І підняла нарід рускій,

К серцю притулила;

Стерла з него піт кровавий

І пятно неволї —

Поблагословила тихо

На стрїт жизни, долї;

Защепила в рускім серцю

Правди-волї слово

І сховалась — як явилась —

У димах і крови.

І піднявся нарід рускій

У новій свободї —

І пійшов беспечно, сміло

З другими народи

Добувати ясной долї,

Добувати всього,

Ha що має вічне право

Од Господа Бога.

Не спинить єго нї горе,

Анї меч кровавий, —

Він іде, іде все сміло

За звіздою слави,

За провідною звіздою

Що єму сіяє, —

Далїй братя! Поспішаймо!

Доля нас взиває!

H.Н.Устіянович

Одрадно иногдї згадати давні часи! В світї зложилось навіть пересвідченє, що старі, давні часи були лучші, а як не луч­ші, то бодай добрі. Пересвідченє то годї однакож примінити до нинїшної нашої згад­ки, згадки про часи тяжкої панщини, часи неволї всего стану хлїборобного в краю на­шім перед 1848 роком.

Сорок лїт минає нинї від хвилї, ко­ли серед грізи і заворушень в цїлій май­же Австріи цїсарь Фердинанд Добрий окре­мим патентом з 17 цвітня 1848 р. розпо­рядив: „Всякі роботи панщиняні і другі підданчі повинности як господарїв ґрунто­вих, халупників так і комірників зносяться з днем 3 (15) мая 1848 p.“. На­міренєм цїсаря було: зрівнати права всїх мешканцїв краю нашого, знести тяжку за­висимість селянина від пана, обезпечити то­го селянина в посїданю землї і дати єму можність яко вільному і рівноуправненому горожанинови дбати про себе і своїми сила­ми здобувати собі добро матеріяльне, духове та щастє родинне.

Знесенє панщини в 1848 р. було під­готовлене вже цїсарем Іосифом II. Монарх сей, перенятий людскими думками, які під конець минувшого віку з Франціи розлились майже по всїй Европі, першій зломив тяж­кі окови невільництва, якими висші стани скували селянина. Невільництво зайшло в середних віках з Нїмечччини до Польщї, а з Польщї на Русь. Оно лежало в тім, що чоловік, сидячій на ґрунтї, був обовя­заний панови свому давати роботу і якусь часть з доходів землї своєї Невільництво переходило з батька на дїтей. З-разу були невільниками панів полонники воєнні, зло­влені в краю посторонні бродяги, або ку­плені раби. Другій рід невільників виробився в той спосіб, що пан роздавав без­земельним людям ґрунти і зобовязував їх по вічні часи до якихсь повинностей. Ще инших невільників робили собі пани на силу з вільних селян. Невільник та­кій був немовь привязаний до ґрунту, на котрім сидїв. Анї він, анї дїти єго не сміли з него зійти і мусїли лишатись в станї, в котрім родились. Пани розпоря­джали судьбою свого невільника, женили єго за оплатою, судили, карали, проганяли з зем­лї, а по смерти розпоряджали всїм єго май­ном і дїтьми. З неволї можна було лиш великою сумою грошевою викупитись.

Як тяжко жилось рускому селянинови в давній Польщи, о тім свідчать письма сучасних навіть польских историків. Єзуїт Скарга каже: „Як зернови під камі­нєм млиньским, так кметям під пана­ми своїми“. Старовольскій пише: „Що́ лишь підданий посїдає в хатї на продаж, то ве­лять собі приносити до двора, набувають за безцїн, а відтак дорого продають по тор­гах або і за границею“. Моджевскій сумнї­ваєсь, чи неволя єгипетска була тяжшою від неволї кметїв. „В Польщи думають лиш о тім, щоби бідним людям забирати весь заробок посеред слез і обдерти їх із шкіри. Мало того, що хлопом роблять мов товариною, але часто продають єго як пса або шкапу“, — каже Лїщиньскій. Війт су­дить людей на смерть, підданий не має нїя­кої апеляціи, єго житє в руках пана. І сам король не може взяти єго в оборону. „Stu gęb i stu języków i to jeszcze mało potrzebaby na słuszne chłopskich opressij wyrażenie“, — пише Опалиньскій, а Старовольскій на дру­гім місци називає тогдїшних панів хищ­ними вовками і медведями, більше жестоки­ми від поганцїв. В Польщи мала волю лиш стотисячна шляхта, всї прочі були невіль­никами.

Пориви деяких розумнїйших людей стремлячих до знесеня сего невідрадного по­ложеня селян в Польщи, убивав загал в зародї самім. Голосів У.Нїмцевича, Ко­лонтая і других в 1790 р. не слухав нї­хто, бо всякій боявся утратити вигідне становище і панованє над хлопом.

Що-до королївств Галичини і Володими­ріи то з прилученєм їх до Австріи в 1772 р. облегчилась з часом доля селян. В 1782 р. 5 цвітня видав цїсарь Іосиф II. патент, котрим знїс неволю, а повинности селяньскі до панів обмежив по части. Найголов­нїйшим при тім було то, що панам відо­брано власть судейску, а передано єї в руки окружних судів. Неволя перемінилась в панщину, а останки єї знищив аж в 1848 р. цїсарь Фердинанд, даруючи селян всїми свободами горожаньскими.

Яку вагу має про-то для нас память 3 мая, непотрїбно широко о тім говорити. Ви­стане, наколи порівнаємо часи давнїйші, страшні, з теперїшними. Наші брати за кордоном, в Россіи, стались участниками волї ще пізнїйше, бо аж 15 лютого 1861 р. Там головно письма Тараса Шевченка вибороли ту волю селянам.

Коли ж нинї, по 40 лїтах, згадуємо про тяжку судьбу селяньства нашого, то не робимо се в цїли пустої пригадки і яреня чувства. Що минуло, не вернеся вже нїколи! І деїнде, в других краях Европи, не було селянам лучше. Ту картину з пережитої нами історіи раді-б ми лишити нечитаною по віки. Але коли-ж нинї селяньство наше від 40 лїт тїшиться волею, то повинно оно і набрати того пересвідченя, що час свобо­ди треба єму зуживати для добра свого влас­ного, матеріяльного і духового.

З кождою хвилею, з кождим роком мусить на тих полях визначатись певний дїйстний успіх. Удержати землю в роди­нах, поправити господарку хлїборобну, роз­будити промисл домашний, переняти торго­влю в свої руки, образувати молодше поко­лїнє в школї, себе в читальнях, стояти вірно при церкви і обрядї, любити красні старі звичаї, заправлятись в честнотах горожаньских, дбати про розвій своєї народно­сти, свого матерного язика, своїх прав на­ціональних, любити свою широку вітчину, — отсе задача, про яку вільний рускій селяннн по всякій час дбати мав і повинен. Довер­шенєм сеї задачї двигнесь нарід наш, скрїпить свої сили і стане поруч з дру­гими народами на виднім становищи в Ев­ропі.

[Діло]