Костянтин Дорошенко: «Український індивідуалізм – це життєдайна традиція»
Костянтин Дорошенко в експозиції виставки “Олександр Ройтбурд. Теорема влади”, Київ, PinchukArtCentre. Фото: Сергій Іллін.
Костянтин Дорошенко — критик, куратор сучасного мистецтва, публіцист. Народився 1972 року в Києві. Закінчив історичний факультет Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка та програму Association of Schools of Political Studies Ради Європи. Автор та ведучий подкасту “Культура всього”. Запрошений експерт Дослідницької платформи PinchukArtCentre. Куратор мистецьких проєктів в Україні, США, Китаї, Киргизстані, Чорногорії. Надзвичайний і повноважний посол Республіки Ужупіс серед арт-критиків світу.
Нова фундаментальна збірка статей Костянтина Дорошенка «За київським часом» пропонує поглянути на історію незалежної України крізь призму культури. В березні він як куратор відкрив у PinchukArtCentre виставку «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», яка небанально розкриває творчість та особистість одного з найвідоміших сучасних українських художників і працюватиме до 14 липня. Ці події стали приводом для нашої розмови про роль мистецтва в часи війни, про владу та успіх, культурну дипломатію та про можливість під час жорстоких випробувань зберігати людське обличчя.
Обкладинка книжки Костянтина Дорошенка “За київським часом”, портрет автора - робота Сергія Майдукова. Фото надало “Видавництво Анетти Антоненко”.
— Хочу привітати вас, пане Костянтине, з виходом у світ вашої нової книжки «За київським часом». В одному з інтерв’ю ви сказали, що для вас важлива київська оптика відносно культурних подій. Цікаво, чим київська оптика може відрізнятися, наприклад, від львівської?
— Гарно дякую. Насправді, збірка “За київським часом” поєднала різні регіони України. Вона вийшла у львівському “Видавництві Анетти Антоненко”, на обкладинці репродуковано мій портрет роботи Сергія Майдукова, художника родом із Донецька. Редактором виступив харківський літературознавець і поет Ростислав Мельників. Київський час — єдиний для нашої країни, ми всі живемо за ним. А київська оптика для мене — україноцентричний погляд, такий, що не потребує менторства ззовні. Я народився в Києві і з дитинства знав, що це — моя столиця. Попри імперіалістичну московську політику у нас завжди відбувалось мистецьке та інтелектуальне життя, з’являлися люди, які мислили та говорили від власного імені. За київським часом для мене значить — за своїм часом. Право на особисту позицію, інтонацію, оцінки та висновки. Право на власні помилки.
Український індивідуалізм — життєдайна традиція. Бо саме індивідуалізм - джерело правдивої солідарності, коли ти сам вирішуєш підтримати когось або щось. Не через примус держави, не через страх. Це продемонстрували громадяни України після масштабного російського вторгнення, допомагаючи одне одному попри наші регіональні відмінності. Коли ти цінуєш власні кордони й права, виходиш і на повагу до іншого. Так, через імперським метод “розділяй і володарюй” наше суспільство досі глибоко зранене. Американський дослідник Джеймс Мейс називав його постгеноцидним. У ХХ столітті Україна пройшла досвід трьох геноцидів — Голодомор, Голокост, депортація кримських татар. Більшовизм мав за ціль знищення довіри між людьми на інтимному рівні, всередині родин. Ми все ще вчимося внутрішньому діалогу, але він відбувається і очевидність дикунства спільного ворога, неприйнятна для українців уніфікація, яку він несе, робить нас терпимішими та уважнішими до своїх.
Книжка “За київським часом” складається з рецензій, есеїв, полемічних текстів, написаних про культурні та соціальні події, процеси, особистостей різного рівня знаності та резонансності. Ця вибірка текстів, написаних з 1995 до 2023 року, — індивідуальна документація часу, суб’єктивний літопис історії незалежної України, проблем та дискусій, які в ній відбувалися. Як історик за освітою, я фіксую, що моя країна перебуває у здоровому поступі. Цінності свободи та демократії вивели нас із розмитого пострадянського стану. В російській війні проти України пострадянський світ сконає остаточно.
— Як відбувалась ваша робота над виставкою «Олександр Ройтбурд. Теорема влади»? Яким вам згадується ця особистість? Чи насправді Ройтбурд здійснив революцію у музейній справі?
— Виставка це завжди взаємодія багатьох людей. Крім мене над проєктом працював колектив Дослідницької платформи PinchukArtCentre, захопливими були обговорення концепції, окремих творів та експозиційних акцентів із мистецтвознавицями Лесею Кульчинською та Ксенією Малих. Сценографію проєкту розробив Олександр Бурлака. Саме сценографію, не просто архітектурно-дизайнерське рішення. Ідею музеєфікації сучасного мистецтва, за яку Олександр Ройтбурд боровся з 1990-х, а в останні роки життя втілював у якості директора Одеського художнього музею, Бурлака блискуче та іронічно обіграв в залах “Теореми влади”.
Смерть забрала Олександра Ройтбурда в 2021-му, він не дожив до 60-ти років. Але творча та особиста інтенсивність його життя були надзвичайні. За влучним висловом куратора Михайла Рашковецького, Ройтбурд мав винятковий “соціальний темперамент”. Він зробив Одеський художній музей одним із найпопулярніших в Україні, оновив експозиції, створив клуб меценатів. Але реформаторські ідеї Олександра стосовно музейних практик в Україні не реалізовані. Одна з них — загальноукраїнський відкритий електронний реєстр експонатів усіх наших музеїв. Музеї сьогодні більше не сховки скарбів і шедеврів, а місця діалогу людини із людським спадком і він має бути доступним для ознайомлення. Друга ідея — перегляд правила про невідчужуваність музейних колекцій. Створення можливості для музеїв обмінюватися експонатами, уточнюючи власні концепції.
Тема влади, обрана фокусом дослідження художньої практики та суспільної позиції Ройтбурда, є кардинальним питанням сучасності. В Україні зараз вирішується глобальне питання влади, якою їй бути у новому тисячолітті. Чи зможе демократія дати відсіч диктатурі? Це поворотний пункт на шляху цивілізації. Дискусія відбувається і всередині українського суспільства. Розчаровані в державній неповороткості висловлюють надію на прихід до влади військових, інших турбує відтермінування виборів через війну. “Теорема влади” Олександра Ройтбурда дає однозначну відповідь: неконтрольована влада стає чимось на кшталт ракової пухлини, згубної для країни та для себе самої.
Роман Звиняцьковський працює над експозицією виставки українських художників в Мальме, Швеція, 1991. Фото з архіву Костянтина Дорошенка.
З Олександром я спілкувався з 1996 року. Нас познайомив київський мистецтвознавець Роман Звиняцьковський. Тоді він працював у Фонді сприяння розвитку мистецтв України, раніше — в Дирекції виставок Спілки художників. Ще в ній Звиняцьковський реалізував успішні імпрези українських художників за кордоном, зокрема в Швеції, у партнерстві з Олександром Сусленським. Сусленський очолював спільне американо-радянське підприємство, що робило можливим легальні зарубіжні продажі мистецьких робіт. Мені важливо згадати сьогодні ці прізвища, бо культура — це тяглість. Ніщо не з’являється в ній з невідь чого, а про людей, які працювали у доінтернетівські часи нині знають замало. Дається взнаки і створена більшовиками “традиція переривання традиції”, розрив між поколіннями, який спочатку був наслідком репресій а згодом став нашою звичкою. А ще, колись Роман Звиняцьковський сказав про мене: “Він хоче бути, а не здаватися”. Для молодої людини така оцінка багато вартує.
Цікаві переплетіння людей, ідей та подій на виставці “Олександр Ройтбурд. Теорема влади” розкриваються як у роботах художника, так і в інших експонатах, в тому числі — у книжках. Наприклад, ми експонуємо перше українське видання трактату Жана Бодріяра “Символічний обмін і смерть” з варіантом картини Ройтбурда “Розіп’ятий Будда” на обкладинці. Ідею в подібний спосіб поєднати українське книговидання з нашим сучасним мистецтвом я свого часу запропонував львівському видавництву “Кальварія”, заснованому Петром Мацкевичем та Анеттою Антоненко. Первістком став “Механічний апельсин” Ентоні Берджеса з роботою Кирила Проценка на обкладинці, другим — “Символічний обмін і смерть”.
— Олександра Ройтбурда можна вважати яскравим прикладом успіху в мистецтві. Олесь Доній в передмові до вашої книжки зазначає: «Дорошенко пише історію успіху. Це не традиційний плач Ярославни і замилування віктимізацією. Кожна нова виставка, кожен новий перформенс, кожне повернуте ім’я — це набуття, це збагачення, це сила. Дорошенко любить успіх, він любить впевнено себе почувати». Що ви самі вкладаєте в поняття успіху? Долі Ван Гога, Ніко Піросманішвілі, Амедео Модільяні не склалися успішно, проте талант обезсмертив їхні імена.
— Олесь Доній мав на увазі мою оптику сприйняття та аналізу української культури, як повнокровної, суголосної світовій актуальності. Тарас Шевченко, Леся Українка, Шолом-Алейхем, Ісмаїл Гаспринський, Казимир Малевич розкривали сенси загальнолюдського значення, випереджаючи свій час. Для мене мистецтво існує в контексті часу та соціуму і в своїй кураторській практиці я найбільше ціную взаємодію з художниками, які це проявляють. Так, у виставці Микити Шаленого “Четверте парадне” 2014 року ми звернулись до теми нових Темних віків, людського дикунства, масштаби якого оприявнила транспарентність цифрової доби. Це був рік російської анексії Криму та початку війни на Донбасі. Сьогодні шокуюче дикунство російських окупантів, ісламських фундаменталістів та інших антимодерних сил весь світ може бачити у режимі онлайн.
Микита Шалений. “Арбалетники”. З проєкту “Четверте парадне”, Київ, Національний музей Тараса Шевченка, 2014. Фото надав художник.
Цікавим з точки зору тлумачення сучасності був наш проєкт із Романом Михайловим “Страх” 2017 року, головний образ якого — людина, панічно налякана можливістю бути ужаленою комахою. Гуркіт барабанів соціальних мереж глобального села, в якому ми, за Маршалом Маклюеном, опинились, збиває з розуміння різниці між реальними загрозами та ірраціональними страхами. Розгубленість політичних еліт під час перед пандемії covid-19 або зволікання із військовою допомогою Україні — прояви саме цієї проблеми.
Отже, йдеться не про персональні історії успіху, а про те, щоб подолати прищеплене нам відчуття меншовартості, не вдаючись до її зворотного боку — надмірного самозвеличення. Маємо уважніше та ширше подивитись на свою історію, озирнутися навсебіч і побачити, скільки неординарного, значущого, новаторського дала і дає Україна цивілізації. Зрозуміти, що успіх – реалізація, втілення задуму – це не випадковість, це відбувалося і відбувається з українцями. Хоч ціна його буває дуже високою.
Роман Михайлов. З проєкту “Страх”, Київ, галерея “Лавра”, 2017. Фото надав художник.
Наша нинішня відсіч московській навалі розвіяла глобальну мару. Нещодавно в потязі до Києва з Миколаєва, де я був на запрошення мистецько-просвітницької платформи “MY ART”, мав цікаву розмову із випадковим попутником, естонським волонтером. “Українцям вдалося вилікувати світ від страху перед Росією. Росіянам болісно прийняти той факт, що їх більше ніхто не боїться. Але це нова реальність”, — сказав він.
Не дивно, що нині найрафінованіші національні культурні середовища стали уважними до українських голосів. Так, колекційний французький часопис “Satirix”, що видається з 1971 року, своє 31-е число присвятив малюнкам Володимира Буднікова , створеним після повномасштабного вторгнення. “Цього разу мистецтво прислужиться добрій справі: допоможе боротися з армією двох інших володимирів - Леніна та Путіна, цих сучих синів”, — написав шеф-редактор “Satirix” Мішель Лука. Кошти від проданих робіт було перераховано на допомогу ЗСУ.
Часопис “Satirix” з роботами Володимира Буднікова, присвяченими російській війні проти України, 2022. Фото надав художник.
— Тут цікаво згадати, що вашу роботу над книжкою “За київським часом” підтримала французька агенція “CFI Développement Médias”. Ви навіть мали зустріч із міністеркою Європи та закордонних справ Франції Катрін Колонна. Про що було ваше спілкування?
— Частково попрацювати над книгою мені пощастило в резиденції для українських журналістів “Як вдома” у Бухаресті, організованій “CFI Développement Médias”. Це була зима 2022-2023 років, час масованого нищення росіянами української енергетичної інфраструктури, постійних блекаутів. Створені французькою стороною умови дали можливість написати низку нових текстів, упорядкувати чимало із вже відібраних для збірки, дати міжнародним масмедіям кілька інтерв'ю, роз‘яснюючих питання історичного протистояння української культури різним формам російського колоніалізму, побачити та проаналізувати українські мистецькі події в Європі. Зокрема— проєкт “В епіцентрі бурі: український модернізм, 1900-1930” в Національному музеї Тіссена-Борнеміси в Мадриді . Його було визнано виставкою року за рейтингом Apollo Magazine Awards-2023. Це копітка та неоціненна робота команд кількох українських музеїв.
Костянтин Дорошенко та міністерка Європи та закордонних справ Франції Катрін Колонна, Бухарест, 2023. Фото: Антон Бережний.
Зустріч пані міністерки Катрін Колонна з резидентами програми “Як вдома” підкреслила вагомість української повістки для її держави. Увага до культури - природна складова французької політичної традиції. Серед президентів Франції чимало блискучих публіцистів, засновників музейних інституцій. Зокрема, Жак Ширак, в адміністрації котрого пані Колонна працювала речницею Єлисейського палацу, ініціював створення Музею на набережній Бранлі, присвяченого мистецтву країн Глобального Півдня. Катрін Колонна представляла Францію в ЮНЕСКО, працювала віцепрезиденткою Каннського фестивалю, президенткою ради директорів Луврської школи історії мистецтв. Отже, розмова, що відбулася між нами у Бухаресті, була не просто дипломатичною люб‘язністю. Пані міністерка визнала, що у Франції потребують глибшого вивчення української культури, яку не помічали за завісою російських колоніалістських наративів.
На державному рівні культурну дипломатію в Україні злочинно довго недооцінювали. Сьогодні вона активна, як ніколи. Маємо віддати належне міністрові закордонних справ Дмитрові Кулебі, який вкладав зусилля у цей напрямок ще до свого призначення на чинну посаду. Він ініціював перші виставки сучасного мистецтва в МЗС, створення Українського Інституту — флагмана нашої “м’якої сили”. Але приватні ініціативи з культурної дипломатії з’явились раніше, хоч ми досі не маємо закону про меценатство. Тут вартий згадки і PinchukArtCentre з його регулярною участю у Венеційській бієнале, і Український клуб колекціонерів сучасного мистецтва. Останній 2021 року подарував Центру Жоржа Помпіду колекцію робіт українських авторів, відібраних експертами цієї світової слави інституції. Це знак визнання України, як рівного співрозмовника в культурному діалозі про сьогодення та внесок у процес деколонізації. До того певні художники, чиї твори тепер складають українську збірку Центру Помпіду, маркувалися там як російські. З гордістю згадати цю подію я мав нагоду, нещодавно представляючи книжку “За київським часом” в ЄрміловЦентрі у Харкові: на презентації був присутній колекціонер, фізик, академік НАН України Борис Гриньов Вагома частина переданого до Центру Помпіду корпусу робіт, що репрезентують явище легендарної Харківської школи фотографії, надана паном Гриньовим та його дружиною Тетяною.
Юрій Рупін. "Двоє та море ІІІ", 1970-ті. Робота, подарована в українську колекцію Центру Жоржа Помпіду Борисом і Тетяною Гриньовими. Фото надане Grynyov Art Collection.
— Нині українська культура мобілізована розповідати людству про те, як триває боротьба Світлого і Темного. На мій погляд, картини Катерини Косьяненко яскраво передають з перших днів вторгнення атмосферу нинішнього життя в Україні. Важлива складова збірки “За київським часом” — тексти про сучасну українську культуру у протистоянні російській агресії. Що тепер необхідно робити українським митцям, щоб світ зрозумів, що Україна – це останній рубіж, який стримує російську навалу від просування до Євросоюзу? Я помітила, що за кордоном пересічні громадяни, яким, звичайно, варто подякувати за підтримку наших біженців, все ж часто спостерігають за подіями в Україні, ніби це кіно. Дуже страшне кіно, проте на відстані масштаб та реальність загрози не відчуваються.
— Українське суспільство відмовилось бути жертвою. Ламаючи загальновизнані патерни психології війни, коли люди не повертаються до місць, де сталися воєнні злочини, де господарство, будинки, навіть краєвиди понівечені окупантами, українці поспішають до звільнених селищ та міст. Не чекаючи на державну чи міжнародну допомогу, колаборуючись із сусідами, скидаючись грошима, відбудовують житло, налагоджують бізнес. Ми бачимо це в Херсоні, в Ірпіні, в Бучі. В затероризованих ракетними атаками Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі відбуваються мистецькі події. Це воля до життя, це заслуговує на повагу, це гідність. Ось що нашим митцям важливо доносити світові.
Лекцію Костянтина Дорошенка “Мистецтво під бомбами” в Університеті Вашингтона та Лі представляє завідувачка його програми славістики Анна Бродські-Кроткіна, Лексингтон, США, 2023. На екрані - репродукція роботи Катерини Лисовенко “Вони можуть повторити”. Фото з архіву Костянтина Дорошенка.
На запрошення Університету Вашингтона і Лі, одного з найстаріших у США, я виступав з лекціями про наше сучасне мистецтво часу війни. Його дослідження виявило для мене важливу тенденцію. Творчість балканських художників часу Югославських війн фіксувала знецінення людини, її тотальну об’єктивацію, перетворення на біологічну істоту чи річ. Марина Абрамович перемивала закривавлені коров’ячі кістки в павільйоні Венеційської бієнале, Зоран Тодорович пропонував на продаж відвідувачам свого проєкту “Теплота” килимки з людського волосся. Українське мистецтво часу війни, навпаки — гуманістичне. За спільною трагедією воно бачить світ конкретної людини. Цього року завдяки проєкту Каті Бучацької серед учасників українського павільйону на Венеційській бієнале будуть нейровідмінні митці з синдромом Дауна та аутизмом. У відповідь на війну наше мистецтво продукує не виплеск адреналіну через натуралізм, а уважність, співпереживання через усвідомлення взаємопов’язаності, загрози самій людяності, що стосується кожного.
Одна з найпотужніших робіт 2022 року — “Вони можуть повторити” Катерини Лисовенко. Написана без деталізації, на межі абстракції, ця річ закарбовує практику російських окупантів. Це образ згвалтованої та вбитої жінки і вбитої дитини — чеченських, грузинських, сирійських, українських.
Роботи Влади Ралко та Жанни Кадирової на виставці “Час, що не втрачено”, куратор Костянтин Дорошенко, Запоріжжя, Туристичний інформаційний центр, 2021. Фото з архіву Костянтина Дорошенка.
“Через свою політичну природу людина є не тільки конструкцією з функціональних органів, а й символічною фігурою, внутрішні процеси якої не лише керуються самою біологією, а й висвітлюють політичні відповідності”, — наголошує Влада Ралко . В серії “Львівський щоденник”, над якою художниця працює з перших днів ескалації російської війни проти України, бачимо потворні химери, на які перетворюється людина, що делегувала відповідальність за власне сумління владі, ідеології, “скрепам”. Ці істоти-покручі оприявнювалися і в роботах Ралко, створених на мистецькій резиденції “Бірючій” 2021 року. Я був куратором того проєкту під назвою “Час, що не втрачено”. Адже поки ти живий — є можливість для рішень, дій, принаймні для рефлексії. Художники працювали у приазовському містечку Ногайськ, перейменованому за совєтів у Приморськ. У перші дні повномасштабного вторгнення містечко було окуповане. І з перших днів приморчани виходили на протести Поки це не стало смертельно небезпечним.
Що значить сьогодні бути людиною у повноті цього права і явища і як зберегти, відстояти майбутнє для такої людини? Ось питання, на яке шукає відповіді українське мистецтво. Як і українське суспільство. Кожен день, кожну годину кожен з нас індивідуально відповідає на нього. За київським часом, за яким слідкує тепер цілий світ.
Спілкувалася мистецтвознавиця Анна Лобановська.
14.04.2024