Життя Миколи Сулими обірвалося
Є поміж нами люди унікальні, які живуть водночас у багатьох вимірах і в кількох світах. Крім natura – того простору, який нас «натурально» оточує. Це – natura altera – дослівно «інша природа», вірніше інший вимір буття. Як у Григорія Сковороди – про три світи… Отож, у декотрих людей життя триває не лишень у сірому «тут і тепер», а на всю ширину і глибину душі, «на всі чотири татамі»…
Я це зрозумів дуже швидко, познайомившись з Миколою Сулимою у відділі Давньої української літератури Інституту літератури НАН України наприкінці 1985 року. Дарма, що його обов’язками, на перший погляд, було правильне оформлення документів засідань відділу, пам’ятання усіх бухгалтерсько-діловодських тонкощів: ширина полів тексту, відступи у тексті, стилістична обробка висловленого у запальних або менторсько-наставницьких дискусіях, – аби все звучало згідно з поважним академічним стилем, щоправда із «київською» фразеологією, яка (ще тоді) мала міцний запашок великопанського (чи то – московського) мислення і мовлення… На щастя, практичну стилістику української мови Микола засвоїв ще змалку, бо виростав у селі на Полтавщині, де напевно пам’ятали про належність до козацьких полків Гетьманщини, тобто адміністративних одиниць, звідки рекрутували ще за Самойловича поповнення до козацького війська. Історія його рідного села Загрунівки, адміністративного центру Загрунівського району, дуже цікава, про це архидопитливий читач може довідатися із, річ ясна, Вікіпедії. Найцікавіше, що недалечко є село Малі Сулими.
Він був носієм полтавської говірки, але не суржику, а мав специфічну мелодику мовлення полтавського краю, незважаючи на навчання у школі у Великих Сорочинцях (а можливо, саме тому), пізніше – в Університеті імені Шевченка, а тоді – у Державному музеї книги і друкарства України, і зрештою прийшов лаборантом до Інституту літератури, де ми й познайомилися. Його було пізнати, як говорять на Галичині, не лише за питомо українськими інтонаціями і фонетикою мовлення, але й із м’якого характеру, деякої повільності, сливе сором’язливості. Я пізніше зрозумів, що досвід середини 60 – початку 70-х років – періоду студій в університеті, – навчив його скрупульозно виважувати слова і думки судження. Що було чудовою характеристикою для посад завідувача відділу та замісника директора з наукової роботи, сформувавши рафінований дипломатичний талант.
Він був покладистим і неконфліктним у стосунках, але мав свою непохитну позицію, яка виразилася у стоїчному вивченні питань і проблем, які становили для нього інтерес і розуміння, що їх неухильно треба інтерпретувати, щоби не залишалося «білих плям». Його кандидатська дисертація «Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст.» стала одною з перших ґрунтовних лектур для мене, молодого аспіранта: я захоплювався ще в школі теорією віршування, але невелика обсягом, проте змістовна і глибока його розвідка відкрила мені очі, зокрема, на силабічне віршування – питому форму української поезії перед епохою домінування силабо-тонічної системи. З його розповідей я знав, що він уклав дисертаційний текст в часи свого лаборантства дорогою трамваєм до Інституту і назад. Він оповідав, як розгортав антологію, і доки київський трамвай долав київські перехрестя, світлофори і затори, олівчиком рахував склади отої силабічної поезії (силлаба – зі старогрецької – склад слова) та записував статистичні висновки.
Багато давали також розмови з ним у відділі, та й поза Інститутом, він був постійно у контексті культурних подій: поетичних вечорів, цікавих виставок, театральних постановок різних, зокрема аванґардових, експериментальних театрів, завжди був навантаженим стосом поетичних збірок, свіжих цікавих статей, іноді з царин зовсім далеких від україністики, теорії поезії тощо. Недаремно двоє визначних науковців у галузі давньої української літератури – Володимир Крекотень і Валерія Колосова – запросили його до співпраці в укладанні антології староукраїнської поезії: після технічного «препарування» необхідного для наукового дослідження статистичного матеріалу, коли Микола перечитав дослівно «купу» (як казали античні греки-філософи – «де закінчується число і починається купа?») текстової інформації, з котрої завжди у голові дослідника-професіонала твердо залишається відсотків 90–95 знань. Ото цей досвід і слугував йому не один десяток літ у написанні нових розвідок про літературний процес староукраїнської літератури та поезії ранньомодерного часу, а також для укладення Антологій, які нині переконують нас і молоде покоління у непересічності літературних здобутків різних епох тривання української культури.
Вінцем діяльності Інституту літератури у кінці ХХ – на поч. ХХІ ст., без сумніву, стало укладення і публікація Нової історії української літератури у 12 томах, членом редакційної колегії й автором шерегу матеріалів для якої був сам Микола, як і публікацій «Українська література XIV – XVI ст.», «Українська поезія. Середина XVII ст.». У його доробку також керівництво укладанням 40-го тому зібрання творів Івана Франка.
Крім суто теоретичних і упорядницьких проєктів у галузі старої української літератури, з-під пера Миколи Сулими вийшов ряд архицікавих архівних досліджень: «Гріхи розмаїтії (Єпитимійні справи XVII–XVIII ст.)», матеріал до якого він опрацьовував в архіві поміж головуванням на держіспитах, а наукову тему «Леся Українка та її доба» він провадив у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки.
Взяв участь також у підготовці антології української барокової літератури «Жемчужина причудливой формы» для книжкової серії «Классика литератур СНГ» (2011). До речі, у нинішні часи спостерігається «відплив» у морі «русского міра», включно із ґротескними посполитими виявами свого гіперпатріотизму на кшталт порушення правил правопису української мови у царині вживання великої літери. Готування російської версії викладу для ширшого інформаційного обігу було цілком нормальним (усі світові культури користуються такою міжнаціональною комунікацією). Крім Миколи Сулими і разом з ним такі інформативні статті писав ще один подвижник на полі україністики – професор Леонід Ушкалов. Ці вчені-українці з великою букви через те і не «боялися» це робити із будь-яких оглядів, що були активними носіями різних мов і однаково читали і сприймали різножанрові тексти. Вони були українськими науковцями з роду – і до кончини, й у цьому ніхто не засумнівається.
Микола Сулима є співавтором програми з української літератури для середньої школи, підручників з української літератури для 8, 9 й 11 класів, хрестоматії «Давня українська література» у кількох виданнях. Як науковий керівник працював з аспірантами та докторантами, був також членом спецради Інституту літератури із захисту докторських дисертацій, багато років був членом і головою Експертної ради ВАК України.
Проте дослідник мав багато різноманітних інтересів: одне з його вдумливих, як завжди ґрунтовних видань має дещо несподіваний титул: «Український футуризм. Вибрані сторінки», опубліковане у Ніредьгазі (Угорщина).
Ще два цікаві тематичні захоплення Миколи Сулими, які свідчать, що nihil humanum ei alienum erat – це «Сяйво білого тіла: антологія української еротичної поезії» (упорядник М. Сулима. — К.: Факт, 2008. — 424 с.) та «Бандурка». Українські сороміцькі пісні в записах З. Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, П. Лукашевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Чубинського, Хв. Вовка, І. Франка, В. Гнатюка (Київ, 2001. – 279 с.). Це видання було прекрасно ілюстроване вишуканими малюнками, позначеними народним гумором і планувалося подарунковим, проте вийшло, як завжди: зменшений формат і бляклі кольори…
Ну і наостанок зовсім унікальне і своєрідне видання. Микола Сулима. «Моя Японія: поезії» (Передмова Л. Скирди / Післямова С. Ботієва. – К.: ВЦ «Просвіта», 2021. – 72 с). Процитую із рецензії Надії Гаврилюк під титулом «Гілочка сакури в садку вишневому»: «Микола Сулима – унікальна постать в українському літературознавстві, адже він єдиний академік-віршознавець НАН України. Унікальний Микола Сулима і як дослідник літератури, передовсім – Бароко і футуризму. Але тепер автор приходить до читача в іпостасі поета. Віршування завжди було в житті М. Сулими, але книжка поезій його авторства – певною мірою несподівана… особливою свіжістю віє від книги, що увібрала в себе віршовані згадки автора про поїздку до Країни сонця, що сходить. Поетичний травелог складено з поезій, написаних у 2016–2020 рр. Якщо перші написані в часі поїздки (восени 2016), то подальші – творчий відгомін мандрів, що лунає в душі автора роками, створюючи образ його Японії.
Книга «Моя Японія» Миколи Сулими – вишуканість, лаконічність і гра. Передовсім, гра шрифтами, як засіб бачити щось інакше, ніж бачилося досі. Так через зміну шрифту ставиться акцент, а ще перевіряється гострота зору. Звідси і мініатюра «У окуліста», з якої дві віддаленні країни – Японія та Україна – постають як однаково близькі автору, співмірні між собою:
Закриваю ліве око –
над червоною лінійкою читаю:
Японія,
Закриваю праве око –
Читаю над червоною лінійкою:
Україна. (С. 147)»
Ті рядки, що в японському хайку мають по п’ять складів, в українській версії поєднує рима:
І ще – особисте:
Що ви
Знаєте про лЮбИстОК? (С. 57)
Японіє, гілочку сакури для мене
сама відламай –
як закладку для вірша
«Садок вишневий коло хати…» (С. 18).
*
Поет не потребує жодного співчуття ані жалю ні від кого. Він усе життя тішився буттям у трьох світах, відслонених нам Григорієм Сковородою, – у мікросвіті щоденної діяльності, у макрокосмі повноти свого внутрішнього світу, але жив у неспостережному для оточуючих світі символів. Написав багато власних біблій і залишив для нас прекрасне передання і заповіт: eppur si muove!
Він нікуди не зник, завтра я відкрию його книгу і знову розпочну з ним захоплюючу і цікаву розмову на тему розмислів про нас і наше. Просто світ не здолав спіймати і його – він, кого ми звикли іменувати Миколою, залишився у своєму власному макрокосмі, який нам просто ще неприступний…
31.10.2023