П'ять підстав не визнавати владу в Україні

Під кризою леґітимності у політичній науці розуміють ситуацію, за якої піддається сумніву правомірність чинного соціального порядку та відкрито висловлюється недовіра до чинної влади. Вона свідчить про те, що політична влада вже не здатна переконати суспільство в необхідності й оптимальному функціонуванні чинних державних інститутів.


 

Характерні риси кризи легітимності такі: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, невизнання суспільством процесу ухвалення політичних рішень, невідповідність цих рішень найпоширенішим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція в боротьбі за владу, політична пасивність так званих мас, іґнорування ними закликів влади, неспроможність владних еліт посилити своє політичне панування.

 

Сучасна Україна характеризується низьким рівнем розвитку соціального капіталу, і в цьому ми вбачаємо вади чинної системи державного управління, кризові явища. У державі немає ефективного механізму формування соціального капіталу через нерозуміння, погане теоретичне обґрунтування основ створення цього механізму.

 

Головними перешкодами для генерування соціального капіталу є низька соціальна захищеність українських громадян, бідність і пов'язана з нею девіантна поведінка (злочинність, алкоголізм, наркоманія, жебрацтво), а також марґіналізація суспільства загалом. Найбільше зусиль громадяни спрямовують не на розбудову громадянського суспільства, а на виживання, і це призводить до дефіциту вільного часу, а отже, і спілкування, що є важливими умовами утворення соціального капіталу.

 

Основними факторами дефіциту політичної довіри в українських реаліях є:

1) культурно-історичний (брак розвинених громадянських традицій, занепад ціннісно-реґулятивної системи суспільства тощо);

2) соціально-економічний (несформований середній клас, який у західних державах є провідним соціальним носієм демократичних цінностей, ґарантом їх збереження та відтворення);

3) демографічний (депопуляція, старіння населення, міґраційні процеси тощо).

 

Сукупна дія перелічених чинників призводить до тотальної недовіри в суспільстві.

 

 

Однією з головних причин кризи леґітимності в сучасній Україні можна вважати конфлікт між універсальними цінностями, що панують у суспільстві, та егоїстичними інтересами панівної еліти і пов'язаних з нею соціальних груп. Поглиблення цього протиріччя призводить до того, що влада втрачає підтримку суспільства і замикається сама в собі, і це є симптомом розвитку владної кризи.

 

Друга причина делеґітимації української влади полягає у протиріччі між ідеєю демократії та соціально-політичною практикою управління країною. Реальний вплив на політичне життя чинять не обрані представники народу, а «сірі кардинали», що є представниками потужних фінансово-промислових груп. Народні обранці не мають можливості та бажання виконувати передвиборчі обіцянки, оскільки вони часто суперечать кулуарним домовленостям з представниками бізнесових кіл, які фінансують виборчі кампанії переважної більшості політичних діячів.

 

 

Третьою причиною кризи леґітимності виступає відсутність у політичній системі України репрезентації у належній формі інтересів соціальних груп, відсутність достатньої вертикальної мобільності у поєднанні з соціальною нерівністю. Підвищення прохідного бар'єру  на парламентських виборах до 5% збільшило частку втрачених голосів виборців, поданих за «непрохідні» партії. Це призводить до радикалізації настроїв у суспільстві та посилення опозиції, що теж суттєво підриває леґітимність влади та довіру до державних інститутів.

 

Четвертою причиною делеґітимації можна назвати наростаючу бюрократизацію та корумпованість влади. За даними Transparency International, за індексом сприйняття корупції Україна посідає 144-те місце в рейтинґу країн світу, разом із Сирією, Камеруном та Бангладеш. Для порівняння: Росія стоїть на 133-й позиції, Білорусь — на 123-й, а колишня радянська республіка Естонія — на 32-му місці, що свідчить про можливості подолання цього неґативного явища в умовах трансформації суспільно-політичного життя [1]. Тотальна корупція, яка охопила усі сфери суспільного життя в Україні, перешкоджає зростанню довіри громадян до влади, дискредитуючи український політикум в очах виборців.

 

 

Нарешті п'ятою причиною можна вважати відсутність громадського контролю за діяльністю влади, недостатньо ефективну систему обрання представників влади та наділення їх владними повноваженнями і нерозвиненість інститутів громадянського суспільства.

 

Індикаторами клімату суспільної недовіри є масова еміґрація, виведення капіталів за кордон, «доларизація» країни (вираження недовіри до національної валюти), самоізоляція в закритому світі сім'ї чи в будь-яких інших малих групах. У сфері вертикальних політичних відносин індикаторами недовіри є абсентеїзм (відмова від участі у виборах), скорочення соціальної бази підтримки інститутів влади, а якщо й існує довіра до деяких політичних інститутів, то невелика [2].

 

Що ж до кількісних показників довіри до державних інституцій, то станом на травень 2013 р. Верховній Раді довіряли 16,3 %, не довіряли — 76,8 % респондентів. Президенту довіряли 25,8 %, не довіряли 68,9 %. Уряду довіряли 22,3 %, а не довіряли 71 %. Громадяни висловлюють недовіру міліції (70 %) та прокуратурі (63 %). Політичним партіям не довіряли 69,2 %, довіряли їм 17,6 % [3].

 

 

Втрату леґітимності нинішньою владою засвідчує, зокрема, збільшення кількості протестних акцій, страйків, конфліктів та політичних скандалів і в столиці, і в реґіонах. Події у Полтаві  (27 вересня цього року), де мешканці міста захопили міськвиконком і кабінет мера, стали ще одним доказом того, що кредит довіри громадян до нинішньої влади вже вичерпано. Перед тим відбулася акція протесту в Житомирській області проти скорочень у сфері охорони здоров'я, яку підтримали і представники «Свободи», і комуністи (безпрецедентний випадок у новітньому політичному житті України).

 

Серед факторів, які, без сумніву, спровокують подальше зниження леґітимності чинної влади, треба назвати відхилення від курсу на зближення з Митним союзом й анонсоване підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Провладні ЗМІ інтерпретують цей політичний крок як успіх уряду та президента у зовнішній політиці, «не помічаючи» того, що Туреччина ще від 1960 р. перебуває в асоціації без жодних шансів вступити до ЄС у найближчому майбутньому. Водночас торговельні війни з Росією неминуче спричинять спад виробництва і, як наслідок, невдоволення населення. Так нинішня «біло-блакитна» команда втрачає довіру навіть «проросійських» виборців Півдня та Сходу, які підтримували її протягом останніх десяти років.

 

Варто зазначити, що традиційним інструментом запобігання падінню леґітимності в українських реаліях є підвищення видатків, зокрема соціальних виплат. Втім останніми роками чимраз більше громадян розуміють, що це є лише маніпулятивною передвиборчою технологією, яка не забезпечена реальним зростанням економіки. Крім того, необґрунтоване збільшення видатків забезпечують емісією грошей, яка призводить до інфляції, тож ефективність цих кроків дедалі менша.

 

 

Отже, недовіра населення до чинного політичного режиму є наслідком неефективної політики держави у співпраці з громадянським суспільством і тому є надзвичайно важливим чинником делеґітимації влади та кризи демократії. Але як будь-який хаос переходить у порядок, так і кожна влада має ефективні механізми для подолання недовіри своїх громадян та повернення курсу розвитку країни в раціонально-правові рамки становлення та функціонування демократичного режиму.

 

Проблема формування або відновлення довіри, яка безпосередньо стосується до впливу на процес леґітимації демократичного або іншого режимів, належить до компетенції держави. Жоден інший самостійний суб'єкт владних відносин не може застосовувати весь той комплекс заходів та ресурсів, які має до свого розпорядження держава. І відповідно головним розпорядником всього цього масиву є політична еліта, яка під цей час перебуває при владі.

 

В науковій літературі не існує чіткого алгоритму подолання кризи леґітимності, оскільки поняття «леґітимність» пов'язане з концептом довіри, тобто не є суто політичним, а лежить у площині психології. Втім можна виокремити низку заходів, що сприятимуть відновленню довіри до влади. До таких заходів належать:

- підтримка постійних контактів владних інститутів з населенням;

- проведення народними обранцями та чиновниками роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

- посилення ролі правових методів для досягнення цілей і постійного поновлення законодавства;

- дотримання правил політичної гри без утиску інтересів сил, які  беруть у ній участь;

- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

- задоволення соціально-економічних потреб населення.

 

Насамкінець варто зазначити, що зупинити кризу леґітимності чи позбутися її досить важко і не завжди вдається. Часом владна еліта, іґноруючи потреби суспільства, остаточно позбувається довіри громадян і поступається місцем новій еліті, як вже було в Україні 2004 року. Тому проблема делеґітимації належить до розряду тих, котрі простіше вчасно відвернути, аніж припинити, коли вони вже далися взнаки.

 

 

04.10.2013