Історія мого знайомства з цим текстом заслуговує окремої згадки. Вперше я “позичила” Форсайта у свого батька, який, своєю чергою, знайшов томик із “Диявольською альтернативою” десь у бібліотеці. Читала я “Альтернативу” під його ж мовчазну іронію — пізніше він зізнався, що чекав, коли мені набриднуть політичні інтриги та моральні дилеми, якими насичений текст. А мені ставало все цікавіше й цікавіше, у результаті чого книжку дочитала до кінця. І настільки мені запам’ятався сюжет, що через шість років, у 2005-му, побачивши видання “Диявольської альтернативи” у книгарні, я, не особливо задумуючись, тут же виклала за нього тридцять гривень — для студента тоді цілком пристойна сума.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У принципі, мій інтерес можна пояснити вже тим, що книжка стосувалася унікальної для західної популярної літератури теми — українського визвольного руху 1970–1980-х. Дія починається з того, що у Чорному морі турецькі моряки виловлюють жертву кораблетрощі — українця Мирослава Камінського, який утік після розгрому невеличкого партизанського загону, котрим він командував (увага: все починається у 1982 році, час виходу книги — 1979-й). А у Великобританії живе нащадок одного з українських емігрантів 1940-х, який мріє завдати смертельного удару СРСР — країні, яка позбавила незалежності Україну і перетворила його батька та батькових побратимів на вигнанців. Ендрю Дрейк (Андрій Драч — саме так звати таємного месника) прибуває у Туреччину, зустрічається з Камінським, і разом вони складають план убивства не когось, а начальника всесоюзного КДБ. Головного кадебіста вдається вбити за допомогою двох друзів Камінського, які залишилися на волі, — це євреї, один з яких уже був караний за спробу емігрувати в Ізраїль. Аби вирватися з СРСР після атентату і, за планом, дати велику пресконференцію про вбивство одного з ключових достойників Кремля, обоє захоплюють літак і під дулами пістолетів змушують льотчиків летіти на Захід. Але план в останню хвилину дає збій — Мішкін і Лазарєв випадково вбивають пілота і з доведених до відчаю жертв системи перетворюються на кримінальних злочинців.
Далі починається погоня між системою і кількома відчайдухами. Аби визволити товаришів, Драч і компанія підвищують ставки — вони захоплюють найбільший у світі танкер, чиї резервуари по вінця заповнені нафтою, і погрожують у разі засудження Мішкіна і Лазарєва підірвати його. План захоплення і підриву розробляє ще один член компанії — кримський татарин Азамат Крим (так у тексті).
Тим часом совєтський резидент пробує підлаштувати вбивство обох євреїв у західнонімецькій тюрмі. Коли це не вдається, Москва підвищує ставки, погрожуючи ядерною війною (знайомо, чи не так?) і демонструючи своїх “яструбів”. Водночас у Росії триває жорстока партійна боротьба між прихильниками війни та прихильниками збереження статус-кво.
Тут і наступає момент, який пояснює назву роману: західні уряди опиняються між загрозою масштабної екологічної катастрофи у Північному морі та ядерної війни. Аби врятувати Північну Європу, під тиском США та Британії західнонімецький уряд відправляє обох євреїв в Ізраїль. Втім, гепіенду немає — обох отруюють.
Тим часом до захопленого корабля вирушає команда спецпризначенців. Не чекаючи, коли британські “морські котики” доберуться до танкера, Драч і компанія встигають виплисти в море. Втім, втручається випадок — випадково вони потрапляють у саму середину нафтової плями, яка виникла внаслідок демонстративно випущеної раніше частини нафти. Мотор глохне. Це дає змогу британським військовим кораблям випустити заряди у напрямку моторного човна. Фінальна сцена незвично трагічна для жанру політичного детективу: палаючий серед Північного моря човен, з серцевини полум’я чути спів: “Ще не вмерла Україна!”
У цьому пункті будь-хто подумає — та не міг британець такого написати. Втім, за загальним підсумком виникає враження, що у Форсайта був дуже добрий консультант — можливо, і не один. Принаймні з книжки добре видно знайомство і з суттю боротьби УПА, і з перипетіями навколо руху шістдесятників, і з тематикою фактично державного антисемітизму в СРСР, зокрема темою виїзду в Ізраїль, і, зрештою, з темою депортації кримських татар. Якщо про УПА й українських дисидентів письменникові могли розповісти діячі української еміграції у Британії чи США, про драму євреїв СРСР — представники єврейської діаспори, то залишається загадкою, хто консультував Форсайта на тему долі кримськотатарського народу. Хоча якщо врахувати, що роботу над сюжетом письменник почав у 1975 році, то виникає спокуса припустити, що він якось зумів добратися до генерала Григоренка, якого вигнали з СРСР у 1977-му. А генерал знав і про кримських татар, і про українських дисидентів, і про дискримінацію євреїв.
Інша примітна ознака цього тексту — прозорі особисті аналогії на рівні дійових осіб. У тексті не проблема впізнати Джиммі Картера в образі Джима Метьюза, Маргарет Тетчер — у особі Джоан Карпентер, Збігнєва Бжезінського — в особі радника книжкового президента Метьюза Станіслава Поклевського. Не менш прозорі аналогії і з радянської сторони: Максім Рудін дуже вже нагадує Лєоніда Брежнєва, а Єфрем Вішняєв — Міхаіла Суслова. Маршал Керенскій виглядає немов списаний з міністра оборони СРСР Дмітрія Устінова. Власне, ця галерея є ще однією спокусою припустити, що серед непублічних консультантів Ф. Форсайта був генерал Петро Григоренко — от він точно знав усіх згаданих високопоставлених “совєтів”. Що цікаво, якщо пошукати в усній традиції, з’ясується, що і єдиний у всій повісті кримський татарин Азамат Крим, імовірно, мав співвітчизника-прототипа серед тих, кому вдалося врятуватися від більшовиків у 1918–1920 роках. На цьому тлі привертає увагу, що українці, чия національна драма перебуває в центрі дії, водночас не мають серед героїв жодної прозорої особи. Тут є два пояснення — або консультант, ким би він не був, пояснив авторові, незнайомому з дійсними реаліями совєтської системи, рівень загрози для прототипа, або ж перед нами візуалізація “Великого Неприсутнього”. Тобто особи чи групи, без якої неможлива дія і “провисає” логіка процесу — але якої, попри це, вперто не помічають.
Книгу можна, звісно, читати як гостросюжетний політичний трилер — зрештою, там можна знайти чимало алюзій і паралелей до сучасності (у тім числі й те, як Кремль погрожує голодом своїм сателітам).
Але передусім це книга про сплетіння “колективний Захід — Російська імперія — Східна Європа”. Цілком невипадковим виглядає факт, що у центр дії Форсайт поставив практично всі болісні, а водночас “невидимі” на той час (та й зараз ще не надто видимі!) драми Східної Європи: український визвольний рух, проблеми євреїв, трагедія кримських татар. Надалі у книзі послідовно показано, як Москва не шкодує зусиль, щоби змусити замовкнути усіх трьох, а осліплий Захід при цьому втішається вибореними на тяжких переговорах пунктами в черговій угоді про роззброєння (яких Москва і так не буде виконувати!).
Також добре показано насправді психопатичність і водночас вразливість російської позиції — Москва готова поставити весь світ під загрозу війни, у кращому разі на розвилку між війною і голодом, аби лише не видати власної слабкості. А слабкість її — у зворотному боці концентрації влади та сили на конкретних людях. Убий важливу особу в ієрархії — і позиція Москви, принаймні на якийсь час, суттєво ослабне.
У цьому контексті на особливу увагу заслуговує вже згадувана фінальна сцена “Диявольської альтернативи”, де Драч-Дрейк із його групою гинуть серед моря вогню, потрапивши в центр нафтової плями, яку підпалили вистрілами боєприпасів з човнів-переслідувачів — причому гинуть, затягуючи перші слова гімну України “Ще не вмерла...” Це дуже символічна картина, яка у свідомості самих українців асоціюється з апофеозом особистого героїзму. Можна, звісно, допускати випадковість, але значно ймовірніше, що Форсайтові розповів про випадки загибелі підпільників у палаючих хатах його невідомий консультант. Слід також відзначити контекст сцени: українців переслідують як терористів, які захопили корабель, а також на виконання таємної угоди з СРСР — втім, ця угода передбачала з боку СРСР нерозпочинання ядерної війни. Тобто певним чином ідеться про символічну квінтесенцію реальних відносин у трикутнику Захід–Росія–Центральна Європа: Росія (чи СРСР) шантажує світ, і Захід погоджується їй “віддати” Центральну Європу, аби тільки Москва не “вгробила” абсолютно всіх. Попри це, Східна Європа продовжує триматися “на характері”, на що натякає спів приречених.
Характерно теж, що всі головні герої — це прямі біологічні нащадки тих, кого Москва виселила, вбила, вигнала і тому подібне. І саме батьківський досвід стає основною мотивацією їхніх дій. Таким чином отримуємо сюжет про пам’ять, що проривається крізь роки і прагне справедливої відплати, яка прийде навіть через десятиліття. Причому цей досвід трагічний не лише у сенсі неотриманої відплати, а й у сенсі нерозуміння довколишніх. У цьому вельми показовий епізод з ізраїльським поліцейським: побачивши його зелений однострій, герой-українець під впливом тригера (зелений тон нагадав йому форму “совєтів”) викидається з вікна. І тут наступає особливий момент: Форсайт повсякчас наголошує, що саме цей поліцейський — син людей, які пережили нацистські концтабори. Вочевидь, ідеться про те, що досвід Східної Європи настільки непроговорений, що навіть представники народів, які досвідчили найбільших трагедій, не “зчитують” відразу, з чим насправді мають справу.
Отож “Диявольську альтернативу” варто читати і на Сході, і на Заході. На Сході — для розуміння логіки піддатливості Заходу маніпуляціям Москви. На Заході — аби усвідомити, що спадщина Східної Європи нікуди не зникає і краще подивитися їй у вічі, перш ніж вона вибухне.
15.07.2023