Повість Юліана Опільського на перший погляд здається одним із безконечного ряду творів про Володимира Святого і хрещення Русі — тим паче, що покоління письменника любило “державницькі” сюжети, шукаючи в них водночас підтвердження своїх державницьких спроможностей та втіхи після програної війни за незалежність. Перше здивування очікує читача вже на етапі знайомства з історією книжки — вона не була опублікована аж до смерті письменника.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Друге здивування — коли виявляється, що власне темі хрещення й “падіння ідолів” у творі присвячено на диво мало місця, і то в самому кінці тексту: всього два розділи, які схематично переказують корсунський сюжет. Основний сюжет значно складніший і складається з двох частин. Перша — це історія поїздки Володимира до Константинополя з наміром висватати Анну. Утім, замість сватання (яке, за сюжетом, було обумовлене попередньо договором і розглядалося як плата за військову допомогу) на Володимира очікувало поєднання почестей та святкувань з одного боку та інтриг і навіть, спроби вбивства з іншого. Поки Володимир намагається отримати руку царівни законним чином, у самому Києві вибухає бунт варягів — вони розраховують на підтримку консервативних бояр, яких лякає зміна віри, та на підмогу з Волині.
Скупість літописних відомостей дозволила Опільському, як і багатьом його попередникам і наступникам у темі, фантазувати донесхочу і питанні конкретних героїв, їхньої мотивації та послідовності подій. Утім, навіть на такому рівні проявляється чимало дивацтв, які нав’язують радше до уявлень періоду, коли писано повість, ніж до раннього Середньовіччя на Русі. Але ще дивніше, що навіть у такому розрізі візія Опільського містить елементи щонайменше дивні і для його епохи.
Основний сюжет, де зібрані дивацтва, — це варязька тема. Варяги в “Ідолах...” виступають у трьох іпостасях. Перша — найманці, яких Візантія прагне підкупити і використати проти Володимира. Цей сюжет характерний передусім великою кількістю плутанини між варягами і русичами — то під час вшанування переможців проедр Василій не розрізняє варягів та русів, то посланець імператорів звертається до Володимира, свято переконаний, що розмовляє з вояком із прибічної гвардії князя варягом Олафом, і йому ж пропонує співучасть у вбивстві Володимира. По суті, створюється враження, що імперії однаково байдуже на одних і інших, вона використовує всіх суто як інструмент для досягнення власних цілей. Загалом досить тверезий погляд на імперію як таку — якби не факт, що в оптиці покоління Опільського конкретним втіленням імперії була імперія Габсбургів, ставилися до якої значно доброзичливіше і котру вважали втіленням справедливого володарювання та фахового управління.
Друга іпостась варягів — це заколотники, які намагаються за відсутності Володимира повалити його з трону і перехопити владу над країною. Характерно, що дії варягів, точніше заможного ветерана княжої дружини Свена і неширокого кола його прибічників, вирізняються організованістю і спланованістю: Свен намагається заручитися підтримкою княгині Рогніди (апелюючи до неї таким дивним для епохи раннього середньовіччя аргументом, як зобов’язання на підставі спільності походження), забезпечує собі підтримку з Заходу і Півночі, врешті спритно і послідовно маскує свої приготування. Загалом він не схожий на найманця, якому в якийсь момент забаглося найвищої влади під час нестабільності у країні володаря, котрому він служить. Та навіть з урахуванням факту, що варяги у середньовіччі справді легко ставали ударною силою в суперечках за трон — важливо розуміти, що майже завжди вони виконували роль саме інструмента, і їх цікавила, як усяких найманців, передусім оплата їхніх послуг. Країна перебування зазвичай була їм чужа, і вони трималися володаря (чи претендента на володаря) як людини, яка забезпечувала їм заробіток і сенс їхнього перебування у країні. Ті випадки, коли варяги таки захоплювали владу в країні “для себе”, були про завоювання — як, наприклад, норманське завоювання Англії. Враховуючи все це (надто, що такі подробиці уже не були секретом для істориків в часи Опільського), то виникають запитання, характерні зазвичай для белетристики, не щодо точності, а щодо справжнього смислу такої “помилки”.
Третя іпостась варягів — це претенденти на спадщину знатних руських родів. Ця тема розкрита через сюжет з інтригою навколо вбивства молодого боярина, сина боярина Козняка і брата Мирослави. За сюжетом, поступово відкривається, що вбивцею молодого Козняка, спадкоємця цілого роду, є багатий і заслужений у боях варяг Свен, і він же виступає претендентом на руку єдиної дочки боярина (а після загибелі її брата і єдиної дитини у принципі) Мирослави. Причому одночасно він звинувачує у вбивстві Романа Олешича, коханого Мирослави і такого ж нащадка знатного боярського роду. Утім, на відміну від Козняка, який уперто тримається поганства, — християнина.
На цьому етапі видно, що у всій історії, як її змальовує Опільський, суттєву — до вирішальної включно — роль відіграють жінки. Їх троє — Рогніда, Мирослава і василіса Анна, сестра обох імператорів. За сюжетом, саме позиція і дія Рогніди та Анни визначає долю Русі й Володимира. І кожна з жінок робить вибір: Мирослава вибирає Романа Олешича, Анна — Володимира, Рогніда — у результаті теж, як не диво, Володимира, але її вибір радше від протилежного, позаяк диктується образою на Свена й обуренням його віроломством.
Тут важливо зазначити, що жіноча постать часто є втіленням значно глибших і суттєвіших речей на кшталт ідентичності чи втіленням певного збірного образу спільноти — як наслідок, рішення і дії жіночої фігури часто не так про саму жінку, як про спільноту, яку вона уособлює, її дилеми і вибори. У такому тлумаченні сам той факт, що в результаті обидві репрезентантки тією чи іншою мірою “чужих” спільнот вибирають Володимира, натякає на перспективу домінації саме української візії.
Одначе не останню роль грає також мотивація вибору. А вона тільки у Мирослави виглядає цілком логічною і природною — це банально вибір коханого. Утім, враховуючи консерватизм старого Козняка, батька Мирослави, і “прогресивність” її коханого Романа Олешича, виражену у його християнстві та послідовній лояльності князеві, то створюється враження, що через цей вибір продемонстровано закономірний вибір від консервативних форм до модерних. Фактично, еволюцію.
Інша річ — Анна й Рогніда. Обидві ці жінки роблять вибір на користь Володимира фактично “від протилежного”, і в обох випадках їх штовхає на цей вибір нещирість “своїх” чоловіків і використання жінок фактично як інструментів у відверто аморальній грі. Анну брат-імператор намагається вмовити піднести отруту Володимиру, Рогніду Свен спокушає перспективою стати “справжньою” княгинею, тим часом сам приміряючись до київського престолу. Якщо вважати обох героїнь втіленням різних “імперських” спільнот (щонайменше Анна справді пасує під таке тлумачення), то напрошується алегорія меншин цих спільнот серед корінного народу, які зазвичай відчувають на собі психологічні наслідки рішень своїх урядів, а в разі чого стають першою доступно мішенню як втілення ворога. У момент змін для них кращим рішенням є демонструвати лояльність автохтонам, позаяк “до Бога високо, до цісаря далеко”.
Також вельми цікавим є саме позиціонування спільнот і окремих героїв тексту. Якщо заплющити очі на антураж у конкретному випадку, то вийде наступна картина: законний володар їде до столиці світової імперії заради фактично отримання своєї частки легітимності. Не варто обманюватися темою шлюбу з двох причин: насамперед тому, що в середньовіччі шлюб володарів був суто політичною затією, яка мала мало спільного з романтикою, а по-друге, жіночі фігури часто є персоніфікацією ідентичності, влади, держави та подібного, особливо коли йдеться про передачу елементів ідентичності.
Поки володар перебуває у столиці імперії, вдома зріє заколот з боку групи, яка тривалий час живе поруч з титульною нацією, але не приховує намагань здобути та закріпити свій вищий статус, а в ідеалі — отримати владу, та й без того тримає себе досить зверхньо з місцевими.
З точки зору досвіду Опільського, ситуація в своїй суті разюче нагадує розвиток подій напередодні Листопадового чину. Буквально за кілька днів до 1 листопада група галицьких політиків вирушила до Відня розвідати, як має виглядати очікувана передача влади від австрійців до українського політичного представництва. Фактично, станом на 1 листопада більшість галицьких політиків ще більшою чи меншою мірою перебували у стані австрійської інерції й очікували чогось подібного на легальну церемонію передачі влади.
Тим часом у столиці Галичини вибухають вуличні бої між поляками й українцями. Оскільки що самопозиціонування варягів у книжці дуже вже подібне на позиціонування поляків, то варяги, найімовірніше, таки є персоніфікацією польської спільноти.
Варто врахувати, що у такій перспективі набуває значення ще кілька деталей. Насамперед, стає зрозуміло, чому заколотники чекали помочі з заходу — в реальності 1918 року кардинальну роль у тому, що українці були змушені залишити Львів, зіграв факт допомоги, яка прибувала залізницею через Перемишль, який так і не вдалося відстояти у перші дні Зриву. Також логічно, чому заколотники домовляються з боярами-консерваторами — на початку ХХ століття негласний союз польських політиків і “москвофілів” з українського табору, які будь-що-будь були “старшим поколінням” регіональної політики, став доконаним фактом. Анастас у цьому контексті виглядає персоніфікацією тих колишніх австрійських офіцерів, які перейшли на службу в УГА після Листопадового зриву.
Також не є випадковим, що книжковий Володимир та його почет апелюють до військової звитяги. Це прямо відсилає передусім до мотиву про “тірольців Сходу”, як іменували в австрійській політиці українців, але також і до подвигів українських січових стрільців у 1914–1916 роках, за які розраховували отримати щонайменше поділ Галичини на українську та польську частини. Пізніше, під впливом, з одного боку, втрат на фронтах, а з іншого — проголошення у 1916 році Королівства Польського, ці розрахунки (у яких було чимало від того, що поляки називають pobożne życzenie) остаточно здали позиції.
По суті, “ідолами”, які впали в тексті Опільського, були не зображення Перуна та компанії, а ідоли дотогочасного життя й укладу. Ця історія не про Русь, а про падіння як старої імперії, так і певного усталеного в її межах кодексу співжиття між українцями та їхніми сусідами на щодень. У цьому контексті фінальні розділи про здобуття Корсуня й одруження з Анною — у яких, до того ж, чомусь випущено такий важливий елемент сюжету, як власне хрещення киян — справляють враження чи то спроби так чи сяк надати завершеного вигляду сюжетові, максимально уподібнивши його до загальновідомої “канонічної” версії, чи то своєрідною компенсацією поразки в реальності.
20.04.2024