Кризоголові

У день нового уряду президент України Петро Порошенко заявив, що «ми з вами підводимо риску під кількамісячною виснажливою парламентсько-урядовою кризою». Утім слова президента про завершення кризи стоять трохи збоку від реальності.

Для голови держави механіка кризи — це труднощі з переродженням Кабміну, зокрема й особисті. Йому забрало багато зусиль вмовити Арсенія Яценюка подати до добровільної відставки і підібрати в парламенті загал для того, щоб затвердити новий уряд. Ще півтора тижня тому Порошенко проголосив у США оптимістичну заяву, що новий кабінет з'явиться «протягом лічених годин», та насправді уряд «полічив» собі ще цілих дванадцять днів, за які навіть фаворит прем'єріади — Володимир Гройсман — ледь не віднадився від кар'єрної пропозиції.

Можемо запропонувати простенький тест для президентського оптимізму.

Чи ліквідовано передумови, котрі змусили міністра економіки Айвараса Абромавичуса оголосити 3 лютого про свою відставку? Адже ця заява про саботаж реформ і тиск від президентського оточення була одним з найгучніших епізодів політичної кризи. Ні, цих передумов не ліквідовано. Навпаки, президент іще більше замкнувся на власному оточенні, а Айварас, як і решта міністрів-реформаторів, опинився поза кабінетом.

Чи подолано апатію парламенту до урядових законопроектів? Ні, не подолано. Оновлена коаліція звела свій потенціал до мізерного. Тепер змушена перед важливими голосуваннями домовлятися про підтримку з депутатськими групами корупціонерів і кон'юнктурників. Експерти наголошують: президент опинився в такому становищі, коли він, навіть якщо і мав інший намір, мусить дбати про збереження системи. «Він боїться, що початок докорінної перебудови спричинить втрату керованості», — каже «Z» Юрій Щербак. Це означає, що надалі будуть неприємні союзи і буде мінімум змін.

Чому майже всі міністри «Народного фронту» — зокрема Арсен Аваков, Павло Петренко, В’ячеслав Кириленко — зберегли свої посади в уряді, якщо винуватцем кризи була команда Арсенія Яценюка? Ми знаємо, що Арсеній Петрович наполягав на недоторканності цих міністрів, і це було умовою його відходу з уряду. Але це не називається боротьбою з кризою — це називається боротьбою за владу. Або, як каже «Z» Ярослав Грицак, вже «боротьбою за виживання при владі». Зате з уряду йдуть Наталія Яресько, Андрій Пивоварський, Олексій Павленко — то вони, напевне, і були винуватцями кризи…

Уряд Володимира Гройсмана починає свою діяльність у важких умовах втрати довіри і низької політичної спроможності. Передумови, які розкручували маховик кризи протягом останніх місяців, зберігаються. Якщо в команді президента вважають, що криза полягала лише в Арсенієві Яценюку, то це нічого доброго нам не віщує.

Чи призначення нового уряду означає завершення кризи — для «Z» коментують редактор часопису «Ї» Тарас Возняк, історик Ярослав Грицак, директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський, учасник групи «Першого грудня» Юрій Щербак.

Гліб ВИШЛІНСЬКИЙ:

Між владою і суспільством — розрив

​

– Призначення нового уряду вирішило лише один елемент політичної кризи — втрату суспільної леґітимності прем'єр-міністром Арсенієм Яценюком, невідповідність між мірою впливу «Народного фронту» на Кабмін і рівнем його підтримки серед виборців. Президент із його політичною партією та групою інтересів вирішили, що цей розрив досяг такого рівня, коли вони можуть провести корекцію впливів на ухвалення щоденних рішень. Це єдиний момент конфлікту, який усунули обранням нового прем'єра. Але інші елементи кризи залишилися.

По-перше, зберігається розбалансованість усередині нашої парламентсько-президентської моделі.

По-друге, залишається розрив між прагненнями суспільства і його очікуваннями від влади з тим, як поводяться люди, що ухвалюють рішення, та набором їхніх цінностей. Для того, щоб подолати цей розрив, треба змінити виборчу систему, перейти до пропорційної системи з «відкритими списками» на виборах до парламенту, щоб збільшити вплив виборців і водночас зменшити вплив олігархів та адміністративної вертикалі.

Для багатьох політиків представленість у системі (обрання до Верховної Ради, входження до коаліції чи участь в уряді) — це просто частина інвестиційного проекту, в який було вкладено гроші для того, щоб пізніше конвертувати політичний вплив у дивіденди. Наприклад, через «викачування» грошей із державних підприємств, які управляються котримсь міністерством за радянською моделлю. Відповідно, з одного боку є люди, які публічно несуть хоч якусь відповідальність за те, що відбувається в країні, — це президент і прем'єр (якими би не були президент і прем'єр), а з іншого боку — люди, які намагаються відпрацювати власні «інвестиції» без страху відповідальності. І що більше президент із прем'єром втрачають підтримку виборців, то важче їм чинити спротив особам, які зберігають вплив на владу чи державні підприємства винятково з меркантильними мотивами.

По-третє, Кабінет Міністрів не має підтримки парламенту. У четвер ми побачили цей симптом на прикладі програми уряду, яку вдалося затвердити лише з третього разу.

Ці важливі проблеми не подолано. Вони і надалі виливатимуться у різноманітні конфлікти.

Тарас ВОЗНЯК:

Уряд працюватиме у «гнилому» стилі

– Призначення уряду є завершенням лише одного епізоду. Але в цілому політична криза полягає, як на мене, не в цьому невеликому епізоді, а в нездатності нашого політичного класу адекватно реагувати на ті виклики, котрі є перед країною, на війну в різних її проявах, на інформаційну атаку. Патологічна клептократія не дає їм можливості знайти вихід із ситуації.

Очевидно: якщо є протиріччя, то воно має два боки. Протиріччя між президентом і прем'єром були давно. Але довкола них були й інші жадібні зацікавлені особи, котрі підливали бензину у вогонь, сподіваючись на перевибори, наприклад Юлія Тимошенко чи «Опоблок».

Дивлячись на новий уряд, не бачу якоїсь істотної зміни. Не бачу ні програм, навіть якщо вони й проголошувалися, ні бажання дійсно проводити радикальні реформи. Діяльність уряду триватиме в такому самому «гнилому» стилі, що й дотепер.

В цього уряду малесенький потенціал, тому що ситуація в країні залишається нестабільною. Думаю, протягне десь до осені, а восени доведеться віддати щось на розтерзання. Віддаватимуть або цей уряд, або Верховну Раду.

Юрій ЩЕРБАК:

Дивитися на це неможливо

​

– Політична криза як була, так і залишається. Новий уряд — це компроміс. Але цей компроміс побудований на дуже хиткому фундаменті і стоїть на плинному ґрунті. Дійсно, була потреба в тому, щоб країна мала уряд, але це жодним чином не є перемогою над кризою, що терзає країну.

Велика частина відповідальності лежить на кількох фракціях, які проголошують однакові з іншими гасла, але переходять в опозицію і починають руйнувати державу зсередини, яка й так потерпає як від зовнішнього ворога, так і від внутрішніх незгод. Я бачу, що окремі депутати вміють працювати з законами, виголошують нормальні промови, але я не бачу вболівання за країну, коли фракція, склавши руки, сидить і дивиться, як руйнується парламент. У наших умовах це може означати не лише руйнацію парламенту, а й держави. Або — як в оту коаліцію починають заходити колишні вороги держави… Дивитися на це неможливо.

Все починається від недосконалості, недолугості нашої політичної системи. В країні немає політичних партій. Є клуби прихильників тієї чи іншої особи. А коли нема справжніх партій і справжніх фракцій, то й весь поділ є дуже штучним. Все залежить лише від позиції лідера і його амбіцій.

У рамках цієї системи президент також є безсилим. Його партія, як і інші, абсолютно позбавлена ідеологічної складової, вона є ситуативно пропрезидентська. Глава держави усвідомлює, на чому тримається весь наш політикум. Він змушений грати за тими самими правилами, за якими грають всі інші. Президент не готовий іти на різкі кроки. Він розуміє, що, розпочавши докорінну перебудову, може втратити керованість державою. Ми й так бачимо, що керованість втрачається, слабшають механізми державного управління... Він боїться цього. У своїх кадрових рішеннях він часто йде на якісь-там компроміси, обирає не тих людей, яких треба.

Тому я вважаю, що нам треба докорінно перебудувати політичну та партійну системи. Це дуже серйозна проблема, яка стоятиме перед Україною аж доти, поки її не вирішити.

Ярослав ГРИЦАК:

Вікно можливостей вже закрилося

​

– Чи завершилася політична криза з призначенням уряду? Ні, бо криза полягає не в цьому.

Політична криза полягає в тому, що в нас немає політичного класу, який має відповідну політичну волю. А політична воля від перестановки не робиться. Не бачу нікого з теперішнього політичного класу, хто мав би цю волю. Що більше, я бачу, що вони формують владу за тими старими принципами, де політичної волі не може бути взагалі.

Подивіться, хто є: близькі, земляки, лояльні… Це означає, що вони, найімовірніше, прийматимуть рішення, котрі йтимуть проти волі когось. Тобто це буде воля не політична, а воля когось, хто керує фракцією, структурою чи владою. Не може бути здоровим організм, якщо його неправильно лікують і годують. Тому я є скептичним щодо цього уряду. Вважаю, що цей уряд нічого не зробить.

Тандем президента і прем'єра вийшов би на позитивно тоді, якби в Порошенка була політична воля змінювати країну. В нього була ця політична воля, я це можу сказати, перед Майданом, під час Майдану. Але цієї волі не бачу два роки. І не знаю, звідки вона з'явиться. Чи він стомився, чи він заклопотаний інший речами — не знаю… Ми бачимо, що Порошенко будує під себе вертикаль. Питання: для чого? Якщо для того, щоб змінити країну — я тільки «за». Але, як дуже добре каже Пасхавер: якщо лижник хоче робити рекорд, то він робить певні рухи. Я не бачу цих рухів.

На мою думку, ми маємо тепер третій майдан. Тільки майдан не насильницький, а майдан перезавантаження влади. Мають створитися нові політичні проекти, які прийдуть до влади і перезавантажать країну. Політичний клас, який є зараз, — це люди вчорашнього дня. Я мав надію, що дехто з них переродиться. Але бачу, що це не справдилося.

Ми вступаємо — а точніше, вже вступили — у період політичної турбулентності, де криза буде за кризою, і ми просто будемо звикати до цих криз. Не бачу способу вийти з цього кола, поки не з'явиться той уряд, який зможе натиснути кнопку перезапуску. Ця система тільки напозір стабільна, а насправді вона кризова, і саме тому вибирають кризових менеджерів. Україні потрібні не менеджери щодо кризи, а менеджери перезапуску. Це набагато глибші і суттєвіші речі. Тому житимемо від кризи до кризи, від революції до революції, від одного поганого уряду до іншого — ще гіршого уряду.

Я просто боюся, що зараз почнеться — вибачте, скажу цинічно — навіть не боротьба за владу, а боротьба за виживання при владі. Це включатиме певні кулуарні домовленості, узгодження, питання про організацію одних виборів, інших виборів… Але ми розуміємо, що так революційні зміни не робляться. Моя думка, що вікно можливостей вже закрилося.