Остап Тарнавський

Полків квадрати сірі вже за містом

Снага походу, складена в ряди,

дзвенить зaлiзом зброї. Юне військо

кида на шлях убитий крок твердий.

 

Ясніють смаглі лиця спід шоломів.

У серці вічний порив — гордий зрив.

Хто буйне серце спинить, душу зломить,

Коли її виносить вимах крил?!

 

Хвала побідним нотам, що прибули

з оков звільнити народню снагу.

Шляхи для них одверті. Срібні кулі

женуть, мов птахи з гнізд, хижацький гурт.

 

Вітри несуть, мов прапор перелітний,

для них пісні й привіти звідусіль.

Вітри несуть, мов прапор перелітний

вогонь запалу понад чорню піль.

 

Колеса мрій везуть нове майбутнє;

в багрі кривавих воєн сходить день,

що снився нам. У день цей, незабутній

йдемо вітати щастя молоде.

 

Мов у стьожки дівчину, наше місто

у прапори прибрали ми та ждем.

...Не тільки мир — серця несе нам військо,

серця — не цвіти — їм до блюз припнем.

 

[Вільна Україна]

 

 

Про історію появи цього вірша – із книги: Тарнавський О. Літературний Львів. 1939-1944. Спомини. – Львів: Просвіта, 1995.

 

“То ж не дивно, що загроза війни викликала в думках молодих українців надію на визволення, та й не дивно, ба навіть зовсім природно було й те, що у моїй двадцятилітній голові зродився вірш, який я назвав «Привіт армії». Вірш був написаний в 1938 році, коли у світі проходила загальна мобілізація: бадьорий настрій вірша був викликаний отими січовими з’єднаннями, які створювались у Карпатській Україні; нагадували вони славні стрілецькі січі з часів Першої світової війни, які стали зав’язком української армії. Вірш зазнавав змін за той повний подіями непевний рік. Спершу у вірші були і воїни, і стрільці, й шоломи, і рідні однострої, згодом увійшли до нього ще лицарі-завойовники, ба навіть згадка про Вальгалю (Вальгаля – давньоскандінавське «палац полеглих» – у скандинавській міфології рай для полеглих вояків у Асгарді, де Один вшановував бенкетами і лицарськими турнірами героїв), бо пропаганда мілітаризму поширювалась із Заходу, аж вкінці цей вірш під оригінальною назвою появився друком в числі нового щоденника, що став виходити у Львові під назвою «Вільна Україна» з датою 25 вересня 1939 р., вже з різними редакційними змінами, що їх вимагали і нова газета, і нова влада…

…Поява цього вірша у новій газеті, що її першим редактором був одягнутий в однострій полковника Олександр Євдокимович Корнійчук (обтяженого важнішими завданнями Корнійчука замінив Семен Журахович), – така несподівана, як і несподіваною для всіх нас, які жили в польській державі, був прихід радянських військ на нашу територію. Хоч і виправили редактори «Вільної України» задуманий за інших умов вірш, то навіть такий рядок, як «у багряниці воєн» не відповідав мирним замірам радянського уряду, який голосно сповіщав, що його війська прийшли просто дати захист мирному населенню перед загарбниками.

…Я на наради з журналістами не ходив, бо справді був тільки дописувачем та й журналістом себе не вважав. Але встиг передати комусь із учасників наради свій вірш (здається, таки Михайлові Рудницькому), щоб запропонував редакції з поясненням, що ось наші письменники й журналісти готові співпрацювати в нових виданнях.[...] Не знаю, хто читав цей вірш, хто подав до друку і хто редагував його, але вірш з’явився під моїм повним прізвищем у «Вільній Україні». Цей дебют не надто мене тішив, та й він і не мав відгуку навіть між нашими людьми, бо у всіх були важливіші справи, а головно: як застосуватись до нової ситуації”.

 

 

29.09.1939