Галицьке деревляне будівництво.


[На марґінесі нової публікації Національного Музея: А. Лушпимський "Деревяні (sic!) церкви Галичини" Львів 1920. — Збірки Національного Музею (sic!) у Львові.]

 

Деревляне будівництво Галицької України має уже свою, доволі поважну літературу. Поруч консерваторських описів і дезідератів, обслідування поодиноких памятників і цілих ґруп, маємо уже ряд серіозних спроб синтетичного характеру, з яких згадаємо праці — Казимира Мокловського, Гльоґера, Януша, Обмінського, Сіцинського, Грабаря, Лукомського, Вовка, Вадима Щербаківського та Гребеняка.

 

В парі з тим розпоряджаємо ілюстраційним матерялом до тієї міри обильним, що ледви не кожна галицька церква має свою ґрафічну репродукцію а замітніщі з них по кілька, навіть, варянтів.

 

Правда цей матерял розкинутий по всім усюдам; найбільше його, очевидно, опубліковано в парі з писаннями про архитектуру, багато одначе розкинуто нарізно по видавництвах, яких би ми навіть о це не підозрівали. Вистане, коли вкажемо хочби на наші та чужі богомільні видавництва, які позатим нічого спільного з мистецтвом не мають.

 

Одначе підчеркуючи відносну обильність писаного й репродукованого матерялу, ми не можемо не завважати односторонности більшости дослідників. Звертають вони в першій мірі увагу на церкви, рідше дзвіниці, при чому решту деревляної архитектури, а саме хати, стодоли, шпіхлірі, ворота і т. п. полишають ледви не заєдно на боці.

 

Крім того увагу дослідників приковує зовнішна форма церковних памятників тоді, коли конструктивній ідеї будівель і подробицям присвячується рішуче за мало уваги. Має це, очевидно своє оправдання у дослідників-аматорів, захоплених красою і імпозантністю зовнішних форм церковної архитектури але незрозумілим здається в людий, яких би треба в даному напрямі вважати спеціялістами. Тією односторонністю грішать в першу чергу українські, навіть неаматорські публікації, що зраджують недостачу зрозуміння з одного боку для звязи поміж церковною а світською архитектурою з другогож для тієї творчої льоґіки, яка єднає зовнішну форму архикатектурного твору з її внутрішньою конструкцією.

 

Виходить, що робота половинна і половинні результати.

 

Безумовно вище з того погляду від українських публікацій стоять праці польських дослідників з яких найновіша праця архитекта Обмінського "O cerkwiach drewnianych w Galicyі" (Краків 1914) являється до певної міри виїмковою. В парі з науково спокійним трактуванням теми, опертим в першу чергу на автопсії і довголітньому досвіді архитекта, приносить ся праця більш трийцяти відручних рисунків автора, на які склалися — типи поземих плянів, поперечні перекрої копул і їх поземі заложення, закінчення вівтарних абсид, а далі цілий ряд подробиць і рисунків цілости. На основі так підібраного і в тій формі поданого ґрафічного матерялу можна уже відважитися будувати синтезу не тільки зовнішних форм але й конструкційних заложень нашої деревляної архитектури.

 

Поруч тієї праці можна би поставити хиба тільки перестарілу уже в своїх теоретичних висновках, але богату ґрафічним матеріялом працю Казимира Мокловського "Sztuka ludowa w Polsce" (Львів 1903), в якій звернено пильну увагу на всі прояви архитектонічної творчости польського й українського простолюдя.

 

Нічим подібним не можемо, на жаль, похвалитися в українській літературі, починаючи від несамостійних розправ Білоуса (1877) а кінчаючи найновійшою публікацією Лушпінського, якої заголовок подано в горі.

 

Правда — альбом рисунків галицьких деревляних церков, виданий на днях Національним Музеєм, можна назвати працею архитекта Лушпінського на стільки, на скільки усі рисунки виконані його рукою.

 

В 1915 р. були вони, в парі з проєктами нових будівель, предметом архитектурної виставки Національного Музея, після чого, дорогою продажі, перейшли на власність останнього. У виданню альбому, який отсе появився на книгарському ринку, д. Лушпинський участи не брав, через що усі його плюси і мінуси мусимо покласти на рахунок управи музея. Бо чейже це певне, що при участи досвідного архитекта, автора хочби одної тільки доброї публікації ("Відбудова знищених осель" ч. II. і ІІІ.) видання виглядало би зовсім не так. Ні жаль, сталося инакше; праця архитекта пішла ледви чи не на марне, а найкращі, може, заміри управи музея розминулися з метою.

 

Перш усього зміст альбому не відповідає ширині заголовка. Зібрано в ньому правда сорок таблиць галицьких церковних будівель, але не обіймають вони ні усеї галицької території ані не є вони зображеннями найкращих чи найбільш характеристичних зразків деревляного церковного будівництва Галицької України.

 

Зразу так і видно, що автор рисунків не уявляв собі їх видання в такому доборі. Вистане коли скажемо, що поодинокі галицькі области представлені тут в найвищий спосіб нерівномірно. Поділля і Підгіря — вісімнайцятьма таблицями, Бойківщина — 12-ма. Лемківщина девятьма, а Гуцульщина — усього одною таблицею. На основі такого добору не уявить собі чужинець характеру галицького церковного будівництва XVI—XVIII. ст., якого ледви чи не найкращі зразки (Дрогобич, Розділ) ocтали поза скобкою альбому. Крім цього, найбільш припадковий добір дасться зрозуміти і до певної бодай міри направити не конче обширним але вичерпуючим текстом. Чогось подібного в нашому альбомі нема. Є натомість "зміст" друкований, ощадности ради, на внутрішних сторінках окладники; це дійсно "Ахилева пята" видання. Обіймає він усього назви місцевостей в українській і якійсь другій нікому незрозумілій транскрипції з цілою масою друкарських, річевих і ортоґрафічних помилок. В анальоґічних случаях послугуються видавці якимсь найбільш для матеріялу вказаним порядком. В нашому случаю можна би згодитися на порядок — областний, хронольоґічний, стилевий чи врешті альфабетичний. Тут нема ніякого. Рисунки церков перемішані тут в ідеальному безладі до того, що коли прим. церкву в Турці маємо на таблиці XVI. то її детайль забіг аж на XXXI.; коли один вид церкви в Пантній (не Петній!) маємо на таблиці VI. то другий, замісць на VII. або VI а. маємо аж на X. Нарізно від церков розсипані тут і дзвіниці мимо того, що практикованого деколи поділу рисунків на церкви і дзвіниці нема.

 

Про те, як мало труду завдала собі управа музея говорить далі обставина, що на сорок памятників означено повіт чи околицю ледви для одинайцяти. З цього виходить більше непорозумінь, ніж це собі управа музея уявляла. Так прим. до табл. XVIII. маємо дописку в змісті: "Долина-Dolynа 1690". Тимчасом в Галичині є аж чотири Долині, в кожній є деревляні церкви а в повітовому місточку Долині було до війни аж три старі церкви. Отже — котра Долина і котра церква? До дзвіниці на XXXVII. табл. дописано "Шумляни" але котрі? В Підгаєччині чи Бережанщині. Так само Кульчиці (табл. XXXIX) є в Самбірщині і Теребовельщині; крім цього в Самбірщині є Кульчиці шляхотські і рустикальні, а в усіх є церкви. Далі — Яжів є Новий і Старий, оба в Яворівщині, але цього не зазначено. Ніякого Улюча в "саноцькім" повіті нема, є зате в Берегівськім. Далі Потелич (не Потилич!) має три церкві а Кути дві і т. д.

 

Може управа музея вважає, що все це — дрібнички, на які не ялося звертати увагу супроти значіння самого видання; на нашу одначе думку ці "дрібнички" обезціннють до решти і так не виблискуючий прикметами альбом.

 

Бо кінець кінців, абстраґуючи від доброго рисунку ориґіналів, затертого безпомічністю теперішних репродукційних засобів, щож нового приносить альбом в даній области?

 

Для науки він майже без вартости. Усього кілька памятників репродуковано тут в перве. Більшість їх уже відома. Нічого спільного з науковою систематикою на має ні добір памятників, ні подання їх у формі одних тільки зовнішних начерків. Одна одинока таблиця з подробичними начерками церкви в Кульчицях, попала тут ледви не случайно. Так само ілюзія науковости, яку старається надати виданню поліґльотизм "тексту" розвівається в першого таки уважливішого погляду. Одним словом жалко доброї роботи рисівника, зіпсованої незрозумілим недбальством видавців, які витративши стільки коштів не дали в результаті ні наукової публікації ні доброго настільного альбому для українських домів.

 

[Громадська думка, 23.06.1920]

 

23.06.1920