Василь Ільницький (*1823–†1895) був помітною постаттю в культурно-освітньому та літературному розвитку Галичини середини та другої половини ХІХ ст.¹, тож його педагогічна та громадська діяльність, публікації, якими рясніли львівські видання 1860–1880-х років, потрапляли в поле зору Івана Франка, що засвідчують його непоодинокі висловлювання. При цьому оціночні судження Франка про свого попередника й сучасника були різними й неоднозначними – то досить критичними, то з визнанням його певних заслуг.
Знайомство Франка з публікаціями Ільницького
Франко ознайомився з творами й працями Ільницького ще зі шкільних читанок у Дрогобицькій гімназії, яку закінчив 1875 р. Тексти Ільницького ввійшли до підручників, виданих у Львові 1871 року: «Руска Читанка для висшої ґимназії» Олександра Барвінського (Часть третя), «Руска Читанка для низших кляс середних шкіл» Омеляна Партицького (Часть ІІ), «Читанка руска для низших кляс середних шкіл» Константина Лучаківського і Юліяна Романчука (Часть І), а також до книжки «Зоря. Читаночка для сельских людей», яку уклав Володимир Шашкевич (Львів, 1871. Книжка 5).
У замітці «Ученицька бібліотека в Дрогобичі» (Молот : Галицько-українська збірка. Львів, 1878, підпис: Микита) Франко, аналізуючи бібліотечні списки «колишнього Дрогобицького товариства гімназіяльного» [т. 53, с. 20], назвав «“Стародавні галицькі городи: Звенигород” (Ільницького)» [т. 53, с. 17] серед книжок на історичну тему, що зберігалися в бібліотеці Дрогобицької гімназії за списком 1873 – кінця січня 1874 р. Щоправда, аналізуючи, скільки разів брано ту чи ту книжку з бібліотеки, звернув увагу на часте позичання повістей Івана Нечуя-Левицького, які
«читаються найбільше, а се дуже корисна проява, бо повісті сесі <…> більше дають до мислення, ніж такі ніби учені, ніби поетичні дурниці, як історичні премудрості яких-небудь Шараневичів або “артистичні” та “популярні” Ільницьких» [т. 53, с. 20].
Утім, художні повісті й оповідання вже самі собою належать до більш читабельного, захопливого жанру, ніж науково-популярні історичні нариси; то більше здатні захопити читачів повісті й оповідання такого талановитого прозаїка, як Нечуй-Левицький.
Цікавлячись публікаціями Ільницького, Франко окремі з них, притому різножанрові, зберігав у своїй домашній бібліотеці, як ось брошуру «Геологічний чоловік в Европі / Читав в “Просвіті” дня 5 марця 1879 Вас. Ільницкій» (Львів, 1879)² і книжечки: «Читанка для молодіжи» (Львів : Накл. Руского Педагогічного Товариства, 1886; підпис: В. И.)³, «Стародавня Теребовля» (Львів, 1862)⁴, «Стародавний Звенигород» (Львів, 1861) – на ній є помітки, відкреслення, підкреслення в тексті, записи олівцем⁵, «Дарунок руским дівицям на новий рок 1871. Три повісти» (Львів, 1871)⁶, «З ріжних країв і народів: І. Сіям. 2. Туркестан» (Львів, 1884. Часть 1; підпис: Денис)⁷.
В. Ільницький у поетичній алюзії
та листах раннього Франка
В остаточній редакції раннього сатиричного вірша «Згідливість» (1876; першодрук у складі сатиричного триптиха «А. Діяльність. Б. Патріотизм. В. Згідливість» у збірці «Із літ моєї молодости», Львів, 1914) Франко висміював марні заклики галицьких українських проводирів до згоди і серед них вивів Ільницького, згідно з припущенням у коментарі в 50-томовому «Зібранні творів» [т. 3, с. 429], під ім’ям Василька Мудрагеля: «Між ними бачу я щонайзнатніших всіх: | Ось <…> тут і <…> Василько Мудрагель <…>» [т. 3, с. 334]. У збереженій первісній редакції вірша не згадано Василька Мудрагеля [т. 3, с. 427–429]⁸. Ідентифікаційний здогад дослідників не аргументовано; певно, він ґрунтується на тотожності імени Ільницького з ім’ям персонажа (Василь – Василько) і Франковому поясненні в листі до Ольги Рошкевич від 2 січня 1879 р.:
«<…> тепер <…> виладжую до друку триактову комедію політично-літературну “Жаби”, в котрій будуть висміяні “до крайніх преділ” наші літературні та професорські поваги – Ільницький, Шараневич, Огоновський [Омелян. – Є. Н.], Барвінський [Володимир. – Є. Н.], Партицький і Площанський» [т. 48, с. 138].
О 10-й год. вечора дописав у листі: «Іно що скінчив “Жаби”, читав християнам – сміялися до розпуку» [т. 48, с. 138].
Комедія «Жаби» не була надрукована, рукопис її невідомий. Названі в листі діячі виведені під вигаданими зневажливими та іронічними іменами у вірші «Згідливість», що його пізній Франко, не наважившись (або не мавши де) надрукувати замолоду, оприлюднив уже як поетичну пам’ятку з молодих літ. На час публікації висміяні у вірші «літературні та професорські поваги» вже відійшли у засвіти. Молодий Франко, завзятий і амбітний, підважував авторитет багатьох галицьких діячів народовського та москвофільського спрямувань. До осмішувального ряду потрапив також плідний письменник і директор української Академічної гімназії у Львові В. Ільницький, але це не може означати якогось остаточного присуду йому в історії українського літературного та освітньо-культурного руху в Галичині. Радше ці висміювання становлять інтерес для збагнення поглядів та психології самого молодого Франка – честолюбного, гострого на слово, начитаного в радикальній літературі й упевненого у великих потенціях свого таланту й творчих сил.
А невдовзі трапився інцидент, який додав особистісну тріщину до Франкового сприйняття о. Ільницького. У листі до Михайла Павлика близько 16 квітня 1879 р. Франко з прикрістю розповідав в окремому абзаці під підкресленою назвою «П о г а н ь г і м н а з і а л ь н а»:
«Тими днями о. Ільницький вигнав власною волею і ухвалою конференції студента 8 кл[асу] 4 лок[ації] Кипріяна [в автографі: Кіпріяна. – Є. Н.] за то, що “сходився з Франком”. <…> Деякі добромислячі професори, сожаліваючи над Кипр[іяном] [в автографі: Кіпр. – Є. Н.], повідають студентам у класі: “ Видите, що то значить з ним переставати⁹, – пішов і доніс сам до поліції, та й вигнали бідного чоловіка!” Я думаю обробити гімназію і надрукувати тут, у Львові, як ні, то у “Гром[аді]” [женевське видання Драгоманова. – Є. Н.], як буде місце» [т. 48, с. 181–182].
Ця історія, однак, мала щасливе завершення – Крайова Шкільна Рада не затвердила виключення, і майбутній священник Іван Кипріян вчасно здав матуру. Іван Куровець (*1863–†1931), лікар, редактор і громадсько-політичний діяч, випускник Академічної гімназії 1880 року, пригадав собі «з гімназійних учеників, що були зв’язковими Франка з учениками гімназії» за його (Куровця) «гімназійних часів», зокрема, «Івана Кипріяна, опісля священика і народного діяча в Немирівщині»¹⁰. Куровець згадував:
«Львівська поліція слідила за кожним кроком Франка, Павлика, доносила до дирекції Академічної гімназії у Львові, що до Франка заходять учні гімназії, й жадала доходжень¹¹. Директор тодішньої гімназії Василь Ільницький робив доходження, які ніколи нічого не виказували, а кінчилися наганою й ганьбленням учня. За той час, оскільки я собі пригадую, лише одного ученика – пізнішого пароха Немирова о. Івана Кипріяна, а тоді ученика VIII кл. гімн[азії]., виключено з гімназії перед самою матурою на яких 1–1,5 місяця за зносини з Франком. А втім, це виключення не мало поважних наслідків, бо Шкільна краєва рада не затвердила ексклюзії, а Кипріян здав матуру в звичайнім терміні»¹².
Ясна річ, на о. Ільницькому як відповідальній особі (директорові державної гімназії) та священникові лежав посадовий обов’язок пильнувати за тим, щоб у довіреному йому навчальному закладі серед молоді не поширювалися революційні, соціалістичні, нігілістичні, матеріалістичні й атеїстичні погляди. Та це й відповідало його переконанням. А Франка було засуджено, згідно з вироком Львівського крайового карного суду від 21 січня 1878 р., за участь у «таємному крайовому товаристві з соціалістичними цілями» й спробу «приєднувати членів до цього таємного крайового товариства», а також за поширення без «дозволу від органів безпеки» деяких видань, зокрема брошури Драгоманова «Турки внутренние и внешние» (Женева, 1876)¹³.
На жаль, цей інцидент міг негативно вплинути на дальше ставлення Франка до о. Ільницького, яке й до того не було прихильним.
А Іван Кипріян (*1856–†1924) став відомим греко-католицьким священником, церковним композитором і громадсько-політичним діячем¹⁴. Дослідники життя і діяльности як В. Ільницького, так і І. Кипріяна не висвітлюють інцидент з виключенням останнього з гімназії через його товариське зближення з Франком. Лише Олег Купчинський, простежуючи Франкову оцінку творчости й діяльности В. Ільницького, зацитував Франкову згадку про цей випадок у листі до Павлика 1879 р., але зауважив, що не має «прямих підтверджень цього факту і справи з інших джерел»¹⁵. Наразі відомо лише одне таке джерело – наведені вище спогади І. Куровця.
Франко як публікатор текстів Ільницького
у львівському журналі «Зоря»
У листі до етнографа Івана Колесси від 11 листопада 1885 р. Франко зазначив, повідомляючи своє рішення щодо присланих рукописів: «“Подорож на Чорногору” в такій формі, як Ви подали, також до друку не годиться, тим більше, що подібного роду опис був уже в “Зорі”, пера Ільницького» [т. 48, с. 568]. Ймовірно, мав на увазі десять дописів Ільницького під загальним заголовком «З Карпат Коломийських», опублікованих у «Зорі» 1880 р. (Ч. 1–10).
Бувши неформальним редактором «Зорі» від кінця 1885 – протягом 1886 р., Франко друкував у ній дописи Ільницького, щоправда, як сам зізнавався, за браком кращих матеріалів. У листі від 10 лютого 1886 р. до Драгоманова, який постійно налаштовував його проти галицьких народовців та їхніх наддніпрянських однодумців, виправдовувався:
«Невже таки ані крихітки доброї волі Ви в “Зорі” не бачите? <…> Правда, я й сам чую, як далеко їй до того, щоб не то бути більш, але хоч би на стільки європейською, як російські журнали, та, з другого боку, подумайте, яким чудом можна се зробити, коли ніхто, крім Кониських та Ільницьких, не пише до неї, коли найбільш європейські українофіли лякаються навіть названня в ній свого ім’я?» [т. 49, с. 25].
У річнику «Зорі» 1886 р., фактичним редактором якого, повторю, був Франко, надруковано, за його висловом у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.», «два спомини Василя Ільницького з подій 1848 р.» [т. 41, с. 437]: «Жидівска гвардія народова (Образок з 1848 року)» (Ч. 1) та «Обголений вус (Пригода з 1848 року)» (Ч. 2, обидва – за підписом: Денис). Перший із цих мемуарних творів зазначено раніше в «Нарисі…» у загальному переліку публікацій Ільницького: «З власних споминів згадав він про “Жидівську гвардію народну 1848 р.”» [т. 41, с. 355]. Щоправда, публікацією оповідання «Обголений вус» Франко раніше був незадоволений. Осип Маковей записав у щоденнику 31 грудня 1886 р. такі Франкові слова, сказані йому того-таки дня:
«Тепер, – каже, – покидаю вести “Зорю”, не хочу пити сю гірку чашу, освободжусь. От лиш скомпрометувавсь я, будучи змушеним поміщати такий плаґіят Ільницького “Обголений вус” і т. п. Спочатку старавсь я, щоб в “Зорі” дурниць не друкувати, а тепер то вже і не дбав. Такі подорожі Ільницького дав я незмінно до друку, хай собі там, що хотять, роблять…»¹⁶.
Оповідання «Обголений вус» «сюжетно перегукується» з оповіданням Олекси Стороженка «Вуси»¹⁷.
Та хоча й із застереженнями, а все-таки Франко був публікатором писань В. Ільницького.
Історична драма «Настася» у Франковій оцінці
Із творів Ільницького Франко найчастіше висловлювався про історичну драму в п’яти діях «Настася», яка, за авторським поясненням у підзаголовку, «основана на переданю історії Галицкої Руси з другої половини 12 віку» (написана 1865 року, видана у Львові 1872-го, підпис: Денис з-над Серета). П’єса була в репертуарі львівського Руського народного театру за дирекції режисерів та акторів Івана Біберовича й Івана Гриневецького, які очолили його за дорученням Товариства «Руська Бесіда» 1882 року. Франко в статті польською мовою «Teatry rusińskie w Galicji» («Руські театри в Галичині») (варшавський тижневик: Prawda. 1885. Nr 29. 18/6.VII, підпис: Myron) та її власному українському перекладі (з доповненнями й вилученнями деяких місць) під назвою «Руський театр у Галичині» (Зоря. 1885. Ч. 23. 1/13.ХІІ; Ч. 24. 15/27.ХІІ) підкреслив:
«Театр руський панів Гриневецького і Біберовича в теперішнім стані сміло може рівнятися з найліпшими провінціальними театрами, які коли-небудь у нас були. Режисером єсть п. Гриневецький, чоловік не тільки талановитий, але посідаючий зовсім поважне фахове образування. За його старанням кожна штука появляєсь на сцені добре вистудіювана і старанно виконана <…>» [український автопереклад: т. 26, с. 372].
У статті «Teatry rusińskie w Galicji» Франко до цього вельми схвального відгуку додав:
«Репертуар того театру, особливо на тлі убогої кількісно і якісно української (галицької) [у надрукованому оригіналі один етнонім: rusińskiej. – Є. Н.] книжкової літератури, можна взагалі назвати багатим. Найвизначніше місце займають у ньому, безперечно, оригінальні історичні драми, а саме: “Олег” і “Ярополк” К. Устияновича, “Федько Острозький” о. Огоновського і “Настася” о. Ільницького» [т. 26, с. 442; у перекладі помилково: О. Огоновського; у першодруку: ks. Ogonowskiego. – Є. Н.].
Вилучивши в автоперекладі розлогий огляд репертуару 1880-х років, де згадав, зокрема, «Настасю», Франко натомість додав, що цю п’єсу написано на драматичний конкурс театрального комітету, оголошений 1864 року з умовою, «щоб твори, надсилані на конкурс, були і з духу і з мови щиро русько-українські». Як наголосив Франко,
«Сей конкурс був немов подув свіжого вітру в душній атмосфері тодішньої літератури руської; порушив він багато пильних, більше або менше талановитих рук до драматичної продукції. В Тернополі о. Ільницький пише трагедію історичну “Настася” <…>» [т. 26, с. 365].
Згодом в оглядовій замітці «Literatura rusińska» («Руська література») (Prawda. 1887. Nr 45. 15.XI/24.Х) Франко в принагідному порівнянні віддав перевагу трагедії Омеляна Огоновського «Гальшка Острозька» над драмою «Настася» Ільницького і трагедіями Корнила Устияновича:
«Попри вбогість дії, попри брак поглиблення психології характерів, трагедія містить багато вдалих моментів, які дають їй змогу довше затриматися на афішах нашого театру, ніж деяким її попередницям, таким, наприклад, як “Настася” о. Ільницького чи трагедіям п. Устияновича з старокнязівських часів» [т. 53, с. 195].
На жаль, у Франкових згадках про «Настасю» немає свідчень, що він її бачив у виставі Руського народного театру або читав за книжковим виданням. Правдоподібніше припустити, що дивився виставу, але бажано знайти цьому підтвердження у вірогідних джерелах.
За спостереженням Ростислава Пилипчука, думку Ільницького, висловлену в театрознавчому розмислі «О руськім народнім театрі. Допись із-поза Львова» (Мета. 1865. Ч. 8. 31.V, підпис: В. Д. Р.), а саме: про доцільність залучення до комісії з обговорення поданих п’єс якомога більше українських професорів (викладачів) літератури, молодих письменників і якнайменше священників, яким не варто втручатися до драматургії з огляду на їхню освіту і становище¹⁸, згодом (1892 року) за інших умов, по суті, повторив Франко у статті «Наш театр» [т. 28, с. 282]¹⁹. Щоправда, у цій статті (першодрук: Народ. 1892. Ч. 9, 10, 15–18) Франко пов’язував і самого Ільницького як драматурга суто зі священницьким станом, хоча на час створення і видавання своєї п’єси він, залишаючись у статусі священника, був також світським педагогом, директором гімназій – спершу Тернопільської, а відтак Академічної у Львові (згаданий у статті Ом. Огоновський також був водночас священником і світським професором української мови, літератури та фольклористики Львівського університету):
«<…> галицько-руський театр держиться досі в переважній мірі працею і грішми духовенства. <…> значна часть авторів і композиторів п’єс драматичних нашого репертуару є робота духовних»,
серед них – «перша проба історичної драми (“Настася”)», яка «вийшла з-під пера попа Ільницького, дальші кроки на тім полі зробили також попи Ом. Огоновський (“Федько Острозький”, “Гальшка Острозька”) і Осип Барвінський (“Полуботок”, “Чернігівка”)» [т. 28, с. 282] (точна назва: «Полуботок, наказний гетьман України»; Осип Барвінський працював сільським парохом).
Насправді «Настася» не була першою пробою історичної драми в українській літературі Галичини. Упродовж 1864–1865 рр. написано кілька історичних драм (чи трагедій), поштовхом до чого став драматичний конкурс, що його ухвалив Театральний виділ Товариства «Руська Бесіда» 22 березня 1864 р.²⁰ «Настасю» Ільницький надіслав на конкурс 1865 року²¹, п’єса була репертуарному плані Руського народного театру в жовтні 1866 р., але до поставлення її тоді не дійшло, фактом театрального життя другої половини 1860-х років вона не стала²². А тимчасом іще 1864 року, вже через два місяці після оголошення конкурсу, на нього подано п’єси «Анастасія» Тита Блонського і «Роксоляна» Гната Якимовича²³, до того ж їх видано раніше за «Настасю». Ростислав Пилипчук, переповідаючи повідомлення у львівській газеті «Слово» (1864. Ч. 50. 24.VII/6.VIII), що «в Коломиї друкуватиметься трагедія Тита Блонського “Анастасія”, яка мала стати першою ориґінальною трагедією в Галичині на тему староруської історії», зауважив, наче «таке видання невідоме»²⁴. Насправді віршовану історичну трагедію на чотири дії «Анастасія» таки видано в Коломиї, але 1866 року. Її два рідкісні примірники зберігаються у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника²⁵. Щоправда, на сцені «Анастасію» не виставляли.
А «Роксоляну» Руський народний театр показав уже 11 травня 1865 р., затим повторив вистави 18 березня і 26 квітня 1866 р.²⁶, ставив також навесні й восени 1867 року²⁷. Відтак 1869 року її надруковано в Коломиї, у друкарні Михаїла Білоуса: «Роксоляна, політично-історичная драма в пять дійствіях, оригінальноє сочиненіє Ъ. Ь. Ь.». Видання автор надіслав до дирекції Імператорських театрів у Росії з проханням показати її на сцені. У відповіді, надрукованій у газеті «Современная летопись» (1869. № 20. Додаток до «Московских Ведомостей») і передрукованій у львівському журналі «Правда»²⁸, п’єсу оцінено як таку, що не відповідає сценічним вимогам, не має драматичної дії, а тому непридатна для вистави. Після такого критичного відгуку «ніколи більш не з’являлася вона на галицькій сцені»²⁹. За оцінкою Р. Пилипчука, «Драма ця написана жахливою мовою і, не маючи добрих мистецьких прикмет, небезпідставно забута»³⁰.
Десь у 1864–1865 рр. написав історичну драму на п’ять дій «Федько Острозький» (в авторському оригіналі: Острожскій) Омелян Огоновський, бо її також подано на перший драматичний конкурс Театрального виділу³¹. Її прем’єра на сцені Руського народного театру відбулася 8 травня 1866 р.³² Саме «Федьком Острозьким» «розпочалася на українській сцені в Галичині князівська тема»³³. Щоправда, це була єдина вистава цієї драми другої половини 1860-х років³⁴.
За повідомленням у газеті «Слово» (1865. Ч. 46. 12/24.VI), на драматичний конкурс Театрального виділу в червні 1865 р. історичну трагедію «Володимир і Рогніда» надіслав Вл. Єр. Лісковацький³⁵ (правдоподібно, автор мав подвійне ім’я: Володимир Єронім/Ієронім). 1865 року пробував написати історичну драму «Тимко Хмельницький» Володимир Шашкевич, але її не закінчив. Ці п’єси не стали фактами ні літературного, ні то більше театрального життя.
Тож «Настася» Ільницького не була ні першою написаною, ні першою друкованою, ні першою поставленою історичною п’єсою в українській літературі Галичини. Проте на тлі історичних п’єс 1864–1865 рр.: «Анастасія» Т. Блонського, «Роксоляна» Г. Якимовича, «Володимир і Рогніда» Вл. Єр. Лісковацького – вона, як і «Федько Острозький» Ом. Огоновського, вирізнялася з кращого боку.
Згодом у докладній рецензії на книжкове видання «Настасі», опублікованій у львівському журналі «Правді» 1872 року (Ч. 8), її загалом схвально оцінив Ом. Огоновський. За його спостереженням,
«Денис з-над Серета наслідував, очевидно, Шекспіра в таких сценах, що переходять з одної крайности в другу, та й заявив ту талант неабиякий»³⁶.
Насамкінець рецензент підсумував:
«В драмі “Настася” бачили ми, отже, що автор в деяких сценах заявив хороший талант драматичний. Особливо належиться йому похвала в тих явах, в котрих трагічний елемент із шуточним стикається або де представляється душевна трівога Настасина. Відтак можемо сказати, що сеся драма належить до ліпших в репертоарі нашого убогого театру, позаяк удачне начертанє характерів головних становить справді вартість писаня драматичного. Опроче сей начаток в драматургиї Дениса з-над Серета викликує в нас надію, що сей писатель зверне свою діяльність літературну переважно ід писаню драматичному та що він своїм приміром і инших писателів до труда в тім напрямі розбудить»³⁷.
Попри сподівання Огоновського більше драматичних творів з-під пера Ільницького не з’явилося, але його приклад справді надихнув галицьких митців слова, передусім К. Устияновича й Ос. Барвінського, на писання драм і трагедій з історії Руси-України, та й вплинув, певно, на самого Ом. Огоновського, який, після паралельного зачину з Ільницьким (у 1864–1865 рр.), знову звернувся до цього жанру 1882 року (реанімація драми «Федько Острозький», можливо, удосконаленої) та 1885-го (створення трагедії «Гальшка Острозька»).
Чи ставив Руський народний театр «Настасю» у 1870-х роках – невідомо. Знаємо, що театральним життям вона зажила за дирекції Гриневецького – Біберовича (1882–1889, після смерти 12 січня 1889 р. Гриневецького Біберович провадив театр до 1892 р.)³⁸. Власне, цей провід реанімував до сценічного дійства найкращі історичні п’єси з драматичного конкурсу 1864–1865 рр. – «Федька Острозького» Огоновського і «Настасю» Ільницького. За оцінкою історика галицького українського театру Степана Чарнецького, який, по суті, підтвердив і поглибив Франкову оцінку з 1885 року,
«Дирекція Гриневецького й Біберовича – це рішуче найкраща доба в історії української сцени в Галичині»³⁹;
«Репертуар за часів управи Гриневецького – Біберовича залишиться навсе найпроречистішим свідоцтвом і пам’ятником тодішньої артистичної культури та високого рівня, на якому театр стояв.
Тоді-то промовив зі сцени Омелян Огоновський, Корнило Устиянович, Йосип Барвінський, Василь Ільницький і [Юрій] Федькович, прислужився сцені й Сидір Воробкевич. Усі ці твори здебільша історичні драми: нарід уперше почув зі сцени велику пісню про минуле, вперше побачив на сцені великі легенди своєї давнини, славні події своєї історії»⁴⁰;
«На сцені стали часто появлятися знаменито виведені історичні драми Огоновського, Устияновича, Ільницького, Барвінського, Федьковичевий “Довбуш” <…>»⁴¹.
Завдяки Гриневецькому й Біберовичу «Настасю» поставлено 1883 року:
«З історичного репертуару годиться згадати ще про нагороджену на конкурсі драму В. Ільницького “Настя”, до якої гарну музику доробив Мих. Вербицький і яку наш театр виставив р. 1883. Всі ці драми мали тоді велике педагогічне значіння, вони будили в народі любов до минулого й воскрешували істор[ичні] традиції»⁴².
За відомостями Р. Пилипчука (без покликів на джерела), «в наступних десятиліттях» (після 1860-х років) періодично з’являвся в репертуарі Руського народного театру «Федько Острозький» Огоновського⁴³. Проте чи ставили цю драму в 1870-х роках – ще треба перевірити. Дослідник навіть твердив, наче ця п’єса «вийшла друком 1882 р.»⁴⁴. Насправді її взагалі не було видано, мало того, її текст нині невідомий, а про її зміст знаємо з рецензій: анонімних у «Слові» 1866 року – на саму драму (Ч. 34. 30.IV/12/V)⁴⁵ і на виставу (Ч. 83. 19/31.Х), а згодом, 1882 року, Володимира Барвінського (Дѣло. Ч. 79. 13/25 жовтня; Ч. 80. 16/28 жовтня) і Наталя Вахнянина (Зоря. Ч. 20. 15/27 жовтня)⁴⁶ – заразом на драму й тодішню прем’єру, що відбулася 22 жовтня 1882 р.⁴⁷
Принагідно Франко згадав ім’я Ільницького й у замітці «Наша театральна мізерія» (львівський журнал: Артистичний Вістник. 1905. Ч. 7/8), іронічно закинувши мимохідь галицьким «молодим ентузіастам 60-х років», «людям з великими претензіями на знавців “високої” штуки», що вони марно «дебатували над тим, чи “Настя” Ільницького дорівнює Шіллеровій “Марії Стюарт”, чи ще не зовсім» [т. 35, с. 363]. Уже сама спроба такого зіставлення видавалася Франкові недоречною, а оцінка драми Ільницького в цьому контексті – завищеною.
Висвітлюючи в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» відомий літописний епізод із Настасею Чагровою, Франко нагадав, що він «в нашім новім письменстві дав тему для двох драм: “Анастасія” Тита Блонського і “Настася” Василя Ільницького» [т. 41, с. 221]. Мав на увазі згадану вище історичну трагедію в чотирьох діях «Анастасія» (Львов : Печатня Института Ставропигійского, 1866) Тита Блонського (*1830–†1897) – теж греко-католицького священника (пароха в селі Дорі, тепер мікрорайон міста Яремча Івано-Франківської обл.), письменника, публіциста, громадського діяча, який, однак, писав язичієм і російською мовою та стояв на москвофільських засадах⁴⁸. Проте далі Франко відгукнувся про історичну драму Ільницького критично:
«Під псевдонімом “Денис із-над Серета” він видав 1872 р. драму “Настася”, основану на літописнім оповіданні про події Галицької Русі з другої половини ХІІ віку. Хоча сам автор дуже високо цінив сю свою драму, то, проте, її історична й артистична вартість дуже невелика» [т. 41, с. 355].
До своїх галицьких попередників та сучасників Франко підходив з максималістськими мірками. Це спонукало його акцентувати на ідейно-художніх недохопах їхніх творів, а не на здобутках. А все-таки «Настася» була однією з перших проб історичної драми в українській літературі Галичини, притому пробою успішною, позаяк навіть майже через два десятиліття увійшла до репертуару Руського народного театру. Зрештою, як надрукована п’єса і неодноразова вистава вона виконала свою історико-літературну й історико-театральну роль – стала вдалим і продуктивним тутешнім зачином жанру історичної драми (трагедії), спонукуючи галицьких письменників звертатися до цього жанру й використовувати драматургічний і сценічний досвід «Настасі».
Франко про Ільницького
в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.»
Зрілий Франко, вже не як літературний критик, а як історик літератури й культури, виважено поставився до публікацій Ільницького, ввівши їх у свій «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910) і, таким чином, визнавши їхню історико-культурну роль. У «Нарисі…» то ширше, то штрихами окреслено різнобічну діяльність Ільницького – літературну, науково-популярну, перекладацьку й освітню.
Розглядаючи в розділі «60-ті роки в Галичині» «багатий альманах» «Зоря Галицкая яко альбум на год 1860» (Львів, 1860), Франко «із істориків, що помістили тут перші свої праці», назвав «Ісидора Шараневича, Василя Ільницького і Антона Добрянського» [т. 41, с. 312]. В альманасі опубліковано працю Ільницького «Александр, Князь Белзскій», яку він написав на замовлення редактора Богдана Дідицького і якою дебютував у пресі⁴⁹.
У розділі «70-і роки в Галичині» Ільницькому присвячено невеликий уступ-довідку, що засвідчує визнання його значущої ролі в українській літературі та шкільництві Галичини:
«Досить визначне місце в галицько-руській суспільності, а навіть і в письменстві 70-х років, займав Василь Ільницький. Ще в 60-х роках він був директором гімназії в Тернополі, а потім став директором т[ак] зв[аної] Академічної гімназії у Львові, що під його проводом у 70-х роках ступнево із польської перемінилася в руську. Ільницький в гімназії викладав звичайно початки логіки і психології в сьомому і восьмому класі і належав, особливо ставши членом ради шкільної крайової, до пильних фабрикантів дешевих шкільних підручників, не лише в руській, але також і в польській мові» [т. 41, с. 354–355].
Слово «дешевих» тут означає низьку собівартість і ціну підручників. Згодом Михайло Тершаковець пояснював, що
«о. Ільницький очолив комісію, зложену з фахових учителів, які устійнили в першій мірі наукову термінологію і зараз після того взялися до готування підручників».
Їх видавання «взяла на себе “Просвіта” й видавала циклостильною технікою, а не друком, бо на це не було фондів». Однак «ці перші підручники були першою спробою великого всеукраїнського значення»⁵⁰.
У тому-таки розділі Франко відзначив уміння Ільницького цікаво розповідати про подорожні враження:
«Як на ті часи, він подорожував досить багато і лишив по собі декілька описів своїх подорожей; знав багато людей і вмів не про одну подію оповісти досить інтересно» [т. 41, с. 355].
Своєю суттю, це було визнанням внеску Ільницького в розбудову жанру тревелогу в українській літературі.
Незважаючи на те, що писав нарис історії літератури, Франко в розділі «70-ті роки в Галичині» не оминув увагою популярних історичних, географічних та етнографічних публікацій Ільницького, згадавши частину з них (щоправда, не давши їм оцінки):
«З фаху історик, він полишив по собі цілий ряд популярно-історичних статей, особливо основаних на Галицько-Волинськім літописі (“Василько, князь Теребовельський і Володар, князь Перемиський”, “Князь Роман Данилович і його жінка Гертруда”, “Король Данило”, “Перші напади татар на Русь”, “Русь Галицька за князя Володимирка”, “Звенигород”, “Теребовля”, “Ярослав Осмомисл”, “Юрій Львович і Гедимин”). На основі принагідних публікацій він писав такі речі, як “Дві облоги міста Львова через Хмельницького 1648 і 1655”, “Марія Тереза”, “Море і його чудеса”, “З різних країв в народів” і т. д.» [т. 41, с. 355].
У розділі «80-ті роки в Галичині» Франко повторив, що «два писання Василя Ільницького “З різних країн і народів” та “Море і його чудеса”» [т. 41, с. 443] з’явилися друком у видавничій серії «Бібліотека “Зорі”», що виходила в 1884–1886 рр.
З навчальних книжок у перекладах Ільницького згадав Франко в розділі «70-ті роки в Галичині» дві: «Для науки в гімназіях переклав надто “Історію Біблійну” Тіца і “Історію Церкви” Дорфлєра» [т. 41, с. 355]. А в розділі «80-ті роки в Галичині» Ільницький фігурує у висвітленні змісту «Зорі» від початку її виходу в 1880 р. як один з дописувачів, у переліку «галицьких письменників <…> старших» [т. 41, с. 432].
Попри окремі претензії до педагогічної та громадської діяльности о. Ільницького, Франко мав його за українського патріота. У статті «Д[октор] Остап Терлецький. Спомини і матеріали» (Записки НТШ. 1902. Т. 50. Кн. 6), згадуючи про знайомство О. Терлецького «в часі університетських студій у Львові» з Володиславом Федоровичем, зазначив, що останній
«власне тоді під впливом покійних тепер о. Василя Ільницького, Т. Білоуса, о. Ст. Качали і інших руських патріотів, знайомих його батька [Івана Федоровича. – Є. Н.], заманіфестував себе русином, звернув на себе увагу широких кругів значнішим грошовим дарунком для “Просвіти” і, ставши в поч[атку] 1872 р. головою того товариства, опинився <…> на чолі руського народного руху <…>» [т. 33, с. 320].
Підсумуймо. Франко знав твори і праці Ільницького ще з гімназійних років (зі шкільних читанок), ознайомлювався з ними й другої половини 1870-х – у 1880-х роках, деякі мав у своїй бібліотеці, а деякі вперше опублікував у «Зорі» в 1885–1886 рр.
Налаштований на повалення старших літературних, освітніх та громадських авторитетів, молодий Франко вдався до алюзії на Василька Мудрагеля в сатиричному вірші «Згідливість» (1876, першодрук 1914), а також висміяв Ільницького, серед інших галицьких літераторів і педагогів, у ранній політично-літературній комедії «Жаби» (1879, текст не відомий). Інцидент із виключенням з Академічної гімназії волею директора Ільницького учня Івана Кипріяна за товариське зближення з Франком посилив неприхильне сприйняття останнім Ільницького як письменника й науковця-популяризатора.
З художніх творів Ільницького найбільшу увагу Франка привертала оригінальна історична драма «Настася», за якою він визнавав тривке місце в репертуарі Руського народного театру, хоча вище оцінював історичні трагедії Ом. Огоновського і К. Устияновича. Різнобічну діяльність Ільницького – літературну, науково-популярну, перекладацьку, освітню – насвітлено в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.», де йому відведено «досить визначне місце» в галицькоукраїнському суспільстві та письменстві, відзначено його вміння цікаво описувати власні подорожі (отже, внесок у жанр тревелогу) й підкреслено його заслугу в перетворенні львівської Академічної гімназії з польської на українську. Бувши невисокої думки про художній рівень творів Ільницького, Франко вважав його за українського патріота.
Оціночні судження Франка про В. Ільницького цікаві, почасти слушні, почасти дискусійні, не раз, щоправда, занижені, проте вони, як і вибіркові Франкові констатації фактів про нього, є зазвичай принагідними, а тому не передають повною мірою ні поглядів, ні вагомої ролі цього діяча в літературному та культурно-освітньому розвитку Галицької України.
_________________________________
¹ Див. попередню публікацію: Нахлік Євген. Отець Василь Ільницький – педагог, письменник, історик // ZBRUČ. URL. Розміщено: 31.05.2023.
² Бібліотека Івана Франка : Науковий опис : у 4 т. / Наук. керівник проекту Галина Бурлака. Київ, 2010. Т. 1. С. 88. № 288/14.
³ Там само. С. 100. № 319/8.
⁴ Там само. С. 123. № 379/19.
⁵ Там само. С. 339. № 828/3.
⁶ Там само. С. 452. № 1075/7.
⁷ Там само. 2015. Т. 2. С. 30. № 1233/7.
⁸ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 3. № 216.
⁹ Полонізм: przestawać – obcować, zadawać się z kimś, українською: спілкуватися, знатися з кимось. – Є. Н.
¹⁰ Куровець І. Іван Франко в моїх згадках / Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 93. Першодрук 1926 р.
¹¹ Польський юридичний термін «dochodzenie» означає досудове слідство, слідчі дії, які проводять уповноважені органи влади, щоб з’ясувати, чи скоєно злочин за суттю, кого можна підозрювати і чи є достатня підстава для відкриття судового розгляду. – Є. Н.
¹² Там само. С. 95.
¹³ Іван Франко : Документи і матеріали. 1856–1965 / упоряд. І. Л. Бутич, Я. Р. Дашкевич, О. А. Купчинський, А. Г. Сісецький. Київ : Наукова думка, 1966. С. 72–77.
¹⁴ Жаровський Олег. Отець Іван Кипріян : життя та діяльність. Львів, 2002. 63 с.; Кипріян Мирон. Отець Іван Кипріян. 1856–1924 : Священик, капелан УГА, просвітянин, диригент, композитор, автор музичних підручників та пісень. Львів : Видавничий дім «Панорама», 2016. 104 с.
¹⁵ Купчинський О. Василь Ільницький // Купчинський О. Вибрані статті та матеріали. Львів, 2011. Т. 3 : Відомі та маловідомі постаті національної науки й культури. С. 231.
¹⁶ Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка] // Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / упоряд. Н. Тихолоз. Львів, 2007. С. 38.
¹⁷ Коментарі // Там само. С. 127.
¹⁸ Мета. 1865. Ч. 8. 31.V. С. 239.
¹⁹ Пилипчук Р. Становлення українського професіонального театру в Галичині (60-і роки ХІХ ст.) // Просценіум. 2004. № 1/2 (8/9). С. 17–18; Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.). Київ : Криниця, 2015. С. 136–137.
²⁰ Там само. С. 127.
²¹ Там само. С. 326.
²² Там само. С. 134, 334.
²³ Там само. С. 326.
²⁴ Там само. С. 132.
²⁵ Шифри: ІІІ/Д 873; И 13702.
²⁶ Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.). С. 90, 95, 132, 133, 327; Полянскій П. Исторія народного театра // Новый Галичанинъ. 1889. № 4. 15/27.ІІ. С. 54–55. Збереглися афіші від 29 квітня 1865 р., 6 березня і 14 квітня 1866 р., датовані, очевидно, за ст. ст. (Романюк Світлана. Афіші театру товариства «Руська Бесіда» у фондах Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. 2013. № 5. С. 546, 560).
²⁷ Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.). С. 178, 183.
²⁸ Драма: «Роксоляна» // Правда. 1869. Ч. 22. 15.VI. С. 192.
²⁹ Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.). Київ : Криниця, 2015. С. 331.
³⁰ Там само. С. 327.
³¹ Там само. С. 331.
³² Там само. С. 134, 160, 326, 331; Полянскій П. Исторія народного театра // Новый Галичанинъ. 1889. № 4. 15/27.ІІ. С. 55. Збереглася афіша від 26 квітня (ст. ст.) 1866 р. (Романюк Світлана. Афіші театру товариства «Руська Бесіда» у фондах Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. С. 546, 561).
³³ Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.).. С. 331.
³⁴ Там само. С. 334.
³⁵ Там само. С. 134, 326.
³⁶ Огоновский Ом. Настася. Драма в 5. діяхъ, основана на переданю историї Галицкоі Руси з другоі половини 12. віку. Написав Денис з-над Серета. Львів, 1872 : Оповістка критична // Правда. 1872. Ч. 8. 30. Листопада. С. 384.
³⁷ Там само. С. 388.
³⁸ Чарнецький Степан. Історія українського театру в Галичині : Нариси, статті, матеріали, світлини / Ідея вид., вст. слово: Богдан Козак ; Наук. редакція, комент.: Ростислав Пилипчук ; Упорядкув.: Богдан Козак, Роман Лаврентій, Ростислав Пилипчук. Львів : Літопис, 2014. С. 91, 98.
³⁹ Там само. С. 98.
⁴⁰ Там само. С. 99.
⁴¹ Там само. С. 260
⁴² Там само. С. 100, 310.
⁴³ Пилипчук Р. Український професіональний театр в Галичині (60-ті роки ХІХ ст.). С. 334.
⁴⁴ Там само. С. 331.
⁴⁵ За припущенням Р. Пилипчука, рецензент – Богдан Дідицький (Там само. С. 332).
⁴⁶ Огляд рецензій Н. Вахнянина і В. Барвінського див.: Микитюк Володимир. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог. Львів : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2000. С. 70–79.
⁴⁷ Въ руско-народнôмъ театрѣ… // Дѣло. 1882. Ч. 79. 13 (25) жовтня. С. 3.
⁴⁸ Нахлік Євген, Смерек Оксана. Блонський Тит Кирилович // Франківська енциклопедія : у 7 т. Львів : Світ, 2016. Т. 1 : А–Ж. Серія : Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники. С. 172–173.
⁴⁹ І. Г. Високопреподобний Отець Василь Ільницкий : [Некролог] // Справозданє дирекциї ц. к. академичної ґімназиї у Львові за рік шкільний 1894/5. У Львові : Накладом фонду наукового, 1895. С. 50. Здогадно, автор – Ісидор Громницький (*1850–†1937), викладач грецької та латинської мов в Академічній гімназії.
⁵⁰ Тершаковець М. О. Василь Ільницький, перший директор УАГ. С. 96.
23.06.2023