Косар

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

 

Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

 

Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.

 

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

 

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

І не пом’яне.

«Приспівує старий, косить...» А приспівуючи, певно, посміхається. Саме так, не усміхається, а посміхається: усмішка – сповнена теплом і тільки теплом, а тут – інші складові, що й окреслити їх нелегко. Щоб «розшифрувати» ту посмішку, яка ховається під вусом старого, треба було б розгадати, що в нього на мислі... А щоб і приспівування почути, треба було б знати, що в нього на душі... Що б там не було, а в тій посмішці, напевно, й те, про що у четвертій строфі: «Приспівує старий, косить, / Кладе горами покоси, / Не мина й царя», – ось, мовляв, чого варте твоє царство... Старий задоволений своєю роботою (як у Лукреція – хвороби, «майстри смерті»), інакше б не приcпівував. Час од часу хіба що попльовує в долоні, а от коси – «не клепає»: нíколи...

До речі, про «приспівування». «При-спів» латиною – ac-centus, грецькою – pros-odia. Цей термін веде нас до тих часів, коли слово було співаним, пісенним, коли в поетичні фрази вплітались «логаеди» (грец. logos – слово, aoide – спів), вірші змішаних розмірів; найчастіше – у хорових партіях грецької драми: трагедії, комедії. «Косар» – це, сказати б, трагікомедія: тема поважна, а подана – жваво, з елементами бурлеску, травестії (brioso, alla burlesca). Травестії і бурлеску, бо тут – не наша «кістлява» з косою та й не грецький Танатос (одягнений у темне, з чорним заростом чоловік; за плечима – великі чорні крила, в руці – меч), тут – старий, яким бачимо нашого косаря. Старий, що під орудою Смерті виконує свою щоденну й щонічну роботу (подібно – й вітер: «Питається вітер смерти, / Кому треба нині вмерти...» – «субординація»)

Отож «приспівування». Годі й уявити собі, як Шевченкового «Косаря» (м’яке «р», до речі, – вплив східних регіонів) мав би виголошувати декламатор. Якщо не акцентувати (приспівувати) протяжності довгого складу (понад по-лем іде, / Не по-ко-си кладе, / Не по-ко-си кладе – го-ри»), то початкові анапести (◡ ◡ – | ◡ ◡ –) не будуть образотворчими: втратимо розмах тих покосів, втратимо й пісенність... Далі – «біжучі» трохеї (бо ж поспіх!): «Стогне земля, стогне море / Стогне та гуде!» Після приспівування – важка стопа Косаря: перед черговим покосом таки вчувається його важка стопа (згадаймо нашу ступу): «іде – кладе – гуде» («за решоткою» – «задавить»)... – наче відлуння Горацієвої «блідої смерті»: «Смерті блідої стопа – їй байдуже – б’є і в царські брами, / Й у двері хижки, Сестію щасливий!» (ось, мовляв, твоє щастя, Сестію).

У Горація – трагедія, а в Шевченка є щось від комедії, принаймні у звукописі. Зіставмо, наприклад, із ритмомелодикою жартівливої народної пісні «Ой казала мені мати...», де другий рядок «І при-ка-зувала» співзвучний із зачином «Косаря»: «Понад по-лем іде, / не по-ко-си кладе» (виділені чорним склади, зауважмо ще раз, – акцентовані й подовжені: приспівуються). І якщо вже під косу йде і «мужик, і шинкар», то згадаймо ще, із «Малих поем» Вергілія, кінцівку «Шинкарки»: «Гей же, до гри, до вина! Пропади, хто дбає про завтра! / Смерть-бо за вухо щипне, скаже: "Живіть – я гряду"».

Що вже казати про «Gaudeamus»: середньовічне студентство геть не журилося завтрашнім; про смерть співало теж не в трагічному ключі. Згадаймо й відлуння тих бурлескних настроїв у наших піснях: «А як прийде, браття, Костомаха, / А як прийде, браття, із косом, / Я їй скажу: – Будь здорова, свахо! / Прощай, кумо-люба, і зо мном!» («Ой наступала та чорна хмара»)...

Шевченків «Косар» – в особливому ключі. Вражає передусім уже згадуваний розмах: поле у тій поезії (косар іде, щоправда, «понад полем» – як то з-за обрію зринають міфічні постаті), те початкове наше поле одразу ж набуває всеземного виміру: «Стогне земля, стогне море, / Стогне та гуде!» Косар, на відміну від Сатурна, який усе, що лиш є на світі, стирає «гладесенько» (отже, й тихесенько), виконує свою роботу зі смаком, із гуком – «кладе горами покоси». І якщо смерть у Ронсара, обмотавши ноги повстю, ступає у цілковитій, мертвій тиші, то Шевченків «Косар» – мабуть, найгучніше, пов’язане з образом смерті, fortissimo.

А що поспішає, не має часу ні спочити, ні коси наклепати, – то це тому, що всі хоч-не-хоч поспішають під цю косу, як про це в Овідія: «Téndimus húc omnés, metám properámus ad únam» (всі ми прямуєм туди, до мети спішимо однієї). От і назбируються «не покоси – гори». Тих, кого вже скосив той Косар, греки окреслювали словом hoi pleistoi – ті, кого не зрахувати, незліченні»... «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» Обабіч – незліченність, посередині – острівець, на якому й орудує той Косар: косить... приспівує...

От Шевченко й залишає нас із тим приспівуванням, з тією посмішкою, що блукає в старого під вусом... Залишає – щоб ми розгадували і те приспівування, й ту посмішку старого як світ Косаря...