(Оповідання.)
"Любий товаришу й друже!
Твій лист знайшов мене таки, хоча й по кількох місяцях блукання. Сумно було його читати, сумно було довідатись, як ти гинеш душею й тілом...
Але ж з кожного становища можна знайти вихід. Коли ти захочеш послухати мене, то знову буде все гаразд, може навіть ліпше, як було...
Хочу написати тобі як найдокладніще, але я не знаю, з чого починати. Бачиш бо, за тиждень буде рік, як я не тримав пера в руці. Та й сама рука стала такою дебелою, пальці, зробилися такі негнучкі та напружні, що майже не чую тонкого держальця в своїх зашкарублих пучках. Ото ж вибачай, коли вийде щось не допуття...
Починаю здалеку, аж з осени пам'ятного 1905-го року.
На весні того року мене вигнали з Полтавської ґимназії. Пробайдикувавши літо в нашому хуторі, на осінь я їхав з татом і мамою до міста, щоб там готуватися "з репетитором" на атестат зрілости. По дорозі ми спинилися в містечку Зеленій Балці, де звичайно годували на заїзді коней.
От, тоді я й побачив її вперше. Була вона ще підлітком з палким румянцем на всю круглу щічку, з довгою каштановою косою, що задерикувато відтягала назад її рожеву, мов стигле яблучко, голівку. Прибігла на заїзд до подруги — доньки шинкаря, щебетала з шинкарівною, мов пташка, дзвінко сміялася, а — між иншим — кілька разів блиснула на мене своїми лукавими, сяючими очима. Що я мав робити, коли до мене "чіплялася баба"? — Глибше застромив руки з кешені сірих гимназіяльних штанів, зробив, як годилося, вигляд повної байдужости чи зневаги (хоча під шкільною "бонжуркою" у мене несподівано затіпалося серце!) й, вдавлюючи твердо каблуки в землю, не оглядаючись, попростував від "гостиниці" в стайню, до коней. Відтіль, з-за воріт я добре бачив, як вона по котячому пустувала з шинкарівною, а потім випурхнула з дворища, голосно вигукнувши, безперечно, на мою адресу:
— Чи бач, які городські паничі! Ха — ха — ха!...
Всю дальшу дорогу аж до самої Полтави в моїх вухах лящав отой голосний, образливий сміх, а серце було простромлено сяючим промінням карих оченят. Пам'ятаю, що я сидів на лавочці нашого передпотопового "фаєтона" спиною до коней, а лицем — до мовчазних батьків. Сидів, схиливши голову та втупивши погляд в передки своїх незграбних чобіт, й часто почував, як мені раптом заливає кров запорошене обличча. Коли ж на ньому я ловив батькове або неньчине око, я шарівся ще більше: мені ж було страшно, щоб і вони не помітили того образа веселого яблучка, що виразно стояв перед моїми очима. Але ж кожен з'ясовує явища, як йому приємніще. Ото ж вони, певне, гадали, що я червонію з каяття, соромлюся свого запеклого ледарства й присягаюся в душі надалі "виправитись"...
Однак, дарма, що те вражіння було величезне, — воно зникло протягом першого тижня життя в Полтаві. Утік той образ принадної румяної дівчинки з Зеленої Балки, вилиняла й сцена тягостного прощання з батьками, сплили за водою неньчині сльози та благання, а за ними розвіялись і батькові навчання. Навіть вже не турбував мене й вигляд татового кулака, якого він показав мені при розлуці, відступивши за матусю так, щоб вона не побачила того виразного руху. А рух був, справді, виразний, бо я й досі пам'ятаю, як той важкий кулак кілька разів повернувся в білій чохлі сорочки й нагадав мені нашого фокстер'єра, що подібно крутив своїм обрубаним хвостом...
Тим часом наука не пішла. Не було в тому й дива, бо повітря наливалося якимсь передчуттям "слободи-волі", як згодом говорили мені по селах дядьки. Передчуття не одурило, й ще перед підзимком, коли стояла чудова, цілком весняна година, почалося. Ти ж мабуть і сам добре пам'ятаєш, як спинилися залізниці, збігалися перші митинги, шикувались походи, маяли прапорі, а навколо залунало:
"Ми жертвою пали в борьбѣ роковой"...
Ото ж і я, замість тієї науки, за-ради якої мене було привезено до міста, ретельно взявся за другу. З несподіваними здібностями за якийсь там тиждень я навчився всіх прийомів "оратора", майстерно й виразно ставав у поставу, робив широкий рух картузом і, задравши голову, роздільно, по складах, мов капитан у рупор, що — сили гукав: "То—ва—ри—ші!"... "Спробні промови" так само вивчив одним махом, а на конспиративному іспиті аґитаторів був одним з перших й, здається, наймолодчих.
Мені доручили чужий повіт, й на те було дві причини; перша — загальна, бо "не буває пророка в батьківщині його", друга — особиста: мені знову почав згадуватись отой скульптурний батьківський кулак в крохмалених чохлах. Тепер не маю чого таїти: та скульптура була страшнішою поліцаїв, жандарів і всієї "борьби роковой".
Відразу мене спіткав блискучий успіх. Особливо, коли я говорив не по московському, а по нашому. По перших трьох-чотирьох виступах я вже мав повне право пишатися, бо про мій успіх не тільки свідчили вогники в очах моїх слухачів, а й щире признання та похвала моїх вчителів. Ні, цілком без жартів: я дуже майстерно "ниспровергал существующій строй" і був п'яний від захоплення новим, безмежно цікавим ділом, що ховало в собі так багато елєментів від Майн-Рида. Я почував себе героєм, лицарем. Чи ж диво, що тоді саме знову згадалися мені ще одні блискучі очі, які не належали моїм митинговим слухачам. Ще б пак! Я ж міг тепер показати, "які то бувають городські паничі"!...
Я знав, що вона — єпархіялка й поїде на Різдвяні свята до Зеленої Балки. Тим-то різдвяну промову я вирішив сказати для неї. Це було легко зробити, бо в той час ораторів вже поменчало, а мені давали вільну руку виступати скрізь, де я хотів. Місцевий комитет зробив мені пишний постамент. Була то висока гарба, повна запашного сіна, на якій було далеко видко, стояти тепло. Народу на майдані зібралося — я вже мав вивчене око не менч п'ятьох тисяч. Коли у Демосфена справді були щасливі промови, то — гадаю — вони не були ліпші за ту, що я говорив на Різдво 905-го року в Зеленій Бальці.
І не дурно. Вона була в натовпі, вона мене чула, по промові мене з нею зазнайомили.
Виявилось, що та чарівна попівна має рідке ім'я — Бронислава. З першого ж дня знайомости я змінив його на "Бринь-Бринь", бо її дзвінкий сміх та срібний голосочок бреніли, як струни. А я, як лицарь і герой дня, мав право назвати свою Дульцінею, як хотив.
Взагалі того дня мені кілька разів широко усміхнулося щастя.
Треба сказати, що в ті часи нашому братові вже була велика небезпека. Ще перед святами досить помітно потягло з Півночі холодним вітром, бо фактично революційна весна сумно скінчилася грудневим розгромом Московського повстання. Ораторові української революційної партії, що так щедро роздавай землю селянам, треба було бути дуже обачним. Тим-то тої ночі я не ночував по якихсь підозрілих селянських хатах чи ще в більш підозрілій школі, як те бувало звичаєм. Мене, хоча й не без труднацій, примостили у пан-отця. У того самого попа, в низеньких покоях якого чулося те чарівне "Бринь-Бринь". Чулося воно й тої ночі далеко за північ, але не викликало у господаря дуже великої радости. І пан-отець мав рацію. По півночі я вискочив вікном у церковний садок, подарував на пам'ятку поповому Бровкові одну холошу зі своїх ґимназіяльних штанів і в жіночій сірячині та великій хустці скромною дівчиною щасливо вибрався з Балки.
Місяців за два після того я мав досить часу, щоб згадувати на дозвіллі всі деталі мого щасливого дня Різдвяних свят. Мій відпочинок тривав більш чотирьох місяців в гостинних і навіть, як тепер згадую, досить затишних Полтавських "Арештанських Ротах". Далі — етапі, пересилки і все, як годиться.
Минали роки...
Тільки ж то не в самих кинематографах так буває, що люде здибують одно одного на ріжних точках землі. Часом трапляється і в живому житті, що шляхи двох людей раз-у-раз перехрещуються, й на тих перехрестях чи середохрестях люде знову й знову зустрічають одно одного. Гадаю, що ми з тобою можемо потвердити це й власним досвідом, особливо за той останній час, коли люде почали лазити по всій земній кулі, як мухи по глобусі.
Ото ж, коли доля на п'ятий рік пустила мене одвідати рідні палестини, — мій шлях лежав Зеленою Балкою. В моїх грудях тремтіло, бо я був вірний вірністю молодости першому палкому рухові серця.
Але того разу мене чекало розчарування. Брониславиного тата, за те, що в його хаті переховувалися аґитаторі, вже давно перевели до якоїсь глухої парафії. Про саму дівчину не можна було здобути якихсь певніших звісток. Правда, казали потім, що вона — десь на курсах, але — де й на яких саме, ніхто не знав допуття.
Тим часом я починав нове життя. Треба було й учитись, і добувати шматок хліба, бо тата я вже не застав живим, господарство якось росповзлося, а сестра з старою матіррю не могли дати йому ради. Мене охопив жах, коли мені натякнули, що я міг би, як мужчина, полагодити ту справу. Але ж слово "наука" враз убило всі ті неясні проекти. Пробувши кілька днів в зруйнованному старому гнізді, я вишарував давно невживаного, старого велосипеда, полатав гуми й подався до Полтави, потім потягом — до Київа. Там вступив до комерційного інституту вільним слухачем.
Але... й на цей раз наука не пішла. Протягом чотирьохлітньої тяганини по острогах та заслання в Тобольщині, я вже звикся, щільно зрісся з революційною атмосферою, й було цілком природно, що якась там комерційна ґеоґрафія не могла мене цікавити більш, як справи партійні. Там була мертвечина, буржуйська мертвечина, а тут — великі, соціяльні проблєми; там — волова, запаморочлива праця, тут — вогненний вихор, повний небезпеки й великих надій...
Одного неприємного ранку, коли мене переводили в гурті инших товаришів з Старокиївського участка на Лук'янівку, я вчув з пішоходів знайомий голос: — "Сергію!"...
Мене вже давно звали "Остапом" (в дійсности, як ти знаєш, я завжди був Андрієм!); але ж згук голосу, що промовив те ім'я, вразив мене, розбуркав в душі щось забуте, але радісне, приємне. Неначе вітер перегорнув в моїй душі листки старої книги й там з'явився знайомий малюнок: рум'яна дівчинка з блискучими, сяючими очима. Є такі малюнки по старих ілюстрованих часописах, що дуже тішили нас в дитинстві й лишилися в пам'яти на все життя...
Я крутнув головою на всі боки. На вулиці був великий натовп. Але ж на мить, на одну лише мить мені здалося, що з тієї купи людських голів на мене кинули проміні сяйва ті знайомі очі... Я спинився, шукаючи. Тільки вже мене штовхав полицай:
— Ступай дальше. Чаво гав ловить? Не полагаїця!
І я поступав далі, пірнувши в минуле й забувши про прийдешне: ціль нашої прогулянки, перспективу повторення знаного вже, далекого шляху, про всякі инші приємности "режиму"...
Правда, на цей раз обійшлося краще: через неповних два роки, оброслий бородою, із зачіскою поета чи архирейського півчого, я знову вийшов дебелою брамою Лук'янівки на вулицю без провожатих.
Всі два роки сидіння намагався я вловити той милий сон дитинства. З поміччу партійних товаришів з в'язниці я розшукував безтурботну, рожеву пташку, згадка про яку раз-у-раз прокидалася в серці. Але — дарма праці! Ніхто не приніс мені за ґрати доброї звістки. Був тільки брудний, з слідами глевкого хліба, в якому мені його запекли, листок з адресового столу, де стояло її ім'я, а нижче — приписка: "Выбыла в неизвѣстном направленіи"...
Далі — знову комерційний інститут, кооперація, коректура в українській ґазетці, 30 карбованців прибуткового бюджету, й партійна, але вже відповідно вікові та досвідові, більш обережна робота.
Так пробігли роки. Прийшов, здається, вже 913-й.
До того часу я не тільки женився, а вже встиг і розійтись. Мав не погану посаду в Городській Управі. Мушу признатись по правді, про партію зовсім не думав — було досить і особистих клопіт. Але ж я совісно виконував всі обов'язки свідомого громадянина: ходив обідати до клубу, бачив "Гетьмана Дорошенка" й "Енеїду" на прем'єрах, реґулярно бував на Шевченківській панахиді й майже на всіх українських похоронах. Одно слово, робив все те, що робили й мої товариші по "пересилках", Тобольщині, підпіллю.
Сьогодня, коли я щиро пишу ці рядки, від них на мене тхне чимсь гірким, як згірчавіле масло. Однак я мушу чесно сказати самому собі: я не був гірший, як инші. Може тоді, й справді, були такі мертві часи, що инак не можна було й поводитись?! А може ще занадто було в душі принціпіяльности, яка завважала пхатися до гурту "поступовців", що для них партійною літературою були не Маркс, не Пєшехонов чи Крапоткин, а — "Поміч тільній корові". Ні, тоді мені з тими ветеринарами було не по дорозі...
Але ж я трохи збився.
Так от, мабуть в 13-му році якось мене було запрошено на вечірку до одного з членів Мійської Управи. Була там добірна, "чиста" публика — "батьки Київа", адвокати, професорі, письменники. І там знову я ступив на середохрестя.
Спочатку ми тільки дивилися одно на одного, а потім — пізнали. Це було не легко, але ж сталося через ім'я, яке я випадково вчув, а потім — через голос та очі, які вже враз пізнав.
Пізнати — пізнав, але великої втіхи те мені не справило: я побачив, що від колишнього лишилися не зміненими тільки ті три елєменти — ім'я, голос та очі. Передо мною ж була поважна молода пані, в роскішному вбранні на огрядній, надто повній поставі, з дорогими прикрасами на пишному декольте й пухких руках. Була вона дружиною знаного лікаря-хирурґа, якого всі величали професором. Він так і виглядав: нічого не помічав навколо, відповідав не те, що було слід, краватку мав, повернену бантом майже на потилицю. Але все те було мені байдуже, найгірше ж, що його шиковна пані не мала нічого спільного з тією фотоґрафією, яку я носив у своєму серці. Тепер я здмухнув порох часу з того вилинялого образу й бачив це ясно.
Все таки ми розговорились, згадали старе й нав'язали знайомість. Щосуботи, коли у пана професора бував жур-фікс, — я був неодмінним гостем його "салона".
Салон був "пишний і багатий", як з Андреєвської "Жизни человѣка". Але ж, коли я згадую його тепер, то бачу павутину по кутках величезних покоїв, надбитий ріжок трюмо в золочених, важких рямах, плями на правдивих тебризьких килимах, пошматані дорогі видання на столах та етажерках. Згадую, що частенько за вечерею бував пригорілий бажант, гливкий пиріг, ножі з пахом оселедця, а також навпроти мене за столом — сидів балований хлопчисько, що брав у руки по черзі всі шматки торту, дарма, що з одного боку в нього були ґувернантка, а з другого — учителька-Німкеня...
Але, що вже там!... В літі того ж таки року та щаслива родина виїхала на курорт, кудись до Адрії (пригадую по привітальній картці з малюнком пляжу), — а, коли вернулася до Київа, я вже більше до них не ходив. Моє кохання, що спалахнуло в юнацькому серці до рожевої дівчини, пустотливої й задерикуватої, яку я вчив колись співати: "Братья, вперед! Не теряйте бодрость в неравной борьбє", а потім плигаючи вікном, мав від неї "на щастя" перший поцілунок, — те кохання вмерло. Стара даґеротипія вилиняла остаточно, а до цієї крупичатої проскури, розквітчаної діямантами, що десь купалася по теплих морях, я не мав тепліщого почуття, як до моїх управських машиністок. Далеко ні!..
З війни я "демобілізувався" вчасно, бо ж орґанізовував українську частину. Цим словом — "український" — мене, мов сиґналом сурми старого військового коня, вернули на свою позицію. "Земля і воля", "Борітеся — поборете"! червоним залізом витаврувалося знову в моєму серці.
Не буду спинятися на подробицях, бо ти також добре знаєш все те, що було потім й що буде написано в історії та наших мемуарах. Вигляди на будуччину складалися кепсько. До того ж кожен вважав своїм правом за зроблену для батьківщини будівничу, творчу роботу мати відпочинок в инших, спокійніших умовах. А, коли надавали собі того права й усякі "мартюки", що до історичного березня не знали й назви нашої Землі (між иншим, ти не ображайся, тебе ці слова не торкаються), то я, маючи великий національний формуляр з кількома в'язничними періодами й Тобольщиною, не міг відмовлятись від посади військового аґента при місії.
Працював я тут, у великому чужому місті, як усі, як і ти. Але ж сьогодня мені видається, що було більше крику, як праці. Часом мені ще й тепер ввижається ві сні отой галас український, що заглушував чуже незрозуміле ґерґотіння, якого не було часу й навчитися. Тим-то, коли нам сучасні можновладці зробили гидке свинство, коли навіть було забуте й моє сидіння в Тобольщині, то я шкодував за одним: чом в свій час не крав, як багато инших?!...
Але, здається, я знову збочую. Воно й не диво: поперше — я відвик від писання, а вдруге — довго все те пекло моє партійно-революційне серце. Ну, та чорт з ним. Вертаю до діла.
Було зо мною, як з більшістю. Що більш заводилося в кешені грошенят, то швидче вони відтіль розкочувались. А як потончав пулярес, то вже не було в кого й позичити, бо ж кожен мав комусь борг. Нарешті мене ще й обікрав товариш, з яким я за-ради економії останній час жив в одній кімнаті. Ця пригода вирішила мою справу. Я почував себе останнім песимистом, з попеченими нервами, без крихотки віри, майже без надії, немов на гнилій дошці серед моря. Тоді згадав одну припадкову знайомість, згадав, як один Хорват з мотивів словянської симпатії настирливо кликав мене до Спліту.
Позаяк передо мною стояла перспектива повного жебрацтва, я й вирішив згарячу податись до Хорватів. Принаймні — глухий куток, де не доведеться стільки витрачати, як в цім Вавилоні, де не треба купувати дров, бо ж тепло, де можна, нарешті, ловити рибу в морі й засісти за історію нашої революції, чи принаймні — за мемуари... Продав всі зайві зодяги, фотоґрафичний апарат, лакові черевики і т. д. й подався на південь. Писав тобі про це докладно, тільки ж видко, що ти того листа не одібрав.
Але всі мої хисткі проєкти розпалися. Знов я втрапив на перехрестя з тим шляхом, по якому доля вела "Бринь-Бринь".
Я здибав її другого дня, по приїзді до Спліту. Тепер вже не я, а вона мене впізнала, побачивши на вулиці, коли я в роспачі блукав містом, шукаючи мого хорватського приятеля.
— Що ви тут робите, Андрію Петровичу? — Зачув я зненацька її дзвінкий, як раніш, голос.
Я аж захитався від несподіванки й радости. Передо мною стояла, дуже просто, в гнідий манчестер одягнена, струнка, рухлива постать з худорлявим припаленим сонцем, обличчам й з тими самими блискучими, тільки дивовижно енерґійними, очима.
Отямившись, я почав розповідати.
— Почекайте! — припинила мене "Бринь-Бринь". — Мені було б цікаво прослухати всю вашу Одісею: ми ж так давно з вами не бачились. Та й я б хотіла де що росповісти вам про мої пригоди за останні роки. Але ж за пів-години відходить мій потяг, а я ще мушу купити кільця для курей. То ж, коли хочете, почекайте мене біля крамниці, а потім поїдемо до мене. Завтра свято, я матиму вільний час, то й поговоримо...
Я тільки блимав очима. Що таке? — Саму пізнати не можна, говорить чистою українською мовою, "буде вільний час", якісь дурацькі "кільця для курей", "поїдемо до мене", а не "до нас"?!...
— Так згода? — знову повторила вона з притиском.
— Ну, звичайно! Я — ваш раб, чиніть зо мною, що вам буде вхітно! — ґалантно, з европейським шиком відповів я.
— Добре! Всамперед візьміть частину моїх пакунків, або оцю торбинку...
Що я побачив і почув у маленькому містечку на березі Адріятичного моря (того самого, з краєвидом якого я колись мав від неї ж картку, ще тоді не знаючи, де воно є), все те було для мене справжнім дивом. Але ж боюся, що тобі вже набридло читати цю безкраю писанину. Говоритиму далі коротко. Так ото ж, вийшло з нею так.
З початком війни її чоловіка, лікаря забрали до війська. З цією подією прийшли до пані Бронислави перші клопоти, таки — дійсно перші в житті. Урвалися ті величезні заробітки, що мав професор зі своєї видатної практики, яка кожного дня напихала йому всі дванадцять кешень його одіжі. З тих кишень жінка вже перестала вибірати папірці, бо — між иншим — це була її реґулярна "операція", яка звалася "вечірніми жнивами". А коли ж скінчились ті жнива, лишалося жити на готові гроші, запаси яких були малі навдивовижу. А тим часом видатки почали більшати, бо ж зачинало дорожчати життя. Військове удержання, що надсилав професор з фронту, було мизерією, рівняючи до їхнього усталеного бюджету. Але ж центр ваги полягав у сістемі господарства.
Пані Бронислава за дівоцтва "баришнювала", замужем — "панувала" і тільки тоді вперше довідалася, що гроші дуже легко видавати, але дуже тяжко здобувати. Вже через кілька місяців довелося відмовити вчительці — Німкені. За короткий час по тому тією ж доріжкою пішов кухарь, а потім — машталір, бо не було жадної потреби тримати далі пару коней, що їли, як крокодили.
Тим часом замовк чоловік: ні листів, ні звісток. Після довгих клопіт й біганини по всяких установах, що про їхнє істнування також тільки тоді Бронислава вперше довідалась, — дізналася, що частину, де був її чоловік, Німці забрали в полон. Очевидно, його — також.
В той період вже скрізь виростало переконання, що війна не має нахилу швидко спинитись. Якісь субвенції з військової скарбниці були просто жебрацькі. По банках і вдома все спорожніло. Довелося росказати й ґувернантці, якою дорогою відходили вчителька, кухарь, машталір. Потім тією ж дорогою посунули екипаж та сани, що ще трималися з надією на поворот пана, далі — зникла покоївка й обстанова чотирьох кімнат. Довелося й самій пані переходити в помешкання з двох покоїв. З цією "перебудовою фронта" прийшла знайомість з материнськими обов'язками, з базаром, з кухнею. А наскільки від нового знання повнішала голівка, настільки тончав стан: голова ставала важчою, тіло — легшало.
Одно слово в третьому році війни Бронислава, як вона сама тепер говорить, вже цілком ясно стала почувати, що вона — й не "баришенька", й не "пані професорша", й що їй вже не далеко до "людини". Правда, до справжньої людини була ще велика дистанція, може тільки трохи ближча, як від дарвинівської малпи.
Однак удосконалення що-далі пішло все швидчою ходою, просто пропорціонально тому, як зростала дорожня та скрута.
— "Часами, коли над плитою клубилися темні хмарі смердючого чаду, як наслідок моїх перших спроб з галузі куховарства, — говорила Бронислава, я з "Бринь-Бринь" робилася "Хлип-Хлип".
Але ж те мало допомагало й швидко поминуло. За кілька місяців колишня професорша вже не тільки не згадувала ґувернаток, машталіра, кухаря, а навіть забула й вигляд своєї останньої куховарки.
— "І, дивна річ, мій пане! — росповідала вона далі. — Одного дня, коли, відвівши свого Володю до дитячого захисту, я стояла в "черзі" за хлібом, — зненацька я вчула в собі гордість людської гідности. В той час, коли мені було важко до отчаю, саме в той час я раптом зрозуміла, що життя, просто само життя, а не ті умови, в яких воно пробігає, дуже добра й дуже цінна річ. З тієї "черги" я повернула додому "майже людиною". Тепер мене не лякала праця. Тепер я знала, що гірше не буде, що людина дужа физично, не зовсім дурна, з бажанням працювати — може якось викрутитись."
І вона, справді, дуже добре викручувалась. Викручувалась і тоді, як, після революції, повернувся її чоловік, загубивши ту руку, що колись давала такі великі "вечірні жнива". Однак вона й від того не впала в роспуку. "Було ліпше — буде гірше; стало кепсько — стане й ліпше!" — виробила вона свій життьовий девиз. І з тим новим, але міцним переконанням "Бринь-Бринь" поборола навіть чоловікову духову прострацію.
Цікава одна деталь. Якось одного разу його покликали до лікарського українського товариства. Він упірався:
— Навіщо здався їм я, каліка?
Але ж вона вхопилася за той заклик, як хапалася за все, в чому був найменчий елємент позитивного. Вона була певна, що нові думки можуть повернути йому цікавість до життя, а великі спеціяльні знання можна буде продати, як тепер продавала вона за харч, помешкання, одіж свою енерґію, що так довго в ній спала; свої уміння, яких так довго вона не мала.
— "І, правда, — я не помилилася. Ми обоє були з України, і тепер про це нам нагадали. Коли ж чоловік почав писати якусь працю, довелося й мені не тільки згадати, а таки сумлінно вчитися своєї мови. Я ж мусила переписувати оті його "дряпописи", бо ж він ще не міг добре писати лівицею. А, переписуючи, хотіла, щоб було краще стилем, й мусила сама читати книги, журнали, словники. І от, тільки тоді я вже почула себе повною, справжньою людиною. Я знала — хто я, я мала ціль, бачила шлях до неї й уміла по тому шляху ступати, завжди пам'ятаючи, що в людському житті найменче не щастя, як ми звичайно гадаємо, а — часу. Бо ж, запевняю вас, тоді, коли навколо мене все раділо, коли на мене служило стільки людей, коли всього було більш, як треба, — я зовсім не була щасливою."
Але життя вимагало від тієї жінки ще нових іспитів. Під час першого обстрілу Київа большевиками, залетіла куля до них у вікно й навіки спинила професорові писання. Тяжко довелося переживати їй момент аґонії гетьманщини, коли добровольці перерили всю хату "мазепинського професора", підло й огидно ображаючи незагоєне серце жінки. Важко було пережити й дальші війни у Київі, яких ми з тобою вже не бачили.
Нарешті, при одному з одходів нашого війська, рятуючи своє й синове життя, Бронислава також вирушила з Київа з самими клунками та простеньким вишневим ціпочком, в середині якого було провірчено дірку й поховано її скарби: кілька пам'яток — діамантів і туго скручених в дудочку миколаєвських папірців.
Перейшла, як перейшли инші, страшні місця, та ж побачила, що не буде їй добра й в західних краях України. Тоді продала кілька камінців, доложила миколаєвських, купила коня та якусь натачанку й з великою небезпекою, з силою непорозумінь все таки щастливо перебралася за кордон, в Европу. Тут вигідно продала свою підводу й подалася до того синього моря, де колись так весело бавилася на шиковних пляжах в шиковних купельових вбраннях.
Тільки ж тепер вона прибула сюди не купатись.
Перший місяць вкупі з 10-літнім сином вони мандрували, переважно пішки по всьому понадбережжу. Нарешті спинилися на маленькому сельці близько моря з чудовими краєвидами та роскішними садами. Тут наняла вона на лишки грошей хатинку з подвіррям, садом, городом, й почала господарити. Сина ж за кілька день перед нашою зустріччу відвезла до Спліту, до школи.
— І от, в цій низенькій хатинці я вже просиділа більш півроку. Дякувати Богові — нарікати нема на що. Погляньте лишень на моє господарство, а потім будемо вечеряти! — Так скінчила вона своє оповідання.
Я дивився на "Бринь-Бринь", як теля на нові ворота. Коли б я на власні очі не бачив тих качок, гусей, поросят; того прибраного й доглянутого садочка; не бачив би рухливої й жвавої господині, що ніби-то між иншим робила діло, — я б думав, що то якийсь фантастичний сон! Але ж то була жива дійсність, перед якою я стояв здивований і просто зачарований, ніяк не розуміючи, що можуть бути такі дивовижні метаморфози.
А вона тільки дзвонила своїм знаменитим сміхом:
— Як це сталося?! Ха-ха-ха! Це все — від Магдебурського Права!... Я почула про нього, як довелося помагати чоловіку в його українських працях. І, коли я зробилася справжньою людиною, то, лише дякуючи тому праву, бо з нього я вперше довідалась, що наша, українська жінка має право й може бути людиною, рівною чоловікові...
За вечерею почав росповідати я. Признаюся, моя "Одісея" чогось вийшла блідою, дарма, що я не забув зазначити своїх найдрібніщих успіхів на полі політики. Але ж увесь блиск останніх розділів моєї автобіоґрафії погас, коли після неї господиня запитала:
— То скажіть же мені ясно: що конкретного зробили ви для себе особисто й для України? Які наслідки вашої праці?
Наслідки, звісно, були сумні, бо — властиво — їх не було зовсім. Особисті — порожня кешеня, перспектива голоду на еміґрації, чорний намул на душі. А для України?... Ті вигуки та голосні слова, що тисячами літали на всяких зборах, — згодься, мій друже, — розлетілися в повітрі вкупі з тютюновим димом, й ніхто не збіратиме їх ніколи докупи й рішуче ні нащо на ужиє...
Одно слово, від тих питань я почував себе так кепсько, що й досі мені здається, ніби-то були найсумніщі хвилини в моєму житті. Ні в'язниці, ні розлука з жінкою, ні навіть татів рухливий кулак в білих чохлах не викликали у мене такого почуття траґичности, як це питання "Бринь-Бринь" і моя порожня відповідь...
Перед тим, — коли я слухав її оповідання, коли я бачив її променисті очі, повні життьової енерґії, — у мене почала зароджуватись надія: чи не в-останнє звела нас доля на перехресному шляху? А може далі ми вже підемо одною, спільною стежкою?... Але ж потім ця надія нагло зникла...
Я підвівся й почав прощатись.
— Куди ж ви? Чого?
— А як же? Треба ж кудись іти, щось починати?
— Які ж ви маєте плани?
— Жадних! — злісно й різко відповів я.
Мені здалося, що вона глузливо посміхнулась, але ж потім по всій хаті задзвонив її сміх.
— Тю-тю, на вас — нещасних неврастеників!... Сядьте й спокійно слухайте! — сказала вона, сама сідаючи до столу. — Ви дужий физично?
— Ну, то що? — тупо спитав я, повний якоїсь упертости й роздратування.
— Зможете ви себе примусити до праці?
— Здається, я увесь час працював! — буркнув я.
— Покиньте, пане Андрію! — промовила вона ласково, але ж і уразливо. — Я питаю, чи згодні ви працювати продуктивно?
— Мушу... Не здихати ж мені з голоду.
— Так от що. Я маю ширші господарські плани, бо з весни поблизу має відчинитись маленький курорт. Я вже більш-менш ознайомилася з тутешніми умовами й потребами людей. Було б варто значно поширити моє господарство. Потрібуватиму постійну наймичку та ще й доброго наймита... Розумієте?
— Ні! Та й що мені до того?
— А от що. Судючи по ваших делікатних відповідях, що ви даєте на запитання пані, ви могли б спробувати кар'єру наймита. Ви нічого не вкрадете, легче зрозумієте мої бажання, як тутешні люде, а навчитись не буде тяжко, як що матимете хіть. І подивитесь, чи не пощастить вам тут більше, як в політиці та дипльоматії?... Ото, ж коротко: я пропоную вам нанятись до мене строковим на рік, до того Семена, як це робиться у нас, дома... Почекайте, я ще не скінчила. Дам вам платню, помешкання, робочу одіж і відсоток від зиску. Їжа — за спільним столом. Що робити?... Ви будете робити все, що потрібно в господарстві, та що я вам загадаю: годувати й доглядати худобу, працювати в саду й на в городі, возити на продаж продукти з псом, якого я вже купила і т. д. Робитимете все, що буду робити я, й де чоловіча сила докаже ліпших наслідків.
Вона замовкла. Я ж слухав той "дурний жарт" і тільки сопів.
— Ви не хвилюйтесь, поміркуйте, — почала вона знову. — Я розумію, що справа серьозна... Але ж до вашого потягу ще майже година, відціль до двірця — 17 хвилин. Отож, маєте ще сливе сорок хвилин на обміркування. Гадаю, що для всякого розумного чоловіка, не тільки для Американця, того часу досить... А мене вибачте, я ще мушу піти до хліва, бо не все поробила на ніч...
Я бачив вікном, як вона потягла в обох руках повні відра. Поглянув на чисту, затишну, якусь недоторкано-веселу світлицю, на зразковий порядок, квітки на вікнах, безкрає, темно рожеве море, в якому купалися останні проміні сонця... В голові блискавкою промайнуло все попереднє життя, все те, що я написав тобі вище. Чисто так, як — кажуть — буває у тих, що потопають...
Потім звівся на рівні ноги й махнув рукою. Глянув на годинника: минуло тільки дев'ять хвилин, як вона вийшла. Тоді й я твердою ходою пішов до хліва.
— Згода, пані! Я — ваш наймит. Детальні умови — потім, а тепер — чим я можу вам допомогти?
Маттері його біс! Я почував, що це було сказано не гірш, як справжнім Американцем. Мені враз стало весело й з того часу ще й досі не було смутно.
Нині, мій друже, я вже не можу згадати ясно, як кололи мені руки смерекові дрова, як боліли плечі й поясниця після копання грядок та викидання гною, як було незручно й соромно мені — військовому аташе! — тягти картоплю в одній запряжці з любим, величезним "Товаришем". Але ж тепер я знаю, що мені не страшна жадна праця, знаю також, що чим більше працюють ноги й руки, тим стає ліпше на душі. А головне в тім, що тільки тепер я зрозумів одну важливу істину, що життьова дисціпліна далеко поважніше за всі дисціпліни партійні, коли хочеш робити працю творчу.
Підходить день Семена. Мені відомо напевне, що то буде останній день моєї кар'єри наймита, яку я пройшов з честю. Після ж Семена я буду вже господарем в цьому ж таки господарстві...
Мета ж цього довгого листа така.
Яко будучий господар, я потрібуватиму наймита, бо наших власних рук буде мало. Місяць перед цим моя господиня наняла шматок поля, а вчора до нашої стайні я привів з ярмарку коня. Наш наймит буде вже тягати не з псом, як тягав я, а їздитиме конем.
Отже, кажучи знайомою тобі мовою дипльоматів, ми, знаючи твою кепську фінансову й моральну сітуацію, й гадаючи, що, коли ти зміг зробитися доктором, то зможеш зробитися й добрим наймитом, — пропонуємо тобі нанятись до нас строковим. Умови життя добрі, їжа — за нашим спільним столом. На роботу мусиш стати на Семена, тоб-то 14-го вересня. Відповіді чекаємо сім день від сьогодня, поспішною депешою.
Можу тебе заручити, що Магдебурське Право, яке дозволяє українським жінкам товкти макітри на головах наших ледачих чоловіків, за один рік приведе до порядку все твоє "індівідуальне господарство": голову, душу й руки. А коли ми повернемось нарешті додому, то там доведемо наочно, що хто навчився працювати для себе, той зуміє робити й для Батьківщини...
Ну, до близького побачення.
Твій Андрій."
[Воля, 19.03.1921]
30.03.1921