Про постановку опери «Війна і мир» Сергія Прокоф’єва в Мюнхені
Сцена із оперної вистави «Війна і мир». Фото: W. Hoesl
Після прем’єри опери Сергія Прокоф’єва «Війна і мир» 5 березня 2023 на сцені Баварської державної опери, напередодні запланованої зустрічі з виконавицею головної партії Наташі Ростової – українською співачкою Ольгою Кульчинською – подумалося про емоційну силу нашого гасла «Слава Україні!». Цей вигук, кредо, символ, вітання поєднує українців, які захищають свою вільну країну від російського агресора на фронті, із українцями за кордоном. Для всіх нас – актуальність світу – війна. Миру країна-агресор не планує, світові майбутнє невідоме. Адже попри санкції, військовий опір, обурення політиків демократичних держав і демократичної світової спільноти, засліплені манією величі нелюди продовжують руйнувати міста, вбивати мирних людей і вірити у свої гротескові sur la réalité – знищення української нації і культури. Світ зрозумів, що це неможливо, що українці стоятимуть щитом, творитимуть історію і миру не буде, доки Україна не переможе агресора.
«Слава Україні!». З таким висловом зустрів мене минулого року генеральний музікдиректор Баварської опери Володимир Юровський. Диригент щиро підтримує Україну, світову демократію, виконує у концертних програмах Державний Гімн України і твори українських композиторів. Наша розмова була присвячена українській музиці, українським операм, зокрема, питанням навколо його особистих можливостей та зацікавленості європейських оперних театрів у репертуарних змінах. Питання часу, впевнений диригент, коли почнуть здійснюватися постановки українських опер у Європі. Але саме тепер українська музика на часі. У радянські часи такі геніальні твори, як фолк-опера Євгена Станковича «Коли цвіте папороть» та «Страшна помста» були заборонені радянською цензурою. Але в Україні оперні театри попри складні обставини 2022-го воєнного року здійснили якісні оперні і балетні прем’єри і отримали світове визнання та нагороди. У Мадриді Львівський і Одеській оперний театри удостоєні титулу «Оперний театр року 2022» International Opera Awards за постановки опер «Страшна помста» Євгена Станковича і «Катерина» Олександра Родіна.
Сцена із оперної вистави «Війна і мир». Фото: W. Hoesl
Очікування постановок українських опер триває, плекаємо надії. Натомість Баварська державна опера здійснила заплановану ще до початку війни постановку монументальної опери Сергія Прокоф’єва «Війна і мир» за мотивами однойменного роману Льва Толстого, тобто, російсько-радянського опусу, що прославляє російську імперію і російську перемогу. Навіть якщо в сюжеті йдеться про перемогу росіян над французькою армією Наполеона і «Силами двунадесяти языков Европы» (див. лібрето), така опера у часи війни, в якій не французи і не європейці, а саме росіяни виявили себе найагресивнішими агресорами, породила нерозуміння, питання, палкі дискусії.
Виконавський склад опери артикулює, на перший погляд, ідею «дружби народів», яку завжди плакатно афішував цей найзапекліший в історії колонізатор вільних народів: 15 великих етносів, не рахуючи етнічних меншин, були затягнуті під залізний дах СРСР. У постановці «Війна і мир» у головних партіях були задіяні молдовський баритон Андрій Жилиховський (князь Андрей Болконський), вірменський тенор Арсен Согомонян (граф П’єр Безухов), українська сопрано Ольга Кульчинська (Наташа Ростова), російський бас Дмитро Ульянов (Кутузов), узбецький тенор Бехзод Давронов (Курагін), російський баритон Сергій Лейферкус (Болконський-старший), литовська мецо-сопрано Віолетта Урмана (Ахросімова), молдовский бас Алексій Ботнарчук (Долохов), також білоруси, таджики, естонці. Біженка з Донбасу асистувала режисеру постановки «Війна і мир» Дмитру Чернякову.
Ольга Кульчинська і Андрій Жилиховський у фіналі вийшли на сцену під аплодисменти публіки у футболках з державним гербом вільної України – Тризубом. Цей символ «Слави України!» зрозумілий німецькій авдиторії і викликав бурхливу підтримку – Брава, Браво, Браві! Проте була і неадекватна психологічна реакція з боку росіян. І не лише на цей жест, а на цілу постановку. Обурені, жовчні коментарі на адресу диригента-постановника Володимира Юровського і режисера Дмитра Чернякова з’явилися під текстом їх інтерв’ю, що відбулося під час прем’єрної перерви на німецькому каналі ARTE. Інтерв’ю в російському перекладі опублікаване в журналі ClassicalMusicNews.ru . Глядачі, що дивилися трансляцію вистави з росії, зауважили, що після цієї постановки Юровський і Черняков недостойні називатися росіянами. Виникає запитання, чи цікавляться ці глядачі крім опер актуальними європейськими політичними новинами? Інше запитання, чому така ідеологічна опера, яка мала би посилити манію їхньої величі, викликала протилежну реакцію? Яким чином постановка патріотичної опери Прокоф’єва «Війна і мир» спровокувала протести і суперечки не європейців, а саме росіян?
Відразу після прем’єри опери-фарсу (так-так, постановники буквально вивернули зміст опери навиворіт) з пост-фіналом «Слави Україні!» і демонстрацією Тризуба наступного дня соціальні мережі облетіло відео, яке зухвало демонструвало вбивство росіянами українського полоненого воїна. За передсмертний вигук «Слава Україні!» в його голову нелюди стріляли до тих пір, доки череп перетворився на криваве місиво. Випадковість? Не впевнена.
Сенс прем’єрних показів зростав до закодованої акції. Питань ставало все більше. Чому Прокоф’єв, а не Лисенко чи Лятошинський, якщо Прокоф’єв (улюблений композитор Володимира Юровського), чому не «Дуенья» чи «Любов до трьох апельсинів», якщо потрібний фарс, навіщо ставити тепер оперу, яка викликає в українців больовий синдром і розчарування?
Сцена із оперної вистави «Війна і мир». Фото: W. Hoesl
Володимир Юровський обґрунтував дуже просто необхідність постановки опери «Війна і мир» бажанням захистити творчість Прокоф’єва проти русофобії, проти „Cancel Russia“, а можливо, й заради того, щоб виправдати казуси відомого пристосуванства митця у часи сталінського терору. У другій редакції композитор, як відомо, старався уникнути звинувачень у формалізмі, нашпигувавши фінал опери ура-патріотичними номерами. Згадується і дата смерті Прокоф’єва в один день і рік зі Сталіним. Прощання з композитором було непомітними на фоні урочистого офіціозу навколо похорон совєтського фюрера. Диригент постановки також провів паралелі долі Сергія Прокоф’єва і Рихарда Штрауса. Колаборація останнього з нацистами не заважає йому бути одним з найрепертуарніших композиторів Німеччини, а також «домашнім богом» Баварської державної опери. Аргумент безпрограшний для німецької аудиторії. Публіка аплодує, музичні критики відгукуються схвально про суть «казусної концепції» режисера і підсумовують: якщо ставити цю оперу, то саме так, як сатиру про росіян, які б’ються зі своїм внутрішнім ворогом – себто із самими собою (?) Здається, європейські критики читають також лише новини про опери і не обізнані з реальним станом речей на українському фронті. Наївність? Ескапізм? Так, європейці досі розуміють, що «актуальність війни – це питання кілометрів, а не питання часу»[4]. Але деякі німецькі критики прислухалися до музики і помітили: «Музичний смак сталінізму домінує в опері» (Петер Юнгблют )
І як не потішитися сатирі автора прем’єрної критики , опублікованої в австрійському журналі Online-Merker: „Коли в найближчі дні королівська ложа буде зарезервована для Путіна, Герхарда Шредера і Сари Ваґенкнехт? Адже вони будуть кричати з ентузіазмом через потужні гасла: «12 націй вторглися в Росію. ... Ми піднялися на захист російської землі. Ми захищаємо святу Русь» – а тим часом хор і оркестр гримітиме, нагадуючи про останні заяви міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова в Індії… В мюнхенській постановці радянська монументальна опера з її гігантоманією і войовничістю втрачає сенс. Навіть з огляду на мистецьку свободу такий твір має бути зараз табу, як і нинішні тотальні бойовики!“
Сцена із оперної вистави «Війна і мир». Фото: W. Hoesl
Мені особисто протягом вистави стало абсолютно зрозуміло, що хитра задумка Дмитра Чернякова була розрахована саме на таку реакцію, адже режисерська концепція не захищає від русофобії, а посилює її, виводить на сцену ген російської агресії як безкінечний стан розумово обділеного суспільства, його ідеологічних зомбі, гопників, насильників, алкоголіків (як полководець Кутузов). Агресивні, озброєні типи на сцені спочатку тренуються, потім гвалтують жінку, потім стріляють комусь в голову, однієї жертви замало (?) – рушниці будуть спрямовані в публіку. Мені стало моторошно, у сусідньому ряді одна жінка втратила свідомість, її винесли у фойє, вистава продовжувалася, але дві пари залишили зал…
Ті, хто залишилися, мали рацію. Оперу російського композитора Сергія Прокоф’єва, лауреата шести сталінських премій публіка сприйняла, напевно, лише завдяки саме режисерській концепції, а вальсові алюзії щастя неперевершені в інтерпретації Юровського. У спробі завуалювати псевдогероїзм опери диригент тактично скоротив партитуру, урізав сцену ради у Філях, масові помпезні хорові епізоди, арію Кутузова. Але чи цього виявилося достатньо? Адже амбівалентний текст про «величавую в солнечних лучах матерь руских городов… москву» повторює у своїй арії Андрій Болконский. Проте у версії Чернякова цей текст, як і багато інших квазі-величань звучить як треш, гротеск, глузування, клоунада, яка досягає свого апогею в образі-пародії на Наполеона – блазня у рожевих окулярах у костюмі з кольорами французького прапора. У перший момент навіть складно здогадатися, що це Наполеон (цю роль блискучо виконав британський баритон Томас Томассон). Спільні кольори російського і французького прапорів на бойових розфарбованих обличчях протагоністів, але справжній російський прапор у лівому куті сцени, викликали проте не сміх, а протест і відразу. У зловісному звучанні оркестрової шаради другої частини опери про війну, у викривленому патріотизмі хорів мені пригадався неперевершений, дияболічний інтерпретатор істеричної партитури зі сатанинським присмаком ранньої опери Прокоф’єва «Вогняний ангел». Володимир Юровський – неперевершений маг чорної містики з подвійним дном. І як при цьому не згадати цьогорічний карнавал в Німеччині зі сатанинським портретом путіна у пристрасному поцілунку з дияволом? А Дмитро Черняков знайшов місце на сцені навіть для злісно-гротескного висміювання фанатизму російських вірян.
Сцена із оперної вистави «Війна і мир». Фото: W. Hoesl
Трактування персонажів, які мали би за змістом оригіналу викликати симпатію, співчуття, емпатію, але не викликають жодної з цих емоцій, розвиваються у тому ж руслі. У фіналі сірий натовп зомбовано кружляє навколо мертвого тіла свого «анти-героя Кутузова» і править разом ритуал смерті самих себе з радянськими почестями, червоними знаменами, вінками, викликаючи асоціації з минулим поклонінням трупним ідолам Леніна, Сталіна, Брежнєва та ін. Симптоматично, що лише три герої не підключаються до цієї жалобної процесії, яка в мене залишила присмак гірко-іронічних малерівських траурних маршів. Наташа Ростова, Андрій Болконський і П’єр Безухов – одинокі душі, чужі на цьому ритуалі зла. Можливо тому, що вони у цій постановці не є росіянами? Українка, вірменин і молдовець протягом вистави у мізансценах демонструють, а в аріях страждають від власної нездатності інтегруватися у російський світ війни. Але й у мирі жити не виходить. Миру в цій постановці не має від самого початку. Війна панує у Чернякова в кожній з 13 картин опери як суть екзистенції цієї злочинної нації. І чи цей зомбований загал взагалі є нацією? Болконський і Безухов схильні до депресії і суїциду. Їхнє життя безнадійне тут. Мрії допомагають лише Наташі, але її не рятує романтична здатність вірити людям, вона так і помирає поряд з Болконським. Ані Безухова, ані когось іншого вона вже не ощасливить. Щастя на тій території немає вже давно.
Зрозуміло, що всі ці люди на сцені – не є утікачами (від самих себе не втечеш), тим паче, російськими дворянами чи інтелектуалами, яких на Заході прийнято вважати трагічними жертвами російської диктатури. Усі протагоністи – це самообмеженні істоти у розкішних золотоверхих «ґратах» московського Колонного залу дому союзів. Всі вони – активні чи пасивні пособники багатовікових воєнних злочинів своїх царів, генсеків і президентів.
Адекватну для російського критика оцінку постановці дав Антон Долін: «Це взагалі манера Чернякова – перетворювати і без того штучну реальність оперного дійства на рольову гру, все тут ніби не насправді. У режисера цей прийом набуває зловісних масштабів, перестає бути постмодерністськими лапками. Жарти скінчилися. Війна ніколи не закінчувалася – вистава саме про це». Але він неправий у тому, що «все це не насправді» і що війна Росії проти України триває другий чи дев’ятий рік. Цій жахливій історії, яку європейці нарешті визнали геноцидом української нації росіянами (нім. – Völkermord), сотні років.
Сцена із оперної вистави «Війна і мир». Фото: W. Hoesl
Володимир Юровський в одному інтерв’ю гарно сформулював суть характеру позбавлених волі совєтських громадян, до яких належав і Прокоф’єв (його портрет демонструється на сцені поряд з іншими російськими класиками справа, а бюст Сталіна – зліва): «Прокоф'єв був з того кола людей, які відчайдушно хотіли залишитися поза політикою (це було його основне бажання), але фактично вони сприяли політиці жахів і диктатурі своїми великими творами і якоюсь мірою виправдовували сталінізм». І заново відомий аргумент: «яку роль відігравав в нацистській Німеччині Рихард Штраус. Попри те, що ніхто ніколи не скаже, що Штраус був нацистом – він ним не був – але своєю аполітичною позицією він ненавмисно схвалював цей режим». Браво Володимиру Юровському за ці слова. Браво Дмитру Чернякову за фарс. Віримо, очікуємо, надіємося на постановки українських опер на європейських сценах. Жанрове розмаїття забезпечене, репертуарні інновації дарують гарні плоди.
Інтерв’ю з українською співачкою Ольгою Кульчинською далі буде.
10.04.2023