(Казочка).
Жили собі на світі теплі робята.
Були вони хлопці молоді та веселі і без діла сидіти не любили. — Один перед другим відзначалися.
Не встигне Петро вудку закинути, а Сашко вже й рибку тягне. Тільки Микола на птаха наміриться, а Михайло вже й козу волоче.
Вогонь хлопці.
Що й казати, до тонкости вони дійшли і славу свою по всьому світові рознесли.
Цей в Парижу полює, а той в Римі рибку тягає. Той Берлин прославляє, а цей Відень земським пупом назвав і там резіденцію свою учинив.
Так то вони жили та поживали, і так уславилися, що аж луна по світі йде. Живи тай живи.
Але не так воно на світі робиться, як в голові думається. Так і нашим хлопцям — увірвалося.
Там звір хитрійший став, а там на рибку сезон пройшов. Того панські побережники в лісі обскочили, а того рибалки при чужих ятірях надибали і так бовтом виперезали, що ледве ноги до хати доволік. Словом, не переливки виходить.
Думали, гадали хлопці, що його робити, а далі зібрали раду і давай радити: чого б це воно?
Одні кажуть, що Меркурію мало кланялися, другі доводять, що Бахусу і Венері не досить офірували, а найстарший і каже:
— Ні, панове — добродійство. Не туди вернете. Кланялися ми добре всіляким богам і старим і новим і щодня иншим, вчорашніх на смітник викидаючи. Їздили ми по всіх святих місцях від Відня до Парижу, а не були лише у святому граді Москві, що на Москві-ріці стоїть, і не кланялися святій Трійці, що над Москвою-річкою у Кремльовських палатах засідає. От через те і розгнівався на нас Господь і відібрав із рук наших зручність, а у ніг швидкість, і тепер, як щось схопимо, то втікти не поспіємо, або втікаємо, не схопивши, і тим нашу сивину на поругання вредним ґазетчикам наражаємо.
— Отже, каже, панове — добродійство, моя вам порада: покиньмо всі наші праці, назвімо всі наші дотеперешні діла помилками молодости і прийдімо поклонимося святій Трійці Кремльовський, в неї бо лише спасаються. А щоби діло довго не тяглося, посилаймо ходока на Москву-річку, щоб негайно ж діло предложити і лєдоруцію учинити.
— Правильно! правильно! — загукали присутні, а которийсь навіть, схарактеризував загальне удоволення словами:
— Так що, даже, того... Ей Бо! Замечательно!
Довго казка оповідається, а скоро діло робиться. Стали посланця вибірати, та справа не легенька.
Митра, кажуть, а Митро рад би їхати, та жінка нездужає — треба на води везти.
Опанаса, — Опанас коштовну книжку пише вже на десять сторінок матерьялу набрав, от-от за три роки кінчить. Не перебивати ж чоловікові.
Хведька — Хведько вранці доппель-кюммель звик пити. Тепер і сам не радий, а вже без нього й дихати не може. А там, де його дістанеш, коли кажуть і самогону не завше розстараєшся.
Грицька, Валерияна — кожний свій резон має, один за другого ховається, а їхати зась — немає дурних.
Один одного наперед випихає, мало до чуба діло не дійшло та нарешті найстарший знов догадавсь.
— Стій, робята, каже, а то ще баняки порозвалюєте! Діло просте, я вам пораджу!
— Як ще у старі часи, каже, коли Бог на небі був, а чорт у пеклі господарював, як хто хтів до неба дістатися, хіба драбину ставляв, чи що? Йшов кожний до ближчого попа, чи ксьондзя, чи то рабина тай питав, кудою і як найкраще потрапити. Так і ми вчинімо. Чулисте бо, що нова Трійця на манір старої всюди своїх чоловічків має, що архангелами іменуються, а найбільший з них, що на кшталт Архангела Гаврила буде, Коппом прозивається і в Берліні-городі сидить. Напишемо йому цидулу, як нам душі спасти, щоби тіло не дуже трудити, та заразом попросимо подсобленія на благолєпіє і устроєніє. Чи так я кажу?
— Правильно! правильно! — загукали всі. — Ну й голова ж!
Сказано — зроблено. Написали, запечатали, відправили. Чекають — вичикують. Инший тихо сидить, а инший на пальцях рахує, а як згадає про "подсоблєніє", то аж у жар його кине.
Нарешті приходить пакет за печатками.
— Благословляю, — читають, — бажаю, а з тим — порада, як Щедринському Ведмедю-Воєводі — "поступайте по пристойности"!
Добре сказати, а як його робити, коли вже кожний років зо два жадної пристойности і в вічі не бачив.
А про подсоблєніє ні чичирк.
Один не повірив — в коверту заглянув.
Нічого.
Другий, навіть, папір понюхав.
Жадних наслідків. Пахне не то квашеною капустою, не то старим кавалєром, а до чого воно, хто його знає.
Повісили було хлопці носи, та один, дякувати, догадавсь.
— Е, браття, каже, не так діло зроблено, як треба. Деж таки видано — написали тай послали. Бух козел у воду. Це діло треба робити розваживши та з добрими людьми порадившись, от як блаженної памяти, ще предки наші братчики Запорожці до Турецького Султана листа цілим військом писали і завше до діла доходили. Так і нам би по батьківському звичаю сісти гуртом, перехреститися тай качати.
— От, що правда, то правда! — Засіли гуртом.
Писали, писали, аж чуба нагріли.
Нічого собі вийшло, а кінець, навіть, майже зовсім на запорожський схожий, тільки все навпаки.
— Місяць, пишуть, не на небі, бо небо ми як буржуазний забобон не визнаємо, а як він без неба держиться, то об том незвісні!
— Рік, далі, пишуть не у книзі, а від воцаренія його Величества Лєніна-Троцького І-го четвертий!
— День — який прикажете, такий і буде, а що до дальших знаків шаноби, то, аби Ваша Милость згодилася, а ми для блага Атєчества ні за чим не постоїм!
Начисто червоним атраментом переписали і ekspess rekomandiert відправили.
Чекають — почикувають та на пальцях пораховують, аж гульк, знов пакет за печатками, а в ньому щось брязь-брязь.
Ну, думають, це воно саме й є. Кинулися, відкрили, читають подання.
Так то й так, пишеться, бажання Ваші оцим похваляємо, а на Червоній Україні всім робота є, і вчителів по сільських школах обмаль та й у Червоній Армії рядових нехватка, потому дуже прахвости розбігаються, а щож до вищезазначених знаків пошани на манір султано-запорожський, то самі їх Величества Лєнін-Троцький І много зволили сміятися і дуже удоволені зосталися. Церемонію цю відкладають до коронації, а Вам жалують по червоній зірці для на кашкетах ношенія. Тай кропка.
Вони до коверти, а відтам — брязь, брязь, — червоні зірки посипалися, а про воспособлєніє й гомону немає.
Сидять, один на одного поглядають.
— Хм! — крякнув один.
— Так! — зітхнув другий.
— Гого! — муркнув третій.
— Ні, браття, — кажуть, — листами з ними нічого не зробиш!
— Хитрий нарід, що твій Циган!
— Хоч кому хвоста вкрутять!
— Тут треба на чотирі ока розмовитись, а пиши не пиши, їм все одно.
— Пошлемо когось до Берліну!
— Правильно, кажуть, пошлемо!
Стали судити, а когож послати?
— Грицька — кажуть.
— Куди з Грицьком, йому б ще в люльці гойдатися!
— Охрима!
— А йдіть з Охримом, його від землі не видно!
— Стецька, кажуть, пошлім, той вище всіх.
— Таж заїкуватий же!
— А зате веселий. Що не словечко, то все ха-ха, та хі-хі.
— Тай свого не упустить. Лобом стіну провалить!
— Пошлім!
Послали.
Стецько пролєтарську дісціпліну добре розумів. Узяв фрак, пантофлі лякові, сів у Sleeping тай ходу у Берлін.
Пнеться ранком до Коппа, а сам думає, і як же його проклятого називати? Чи по старому по Петербурському — Ваше Превосходітельство, чи просто — товаришу, а як його пустили до кабінету, то так перепудився, що й те й друге з баняка вискочило. Стоїть собі та:
— Хі-хі, та ха-ха! — Аж чуприна йому мокра.
А сам Копп був панок сурьозний. Слухав він, слухав, а далі й каже.
— Ви ето, каже, бросьте, я, каже, чоловік занятий; і нема чого тут сміхунчиків строїти. Говорить зразу: чого треба.
Тут вже Стецько зовсім перепудився. Я, каже, Ваше Товарищество, того... ха-ха. Так вроді як би делєґат. Ми вам той... хе-хе, письма писали.
— Ага, так це ви! каже Копп; і зразу помякшав. — Так чого ж вам власне, треба?
— Ми, каже Стецько, Ваше Товарищество, послужить хочемо, значиться, положить... ха-ха... єдиний живот!
— О це люблю, каже Копп. Молодці робята! От би більше таких. Та з вас правофланґовий в першу роту буде. А ваші товариші теж такі, як ви? Так ми, каже, цілу "шестьорку" складемо!
— Та ні, Ваше Товарищество, перелякався Стецько, ми люде невійськові. Я так, навіть, рушниці бачити не можу: так і тремтю. Це того... ха-ха, в дитинстві на мене один хлопець на жарт замірився, так я, той, з того часу — ха-ха та ха-ха. Ей Бо. — Хитрий був, як муха.
— Хм! — скривився Копп, — як ви у військо не хочете, то що ж я з вами буду робити Не горобців же полохати? Хіба баштан стерегти; так і баштанів у нас немає. Не вродило.
— Так я, того... ха, ха! Я можу, скажим, послом бути!
— Чим? — здивувався Копп. По-ослом? — і, навіть, рота роззявив.
— А як же, я того... і на мовах могу. По хранцузькому скажим — Лапер, ламер, бомжур, ха-ха, і, той по німецькому: кальбсбратен, геренгоф... що не скажете. Очинь просто. Да ви, Ваше Товарищество, того, хоч у Петлюри запитайте. Ха-ха, три роки одбарабанив. Це вам, того, не жарти.
— Як у Петлюри? — здивувався Копп, і, навіть, встав.
— Та ні, — збентежився Стецько; то я так уроді к примеру, у змислі, значить, мови, а що, так ви, того, не вірте! Брешуть! Я у Петлюри лише гроші брав, щоб, того, не догадались, а праці їм жадної не робив. Ей бо. Навіть, той, так їх запаскудив, що тепер ха-ха, і носа не покажуть. Я, Ваше Товарищество, не з таких, мене, ха-ха, не купиш...
— Знаєте що, — сказав Копп — мені немає часу; так ви б тим часом їхали собі до дому, щоб товариші не сумували...
— Та ви той; я правду говорю. Ей Бо. Я й фокстрот умію.
— Семен!
— Не вірете? Я, той... могу. Я, навіть, з шведським королем в одній залі обідав. Так того... от хоч Вітика поспитайте. Ми, той, разом...
— Іван!!!
— Може ви нащот ваканції сомніваєтеся; так я, того — можу й радником!...
— Семен! проводіть цього пана.
— Як що ви думаєте, таж я, того, і секретарем согласен... Якісь бамаги писать чи що, або...
Двері хлопнули.
_________
Жили собі хлопці поживали та добро проживали, а що з ними далі було; далі і знати будемо.
[Воля, 18.06.1921]
19.06.1921