Я знов зустрів Вас і надія давня / росте у серці, як колись — давно, / І, може, краще, щоб не зустрічав Вас, щоб почування марно не росло.

  Ще чорніє сніг латками, вітер лиже цвіль плотів, а вже юний сонця гамір під ворота прилетів.   Ще печаль у мене в думці хоче радість мрій затерти, та вже сонце струми струнчить на нові весни концерти.   Світ сльота ослизла в'яже в сірі змари, мов в бандаж, та він пружить дужі м’язи, щоб стрясти відлиг вантаж.   День підносить хмурі брови. Вітер весняний звірям став чорний мускул хмар подряпав аж до фіолету крови.  

Іще тоді, як у крутих заулках, під брилами будівель кам'яних шукав я простору, немов притулку, почув я голос Твій. І він не втих   до нині. Та, зачитаний у вірші про визволення, тис я кулаки і мріяв, що — як виросту вже більшим — то певно буду лицарем метким.   Або в далеку зелень слав я тугу, зігнутий блакитом блідих небес: журливу постать дивної подруги в Тобі вбачав, зворушений увесь.   А нині, по літах, розгублений, самітний

    Іду дорогою під вечір... Покорчилися чорні пні Та місяця розбитий глечик Звис на край неба паркані.   У серце влазить сум, мов вогкість, Очам спочити ні на чім. Думки, мов птахи перемоклі, Летять у чорну далечінь.   Так пусто! Ні краплини світла, Не чути музики ніде. Лиш привидом зоря самітна В безодню темряви паде.   А серце так співати хоче — Викльовується ранній цвіт. Та вітер по полях волочить Платами снігу довгий слід.

Полків квадрати сірі вже за містом Снага походу, складена в ряди, дзвенить зaлiзом зброї. Юне військо кида на шлях убитий крок твердий.   Ясніють смаглі лиця спід шоломів. У серці вічний порив — гордий зрив. Хто буйне серце спинить, душу зломить, Коли її виносить вимах крил?!   Хвала побідним нотам, що прибули з оков звільнити народню снагу. Шляхи для них одверті. Срібні кулі женуть, мов птахи з гнізд, хижацький гурт.   Вітри несуть, мов прапор перелітний,