Пам'ять про помсту

Нинішній Папа Римський, як відомо, аргентинець, і цілком можливо, що його точить образа на Велику Британію за ту розгромну поразку, якої зазнала Аргентина під час Фолклендської війни. Але, мабуть, не тільки образа, а й зневага до будь-яких ініціатив Великої Британії та інших країн, які тоді підтримували Британію.

Він уже не раз ляпав подібні нісенітниці, які потім його секретарі мусили тлумачити і виправдовувати то вириванням з контексту, то тим, що все не так однозначно. Його заклики помиритися засновані на порожньому місці, бо нема спільної точки опертя, від якої можна було б рухатися до миру. Для росіян мир може бути лише за умови, що всі завойовані терени залишаться за ними. Але це перетвориться на бомбу уповільненої дії і постійно жевріючий вулкан, бо Путін недвозначно пояснив, що його метою є знищити український народ.

Замість того, щоб чітко визначити зло і його затаврувати – що, власне, є етичною місією Церкви, – Франціск вирішив стати політиком-миротворцем. Цікаво, чому він не закликає до миру аргентинців, чому не вчить їх навічно змиритися із втратою тих островів?

Чути з вуст Папи слова про «білий прапор» направду дивно, бо це не лише антиукраїнська теза, а й антихристиянська: капітулювати перед Росією означає самогубство, що є одним із найбільших гріхів. Зрештою, щоб пропагувати такі заклики, Папі треба проголосити Старий Завіт неканонічним: упродовж всього тексту ми читаємо про жорстокий спротив ізраїльтян – нема там мови про білий прапор. Там є непримиренна ненависть і жорстокість до ворогів, ба навіть до колишніх союзників. Більше того: жорстокість до окремих представників власного народу.

Давид убиває Голіата, хоча міг би й змиритися з ним, Юдита вбиває Олоферна, хоча могла б переконати його зняти облогу Ветулії.

Коли палестинці вчинили серію терористичних актів, прем’єр Беньямін Нетаняху застеріг, цитуючи Біблію: «Пам'ятай, як вчинив з тобою Амалек». Цю фразу читають у синагогах щороку в найближчу перед Пуримом суботу. І це пам'ять не лише про амалекітів, яких давно не існує, бо знищені були повністю, а й пам'ять про помсту, яка сягає подій, віддалених від нас на кілька тисяч років. Амелекіти, каже Біблія, так само підступно, як зараз палестинці, напали на ізраїльтян, коли ті вийшли з Єгипту. Тоді євреї були ослаблені і відсічі не дали. Але цього підступу не забули:

«Одного разу Самуїл сказав до Саула: "Мене Господь послав був помазати тебе царем над його народом Ізраїлем; тож слухай і тепер Господнього голосу: так каже Господь Сил: Я зваживсь покарати те, що Амалек зробив Ізраїлеві, ставши йому на дорозі, як він ішов із Єгипту. Іди ж і удар на Амалека, видай на загладу цілковиту його й усе, що в нього, не щади нічого, вигублюй чоловіків і жінок, дітей і немовлят, волів і овець, верблюдів і ослів"» (1 Самуїла 15:1-3).

Саул зібрав величезне військо: чи то понад двісті, чи то чотириста тисяч. А далі почалася масакра.

Біблія справила величезний вплив на формування єврейського народу. Американський дослідник Джекоб Райт, наприклад, вважає, що саме завдяки Біблії, де добро перемагає завдяки жорстокості, а не тому, що комусь піддається, постав єврейський народ.

В Біблії можна за бажання знайти якісь висловлювання про мирне врегулювання того чи іншого конфлікту, заклики про те, що не варто мститися і що Бог сам покарає зло. Але весь Старий Завіт – це апофеоз помсти, це Книга Помсти. Месником є не лише Юдита, але й Мойсей, який без вагань убиває єгипетського наглядача, а згодом за його наказом було вбито три тисячі євреїв, які поклонялися Золотому тельцю. Або пізніше, коли ізраїльтяни вийшли з Єгипту, Мойсей зібрав 12-тисячну армію і розгромив мадіанітян, які були союзниками євреїв. Цікаво також, що то був народ його дружини. Євреї знищили всіх дорослих чоловіків і жінок, а також хлопчиків, а їхні села і міста спалили. А велів помститися мадіанітянам сам Господь!

Біблія сформувала самосвідомість єврейського народу і вселила в нього переконання, що народ цілком може існувати і без королів. Тобто у тій давнішій історії ще королі були, але з Єгипту народ виводить не король, а пророк.

Йоган Ґотфрід фон Гердер (1744–1803) написав був есей про дух єврейської поезії, де присвятив особливу увагу Пісні Дебори, яка міститься в Книзі Суддів. Пророкиня Дебора закликала племена ще неіснуючої держави Ізраїль до спільної боротьби проти ворога. Завдяки їй ці племена об'єдналися, створили військо і розгромили фінікійців. Дебора для Гердера – перший приклад того, що можна мислити в категоріях народу, навіть якщо не мати спільної держави. Він це писав власне тоді, коли Німеччина була розбита на багато державок і вільних міст.

А ще він залишив пророцтво для нас: «Україна стане колись новою Елладою: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музикальна натура, родюча земля – все це колись прокинеться і повстане велика культурна нація; її межі протягнуться до Чорного моря, а її впливи – геть у далекий світ».

А це вже наш Пророк:

«І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі».