В місті порядок.
Напроти гостиниці Савой, у вуличці, стоїть довгий ряд панцирних автомобілів Дізізіону С. С.
Від самого ранку кипить праця. Молотки завели свій концерт, брязчать сталеві одяги велитнів, а пушкарі чистять замки і дула мешканців понурих вежичок на панцирниках.
— Бісова душа! — клене хтось з під воза, тільки заболочені ноги видно.
Десь мотор починає тарахкотіти, з перебоями, ніби кашляє від часу до часу, або задихається зовсім: то втихне на хвилинку, то знов з подвоєною силою рявкне.
Гамір.
Що діється? Чи може большевики наступають? А може в похід вирушає дівізіон?
Сипне дрібнесенький дощ в суміш із снігом. Біліють дахи, городи, а вулицями течуть рівчаки брудної жовтої води. Колеса грузовиків глибоко позастрягали в болото.
Коло "Отамана Черника" порається кількох козаків. Скриньки з ґранатами пояси до кулеметів, кріси, все вандрує в роззявлену пащу, а два кулемети, мов очі дивляться цікаво, але грізно вперед. Часом здається моргне оком — повернулось дуло кулемета.
Недалеко стоїть гурток людей.
— Що буде? Ждемо ще? Або може цеї ночі?... питає котрийсь.
— Не знати, чи все готове буде!
— І спробу треба зробити, бо дороги розмокли. А що в Начальній говорили?
Заторохкотів мотор, заглушив розмову.
— Пане сотник! "Отаман Черник" готов! Все полагожено!... — доложив шофер.
— Гаразд!
Перестав дощ, але хмари женуться одна за другою, клубляться і грозять.
Почалась темна непривітна ніч...
А дивизіон все ще не спить. Все ще чути брязкіт заліза, гуркіт, накликування. Мигають вогники.
— Від батька Ангела приїхали! — шепче хтось. Схилилися голови разом, розмовляють.
Кілька їздців злізло з коней.
— Добрий вечір! — Здоровкаються. Це вони.
— Де сотник? — питають.
— Пішліть по него!
Не всі броневики готові. Тяжко взагалі рушити, тяжко з за болота. А як їхати з тими в довшу дорогу? Коби хоч замерзло, а то...
Спробувати! Але бензини нігде на лік не найдеться.
Всі задумалися.
— Хто сьогодня їде?
— Післати по фіри на село!
— Не треба, все є!
Давно північ минула, а на вулицях все ще не стихло.
Всі знали, що цеї ночи відходять охочі до батька Ангела. А хто втаємничений, то знав також, що ті вози, котрі над раном тихо з Винниці виїздили, вкриті плахтами або соломою, везли цінний подарок для батька Ангела — повні ящики ґранатів і крісових набоїв.
Дощ став зовсім, хоч хмарно. Свіжий ранок приніс із собою зимового гостя — приморозок.
Заметушилось на вулицях. На розі продають часописи. Коло продавця збилася товпа. Що діється?
До Винниці в'їздить ряд возів і обоз котрогось галицького корпуса! Скачуть ординанси, козаки, старшини — все в суміш.
Кождий занятий своєю працею; чути голосні накази, накликування, кватирові увихаються. В готелю також гомірно.
На всякий случай — стягає Начальна Команда до Винниці, що може.
Хто знає? Може прийдеться свого ще боронити?
Денікінці зажадали від Начальної Команди, щоби подала стан свого воєнного майна, бо що до Галицької Армії не належить, забирає Добрармія.
— Що з дівізіоном? — питає четар з Начальної Команди. Його прислали запитати про стан річей.
Не знати ще...
Минає день на порядкованню і ніхто не знає, що далі буде.
Затарахкотіли машини і панцирники рушили з місця.
Сунуть в гору. Поміж ряди фір, що стоять на Проспекті, ліниво тягнеться валка броневиків, тонуть в темряві, тільки їх рев заглушує все.
— Куди їдуть? — питають цікаві.
— Вправи певно! — відповідають.
Стих гуркіт. Що сталося? На переді гурток людей. Видно кількох кіннотчиків.
— Замкнена дорога... Сьогодня перетяли дорогу російські частини. Правда, селами можна все дістатися до батька Ангела. Але дорогою!...
Стихло все в одну хвилину. Зібрався гурток. Говорили між собою. Нераз хтось різкійше підніс голос; то знов притишив.
Розходяться. Чутно брязкіт сталі, притишені накликування.
Коло "Отамана Черника" голоси.
— Прощавайте, товариші... А не згадуйте злим словом!
— Ні, ні, пане хорунжий!
Прощаються.
Жаль покидати старого товариша, хоча серце його зі сталі, може й не чує жалю, але всеж таки...
Поглянув ще раз на дула кулеметів, подав руку товаришам і припав лицем до зимної сталі.
— Наперед, хто відходить!...
Заметушилося, переходять темні постаті.
Поволі завертали Кольоси, повагом з'їздили в долину, та ніби соромлячись, ставали на свої давні місця.
Делєґація старшин пішла до Начальної Команди. Ще застала ґенералів при праці.
— Панове з Дівізіону? Ви знаєте, що йому грозить?
— Знаємо, тому й прийшли порадитися!
Другого дня по полудні приїхали у Винницю гості. Звязкові старшини від Денікина і Анґлійці. Закватирувалися в готелю Савой,
— Дивно, ми не знали, що в Галичан і панцирний дівізіон є!...
Не було найменшого сумніву. На понурих чолах сталевих лицарів виднілися написи: "Дністер"; "Львів"; "Станиславів"...
Вінниця, падолист 1919. р.
[Воля, 04. 06. 1921]
16.06.1921